АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний номер справи 334/1160/15-ц головуючий у 1-й інстанції Мусієнко Н.М.

провадження № 22-ц/778/4761/15 суддя-доповідач Панкеєв О.В.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2015 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі головуючого судді Осоцького І.І.,

суддів Кухаря С.В., Панкеєва О.В.,

при секретарі Буримі В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м.Запоріжжя від 26 червня 2015 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Фідобанк» про захист прав споживачів та визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки,-

В С Т А Н О В И Л А:

У лютому 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ПАТ «Фідобанк»» про захист прав споживачів та визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки.

В обґрунтування позову зазначивши, що 18.05.2007 р. між ВАТ «ЕрстеБанк» (правонаступником якого є відповідач по справі) та ОСОБА_2 був укладенийкредитний договір №014/0999/44/02469, відповідно до якого Банк надав позивачу кредит в розмірі 60 000,00 доларів США. із відсотковою ставкою 12,5% річних та кінцевим строком повернення до 16.05.2014р.

В якості забезпечення виконання умов кредитного договору 23.05.2007р. між ВАТ «Ерсте Банк» та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки №014/0999/44/02469.

Позивач вважає, що на час укладення зазначених договорів у відповідача була відсутня банківська ліцензія на право здійснювати банківські операції та відповідний дозвіл на право залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України та з підстав ст.ст. 215, 230 ЦК України, кредитний договір є недійсним, а тому вважає що такий договір не створює юридичних наслідків, що відповідно до вимог ст.548 ЦК України, є підставою для визнання недійсними похідного договору, а саме: договору іпотеки №014/0999/44/02469, укладеного 23.05.2007р. між ВАТ «Ерсте Банк» та ОСОБА_2.Крім того, вважає, що положення кредитного договору є нав'язаними Банком та такими що істотно обмежують її права як споживача фінансових послуг.

У зв'язку з зазначеним, позивач просила суд визнати недійсними кредитний договір №014/0999/44/02469 від 18 травня 2007 року укладений між ВАТ «ЕрстеБанк» та ОСОБА_2 про надання валютного кредиту у сумі 60 000,00 доларів США під 12,5% річних на строк з 18 травня 2007 року по 16 травня 2014 року для реконструкції та ремонту об'єктів нерухомого майна та договір іпотеки №014/0999/44/02469 від 23 травня 2007 року укладений між ВАТ «ЕрстеБанк» та ОСОБА_2 про передачу в іпотеку нерухомого майна: нежилого приміщення літ.А-5, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Шаповаловою О.Г. та зареєстрованого в реєстрі за № 2332.

На зазначене рішення суду ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на необґрунтованість рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Про час розгляду справи в апеляційній інстанції ОСОБА_2 була повідомлена під розписку 22.07.2015 року.

В апеляційній скарзі користуючись своїми правами на власний розсуд, ОСОБА_2 відповідно до вимог п.3 ч.2 ст. 295 ЦПК України, не зазначає участь у справі в апеляційній інстанції свого представника ОСОБА_5, а тому як особа яка бере участь у справі відповідно до вимог ст. 26, п.3ч.2 ст. 295, 305 ЦПК України він не повідомлявся про час розгляду справи.

Особисто отримавши повідомлення про час розгляду справи ОСОБА_2 ще 22.07.2015 року (більше ніж за місяць до судового розгляду) не з'явилася у судове засідання апеляційної інстанції про причини своєї особистої неявки не повідомила.

28.08.2015 року ОСОБА_2 надала клопотання про відкладення розгляду справи, в якому зазначає, що її представник ОСОБА_5, який приймав участь у суді першої інстанції як її представник, за правилами ст. 38, 56 ЦПК України діє за довіреністю і не є особою, що надає правову допомогу, знаходиться у відпустці за межами міста, без жодного підтвердження можливості участі його у судовому засіданні в апеляційній інстанції.

За вимогами ч. 4 ст. 27 ЦПК України сторони зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права.

Відповідно до ст. 305 ЦПК України апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Отже апеляційна інстанція відкладає розгляд справи не завжди коли про це є заява осіб, які беруть участь у справі, а лише коли повідомлені нею причини неявки визнані судом поважними.

Оскільки за правилами ст. 305 ЦПК України неявка осіб, які беруть участь належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а в заяві ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи не зазначено поважної причини її неявки, участь у справі в апеляційній інстанції представника ОСОБА_5 не зазначено в апеляційній скарзі, об'єктивного підтвердження поважних причин неявки сторони позивача в судове засідання не має, колегія судів визнавши неявку ОСОБА_2 в судове засідання без поважних причин, відхилила її клопотання про відкладення розгляду справи та постановила на підставі ст. 305 ЦПК України розглянути справу без участі, особи, що подала апеляційну скаргу.

Заслухавши у судовому засіданні апеляційного суду доповідь судді, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у відповідності до статті 303 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку,що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Пунктом 1 частини 1 статті 307, статтею 308 ЦПК України передбачено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін, якщо визнає, що його постановлено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

Як вбачається із матерів справи, що 18.05.2007 року між ВАТ «ЕрстеБанк» правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк»» та ОСОБА_2 був укладенийкредитний договір №014/0999/44/02469, відповідно до якого Банк надав позивачу кредит в розмірі 60 000,00 доларів США. із відсотковою ставкою 12,5% річних та кінцевим строком повернення до 16.05.2014р.

В якості забезпечення виконання умов кредитного договору 23.05.2007 року між ВАТ «Ерсте Банк» та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки №014/0999/44/02469.

Відмовляючи в задоволені позову ОСОБА_2 суд виходив із того, що ВАТ «ЕрстеБанк» утворилося та зареєстроване 14.05.2007 року внаслідок зміни найменування АКБ «Престиж» (а.с.66), яке як фінансова установа 25.01.2006 року за номером 224 та 224-2 отримало банківську ліцензію та дозвіл на право здійснення операцій в іноземній валюті в Україні.

21.05.2007 року ВАТ «ЕрстеБанк» у зв'язку із зміною найменування з АКБ «Престиж» звернулося до національного банку для заміни банківської ліцензії та дозволу на право здійснення операцій в іноземній валюті в Україні (а.с.66) . 29.05.2007 року ВАТ «ЕрстеБанк» отримало банківську ліцензію за № 224 та письмовий дозвіл № 224-2 на право здійснення операцій в іноземній валюті в Україні, в яких були зазначено, що з 25.01.2006 року банк має право на здійснення операцій в іноземній валюті. (а.с.19,20)

За доводами апеляційної скарги банк отримав ліцензію 29.05.2007 року, а уклав договір в іноземній валюті 18.05.2007 року є хибним, бо в письмовому дозволу № 224-2 від 29.05.2007 року на право здійснення операцій в іноземній валюті в Україні, наданому ВАТ «ЕрстеБанк» зазначено, що з 25.01.2006 року, тобто з моменту коли отримав дозвіл

АКБ «Престиж» банк має право на здійснення операцій в іноземній валюті (а.с.20)

АКБ «Престиж», яке було перейменоване у ВАТ «ЕрстеБанк» та зареєстроване 14.05.2007 року державним реєстратором за № 10741050003014602 , як фінансова установа 08.02.2006 року отримало банківську ліцензію за № 224 та письмовий дозвіл № 224-1 на право здійснення операцій в іноземній валюті в Україні, отже на час укладання спірного договору - 18.05.2007 року мало дозвіл на здійснення операцій в іноземній валюті .

Отже на підставі отриманих АКБ «Престиж» банківської ліцензії за № 224 та дозволу № 224-1 на право здійснення операцій в іноземній валюті в Україні ВАТ «ЕрстеБанк» мав законі права на здійснення операцій в іноземній валюті, у тому числі укладення кредитного договору у валюті.

Відмовляючи у задоволенні позову за безпідставністю, суд правильно послався на те, що доводи позивача про неприпустимість надання їй кредитних коштів в іноземній валюті спростовуються матеріалами справи та положеннями ст.ст. 192, 533,1054 ЦК України, ст.ст. 32, 44 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст.ст. 1,4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", ст.ст. 1,3,5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", відповідно до яких банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.

Згідно з п.6 ч.1 ст. 6 Закону України від 12.07.2001 року "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ч.2 ст. 192 та ч.3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, в тому числі при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями, допускається у випадках, в порядку та на умовах, встановлених законом. Законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".

Як передбачено ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України"Про систему валютного регулювання і валютного контролю" операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п.2 ст. 5 вказаного Декрету.

Вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями встановлена в п."в" ч.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України"Про систему валютного регулювання і валютного контролю", якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак сьогодні такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено.

Згідно з п.1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 року № 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 року за № 1429/10028, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог п.1 розділу П Закону України від 15.02.2011 року № 3024-УІ "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків" генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Таким чином, розглядаючи справу, суд правильно виходив з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Підписуючи договір про надання кредиту від 18.05.2007 року , ОСОБА_2 була ознайомлена з його умовами та наслідками, погоджувався з ними, зокрема, з умовами надання кредитних ресурсів в іноземній валюті - доларах США.

Відповідно до ст.ст. 627, 628 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За вказаних обставин суд правомірно не прийняв до уваги посилання позивача на несправедливість умов договору щодо виконання зобов'язань в іноземній валюті було нав'язано банком, без врахування невигідних умов ризику у валюті, а внаслідок цільового призначення - ремонту й реконструкції житла позичальнику потрібна була гривня.

Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказів проте, що банк нав'язав позичальнику споживчий кредит у валюті, а позичальнику потрібна була гривня не надано.

Виходячи зі змісту статей 1046, 1054 ЦК України, ризик за валютні коливання лежить на сторонах. Статтею 36 Закону України "Про Національний Банк України" визначено, що офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним Банком України.

Валютні курси, як зазначено у ч.1 ст.8 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю", встановлюються Національним Банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Поряд з цим, згідно Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою Правління Національного Банку України від 12 листопада 2003 року № 496, офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема, до долару США, установлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют за станом на останню дату.

Отже незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена, а тому, укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, сторони приймали на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що кредитний договір є споживчим та всупереч вимогам ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" виданий у валюті отже є недійним не приймаються колегією судів виходячи із наступного.

Так, абзацом третім частини першої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" визначено, що надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється. Частину першу статті 11 доповнено абзацом третім згідно із Законом № 3795-VI від 22.09.2011 року, вказана норма набрала чинності 16.10.2011 року та не має зворотної дії у часі. А договір між сторонами укладений 18.05.2007 року.

Погоджені сторонами умови кредитного договору на час їх укладення не суперечили ст.ст.11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" ( в редакції що діяла на час укладення договорів), і те, що кредитний договір був укладений 18.05.2007 року, отже до набуття чинності статі 11 Закону України "Про захист прав споживачів" у редакції Закону № 3795-VI від 22.09.2011 року , якою було визначено, що надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється, яка зворотньої дії у часі не має.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи висновків суду не спростовують. Фактично вони повторюють доводи ОСОБА_2 та її представника, якими вони обґрунтовували позов. Обставини справи були предметом дослідження суду першої інстанції і додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 314, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Ленінського районного суду м.Запоріжжя від 26 червня 2015 року у цій справі залишити без змін.

Ухваланабирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді