Справа № 758/6767/13-ц

Категорія 41

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 червня 2015 року Подільський районний суд м. Києва в складі головуючого судді Гребенюк В.В., за участю секретарів Литовченко Д.О., Бельмас Л.О., Миколаєць Я.П., Шабатин Н.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1», шеф - редактора телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_1» товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Міністерство культури України, про визнання інформації недостовірною, зобов'язання спростувати недостовірну інформацію, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 (надалі за текстом - позивач) звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» (надалі за текстом - відповідач 1), шеф - редактора телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_1» товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» ОСОБА_2 (надалі за текстом - відповідач 2), ОСОБА_3 (надалі за текстом - відповідач 3), третя особа - Міністерство культури України, про визнання інформації недостовірною, зобов'язання спростувати недостовірну інформацію.

В обґрунтування позовних вимог, посилаючись на ст. 277 ЦК України, відповідно до якої кожному гарантується судовий захист особистих немайнових прав у разі поширення недостовірної інформації шляхом відповіді чи спростування цієї інформації, з урахуванням уточнень, зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_2 в ефірі відповідача 1 вийшов сюжет в телепрограмі «ІНФОРМАЦІЯ_1», в якому була поширена негативна, неправдива інформація про генерального директора Національного історико - етнографічного заповідника «Переяслав» - позивача. Сюжет був присвячений темі неправомірного відчуження експонатів; музеїв їх керівниками на користь третіх осіб двома способами: підміна оригіналів експонатів на підробку та продаж експонатів з одночасним складанням документів про їх знищення (пошкодження). При цьому, в сюжеті продемонстровано запис, зроблений прихованою камерою, з зображенням робочого кабінету позивача та особисто його за робочим столом. Ймовірно, запис був зроблений прихованою відеокамерою 24.02.2013 р. (неділя) близько 13 год. невідомою молодою, рудоволосою, коротко стриженою жінкою, віком до 30 р., яка є журналістом або діяла на замовлення відповідачів (надалі за текстом - журналіст) за наступних обставин. 24.02.2013 р. вказаний журналіст дійсно пропонувала музейним доглядачам різних музеїв-структурних підрозділів НІЕЗ «Переяслав» продати їй експонати заповідника, зокрема, картини, а саме: меморіального музею академіка В.Г. Заболотного (музейні доглядачі ОСОБА_5, ОСОБА_6), меморіального музею Г.С. Сковороди (музейний доглядач ОСОБА_8), музею заповіту Т.Г. Шевченка (музейні доглядачі ОСОБА_10, ОСОБА_11), а також безпосередньо позивачу. Не отримавши від жодного з вказаних осіб згоди, у т.ч. позивача, журналіст пішла і більше не зверталась і не з'являлась в заповідник. Натомість, ІНФОРМАЦІЯ_2 в телепрограмі «ІНФОРМАЦІЯ_1» відповідача 1 вийшов сюжет, в якому поширено негативну, недостовірну інформацію про НІЕЗ "Переяслав" та особисто позивача. Негативність та недостовірність інформації полягала в тому, що позивач, як генеральний директор НІЕЗ "Переяслав" нібито погодився на зустріч з журналістом в кафе з метою подальшого продажу експонатів заповідника (зокрема, картин) за 50 тисяч доларів. Тобто, позивачу приписується неіснуюча стратегія дій, внаслідок поширеної відповідачами неправдивої та негативної інформації, позивач представлений в очах громадськості фактично як порушник законів, а це безумовно підриває честь, гідність і ділову репутацію останнього. Крім того, внаслідок поширення недостовірної інформації позивач був відсторонений від виконання обов'язків, на підставі наказу Міністерства культури України від 07.03.13 7131/0/17-13. Поширена інформація не відповідає дійсності, принижує його честь, гідність та ділову репутацію, спрямована на створення перешкод у здійсненні його професійної діяльності, у зв'язку з чим, позивач просив визнати інформацію недостовірною та зобов'язати відповідачів спростувати недостовірну інформацію.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримала та просила позов задовольнити з підстав, що викладені у позові.

Представник відповідачів 1, 2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, у письмових запереченнях зазначила, що основним призначенням телепередачі є оперативне, протягом доби інформування телеглядачів про найбільш значущі факти, події в країні та світі, виступи громадських діячів і політиків, журналісти якої збирають, аналізують, використовують та випускають в ефір інформацію, що є складовими професії кожного з них, як творчих працівників. Відповідно до Закону України «Про телебачення і радіомовлення», одним з основних завдань телерадіоорганізації є оперативне інформування телеглядачів по події в країні та світі. Виконуючи ці завдання, відповідач 1 створює та випускає у ефір передачу телепередачу «ІНФОРМАЦІЯ_1», журналісти якої збирають, аналізують та використовують інформацію, що є складовими професії будь-якого журналіста - творчого працівника (ст. 1 Закону України "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів"). Відповідно до ст. 2 Закону України «Про інформацію», до основних принципів інформаційних відносин відносяться, зокрема, гарантованість права на інформацію, відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією а також свобода вираження поглядів і переконань.

Сюжет, що демонструвався у передачі «ІНФОРМАЦІЯ_1» ІНФОРМАЦІЯ_2, присвячений суспільно-резонансній темі - збереженню культурних цінностей, що знаходяться у розпорядженні позивача. З урахуванням великого суспільного інтересу творчий колектив передачі «ІНФОРМАЦІЯ_1» ІНФОРМАЦІЯ_3 повторно звернув увагу на ситуацію навколо Національного історіко-етнографічного заповідника «Переяслав». Немає нічого дивного в тому, що відповідач 1 вирішив висвітлити цю тему у телепередачі, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» телеорганізація є самостійною у визначенні змісту телепередач. Вільне та безперешкодне здійснення журналістської діяльності є невід'ємною частиною права на свободу вираження поглядів і неодмінною умовою реалізації права суспільства отримувати інформацію з питань, що мають для нього інтерес. Не підлягає сумніву і той факт, що діяльність позивача, як і будь-якої посадової особи, представляє інтерес для суспільства. Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої Україною, передбачено право кожного на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Зі змісту цієї норми випливає, що свобода слова, преси, як захисника інтересів громадськості, критики представників держави, висловлення своєї думки в процесі обговорення питань, що становлять громадський інтерес, є однією з найважливіших свобод людини. При цьому, як зауважує Європейський суд з прав людини у справах «Лінгенс проти Австрії» та «Українська прес-група» проти України» не лише преса має завдання повідомляти таку інформацію, що являє собою громадський інтерес, але й громадськість має право її отримувати. У ст. ст. 3, 4, 6 Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, указується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорення, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. Межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати. Відповідно до ст. 277 ЦК України та ст. 30 Закону України «Про інформацію» не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень ст. 10 Конвенції.

При цьому оціночними судженнями закон визнає висловлювання, які не містять фактичних даних, а лише критику, оцінку дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно¬стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» суд розрізняє факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Деякі вислови можуть зовні бути схожі на те, що в них йдеться про реальні факти, проте завдяки їх мові або контексту було б "безпідставно розуміти їх як такі. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є і фундаментальною частиною права, захищеного ст. 10 Конвенції. «Журналісти користуються свободою вираження, яка допускає певний рівень перебільшення або навіть провокації» - зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні по справі Тома проти Люксембурга" від 29.03.2001 р . Таким чином, вважає, що у спірному телесюжеті відповідач 1 саме подав свої міркування, думки, розрахунки, а також оцінив ситуацію, використовуючи цілком дозволені, хоча й провокуючі засоби. Відповідач 1 не повідомляв і не поширював конкретних фактів та відомостей з діяльності позивача, не звинувачував позивача - він лише виклав ситуацію та проаналізував її, компонуючи відеосюжет таким чином, щоб телеглядачі мали змогу зробити самостійні висновки щодо конкретних подій, а також допустив певні припущення, що узгоджується з правом повідомляти телеглядачів про події та трактувати їх на свій розсуд. Оціночні судження відображають власні висновки особи, яка їх висловлює, навіть її переконання, тому вони можуть бути як критичними, так і схвальними. Інакше кажучи, людина вправі зі своєї точки зору саме оцінювати дії інших осіб. Чи буде така оцінка позитивною або негативною - залежить від багатьох факторів, в тому числі від конкретного вмісту дій, які оцінюються, від моральних цінностей суспільства та особи, яка здійснює таку оцінку. Позивач не надає суду доказів на підтвердження того, що поширюючи спірну інформацію відповідачі діяли недобросовісно та з «явним злим умислом», не наводять фактів, які б доводили, що оспорювана інформація мотивована цілеспрямованими діями на приниження честі, гідності та ділової репутації позивача. Проте, позивач не наводить, яку саме недостовірну (у сенсі наведеного) інформацію розповсюдив щодо нього відповідач 1 і які конкретно вислови є недостовірними та полягають спростуванню, не вказують, яка саме інформація з сюжету стосовно позивача інформація є недостовірною і в чому вона недостовірна. Позивач, формулюючи позовні вимоги, вимагає від кожного з відповідачів самостійно спростувати інформацію та фактично намагається змусити відповідачів тричі спростувати одну й ту ж саму інформацію одним і тим же способом.

Суд, заслухавши учасників судового розгляду, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов висновку про часткове задоволення позову, виходячи з наступного.

Як встановлено судом, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ІНФОРМАЦІЯ_3 в ефірі телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_1» товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» відбулася трансляція відеоматеріалу сюжету під назвою: «ІНФОРМАЦІЯ_4» в якому була поширена інформація про позивача, як генерального директора Національного історико - етнографічного заповідника «Переяслав». Інформація поширена без посилання на офіційні джерела. Саме ці два сюжети, позивач вважає таким, що не відповідає дійсності, принижує честь, гідність та ділову репутацію та стверджує, що поширена інформація є недостовірною.

У відповідності з ч. ч. 1 - 3 ст. 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Відповідно до ч. ч. 1 - 2 ст. 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Представник відповідачів 1, 2 не заперечувала факт розповсюдження інформації за відтвореним змістом відеозапису, що наведено і в письмових запереченнях, при цьому зазначала, що оспорювана інформація є оціночним судженням дій позивача, право на висловлення яких обумовлене як національним законодавством, так і Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, посилаючись при цьому на практику Європейського суду з прав людини.

Відповідно до п. 19 Постанови Пленум Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 р. № 1 вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Суд, визначаючи характер поширеної інформації в обох сюжетах, не може погодитись з доводами представника відповідачів 1, 2, що ця інформація повністю відноситься до оціночних суджень.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно - стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

У розумінні ст. 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.

Відповідно до ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Частина 2 цієї статті передбачає, що здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

На думку суду, інформація, поширена ІНФОРМАЦІЯ_2 в ефірі телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_1» товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» про позивача, а саме: «ОСОБА_1, у мене до вас делікатна розмова є, може ми могли б поговорити десь не в кабінеті?», «Директор музею призначає зустріч за п'ятнадцять хвилин пояснює - дуже заклопотаний.», «Я працюю на одну дуже впливову людину, вона хотіла б поділитися грішми з вашим музеєм або з вами особисто.», «За одну послугу? Ну, меценати нам завжди потрібні, а що за послуга? Ця людина хотіла б мати одне з ваших полотен», «Директор просить 15 хвилин на роздуми і одразу хапається за мобільний. Вдруге йти лячно. Певно, нас уже чекає міліція. Он уже і охоронець визирає з двору. Аж ні.», «Ви ж назвали картини різних цінових категорій. П'ятдесят тисяч доларів вас влаштує? Давайте продовжимо хвилин за сорок.», «Звичайно, у кафе ми не пішли і сподіваємося, що єдині люди з ким зустрінеться такий директор музею - правоохоронці.» містить в собі відомості про події яких не існувало, так і відомості які не відповідають дійсності, з огляду на їх неповноту та перекручення поданої інформації, до таких висновків суд прийшов з огляду на надані в судовому засіданні пояснення, покази свідків, відтворення відеозапису на якому не чутно слів позивача, а лише містяться титри та коментарі відповідача 3. Таким чином, вищезазначені інформація, поширена ІНФОРМАЦІЯ_2 в ефірі телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_1» товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» не є оціночними судженнями.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України право на звернення до суду в разі поширення засобами масової інформації недостовірної інформації, яка порушує особисті немайнові права фізичної чи юридичної особи, є безумовним, і невикористання права вимагати від засобу масової інформації спростування такої інформації з подальшим правом на оскарження відмови у спростуванні або порушення порядку (способу) спростування не перешкоджає судовому захисту особи.

Спростування поширеної недостовірної інформації не є способом цивільно-правової відповідальності, бо не має компенсаційного та майнового характеру, і в будь-якому випадку на засоби масової інформації має бути покладено обов'язок опублікувати спростування.

Відтак, суд дійшов висновку, що відповідачем 1 поширено відносно позивача в цій частині неправдиві відомості, які ганьблять його честь, гідність та ділову репутацію, в зв'язку з чим, такі відомості не є оціночними судженнями, а поширена інформація є непідтвердженою, недостовірною та такою, що ґрунтувалась виключно на припущеннях. Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача в цій частині доведені та підлягають задоволенню частково.

Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, з огляду на встановлені судами обставини, оцінивши належність, допустимість та достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить висновку про часткове задоволення позову та наявність підстав для визнання недостовірною інформацію, поширену ІНФОРМАЦІЯ_2 в ефірі телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_1» відповідача 1 про позивача, а саме: «ОСОБА_1, у мене до вас делікатна розмова є, може ми могли б поговорити десь не в кабінеті?», «Директор музею призначає зустріч за п'ятнадцять хвилин пояснює - дуже заклопотаний.», «Я працюю на одну дуже впливову людину, вона хотіла б поділитися грішми з вашим музеєм або з вами особисто.», «За одну послугу? Ну, меценати нам завжди потрібні, а що за послуга? Ця людина хотіла б мати одне з ваших полотен», «Директор просить 15 хвилин на роздуми і одразу хапається за мобільний. Вдруге йти лячно. Певно, нас уже чекає міліція. Он уже і охоронець визирає з двору. Аж ні.», «Ви ж назвали картини різних цінових категорій. П'ятдесят тисяч доларів вас влаштує? Давайте продовжимо хвилин за сорок.», «Звичайно, у кафе ми не пішли і сподіваємося, що єдині люди з ким зустрінеться такий директор музею - правоохоронці.» та зобов'язання відповідача 1 спростувати інформацію, поширену ІНФОРМАЦІЯ_2 в ефірі телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_1» відповідача 1 про позивача шляхом повідомлення резолютивної частини рішення в ефірі телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_1» відповідача 1, не пізніше 15 календарних днів з дня набрання рішенням суду законної сили.

В іншій частині, з огляду на предмет і підстави даного позову, положення чинного законодавства, а також обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, зокрема, зобов'язання відповідачів 1, 2, 3, як спростувати поширену недостовірну інформацію, так і забезпечити таке спростування, недоведеність можливості відповідачів 2, 3 спростувати в ефірі відповідача 1 поширену недостовірну інформацію та забезпечити таке спростування, в задоволенні позовних вимог, слід відмовити.

Відповідно до роз'яснень Постанови Пленуму Верховного суду України від 27.02.2009 р. №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, що є вираженням суб'єктивної думки та поглядів відповідача.

Згідно п. 4 даної постанови під діловою репутацією юридичної особи розуміється оцінка її підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.

Крім того, відповідно до п. 19 вищезазначеної постанови, суди повинні визначати характер інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Приймаючи рішення в іншій частині позовних вимог, суд враховує положення ч. 1 ст. 34 Конституції України та ч. 1 ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., якими закріплено право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Відповідно до ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції, кожен має право на свободу вираження поглядів, це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Як зазначено в рішеннях Європейського суду з прав людини (справи Лінгенса, Де Гаєс і Гійзельс, Гудвіна, Прагер і Обершлік) свобода вираження поглядів, гарантована п. 1 ст. 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання п. 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе. Свобода преси надає громадськості один з найкращих засобів отримання інформації та формування ідей та ставлення до політичних лідерів. Більш загально, свобода політичних дебатів перебуває в самому серці побудови демократичного суспільства, що наскрізь пронизує Конвенцію (Lingens v. Austria, рішення від 8 липня 1986, Series A no. 103, n. 42). Більше того, повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19 (Lingens, cited above, p. 28, п. 46). Отже, коли робляться твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко, як і в цій справі, віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав (Jerusalem v.Austria, no. 26958/95, n. 43, ECHR 2001-11). У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Тома проти Люксембурга» від 29.03.2001 р., зокрема зазначено, що преса відіграє важливу роль у демократичному суспільстві. Хоча вона не повинна переходити певні межі, зокрема по відношенню до репутації та прав інших, проте її обов'язком є передавати інформацію та ідеї з усіх питань, що становлять інтерес для громадськості, у такий спосіб, що є сумісним з її обов'язками та відповідальністю. Не лише преса має завдання передавати таку інформацію та ідеї: громадськість також має право отримувати їх. Якби було інакше, преса не змогла б відігравати свою надзвичайно важливу роль "громадського сторожового пса". Стаття 10 захищає не лише суть ідей та інформації, що їх було виражено, а й форму, в якій їх було передано. Журналістська свобода поширюється також і на певну міру перебільшення чи навіть провокування.

Таким чином, відповідно до ст. 277 ЦК України, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод,

Проаналізувавши інформацію, поширену ІНФОРМАЦІЯ_3 в ефірі телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_1» відповідача 1, яку позивач вважає недостовірною, такою, що порочить його репутацію, вбачається, що остання є критичною оцінкою, тобто, оціночні судження висловленні з використанням журналістських методів, гіпербол, резюмування (висновки). Таким чином, вбачається, що відповідач 3 не висловлювала фактичних даних, а резюмувала результати своїх спостережень.

Оскільки за висловлювання оціночних суджень ніхто не може бути притягнутий до відповідальності, то в суду не має підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.

З урахуванням зазначеного суд, приходить до висновку про те, що позовні вимоги про визнання інформації недостовірною, зобов'язання спростувати недостовірну інформацію, поширену ІНФОРМАЦІЯ_3 в ефірі телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_1» відповідача 1 у судовому засіданні не знайшли свого доведення, а тому задоволенню не підлягають.

У відповідності з ч. ч. 1 - 3 ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У відповідності зі ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко - і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 61 ЦПК України.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України з відповідача 1 підлягає стягненню на користь позивача 114 грн. 70 коп. судового збору.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст.ст. 32, 34, 68, 124 Конституцій України, ст. ст. 15, 16, 201, 277, 297, 299, 302 ЦК України, положеннями ст. 30 Закону України «Про інформацію», Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Постанови Пленум Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009, № 1, ст. ст. 10, 11, 88, 208, 212, 213-215, 218, 223, 294, 296 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Телекомпанія студія 1+1», шеф - редактора телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_1» товариства з обмеженою відповідальністю «Телекомпанія студія 1+1» ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Міністерство культури України, по визнання інформації недостовірною, зобов'язання спростувати недостовіормацію - задовольнити частково;

Визнати недостовірною інформацію, поширену ІНФОРМАЦІЯ_2 в ефірі телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_1» товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» про ОСОБА_1, а саме: «ОСОБА_1, у мене до вас делікатна розмова є, може ми могли б поговорити десь не в кабінеті?», «Директор музею призначає зустріч за п'ятнадцять хвилин пояснює - дуже заклопотаний.», «Я працюю на одну дуже впливову людину, вона хотіла б поділитися грішми з вашим музеєм або з вами особисто.», «За одну послугу? Ну, меценати нам завжди потрібні, а що за послуга? Ця людина хотіла б мати одне з ваших полотен», «Директор просить 15 хвилин на роздуми і одразу хапається за мобільний. Вдруге йти лячно. Певно, нас уже чекає міліція. Он уже і охоронець визирає з двору. Аж ні.», «Ви ж назвали картини різних цінових категорій. П'ятдесят тисяч доларів вас влаштує? Давайте продовжимо хвилин за сорок.», «Звичайно, у кафе ми не пішли і сподіваємося, що єдині люди з ким зустрінеться такий директор музею - правоохоронці.»;

Зобов'язати товариство з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія «1+1» спростувати інформацію, поширену ІНФОРМАЦІЯ_2 в ефірі телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_1» товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1» про ОСОБА_1 шляхом повідомлення резолютивної частини рішення в ефірі телепрограми «ІНФОРМАЦІЯ_1» товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія 1+1», не пізніше 15 календарних днів з дня набрання рішенням суду законної сили;

В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити;

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія «Студія «1+1» (Код ЄДРПОУ 23729809) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) судовий збір у розмірі у розмірі 114 (сто чотирнадцять) гривень 70 копійок;

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Подільський районний суд м. Києва протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя

В. В. Гребенюк