ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 квітня 2015 року

м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого суддів:

Гвоздика П.О., Дьоміної О.О., Завгородньої І.М.,

Євграфової Є.П.,Іваненко Ю.Г.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа - комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання недійсними рішення, державного акта, визнання права власності на земельну ділянку, за касаційною скаргою першого заступника прокурора Київської області на заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 06 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 19 листопада 2014 року,

в с т а н о в и л а:

У лютому 2013 року прокурор м. Ірпеня Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави, обґрунтовуючи його тим, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 2111/25-5 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1» ОСОБА_7 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки площею 0,15 га для вказаних цілей.

На підставі зазначеного рішення ОСОБА_7 видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,15 га із кадастровим номером НОМЕР_2 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1.

Вважає, що спірна земельна ділянка знаходиться за межами с-ща Коцюбинське, Коцюбинською селищною радою її було передано у приватну власність за рахунок земель, що перебувають в постійному користуванні комунального підприємства «Святошинське лісопаркове господарство» (далі - КП «Святошинське лісопаркове господарство»), оскільки вказану земельну ділянку було надано у користування Святошинському лісопарковому господарству на підставі постанови Ради Міністрів УРСР від 20 червня 1956 року № 673 без виключення її з Держлісфонду України та згідно з картографічними матеріалами лісовпорядкування обліковуються як квартали Святошинського та Київського лісництв.

Зазначену земельну ділянку в приватну власність відповідача було передано без її вилучення з користування КП «Святошинське лісопаркове господарство», тобто без відома держави в особі уповноваженого органу та постійного землекористувача, яким є КП «Святошинське лісопаркове господарство».

Крім того, при прийнятті рішення Коцюбинською селищною радою не було дотримано вимог ст. ст. 20, 21 ЗК України, ст. 57 ЛК України, оскільки зміна цільового призначення спірної земельної ділянки з лісового фонду на для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд не проводилась, будь-яких рішень щодо такої зміни не приймалось.

Також зазначав, що на порушення вимог ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації», якою передбачено обов'язковість проведення вказаної експертизи проектів землеустрою щодо відведення земель лісогосподарського призначення, державна експертиза проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_7 не проводилась.

Вказував, що відведення спірної земельної ділянки відповідачу під будівництво і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд генеральним планом смт Коцюбинське не передбачено, а отже, оскаржуване рішення Коцюбинською селищною радою прийнято також на порушення вимог ст. 39 ЗК України, ст. ст. 3, 10, 12, 13, 23 Закону України «Про планування і забудову територій».

Зазначав також, що ОСОБА_7 відчужив зазначену вище земельну ділянку ОСОБА_8, про що зроблено відмітку на державному акті про право власності на земельну ділянку.

Вважав, що рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 2111/25-5 не відповідає вимогам закону, порушує право державної власності на спірну земельну ділянку, а тому підлягає визнанню недійсним.

З цих же підстав підлягає визнанню недійсним виданий ОСОБА_7 на підставі вказаного рішення державний акт на право власності на земельну ділянку із відміткою про перехід права власності на земельну ділянку ОСОБА_8

Вказував, що зазначений вище договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений 07 жовтня 2009 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8, є нікчемним згідно зы ст. 228 ЦК України.

Зазначав, що оскільки уповноваженим державою органом рішення про передачу спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_7 не приймалось, відповідно до ст. 346 ЦК України право державної власності на цю ділянку не припинено, а право власності відповідача на неї на законних підставах не виникло.

Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 06 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 19 листопада 2014 року, позовні вимоги прокурора м. Ірпеня задоволено частково.

Визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 2111/25-5 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1».

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі перший заступник прокурора Київської області просив скасувати судові рішення у частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним державного акта, визнання права власності держави на земельну ділянку, ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позову, змінити мотивувальні частини рішень, виключивши посилання на те, що договір купівлі-продажу не є нікчемним, а навпаки є нікчемним, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права.

Перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 2111/25-5 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1» ОСОБА_7 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки площею 0,15 га.

На підставі зазначеного рішення ОСОБА_7 видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,15 га із кадастровим номером НОМЕР_2 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1.

Крім того, встановлено, що ОСОБА_7 відчужив зазначену земельну ділянку відповідачу ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу від 07 жовтня 2009 року, про що було зроблено напис на державному акті на право власності на земельну ділянку.

Згідно з листом відділу Держкомзему у м. Ірпені від 18 січня 2013 року № 01-02/44-1 в період з 01 січня по 31 грудня 2008 року державна статистична звітність форми 6-зем по смт Коцюбинське не велася, землі запасу по смт Коцюбинське у вказаний період не обліковувалися.

Відповідно до висновку Управління охорони навколишнього природного середовища в Київській області про погодження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність відповідача, управлінням надано позитивний висновок за умови проведення процедури зміни цільового призначення спірної земельної ділянки на землі житлової забудови та внесення відповідного коригування до Генерального плану с-ща Коцюбинське або ж розробки відповідного містобудівного обґрунтування, однак, як вбачається з проекту землеустрою, вказані умови висновку виконані не були.

Під час судового розгляду справи сторонами у справі, в тому числі відповідачем Коцюбинською селищною радою Київської області, не заперечувався той факт, що будь-які графічні додатки до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 11 лютого 1941 року, які б підтверджували межі с-ща Коцюбинське, не збереглися, тобто з 1941 року і по даний час рішення щодо встановлення чи зміни меж с-ща Коцюбинське компетентними органами не приймались, проект встановлення меж не розроблявся й не затверджувався.

Вказані обставини також встановлені постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23 грудня 2011 року, залишеною в силі ухвалою Вищого адміністративного суду України від 09 жовтня 2012 року у справі за позовом Київської міської ради до Державного управління навколишнього природного середовища в м. Києві, Київського обласного управління лісового та мисливського господарства, Ірпінської міської ради, Коцюбинської селищної ради, за участю прокуратури м. Києва, треті особи: Державне агентство земельних ресурсів України, КП «Святошинське лісопаркове господарство», КП КОР «Обласний лісгосп», Київська обласна державна адміністрація, Державне управління охорони навколишнього природного середовища в Київській області, Державне агентство лісових ресурсів України, про визнання бездіяльності протиправною, рішень нечинними та їх скасування, зобов'язання вчинити певні дії.

Зазначеними вище рішеннями судів було встановлено, що, крім Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 11 лютого 1941 року, яким зі складу Білицької селищної ради виключено населений пункт Берковець, перейменовано смт Берковець на смт імені Коцюбинського й включено до складу с-ща імені Коцюбинського залізничну станцію Біличі, та Указу від 30 грудня 1962 року, яким с-ще Коцюбинське було підпорядковано Ірпінській міській раді і разом з нею підпорядковано безпосередньо Київській обласній раді, а також Указом від 04 січня 1965 року, яким смт імені Коцюбинського перейменовано на с-ще Коцюбинське, інших рішень щодо адміністративно-територіального устрою с-ща Коцюбинське не видавалось; землевпорядна документація стосовно встановлення меж смт імені Коцюбинського відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСP від 11 лютого 1941 року не збереглась; проекти рішень про встановлення меж м. Києва та меж с-ща Коцюбинське не затверджувались; з моменту набрання чинності Земельним Кодексом України по даний час проект встановлення меж с-ща Коцюбинське відповідно до вимог вказаного Кодексу Київською обласною радою не затверджувався.

Крім того, вищевказаним рішенням суду встановлено, що Коцюбинська селищна рада при прийнятті рішень щодо відведення земельних ділянок у власність керувалася матеріалами техніко-економічного обґрунтування та перспективним планом розвитку с-ща Коцюбинське, затвердженим рішенням «Про перспективний план розвитку смт Коцюбинське» від 25 вересня 2008 року № 689/22-5.

Постановою Ірпінського міського суду Київської області від 23 листопада 2009 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2011 року, у справі за позовом прокурора міста Ірпеня в інтересах держави в особі Київської обласної ради, Київської обласної державної адміністрації до Коцюбинської селищної ради, треті особи: відділ Держкомзему в м. Ірпені, виконком Ірпінської міської ради, про визнання незаконними та скасування п. 3 рішення Коцюбинської селищної ради від 25 вересня 2008 року № 689/22-5 та рішення від 28 жовтня 2008 року № 711/23-5, було встановлено, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 вересня 2008 року № 689/22-5 «Про перспективний план розвитку с-ща Коцюбинське» та рішенням від 28 жовтня 2008 року № 711/22-5 «Про передачу деревної рослинності, віднесеної до категорії зелених насаджень в межах с-ща Коцюбинське» не встановлювались межі с-ща Коцюбинське, а фактично Коцюбинська селищна рада виконувала вимоги ст. 173 ЗК України щодо реалізації процедури встановлення меж селища.

Також суди попередніх інстанцій врахували те, що Генерального плану с-ща Коцюбинське на момент ухвалення вищевказаних рішень не існувало, його межі не були чітко визначеними, а його статус був сформований на підставі Указу Президії Верховної Ради УРСР від 11 лютого 1941 року. Тобто відсутні підстави вважати, що Коцюбинська селищна рада при винесенні вищевказаних рішень вирішувала питання про належність до її території будь-яких земель у певно визначених межах. При цьому наявність у пропозиціях перспективного розвитку, наданих на погодження селищної ради, схем розвитку селища, не звільняло органи, які виготовляють та погоджують Генеральний план селища, діяти у межах закону.

Так, адміністративним судом встановлено, що Коцюбинська селищна рада, приймаючи оскаржувані рішення, діяла відповідно до встановленого на момент прийняття відповідних рішень порядку. Тобто всі зазначені рішення приймалися за результатами отримання позитивних висновків органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, природоохоронних і санітарно-епідеміологічних органів.

За таких обставин Коцюбинська селищна рада не мала правових підстав відмовити у наданні земельних ділянок у власність, оскільки при прийнятті рішень керувалася чинним законодавством на момент винесення таких рішень. Тому суд дійшов висновку, що спірні рішення Коцюбинської селищної ради були прийняті в межах компетенції, відповідно до передбаченої вимогами статей 116 та 118 ЗК України процедури безоплатної передачі у приватну власність земельних ділянок, але при цьому не надала належної оцінки обставинам місця розташування спірних земель в межах чи за межами селища й відповідності прийнятих рішень п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України.

Враховуючи викладені обставини, суди попередніх станцій дійшли висновку, що довідка відділу земельних ресурсів в м. Ірпені про правовий статус спірної земельної ділянки, яка міститься у проекті відводу земельної ділянки відповідачу ОСОБА_7, не є належним доказом знаходження спірної земельної ділянки в межах с-ща Коцюбинське, оскільки зазначена в ній інформація спростовується вказаними вище матеріалами справи.

Крім того, судом встановлено, що на момент прийняття спірного рішення будь-яка містобудівна документація, визначена Законом України «Про планування і забудову територій» в смт Коцюбинське, була відсутня, а Перспективний план розвитку селища, на який посилався представник Коцюбинської селищної ради Київської області, та техніко-економічне обґрунтування є видом землевпорядної документації й згідно з вимогами зазначеного Закону не є містобудівною документацією, яка б могла бути підставою для прийняття спірного рішення щодо відведення земельної ділянки для містобудівних потреб.

Задовольняючи позовні вимоги у частині визнання недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 2111/25-5 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1», суд дійшов висновку, що державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,15 га із кадастровим номером НОМЕР_2 не підлягає визнанню недійсним, оскільки за змістом ч. 1 ст. 81, ст. ст. 126, 131 ЗК України правовою підставою набуття громадянином права власності на земельну ділянку є укладення ним цивільно-правової угоди, а державний акт, що видається на підставі такої угоди, лише посвідчує право особи на земельну ділянку.

Отже, без встановлення судом недійсності (невідповідності вимогам закону) правочину, як правової підстави придбання громадянином земельної ділянки, визнання недійсним державного акта, виданого на підставі цього правочину, в даному випадку є необґрунтованим.

Такі висновки відповідають приписам щодо презумпції правомірності правочину, встановленим ст. 204 ЦК України, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Крім того, такий висновок узгоджується із положеннями ч. 3 ст. 152 ЗК України, якою передбачено, що захист порушених прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, в тому числі, шляхом заявлення позову про визнання угоди недійсною. Укладений між відповідачами договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 07 жовтня 2009 року не є таким, що порушує публічний порядок, оскільки укладений між приватними особами, і його предметом є майно, що знаходиться у приватній власності.

З огляду на те що ОСОБА_8 набув права власності на спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, який не визнано судом недійсним і не є нікчемним (його недійсність не встановлена законом), а також враховуючи приписи ст. 204 ЦК України щодо презумпції правомірності правочину, суди вважали, що відсутні підстави для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого на ім'я ОСОБА_8, на підставі вказаного договору.

Проте з таким висновком судів повністю погодитись не можна.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як на підставі доказів сторін.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття селищною радою рішення) право власності ОСОБА_7 на земельну ділянку виникло з моменту отримання ним державного акта та його державної реєстрації.

Таким чином, зазначені норми встановлюють нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності.

Відповідно до ст. 125, ч. 2 ст. 126 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав та у випадках набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки й посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.

Відповідно до статті 19 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт (ч. 2 ст. 126 ЗК України).

Вчинення в такому разі на державному акті відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-146цс14.

Суд апеляційної інстанції не врахував зазначених норм матеріального права, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги у частині визнання недійсним державного акта та дійшов передчасного висновку про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у цій частині.

З огляду на допущені апеляційним судом порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин справи, ухвалу апеляційного суду необхідно скасувати у частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним державного акта та направити справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до ч. 3 ст. 338 ЦПК України.

Як убачається з матеріалів справи, способом захисту порушеного права власності держави на земельну ділянку позивачем обрано позов про визнання права власності на це майно (стаття 392 ЦК України), а не витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України).

Разом із тим, за змістом роз'яснення, яке міститься в пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», позов про визнання права власності на майно (стаття 392 ЦК України) є належним способом захисту, якщо позивач вимагає залишення у нього майна, відчуженого третьою особою за договором, учасником якого він не був, і це майно ще не вибуло з його володіння.

Установивши, що земельна ділянка вже вибула з володіння власника в зазначений спосіб, суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили у позові, заявленому з підстав, які передбачені статтею 392 ЦК України, оскільки обраний позивачем спосіб захисту не є належним способом захисту.

У той самий час, якщо позивач вимагає повернення майна, відчуженого третіми особами за договором, учасником якого позивач не був, належним способом захисту є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України).

Однак, ураховуючи, що позивач у справі, яка переглядається, таких вимог не заявляв, суди обґрунтовано не застосували до правовідносин сторін зазначені норми матеріального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відхилення касаційної скарги та залишення без змін заочного рішення Ірпінського міського суду Київської області від 06 червня 2014 року та ухвали апеляційного суду Київської області від 19 листопада 2014 року у частині визнання недійсним рішення селищної ради та відмови у задоволенні позову про визнання права власності держави на земельну ділянку, оскільки судові рішення у цій частині законні та обґрунтовані, а доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 336, 337, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справах

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Київської області від 19 листопада 2014 року скасувати у частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним державного акта, направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції у цій частині.

В іншій частині заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 06 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 19 листопада 2014 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:

П.О. Гвоздик О.О. Дьоміна

Є.П. Євграфова І.М. Завгородня Ю.Г. Іваненко