ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

_________________________________________________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" квітня 2015 р. Справа № 921/1112/14-г/9

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючого-судді Мельник Г.І.

суддів Михалюк О.В.

Плотніцький Б.Д.

розглянувши апеляційну скаргу Заступника військового прокурора Тернопільського гарнізону №25/1/667вих-15 від 16.03.2015 року

на рішення Господарського суду Тернопільської області від 18.12.2014р.

у справі № 921/1112/14-г/9

за позовом Заступника військового прокурора Тернопільського гарнізону, м.Тернопіль-1 в особі Державного агенства резерву України, м. Київ в особі Комунальної установи Тернопільської обласної ради "База спеціального медичного постачання", м. Тернопіль

до відповідача Тернопільської обласної комунальної дитячої клінічної лікарні,

м. Тернопіль

про стягнення заборгованості в сумі 1 281,89 грн.

за участю представників:

від прокуратури - Чоп Ю.В. (посвідчення № 11892 від 29.10.2012р.)

від позивача - Панченко А.В. - представник (довіреність № 208/б від 05.01.2015р.)

- Ткач О.Є. - представник (довіреність № 209/б від 05.01.2015р.)

від відповідача - Загорський Б.О. - представник

(довіреність № 314-01/01 від 15.04.2015р.)

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 18.12.2014р. у справі №921/1112/14-г/9 (суддя Гевка В.Л.) в позові відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що передача матеріальних цінностей мобілізаційного резерву (медикаменти, які мають мінімальний термін придатності та вивільнені після освіження з розривом у часі), відбулась у період з 30.09.1998р. по 13.08.1999р., проте вказані позовні вимоги заявлені після спливу трирічного строку позовної давності, який по кожній із накладних завершився 30.09.2001р., 03.09.2002р. та 13.08.2002р. відповідно.

Не погоджуючись з вказаним рішенням місцевого господарського суду Заступник військового прокурора Тернопільського гарнізону оскаржив його в апеляційному порядку, звернувшись до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою №25/1/667вих-15 від 16.03.2015 року, в якій просить скасувати рішення господарського суду Тернопільської області від 18.12.2014р. у справі № 921/1112/14-г/9 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити, оскільки вважає, що рішення прийняте з порушенням і неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Свої доводи скаржник аргументує, зокрема тим, що судом першої інстанції помилково зроблено висновок про те, що до позовних вимог слід застосовувати наслідки спливу позовної давності та безпідставно відмовлено у задоволенні позову.

Скориставшись своїм правом, наданим ст. 96 ГПК України, Комунальна установа Тернопільської обласної ради "База спеціального медичного постачання" подала відзив на апеляційну скаргу, в якому апеляційну скаргу підтримує та просить її задоволити.

Також, скориставшись своїм правом, наданим ст. 96 ГПК України, Тернопільська обласна комунальна дитяча клінічна лікарня подала відзив на апеляційну скаргу, в якому доводи скаржника спростовує та просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити в силі рішення господарського суду Тернопільської області від 18.12.2014р. у справі № 921/1112/14-г/9.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 25.03.2015р. апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено справу до розгляду на 20.04.2015р.

В дане судове засідання прибули представники прокуратури, позивача та відповідача.

Розглянувши апеляційну скаргу, враховуючи пояснення представників прокуратури, позивача та відповідача, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Тернопільської області від 18.12.2014р. у справі №921/1112/14-г/9 слід залишити без змін, апеляційну скаргу Заступника військового прокурора Тернопільського гарнізону без задоволення, виходячи з наступного.

Аналізом матеріалів справи встановлено, що військовою прокуратурою Тернопільського гарнізону протягом червня 2014 року проведено перевірку піднаглядних формувань - зберігачів державного матеріального резерву на предмет додержання останніми вимог закону щодо цільового використання та збереження ввірених їм матеріальних цінностей.

У ході перевірки встановлено, що відповідно до положень розділу II Статуту Комунальної установи Тернопільської обласної ради "База спеціального медичного постачання" (надалі - База спецмедпостачання) основною метою діяльності і завданнями Установи є робота з мобілізаційним резервом, зокрема, забезпечення поповнень, зберігань, освіжень, заміни та поновлень матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, здійснення їх відпуску, відповідно до встановлених вимог, зберігання такого майна тощо.

База спецмедпостачання у відповідності до Наказу №2 Управління охорони здоров'я Облдержадміністрації м. Тернополя від 26 листопада 1998 року, на виконання листа МОЗ України №266 від 14 серпня 1998 року, з метою запобігання матеріальних збитків, по накладних №29 від 30.09.1998р. (а.с. 24), №65 від 03.08.1999р. (а.с. 22), №40/с від 13.08.1999р. (а.с. 23), Тернопільській обласній дитячій клінічній лікарні передала матеріальні цінності мобілізаційного резерву (медикаменти, які мають мінімальний термін придатності та вивільнені після освіження з розривом у часі), без попередньої оплати, на загальну суму 1 281 грн. 89 коп., що прийняті останнім через представників, які діяли на підставі довіреностей серії ААО № 677307 від 29 вересня 1998 року (а.с. 27), серії ЯАУ № 569163 від 3 серпня 1999 року (а.с. 25) та серії ЯАУ № 569174 від 6 серпня 1999 року (а.с. 26).

Разом з тим, факт відпуску та отримання товару підтверджується підписами представників сторін вчинених на накладних, та не заперечується сторонами у судовому засіданні Львівського апеляційного господарського суду.

Водночас, слід зазначити, що вищевказані накладні, є первинними обліковими документами, на підставі яких провадяться записи у регістрах бухгалтерського обліку та які фіксують та підтверджують факти здійснення господарської операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення, та на підставі яких виникає зобов'язання щодо здійснення розрахунку за отримані товари (п.12 Положення про організацію бухгалтерського обліку i звітності в Україні, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 03.04.1993р. №250 (втратила чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2000р. №419).

Відповідно до п. 2.1. Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, Затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 р. № 88, Зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 5 червня 1995 р. за № 168/704 (надалі - Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку), первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Статтею 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" передбачено, зокрема, що первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Разом з тим, аналізуючи матеріали справи, слід зазначити, що правовідносини між сторонами виникли у сфері державного матеріального резерву, а саме щодо матеріальних цінностей, що підлягають освіженню (поновленню) і зберігаються на підприємствах, в установах і організаціях системи державного резерву.

Загальні принципи формування, розміщення, зберігання, використання, реалізація, поповнення та освіження (поновлення) запасів державного матеріального резерву, в т.ч. в період їх реалізації, регулювалися та регулюються Законом України "Про державний матеріальний резерв"; Порядком формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.97 №1129; Положенням про державний матеріальний резерв, затвердженим постановою Кабінетів Міністрів України №280-05 від 27.05.1992р. (втратила чинність на підставі п.2 постанови Кабінету Міністрів України від 08.10.1997р. №1129), Цивільним кодексом Української РСР (від 18.07.1963 р., втратив чинність з 01.01.2004р., далі ЦК УРСР), Цивільним кодексом України від 16.01.2003р. (набрав чинності 01.01.2004 р.).

При цьому, правовідносини, що склалися між сторонами, за своєю правовою природою є договором купівлі - продажу укладеним в усній формі, що не суперечить ст. 43 ЦК УРСР, згідно якої угоди, що виконуються під час їх укладення, можуть укладатись усно, якщо інше не встановлено законодавством Союзу РСР і Української РСР та ст. 224 ЦК УРСР, згідно якої за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Таким чином, обов'язок у покупця виникає з моменту прийняття такого майна. Іншого законодавством Союзу РСР і Української РСР, у тому числі, і Цивільним кодексом Української РСР не передбачено.

Одночасно, ст. 692 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Так, відповідно до ст. 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем в підтвердження своїх доводів не подано суду актів звірки взаємних розрахунків, які підписані обома сторонами. При цьому, покликання на Акти знищення таких документів від 25.02.2002р. та від 24.02.2003р. судом не беруться до уваги, оскільки у переліку документів, що знищувались чітко не зазначено, що таке знищення мало місце і по відношенню до Актів звірки взаємних розрахунків між відповідачем і його контрагентами.

Таким чином, враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами факту взаємної згоди сторін щодо списання коштів в сумі 1281,89грн.

Поряд з цим, судом враховано, що 18.12.2014р. відповідачем подано заяву № 21215 про застосування строків позовної давності (вхідний номер канцелярії господарського суду Тернопільської області № 23544 від 18.12.2014р., а.с. 75).

З огляду на викладене, в сукупності, щодо твердження скаржника про безпідставність та необґрунтованість висновків суду першої інстанції про застосування до позовних вимог строків позовної давності, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає за необхідне врахувати наступне.

Відповідно до ст.256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 Цивільного кодексу України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом норми про позовну давність поширюються на всі цивільні правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли за участі держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб'єктів цивільних прав.

Пунктом п. 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2010р. "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" (з наступними змінами і доповненнями) передбачено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Поряд з цим, вирішуючи питання про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності слід виходити із положень законодавства чинного на момент підписання накладних (а.с. 22-24) та довіреностей (а.с. 25-27).

Відповідно до ст. 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки, перебіг якого починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна дізнатися про порушення свого права (ст.76 ЦК УРСР).

Згідно з ст. 83 ЦК УРСР на вимоги державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій або громадян та у випадках, встановлюваних законодавством Союзу РСР, і на інші вимоги, позовна давність не поширюється.

Крім цього, вимоги, на які не поширювалися строки позовної давності, встановлені п.49 Положення про державний матеріальний резерв, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №280-05 від 27.05.1992р., та яким передбачено, що на майнові вимоги Держкомрезерву України та його підприємств про повернення їм заборгованості, яка виникла із операцій з матеріальними цінностями держрезерву загальні та скорочені строки пред'явлення претензій та позовної давності не поширюються.

При цьому, дана постанова Кабінету Міністрів України №280-05 від 27.05.1992р. втратила чинність на підставі п. 2 постанови Кабінету Міністрів України №1129 від 08.10.1997р. "Про затвердження Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву", яке не містить застереження щодо не застосування строків позовної давності.

Таким чином, в період з 27.05.1992р. по 07.10.1997р. (в період дії Положення №280-05 від 27.05.1992р.) не застосовувався строк позовної давності до вимог з реалізації матеріального резерву.

Відповідно до пунктів 4, 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, положення цього кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності, а правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Статтею 2 Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів" (№1713-IV від 12.05.2004р.) доповнено ч. 1 ст. 268 ЦК України пунктом 6 відповідно до якого позовна давність не поширюється на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв".

Разом з тим, слід зазначити, що у відповідності до ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно - правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до п.п. 2, 3 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 09.02.1999р. №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативних правових актів) дію нормативно - правового акта в часі слід розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно - правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Цей конституційний принцип поширюється на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність і юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

При цьому, в Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів" (№1713-IV від 12.05.2004р., який набрав чинності з дня опублікування 30.06.2004р.) зазначено про зворотну дію закону, а саме цей Закон набирає чинності з дня його опублікування, крім пункту 4 статті 1 і статті 2, які набирають чинності з 1 січня 2004 року.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками місцевого господарського суду про те, що на позовні вимоги позивача, по яких станом на 01.01.2004р., сплив строк позовної давності у три роки, є підставою для відмови у позові, оскільки заява про застосування позовної давності у відповідності до ст.267 ЦК України подана стороною у спорі до винесення судом рішення, а саме 18.12.2014р. (вхідний номер канцелярії господарського суду Тернопільської області № 23544 від 18.12.2014р., а.с. 75).

При цьому, як вже зазначалося вище, документальними доказами у справі встановлено, що товарно матеріальні цінності мобілізаційного резерву (медикаменти, які мають мінімальний термін придатності та вивільнені після освіження з розривом у часі) передано відповідачу Тернопільській обласній дитячій клінічній лікарні по накладних №29 від 30.09.1998р., №65 від 03.08.1999р., №40/с від 13.08.1999р., без попередньої оплати, на загальну суму 1 281 грн. 89 коп., що прийняті останнім через представників, які діяли на підставі довіреностей серії ААО № 677307 від 29 вересня 1998 року, серії ЯАУ № 569163 від 3 серпня 1999 року та серії ЯАУ № 569174 від 6 серпня 1999 року.

Отже, передача вказаного товару відбулась у період з 30.09.1998р. по 13.08.1999р. і вказані позовні вимоги заявлені після спливу трирічного строку позовної давності, який по кожній із накладних завершився 30.09.2001р., 03.09.2002р. та 13.08.2002р. відповідно.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги в частині покликання скаржника на абз. 2 ч.1 ст. 83 ЦК УРСР, колегія суддів вважає такі безпідставними, оскільки під незаконним володінням слід розуміти фактичне володіння річчю (майном), якщо воно не має правової підстави, однак у даному випадку правовою підставою володіння відповідачем матеріальними цінностями державного резерву є розпорядчі документи та накладні, підписані сторонами без будь-яких зауважень та зеперечень.

Разом з тим, щодо покликань скаржника на абз.4 ч.1 статті ст. 83 ЦК УРСР, колегія суддів зазначає, що позовна давність не поширювалася на вимоги у випадках, встановлених законодавством, і на інші вимоги, виключно в період дії постанови Кабінету міністрів України №280-05 від 27.05.1992р., тобто з 27.05.1992р. по 08.10.1997р.

При цьому, оцінюючи доводи позовної заяви та апеляційної скарги, судом встановлено, що прокурор посилається на п. 49 Положення про державний матеріальний резерв, затвердженого постановою Кабінету міністрів України №280-05 від 27.05.1992р., проте, дана постанова втратила чинність на підставі п. 2 постанови Кабінету міністрів України №1129 від 08.10.1997р., та не містить застереження, як і інші законодавчі акти, щодо не застосування строків позовної давності в період з 08.10.1997р. по 01.01.2004р., а тому відсутні правові підстави для її застосування до спірних правовідносин у даній справі.

Крім цього, щодо доводів скаржника про те, що строк оплати товару виникає з дня направлення вимоги в порядку ст.530 ЦК України, оскільки цією нормою передбачено, і можливість виникнення обов'язку негайного виконання колегія суддів зазначає наступне.

Як зазначалося вище, приписами ст. 692 ЦК України передбачено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього. Отже, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу.

Проте, загальні положення ч. 2 ст. 530 ЦК України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин сторін, оскільки термін виконання зобов'язання, що випливає з правовідносин поставки, купівлі-продажу, чітко встановлений зазначеною спеціальною нормою права - покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском строку позовної давності та зазначає, що скаржником у справі не доведено обставини на які він покликається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст.ст. 33 та 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Отже, з огляду на викладене вище, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Тернопільської області від 18.12.2014р. відповідає матеріалам справи, ґрунтується на чинному законодавстві і підстав для його скасування немає, а інші зазначені в апеляційній скарзі доводи скаржника не відповідають матеріалам справи, документально не обґрунтовані, не базуються на законодавстві, що регулює спірні правовідносини, а тому не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст. 104 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Судовий збір за перегляд рішення в апеляційному порядку, відповідно до вимог ст. 49 ГПК України покласти на скаржника.

Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 103, 105 ГПК України, - Львівський апеляційний господарський суд,

П О С Т А Н О В И В :

1. Рішення Господарського суду Тернопільської області від 18.12.2014р. у справі № 921/1112/14-г/9 залишити без змін, апеляційну скаргу Заступника військового прокурора Тернопільського гарнізону №25/1/667вих-15 від 16.03.2015 року - без задоволення.

2. Судовий збір за перегляд рішення Господарського суду Тернопільської області в апеляційному порядку покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

Матеріали справи скеровуються в Господарський суд Тернопільської області.

Повний текст постанови складений 27.04.2015р.

Головуючий-суддя Мельник Г.І.

Суддя Михалюк О.В.

Суддя Плотніцький Б.Д.