ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 квітня 2015 року

Справа № 915/49/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого судді

Овечкіна В.Е.,

суддів

Чернова Є.В.,

Цвігун В.Л.,

розглянув касаційну скаргу

Фермерського господарства "Оазис"

на постанову

від 22.01.2015 р. Одеського апеляційного господарського суду

у справі

№915/49/14 господарського суду Миколаївської області

за позовом

Приватного підприємства "Виробниче-комерційне підприємство "Каро"

до

Фермерського господарства "Оазис"

про

- стягнення 309311 кг насіння соняшника вартістю 913 856,35 грн; - стягнення 70388 кг зерна кукурудзи вартістю 82790,37 грн.

за участю представників:

позивача: Лушникова В.П., дов. №1 від 06.10.2014;

відповідача: Плечія В.В., дов. б/н від 03.01.2015;

ВСТАНОВИВ:

Постановою Вищого господарського суду України від 29.07.2014 р. справа направлялась на новий розгляд.

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 27.10.2014 (суддя Л. Васильєва), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 22.01.2015 (судді Г. Разюк, Т. Гладишева, С. Колоколов) позовні вимоги задоволено. На користь позивача стягнуто 309311 кг насіння соняшника вартістю 913 856,35 грн. та 70388 кг зерна кукурудзи вартістю 82790,37 грн.

Не погоджуючись із прийнятими у справі судовими актами, Фермерське господарство "Оазис" - відповідач у справі, - звернувся із касаційною скаргою, в якій просить частково скасувати прийняті у справі судові рішення. На користь позивача стягнути 1209 кг зерна кукурудзи та 23,93 грн. судового збору, а в решті позовних вимог відмовити.

Відповідач у справі вважає, що судами попередніх інстанцій безпідставно застосована ст.35 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні" та не застосовано ст.35 ГПК України. Неправильно застосовані ст.ст.546, 594 ЦК України. Притримання є одним з видів забезпечення зобов'язання і воно основного зобов'язання не припиняє. Отже, зарахування продукції в оплату послуг було здійснено правомірно. В порушення вимог ст.ст. 43, 84, 105 ГПК України суди не дослідили та не надали правової оцінки листу №2310-1 від 23.10.2009 р. де серед іншого повідомлено позивача про необхідність розпорядитися сільгосппродукцією, що знаходиться на зберіганні. Позивач не вчинив дії необхідні для отримання продукції із зберігання. Просрочка кредитора, у даному випадку, та припинення зобов'язання лише 03.09.2013 р. також залишилося поза увагою судів попередніх інстанцій. В оскаржуваних судових рішеннях не вказано з яких мотивів відхилено доводи відповідача з посиланням на ст.538 ЦК України.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм попередніми судовими інстанціями належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин, дотримання норм матеріального та процесуального права, згідно з вимогами ст.111^{5 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.}

^{Відповідно ст.1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.}

Судами попередніх інстанцій встановлено наступне.

02.09.2008 р. між позивачем та відповідачем було укладено договір на послуги по зберіганню зерна, за умовами якого позивач (за договором замовник) зобов'язувався передати (поставити на склад відповідача) сільськогосподарську продукцію, а відповідач (виконавець) надати послуги по зберіганню цієї продукції, а саме прийняти її для визначення якості, підробки, сушки, відповідального зберігання, знешкодження шкідників у разі необхідності і відвантаження.

Відповідно до розділу 2 договору позивач зобов'язався забезпечити поставку продукції на склад відповідача (с. Іванівна, Первомайський район), своєчасно розрахуватися за надані йому послуги з приймання, сушіння, очищення, зберігання, відвантаження та надання додаткових послуг, пов'язаних із зберіганням продукції, а відповідач в свою чергу, не мав права розпорядження продукцією, що передавалась на зберігання.

Пунктами 3.1, 3.2, договору сторони встановили, що оплата послуг здійснюється замовником після підписання акту приймання-передачі виконаних послуг протягом 2-х днів з часу отримання розрахунку шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок відповідача. У разі несплати позивачем наданих послуг, він має право утримати належну йому в оплату послуг частину продукції, що знаходиться на зберіганні, про що складається односторонній акт-розрахунок, який посвідчує належну оплату наданих відповідачем послуг.

Вартість продукції, яка утримується в оплату послуг, визначається на основі ринкових цін, які склалися на момент зарахування продукції в рахунок оплати.

Згідно п. 5.3 договору, він вступив в дію з моменту підписання сторонами і діє до повного виконання ними своїх зобов'язань.

14.04.2009 р. відповідач виставив позивачу рахунок №1404-1 на оплату послуг за договором на суму 38 927,21 грн.(в т.ч. ПДВ -6487,87 грн.) по очищенню та сушці соняшника та кукурудзи.

Листом №36 від 07.09.2009 р. позивач просив відповідача в семиденний термін повернути належну йому продукцію, а саме: 654,314 т. - насіння соняшника та 140.654 кг. - зерна кукурудзи.

Встановлено, що станом на 07.09.2009 р. на збереженні відповідача залишилось 309,311 т. насіння соняшника і 0 кг. відходів та 70388 кг кукурудзи. Відповідач не заперечує щодо залишку продукції у вказаній кількості на час пред'явлення вимоги про її повернення.

Позивач порушив умови договору на послуги по зберіганню зерна від 02.09.2008 р., а саме п. 2.1.2. щодо оплати вартості наданих послуг: рахунок №1404-1 від 14.04.2009 року на суму 38927,21 грн. ним не був оплачений в установлений договором строк.

Заперечення відповідача ґрунтуються на його праві на притримання зданої на зберігання сільськогосподарської продукції та тому, що майно позивача на суму 913449,27 грн. він зарахував в рахунок погашення боргу за надані послуги по зберіганню.

Право відповідача на притримання сільгосппродукції встановлено господарським судом у справі №6/229/09, а тому цей факт згідно статті 35 Господарського процесуального кодексу України слід вважати встановленим.

Разом з тим, суд вважає безпідставним притримання продукції більше ніж 5 років, внаслідок чого вартість послуг по зберіганню - 913449,27грн (т.1 а.с.270) фактично зрівнялась з вартістю переданої на зберігання продукції.

На час отримання вимоги про повернення переданої на зберігання продукції - 10.09.2009 року, відповідач мав право притримати лише частину належної позивачу продукції на суму 38927,21 грн., а не всю продукцію вартістю більше мільйона гривень.

Позивач був повідомлений про притримання його майна лише в березні 2011 року (т.3 а.с.119, 125-126).

Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.

В порушення вказаних приписів, відповідач неправомірно розпоряджався власністю позивача на протязі 5 років, про що свідчить Акт державного виконавця від 01.07.2013 року (т.2, а.с.33) по виконанню рішення у справі №5016/2280/2012, в якому зазначено, що у відповідача відсутнє майно, яке належить позивачу. Факт розпорядження майном позивача відповідачем не заперечується: в поясненнях від 16.10.2014 р. зазначено про реалізацію продукції в 2009-2013 роках та заміну на іншу (а.с.154).

Відповідач не заперечує, що у грудні 2013 р. отримав від позивача оплату за зберігання його майна по договору від 02.09.2008 р. в сумі 112 689,25 грн.

Зважаючи на встановлені обставини справи, колегія суддів зазначає наступне.

Позовні вимоги про повернення насіння соняшника та зерна кукурудзи зі зберігання обґрунтовані ст.ст.936, 949, 953, 955 ЦК України та зазначено, що у відповідача відсутні підстави притримувати майно позивача на протязі 5 років. Відповідно до ст.953 ЦК України зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився.

З посиланням на судові рішення по справі №6/229/09 від 25.11.2010 р. між цими сторонами і по цьому договору, застосувавши ст.35 ГПК України, суди попередніх інстанцій зазначили, що відповідач у справі на законних підставах притримав сільгосппродукцію, а саме 643 124 кг насіння соняшника та 149 654 кг кукурудзи. Разом з тим, судами було встановлено, що фактично на зберіганні фермерського господарства станом на 14.04.2009 року залишилось 309311 кг насіння соняшника. Сторони не оскаржували у встановленому порядку встановлені обставини справи оцінені судами як притримання.

Відповідно до ст.595 ЦК України кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує у себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе. До нього не переходить право власності на неї (ст.596 ЦК України). Право притримання рухомого майна відповідно до ст.21 ЗУ "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" є забезпечувальним обтяженням, тому обсяг вимог які можуть ним забезпечуватись, закріплений в ст. 22 зазначеного закону.

Притримання, як спосіб забезпечення виконання зобов'язання виникає безпосередньо із закону. Отже, не вимагається, щоб таке право було передбачено договором. Притриманням забезпечується, як правило, вимоги кредитора, виражені в грошовій формі.

У даній справі в позові пред'явлено до стягнення 309311 кг насіння соняшника та 70388 кг зерна кукурудзи. Суди встановили, що це рухоме майно відповідач зарахував в рахунок заборгованості позивача за надання послуг по договору зберігання, в тому числі за весь час його притримання.

Згідно ст.597 ЦК України вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до статті 591 ЦК України (публічні торги або інше, встановлене договором чи законом), а не в спосіб яким це здійснив відповідач.

Суди дійшли обґрунтованого висновку, що оскільки відповідач у розумні строки не реалізував притримане майно у кількості що погашає заборгованість позивача за надані йому послуги, він безпідставно утримував і користувався майном позивача на протязі 5 років.

Притримання, як вид забезпечення зобов'язання, передбачений ст.546 ЦК України. В договорі сторін такий вид забезпечення виконання зобов'язання не передбачений, а тому суди попередніх інстанцій, застосувавши ст.35 ГПК України, правильно розглядали правовідносини сторін що виникли з притримання майна. Таким чином, судами попередніх інстанцій правильно застосовані ст.ст.546, 594 ЦК України та ст.35 ГПК України.

При розгляді справи №5016/2280/2012(17/83) (том IV, арк.58) судами встановлено що ст.7 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні" не обмежує коло суб'єктів зберігання зерна. Встановлено, що ФГ "Оазис" не є зерновим складом і відповідно на нього не розповсюджувалась на час здійснення правочину заборона здійснення господарської діяльності із зберігання зерна та укладення відповідних договорів без сертифіката відповідності. Зважаючи на зміст статті 7 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні" посилання суду апеляційної інстанції на цей закон є обґрунтованим.

Відповідно до ст.111 ГПК України в касаційній скарзі не допускається посилання на недоведеність обставин справи. На підставі ст.34 ГПК України господарський суд приймає та досліджує тільки ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що апеляційний суд в оскаржуваній постанові вказав, що позивач не направляв до відповідача вантажні автомобілі для вивозу зерна, оскільки відповідач не надавав згоди на відвантаження притриманої продукції. Додатково досліджувати обставини справи у відповідності до ст.111^{7 ГПК України не відноситься до компетенції суду касаційної інстанції.}

^{Щодо не спростування доводів відповідача, обґрунтованих ст.538 ГПК України, що регламентує зустрічне виконання зобов'язання, обумовлене в договорі. Як вже зазначалось вище, правовідносини сторін були кваліфіковані (з врахуванням ст.35 ГПК України), як притримання. Відповідно до вимог ст.84 ГПК України суд зобов'язаний в мотивувальній частині рішення вказати законодавство, яким керувався, приймаючи рішення. Законодавство у даному випадку застосовано правильно. Якщо у відповідача є претензії до позивача про невиконання останнім своїх зобов'язань по договору зберігання, відповідач не позбавлений можливості звернутися до суду з власним позовом до Приватного підприємства "Виробниче-комерційне підприємство "Каро".}

^{На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку, що справа розглянута судами з дослідженням всіх обставин справи що мають значення для вирішення спору, з правильним застосуванням норм матеріального та дотриманням вимог процесуального права.}

^{Підстави для скасування оскаржуваних судових рішень відсутні.}

^{Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, - Вищий господарський суд України -}

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фермерського господарства "Оазис" ? залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Миколаївської області від 27.10.2014 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 22.01.2015 у справі №915/49/14 -залишити без змін.

Поновити виконання рішення господарського суду Миколаївської області від 27.10.2014 р. та постанови Одеського апеляційного господарського суду від 22.01.2015 у справі №915/49/14.

Головуючий, суддя

В. Овечкін

Судді:

Є. Чернов

В. Цвігун