ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2015 року

Справа № 51/421

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді

Гончарука П.А.,

судді

Кондратової І.Д. (доповідач),

судді

Стратієнко Л.В.,

за участю представника позивача

Лебідко Ю.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу

Релігійної громади Римсько-католицької Церкви Святої Марії Магдалени

на

постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.11.2014 року

у справі

№ 51/421 Господарського суду міста Києва

за позовом

Релігійної громади Римсько-католицької Церкви Святої Марії Магдалени

до

1) Львівської обласної ради; 2) Регіонального відділення Фонду державного майна України у Львівській області; 3) Виконавчого комітету Львівської міської ради;

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача:

Львівської міської ради

про

визнання права власності

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2011 року Релігійна громада Римсько-католицької Церкви Святої Марії Магдалени (надалі - позивач) звернулася до Львівської обласної ради (надалі - відповідач 1); Регіонального відділення Фонду державного майна України у Львівській області (надалі - відповідач 2) та Виконавчого комітету Львівської міської ради (надалі - відповідач 3) з позовом, в якому просила суд визнати за ним право власності на приміщення костелу Святої Марії Магдалени площею 1360,5 кв.м, розташованого у місті Львові по вул. С.Бандери, 10, скасувати рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 27.11.2009 року № 1011 про реєстрацію права власності та анулювати свідоцтво про право власності від 27.11.2009 року за № Г-03441, яким посвідчено право комунальної власності територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради на будівлю, посилаючись на належність релігійній громаді культової будівлі до переходу її у власність держави (в радянські часи) та обов'язок держави відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" повернути будівлю у власність релігійної організації, зважаючи також на те, що радянськими органами рішень щодо вилучення спірного майна згідно із ст. 371 Адміністративного кодексу Української СРСР, 1927 року не приймалось.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався також на приписи ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції), практику Європейського суду з прав людини у справах релігійних громад проти України, а також на зобов'язання, взяті Україною при вступі до Ради Європи, щодо вирішення питання про повернення церковної власності.

Оскільки, за рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 27.11.2009 року № 1011 право власності на спірну будівлю оформлено територіальній громаді міста Львова в особі Львівської міської ради, позивач з посиланням на приписи ст.ст. 6, 13, 41 Конституції України, ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", ст.ст. 16, 316, 321, 331, 388, 391, 392 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), п. 3 Указу Президента України від 04.03.1992 № 125/92 "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна", Висновок ПАРЄ № 190 (1995), підпункт 13.18 Резолюції ПАРЄ 1466 (2005) та рішення Європейського Суду з прав людини у справах "Церква села "Сосулівка" проти України", "Свято-Михалівська парафія проти України" вважає, що визнання будівлі комунальною власністю є порушенням прав релігійної громади, а тому просить визнати в судовому порядку право власності на будівлю за релігійною громадою та скасувати рішення про оформлення права власності на це майно за територіальною громадою.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.05.2014 року (судді: Пригунова А.Б. (головуючий), Босий В.П., Гулевець О.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.11.2014 року (судді: Мальченко А.О. (головуючий), Жук Г.А., Суховий В.Г.), в позові відмовлено повністю.

Відмовляючи в задоволенні позову про визнання права власності держави на приміщення костелу, суд виходив з того, що норми ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", яка передбачає повернення у власність релігійних організацій культових будівель і майна, до спірних відносин не застосовуються, оскільки позивачем не доведено приналежність Релігійній громаді Римсько-католицької церкви парафії Костела Святої Марії Магдалени спірної будівлі "на момент переходу у власність держави". Одночасно, суд дійшов висновку про недоведеність порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів Львівською обласною радою та Регіональним відділенням Фонду державного майна України у Львівській області та відсутності підстав визнання скасування рішення про оформлення комунальної права власності на спірну будівлю з огляду на відсутність у позивача будь-яких підтверджених речових прав на цю будівлю.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, хоча дещо з інших мотивів. У постанові суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків по суті спору:

- спірне майно є культовою спорудою, про що безпосередньо вказує постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.2001 року № 1005 "Про використання культових споруд - визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям";

- суд не наділений повноваженнями прийняття рішень про передачу об'єктів державної власності чи комунальної власності у власність зазначених громад;

- матеріали справи не містять даних, які б свідчили про звернення позивача до компетентного органу з вимогою про передачу останньому у власність чи в користування безоплатно костелу Святої Марії Магдалени в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та прийняття з цього приводу рішення відповідним органом, а тому позовні вимоги заявлені передчасно;

- позивач не довів належними доказами наявність у нього права власності на спірне майно, яке підлягає захисту відповідно до ст. 392 ЦК України, та те, що він є правонаступником тієї Релігійної парафії Святої Марії Магдалени, якій до вересня 1939 року належав однойменний костел.

В касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами норм ст.ст. 6, 9, 13 Конвенції, ст. ст. 8, 35, 41, 55, 124 Конституції України, ст.ст. 8, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", ст.ст. 386, 393 ЦК України та ст.ст. 4, 32, 34, 36, 84, 105 ГПК України просить скасувати постанову апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Представник Львівської міської ради Виконавчого комітету Львівської міської ради подав відзив на касаційну скаргу, в якій просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника позивача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково з таких підстав.

Частиною 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 392 ЦК власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності:

1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права);

2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Аналізуючи положення цієї статті, можна дійти висновку, що позивачем у позові про визнання права власності - особа, яка вважає себе власником майна. Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

Згідно з ст. 24 ГПК України господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем.

Питання про достатність підстав для вчинення відповідної процесуальної дії вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин та матеріалів певної справи і з огляду на те, чи сприятиме залучення іншого відповідача з'ясуванню усього кола обставин, що входять до предмета доказування у справі, встановленню наявності або відсутності правопорушення, прийняттю законного та обґрунтованого рішення. Необхідно також мати на увазі, що інший відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої в принципі можливо було б задовольнити позовні вимоги, - на відміну від третьої особи на стороні відповідача, за рахунок якої такі вимоги ніколи не задовольняються.

У цій справі суди встановили, що власником будівлі літ "А-4" приміщення Костелу Святої Марії Магдалени площею 1360,5 кв.м., розташованого у місті Львові по вул. С. Бандери, 10 наразі є територіальна громада міста Львова в особі Львівської міської ради.

Отже, територіальна громада міста Львова має власний інтерес до майна, і за позовом про визнання права власності на майно повинен відповідати саме орган місцевого самоврядування, що здійснює функції власника такого майна від імені відповідної територіальної громади (громад). Господарський суд мав вирішити питання про заміну неналежного відповідача або залучення до участі у справі як іншого відповідача - Львівську міську раду за правилами ст. 24 ГПК України. Неправильно визначивши процесуальний статус Львівської міської ради, як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору, суд допустив порушення норм ст.ст. 24, 27 ГПК України.

Частиною першою ст. 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Крім того, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, передбачено інші правила, ніж ті, що визначено у відповідному акті законодавства України, то згідно із частиною другою статті 19 Закону України від 29.06.2004 року № 1906-IV "Про міжнародні договори України", ст. 3 Закону України від 23.06.2005 року № 2709-IV "Про міжнародне приватне право" застосовуються правила міжнародного договору.

Частиною національного законодавства слід розглядати не тільки ратифіковані Верховною Радою України міжнародні договори України, а й ті міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано в інших формах, погоджених сторонами, наприклад, шляхом "підписання", "прийняття", "затвердження" і "приєднання", за допомогою яких держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов'язковість для неї договору (підпункт b п. 1 ст. 2 Віденської конвенції, ст. 8 Закону № 1906-IV).

Враховуючи положення ст. 9 Конституції України, ст. 26 Віденської конвенції, ст.ст. 15, 19 Закону № 1906-IV, міжнародно-правовий принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань, при здійсненні правосуддя суди повинні враховувати, що існує пріоритет міжнародного договору України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, над національним законом та іншими актами законодавства, крім Конституції України. Тобто якщо таким міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

Звертаючись до суду з вимогою вирішити спір щодо права власності на костел, позивач вказував, що одним із зобов'язань України, зазначених у пункті 11 (xi) висновку № 190 (1995) щодо вступу України до Ради Європи, є сприяння "мирному вирішенню існуючих суперечок між православними церквами [...] при забезпеченні незалежності церкви в її відносинах з державою; буде запроваджено нову недискримінаційну систему реєстрації церков та встановлено правове вирішення питання про повернення церковної власності".

Крім того, позивач стверджував про порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідно до якої кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відповідно до ст. 17 Закону України " Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" є джерелом права, заявник може посилатися на порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції лише у тих випадках, коли рішення, що оспорюється, торкається його власності в розумінні вказаної статті. "Власність" може включати як існуючу власність, так і активи, включаючи вимоги стосовно яких заявник може стверджувати, що у нього чи у неї є принаймні "правомірні очікування" отримати ефективне здійснення свого майнового права. Натомість, сподівання на визнання права власності, яке було неможливо ефективно здійснити, не може розглядатися як "власність" в розумінні ст. 1 Протоколу № 1, не може бути визнана такою і умовна вимога, яка припиняється в результаті невиконання необхідної умови (див. Рішення у справі Копецкі проти Словакії (№ 44912/98, § 35, ECHR 2004-IX; Принц Ліхтенштейну Ханс-Адам II проти Німеччини (№ 42527/98, ECHR 2001-VIII; і Гратцінгер і Гратцінгерова проти Чехії (№ 39794/98 § 69б ECHR 2002-VII).

Однак, суди, ухвалюючи рішення у справі, не відреагували на ці аргументи позивача, не вчинили жодної спроби проаналізувати позов з цієї точки зору, попри пряме посилання позивача у кожній судовій інстанції на порушення Україною при вступі до Ради Європи взятого на себе зобов'язання знайти правове рішення для повернення церковного майна та порушення ст. 1 Протоколу № 1. Ігноруючи ці доводи позивача, хоча вони були доречними та важливими, враховуючи специфіку цієї справи, суди порушили вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції, яка зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень.

Висновки суду апеляційної інстанції щодо того, що статут позивача не містить даних про те, що він є правонаступником тієї Релігійної парафії Святої Марії Магдалени, якій до вересня 1939 року належав однойменний костел, як обґрунтування підстав відхилення доводів позивача про те, що органами влади офіційного рішення про скасування реєстрації створеної у 1763 році релігійної громади Святої Марії Магдалени РКЦ не приймалось, а тому позивач є правонаступником названої громади, що підтверджує наявна в матеріалах справи довідка Управління Львівської архідієцезії Римсько-католицької церкви в Україні від 08.02.2011 року за №53/11, Вищий господарський суд України вважає передчасними, оскільки суд недостатньо роз'яснив причини відхилення доводів позивача та не зазначив норму права, яка б зобов'язувала релігійну організацію зазначити такі відомості до статуту. Обмежившись посиланням на відсутність доказів, які б відповідали принципам належності чи допустимості при визначенні наявності чи відсутності у позивача права власності на спірне майно, суд апеляційної інстанції одночасно не визначив коло доказів, що мають підтверджувати право колишнього власника на спірну церковну споруду, яка була націоналізована у державну власність у 1939 році, і були б достатні в межах цієї справи. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях відзначає важливість того, щоб органи влади наводили деталізовані та переконливі підстави своєї відмови приймати доказ, запропонований заявником, особливо коли такий доказ має істотну важливість для результатів провадження, як у цій справі (див., наприклад, рішення від 26 липня 2007 року у справі "Вітцтум проти Австрії", заява № 8140/04, п. 33). З огляду на специфіку цієї справи Вищий господарський суд України вважає, що суду попередньої інстанції необхідно було надати більш ґрунтовну оцінку доказам у справі, що були надані позивачем.

Посилання суду апеляційної інстанції на те, що позивач не звертався до компетентного органу з вимогою про передачу останньому у власність чи в користування безоплатно костелу Святої Марії Магдалени в порядку, як це вимагає ч. 2 ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", як на підставу для відмови в позові, є передчасним. Суд не перевірив чи є такий засіб юридичного захисту прав позивача ефективний, зважаючи на те, що в матеріалах справи є докази, які підтверджують, що вже після прийняття Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" Львівська обласна рада вирішила передати костел не у власність релігійної громади, а у комунальну власність. Відповідно до ст. 13 Конвенції кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Суд першої інстанції, призначив експертизу для вирішення питання чи є спірна будівля культовою спорудою, не зважаючи на те, що державою вже визнано спірний костел культовою будівлею, оскільки постановою Кабінету Міністрів України № 1005 від 09.08.2001 року "Про використання культових споруд - визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям", Костел Магдалени (охоронний номер 345, м. Львів) надано для проведення богослужінь митрополією Римсько-католицької церкви на Великодні свята (два тижні), в дні дванадесятих і храмових свят, а також визначних державних подій. При цьому, після проведення експертизи суд відхилив висновок судового експерта Львівського науково дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції № 3658 від 17.05.2013 року, зазначивши про те, що не покладає наведені експертом відомості в основу судового рішення. Одночасно власного висновку про те, чи є спірна будівля культової спорудою чи ні, суд в рішенні не навів. За цих обставин досить важко взагалі зрозуміти мотиви призначення судом першої інстанції експертизи.

Господарський суд міста Києва, застосовуючи положення ст. 17 Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року, відповідно до якої культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим, не зрозуміло, з яких підстав дійшов висновку про незастосування норми, що передбачає повернення майна релігійній організації, наголосивши, лише на можливості передачі будівель і майна релігійним громадам на праві безоплатного користування.

Вказуючи про відсутність доказів щодо приналежності позивачу костел Магдалени на "момент переходу у власність держави", суд першої інстанції в рішенні чітко не встановив цей момент та зазначив, якими доказами має бути підтверджена приналежність позивачу спірної будівлі.

Зважаючи на викладене у цій постанові, Вищий господарський суд України вважає, що суди попередніх інстанцій узагалі належним чином не з'ясували характер та суть заявлених позивачем вимог. Судові рішення не є достатньо мотивованими. Висновки судів не ґрунтуються всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи, що є порушенням норм процесуального законодавства, зокрема: ст.ст. 4^{7, 43 ГПК України та п. 1 ст. 6 Конвенції. Тому постанова апеляційного суду та рішення місцевого господарського суду підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.}

^{При новому розгляді справи суду слід урахувати наведене, з'ясувати характер спірних правовідносин, відповідно до вимог ст. ст. 21, 24 ГПК України визначити коло учасників процесу та їхнє процесуальне положення, встановити фактичні обставини справи і, в залежності від встановленого та вимог закону, прийняти законне та обґрунтоване рішення.}

^{Керуючись ст. ст. 49, 1115, 1117, п. 3 ст. 1119, ст. ст. 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України}

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Релігійної громади Римсько-католицької Церкви Святої Марії Магдалени задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.11.2014 року та рішення Господарського суду міста Києва від 21.05.2014 року у справі № 51/421 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя

Гончарук П.А.

Суддя

Кондратова І.Д.

Суддя

Стратієнко Л.В.