Справа №2-1032/15

№760/26462/14-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 березня 2015 року Солом'янський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді: Оксюти Т.Г.

при секретарі: Горупа В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України», третя особа ОСОБА_2 про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача та згідно останнього збільшення позовних вимог просив поновити його на посаді начальника управління кадрового та документального забезпечення Державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» з 05.11.2014 року, стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 54417,66 грн. та відшкодувати моральну шкоду в сумі 8000,00 грн.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що він 12.05.2008 року уклав з Державним підприємством «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» безстроковий трудовий договір.

З 24.03.2014 року позивач перебував на посаді начальника управління кадрового та документального забезпечення згідно наказу Центра від 21.03.2014 року №114к.

Наказом від 05.11.2014 року №523к позивача звільнено з 05.11.2014 року у зв'язку з припиненням повноважень посадових осіб згідно п. 5 ст. 41 КЗпП України. У якості підстави у даному наказі зазначена довідка про проведення перевірки ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України».

Позивач вважає вказаний наказ про його звільнення незаконним та протиправним, оскільки п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України поширюється виключно на правовідносини, що виникають під час розірвання трудових договорів між власником або уповноваженим ним органом та посадовими особами господарських товариств з метою захисту інтересів відповідних інвесторів. Водночас, КЗпП України, не визначає терміну «посадова особа», тому головним критерієм віднесення особи до посадової є наявність у такої особи організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій.

Однак, зазначив, що в його повноваження не входили організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції, будь-які його дії в якості начальника Управління не є посадовою особою в розумінні п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, у зв'язку з чим застосування відповідачем цієї норми для припинення дії трудового договору, укладеного між ним і Центром, є неправомірним.

Крім того, зазначення у наказі про звільнення позивача довідки про проведення перевірки ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» від 22.09.2014 року носить загальний характер, оскільки в ньому не вказані конкретні факти допущених позивачем порушень трудової дисципліни, так само як і не вказано часу, місця, змісту порушень.

На підставі викладеного позивач вважає своє звільнення незаконним, у зв'язку з чим просив поновити його на роботі із виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу з відшкодуванням моральної шкоди.

Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.

Представники відповідачів в судовому засіданні проти задоволення позовних заперечували посилаючись на те, що підстави припинення трудового договору перелічені в ст. 36 КЗпП України, а також такі підстави встановлюються і деякими іншими нормами, як це передбачено ст. 7 КЗпП України.

Пункт 4 ст. 36 КЗпП України передбачає можливість припинення трудового договору шляхом розірвання його з ініціативи працівника, власника або виборного органу первинної профспілкової організації чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу. Зокрема, спеціальною нормою, що дозволяє власнику розірвати трудовий договір є ст. 41 КЗпП України.

Саме тому, твердження позивача про те, що прийняття наказу Центру від 05.11.2014 року №523к та розірвання трудового договору з ОСОБА_1 відбулося з невизначених законом підстав і суперечить чинному законодавству є необґрунтованими, а порушення з боку відповідача, зазначені позивачем, відсутні.

На підставі викладеного просили у задоволенні позову відмовити.

Третя особа ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про дату та час розгляду справи повідомлений належним чином, надіслав на адресу суду письмові пояснення в яких проти задоволення позовних вимог заперечував та просив справу розглядати без його участі.

Суд, вислухавши пояснення позивача, представників відповідача, вивчивши та дослідивши матеріали справи, приходить до висновку про відмову в задоволені позову виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 12.05.2008 року між позивачем ОСОБА_1 та ДП «Державний фармакологічний центр» МОЗ України був укладений безстроковий трудовий договір.

Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров'я України від 07.10.2010 року №188-О, назву ДП «Державний фармакологічний центр» МОЗ України змінено на ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України».

З 24.03.2014 року позивач перебував на посаді начальника управління кадрового та документального забезпечення згідно наказу ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» №114 к від 21.03.2014 року.

Наказом ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» від 05.11.2014 року №523к позивача звільнено з 05.11.2014 року у зв'язку з припиненням повноважень посадових осіб згідно п. 5 ст. 41 КЗпП України. У якості підстави у даному наказі зазначена довідка про проведення перевірки Державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» від 22.09.2014 року.

Позивач вважає, що вказаний наказ про звільнення є незаконним і протиправним у зв'язку з чим просив поновити його на посаді начальника управління кадрового та документального забезпечення ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» з 05.11.2014 року.

Як на підставу своїх позовних вимог посилався на те, що п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України поширюється виключно на правовідносини, що виникають під час розірвання трудових договорів між власником або уповноваженим ним органом та посадовими особами господарських товариств з метою захисту інтересів відповідних інвесторів. Водночас, КЗпП України, не визначає терміну «посадова особа», тому головним критерієм віднесення особи до посадової є наявність у такої особи організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій.

Однак, в повноваження позивача не входили організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції, будь-які його дії в якості начальника Управління не пов'язані з посадовою особою в розумінні п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, у зв'язку з чим застосування відповідачем цієї норми для припинення дії трудового договору, укладеного між ним і Центром, є неправомірним.

Суд не погоджується з такими твердженнями позивача з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Пункт 4 ст. 36 КЗпП України передбачає можливість припинення трудового договору шляхом розірвання його з ініціативи працівника, власника або виборного органу первинної профспілкової організації чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу. Зокрема, спеціальною нормою, що дозволяє власнику розірвати трудовий договір є ст. 41 КЗпП України.

Відповідно до п. 5 ст. 41 КЗпП України, крім підстав передбачених ст. 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний, також, у випадку припинення повноважень посадових осіб.

Отже, твердження позивача про те, що прийняття наказу ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України» від 05.11.2014 року №523к та розірвання трудового договору з ОСОБА_1 відбулося з невизначених законом підстав і суперечить чинному законодавству є необґрунтованими, а порушення з боку відповідача, зазначені позивачем як на підставу своїх позовних вимог, відсутні.

Позивач обґрунтовуючи зміст своїх позовних вимог також посилався на відсутність в його повноваженнях на займаній посаді начальника Управління кадрового та документального забезпечення Центру організаційно-розпорядчих обов'язків, наявність яких є характерним для поняття «посадова особа».

Проте, такі твердження позивача не відповідають закону, з огляду на наступне.

Поняття посадової особи в загальному розумінні щодо усіх сфер господарської та інших видів діяльності КЗпП України не визначено.

Зважаючи на ч. 8 ст. 8 ЦПК України суд при визначені поняття посадової особи повинен керуватись аналогією закону.

Законом України від 11.07.1995 року №282/95-ВР у КУпАП слова «службова особа» замінено словами «посадова особа». Таким чином, поняття «посадова особа» та «службова особа» є синонімічними.

У примітці до ст. 364 КК України визначено, що службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації.

Службова особа наділена певним обсягом повноважень і в їх межах має право вчиняти дії, що породжують, змінюють або припиняють конкретні правовідносини.

Згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 року №5 організаційно-розпорядчими обов'язками є обов'язки по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності.

Такі функції виконують, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, колективних чи приватних підприємств, установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідуючі відділами, лабораторіями, кафедрами), їх заступники, особи, які керують ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири тощо).

Як вбачається із п.п.4.1-4.2.11 Положення про Управління, керівник Управління (начальник) виконує організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції, а саме: здійснює керівництво роботою Управління, здійснює розподіл обов'язків між працівниками Управління; організовує, забезпечує та контролює виконання у встановлені строки доручень керівництва; визначає ступінь відповідальності та функціональні обов'язки працівників Управління тощо.

Отже, посада начальника Управління кадрового та документального забезпечення Центру пов'язана з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій. Відтак, особа, що займає дану посаду, є посадовою особою.

При цьому, положення п. 5 ст. 41 КЗпП України не містить обмеження щодо категорії посадових осіб (наприклад тільки господарські товариства), з якими може бути розірвано трудовий договір на цій підставі, а тому дана норма могла бути застосована при звільненні позивача, який був посадовою особою.

Такий висновок узгоджується із роз'ясненням Державної інспекції з питань праці від 24.07.2014 року, у якому зазначено, що перелік посадових осіб, з якими може бути припинений трудовий договір на підставі п. 5 ст. 41 КЗпП України та обмеження щодо застосування звільнення працівника на підставі п. 5 ст. 41 КЗпП України в залежності від виду трудового договору (строковий чи безстроковий), законодавством не передбачено.

На підставі викладеного, посилання позивача на поширення положення п. 5 ст. 41 КЗпП України виключно на правовідносини, що виникають під час розірвання трудових договорів між власником або уповноваженим ним органом та посадовими особами господарських товариств з метою захисту інтересів відповідних інвесторів, є безпідставними і такими, що не заслуговують на увагу суду.

Поряд з цим, не знаходять свого підтвердження і доводи позивача щодо норм законодавства, які підлягали застосуванню під час його звільнення.

Обґрунтовуючи свої вимоги тим, що позивача було незаконно звільнено на підставі п. 5 ст. 41 КЗпП України, який не міг бути підставою звільнення, оскільки не поширювався на такі правовідносини, позивач посилався на пояснювальну записку до проекту Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів від 27.03.2014 року №4586, яка є супровідним документом до законопроекту і не є нормативним актом, положення якого можуть бути застосовані судом при вирішенні даного спору по суті.

З вказаної пояснювальної записки вбачається, що метою прийняття Закону України є вдосконалення законодавчих актів, що регулюють питання припинення повноважень та звільнення посадових осіб юридичної особи.

Проектом Закону України пропонується передбачити таку підставу для звільнення, як припинення повноважень посадових осіб (ст. 41 КЗпП України) забезпечивши можливість розірвання трудового договору без наведення підстав при припиненні повноважень посадових осіб.

Зазначена пояснювальна записка, як і сам Закон України від 13.05.2014 року №1255-УІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» не містить жодних обмежень щодо спеціального кола суб'єктів.

З матеріалів справи вбачається, що в період тимчасового виконання ОСОБА_2 обов'язків генерального директора Центру, за результатами перевірки комісії МОЗ України, викладеними в довідці комісії МОЗ від 22.09.2014 року, як уповноваженим власником органом, було прийнято рішення про припинення повноважень позивача на посаді начальника Управління кадрового та документального забезпечення ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України».

Статут ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України», затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16.05.2013 року №72-0 визначає, що Центр є уповноваженою МОЗ України спеціалізованою експертною установою у сфері до клінічного вивчення, клінічних випробувань та державної реєстрації лікарських засобів в межах, що визначені Законами України «Про лікарські засоби» а «Про захист населення від інфекційних хвороб», яка також є головною організацією у сфері здійснення фармаконагляду, стандартизації обслуговування, включаючи розробку відповідних медико-технологічних документів та проектів нормативних актів, що заснована на державній власності та належить до сфери управління МОЗ України.

Відповідно до п.п. 1.4 розділу 1 Статуту у своїй діяльності Центр керується Конституцією України та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами МОЗ України, нормативно-правовими актами, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, а також цим статутом.

У відповідності до визначено п. 9.1 статуту, компетенції МОЗ України своїм наказом від 05.11.2014 року №159-о звільнило ОСОБА_3 від тимчасового виконання обов'язків Генерального директора, та на період тимчасової відсутності ОСОБА_4, поклало тимчасове виконання обов'язків генерального директора центру на ОСОБА_2

На підставі наказу Центру від 05.11.014 року №522к ОСОБА_2 приступив до тимчасового виконання обов'язків генерального директора центру з 05.11.2014 року.

Положеннями розділу 8 статуту визначено, що управління Центру здійснюється відповідно до цього статуту на основі поєднання прав МОЗ України щодо господарського використання державного майна і участі в управлінні трудового колективу. Управління Центром здійснюється його генеральним директором, який підзвітний МОЗ України.

Відповідно до положень п.п. 8.8 статуту генеральний директор Центру, зокрема, у встановленому порядку призначає та звільняє з посади працівників Центру, вирішує інші питання діяльності Центру у відповідності із законодавством.

Таким чином, рішення про припинення 05.11.2014 року повноважень ОСОБА_1 відбулось у межах повноважень, наданих генеральному директору Центру, тимчасове виконання обов'язків якого здійснювала уповноважена органом управління Центром особа.

З наведеного вбачається, що в результаті припинення повноважень позивача, на займаній ним посаді начальника управління кадрового та документального забезпечення в уповноваженого органу відповідача, яким є генеральний директор Центру, були законі підстави розірвати трудовий договір, що передбачено п. 5 ст. 41 КЗпП України.

Згідно ст.10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

Згідно ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього кодексу.

Згідно ч.4 цієї ж статті доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Факт звільнення позивача з грубим порушенням законодавства про працю ним не доведено, достовірних доказів не надано, вимоги ґрунтується лише на суб'єктивній думці позивача.

Таким чином, наказ ДП «Державний експертний центр МОЗ України» від 05.11.2014 року №523к «Про звільнення» прийнятий в межах права наданого власнику або уповноваженому ним органу та у відповідності до вимог чинного законодавства України.

Суд, прийшовши до висновку про законність винесення вищевказаного наказу та проведення процедури звільнення ОСОБА_1, приходить до висновку, що відсутні переконливі докази для задоволення позовних вимог про поновлення позивача на роботі із виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Що стосується позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в сумі 8000,00 грн., то слід зазначити наступне.

Відповідно до положень ст.ст. 23, 1167 ЦК України позивач має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. При цьому, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається залежно від характеру правопорушення, глибини душевних страждань, ступеня вини відповідача, який завдав моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

П.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від №4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» встановлено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати у моральних переживаннях у зв'язку з ушкодження здоров'я, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження громадського життя, настанні негативних наслідків.

Згідно вимог ст. ст. 27, 28, 29, 30 ЦПК України засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

На підставі вищевикладеного, суд не вбачає підстав для задоволення позову в частині відшкодування моральної шкоди, оскільки позивачем не надано суду доказів, які підтверджують факт заподіяння йому моральних страждань або втрат немайнового характеру.

Керуючись Постановою Пленуму Верховного Суду України від №4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», ст.ст. 36, 41, 117 КЗпП України, ст.ст. 10, 57-60, 209, 212-214, 218 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров'я України», третя особа ОСОБА_2 про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду міста Києва через Солом'янський районний суд міста Києва протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя