Справа № 212/11908/14-ц

2/212/859/15

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 січня 2015 року м. Кривий Ріг

Жовтневий районний суд міста Кривого Рогу у складі :

Головуючого судді : Т.І. Тимошенко

при секретарі : І.О. Мариненко

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у місті Кривому Розі цивільну справу за позовом;

ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія Автофінанс» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення безпідставно отриманих грошових коштів за недійсним договором, -

В С Т А Н О В И В ;

Позивач ОСОБА_2 звернувся до Жовтневого районного суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія Автофінанс» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення безпідставно отриманих грошових коштів за недійсним договором.

В обґрунтування свого позову позивач ОСОБА_2 у своїй позовній заяві зазначив що 16 серпня 2014 року на умовах запропонованих в типовій формі договору він підписав з відповідачем договір фінансового лізингу № 010630 предметом якого згідно п. 1.1. вказаного договору є автомобіль Geely MK-Cross. На момент його звернення до відповідача для укладення договору фінансового лізингу були вже надруковані всі умови договору, окрім: дати укладання договору, відомостей про представника відповідача, його персональних даних, предмету лізингу, місця зберігання предмету лізингу.

Пунктом 1.7 договору про фінансовий лізинг № 010630 передбачено, що предмет договору передається в користування лізингоодержувача протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця авансового платежу (50% від вартості предмета лізингу), комісії по організації та оформлення даного договору (10 % від вартості предмета лізингу) та комісії за передачу предмета лізингу ( 3 % від вартості предмета лізингу).

Згідно з п. 8.2.1 договору перший лізинговий платіж складається із: комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладенням цього договору, яка розраховується як комісія за організацію, яка визначена у додатку № 1 до цього договору.

Згідно з додатком № 1 до договору фінансового лізингу вартість предмету лізингу становить 112900 грн., відсоток платежів 50 %, сума виплат 56450 грн., щомісячний платіж 4704,17 грн., комісія за організацію (10 %) 11290 грн., комісія за передачу (3 %) 3387 грн.

Згідно з додатком № 2 до договору фінансового лізингу вартість предмету лізингу становить 112900 грн., авансовий платіж 50 %, сума лізингу 56450 грн., викупна вартість 1694 грн., відсоткова ставка 10 %, комісія 5 % та щомісячний платіж 1342,94 грн., а також витрати, які сплачує лізингоодержувач за відвантаження предмета лізингу комісією за передачу автомобіля у сумі 1290 грн.

18 серпня 2014 року він сплатив відповідачу грошові кошти в сумі 11290 грн. Згідно квитанції № ПН876426. Призначення платежу зазначене як «плата за автомобіль згідно договору № 010630;16.08.2014».

Вказаний договір є недійсним, а зазначені грошові кошти отримані відповідачем безпідставно з наступних причин.

Положеннями ст. 69 ЗУ «Про Конституційний Суд України» встановлено, що рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.

10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 Справа N 1-26/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18,частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України, (надалі Рішення)

Конституційний Суд України, вирішуючи порушене в конституційному зверненні питання, виходив з такого.

Регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень Цивільного кодексу України.

Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 ЦК України. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою - межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності.

Конституційний Суд України вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини другої статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг (п. 3.2. Рішення).

Відповідно до п. 1, ч. 2 ст. 92 Конституції України на яку послався Конституційний Суд в Рішенні містить також припис про те, що виключно законами України встановлюються, окрім іншого, засади створення і функціонування фінансового ринку.

Таким законом є ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон про фінансові послуги), відповідно до преамбули якого цей Закон встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Метою цього Закону є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Згідно п. 6 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону ринки фінансових послуг - сфера діяльності учасників ринків фінансових послуг з метою надання та споживання певних фінансових послуг. До ринків фінансових послуг належать професійні послуги на ринках банківських послуг, страхових послуг, інвестиційних послуг, операцій з цінними паперами та інших видах ринків, що забезпечують обіг фінансових активів.

Положеннями п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону про фінансові послуги встановлено, що фінансова послуга це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону про фінансові послуги учасниками ринку фінансових послуг є особи, які відповідно до закону мають право надавати фінансові послуги на території України; особи, які провадять діяльність з надання посередницьких послуг на ринках фінансових послуг; об'єднання фінансових установ, включені до реєстру саморегульованих організацій, що ведеться органами, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг; споживачі фінансових послуг. Законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг можуть визначатися інші учасники ринків фінансових послуг.

Пунктом 10 ч. 1 ст. 1 Закону про фінансові послуги встановлено, що державне регулювання ринків фінансових послуг - здійснення державою комплексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг та запобігання кризовим явищам.

Положеннями ч. 1 ст. 2 Закону про фінансові послуги визначена сфера дії цього Закону, який регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з надання фінансових послуг.

Згідно п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону про фінансові послуги, окрім надання грошових коштів у кредит та іншого, до фінансових послуг відноситься і фінансовий лізинг.

Частиною 2 ст. 1 Закону про фінансові послуги встановлено, що інші терміни, які вживаються в цьому Законі, застосовуються у значенні законів України з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг.

Згідно ч. 1 ст. 3 Закону про фінансові послуги відносини, що виникають у зв'язку з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам, регулюються Конституцією України, цим Законом, іншими законами України з питань регулювання ринків фінансових послуг, а також прийнятими згідно з цими законами нормативно-правовими актами.

Відповідно до Переліку осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги станом на 25.07.2014 року, опублікованому на офіціальному сайті Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» має довідку № 486 видану на підставі рішення Нацкомфінпослуг від 11.09.2012 року.

Отже, для вирішення даного спору підлягають застосуванню відповідні положення наступних законодавчих та нормативних актів: Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, ЗУ «Про захист прав споживачів», ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ЗУ «Про фінансовий лізинг», ЦК України, ГК України, Конституцією України, а також як джерелом права відповідними рішеннями Конституційного Суду України.

Подібними до фінансового лізингу відносинами в сфері надання фінансових послуг є надання грошових коштів в кредит.

Положеннями ч. 1 ст. 8 ЦК України визначено,якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Частиною 2 цієї ж статті встановлено, що у разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

Виходячи з зазначеного за аналогією до спірних правовідносин між ним та відповідачем підлягає застосуванню рішення Конституційного Суді України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 Справа N 1-26/2011.

Конституційний Суд України у вказаному рішенні виходив також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 ЦК України). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів (п. 3.2. Рішення).

Законодавством України також встановлений особливий порядок укладення договорів фінансового лізингу, а також встановлений контроль за змістом та розподілом прав та обов'язків сторін у такому договорі шляхом встановлення обов'язкових умов договору, у тому числі і частині прав та обов'язків сторін. Такі умови мають суттєве значення, оскільки згідно п. 1.3. Договору відповідач зобов'язувався придбати Предмет Лізингу у власність без визначення продавця, та визначення у чию власність, що є суттєвою умовою Договору. Тому відповідач міг обрати продавцем фізичну особу у якої автомобіль був у користуванні і має фізичний знос, що для нього має суттєве значення як для споживача при виборі предмету лізингу та послуги фінансового лізингу.

Більш того, п. 1.3. Договору суперечить п. 1.5. Договору в якому зазначено, що «Предмет Договору є власністю Лізингодавця до моменту переоформлення

Такі вимоги до договорів фінансового лізингу встановлені в наступних законодавчих та нормативних підзаконних актах: Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, ЗУ «Про захист прав споживачів», ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ЗУ «Про фінансовий лізинг», ЦК України, ГК України.

Виходячи з зазначеного при вирішенні спору між ним та відповідачем необхідно застосувати рішення Конституційного Суді України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 Справа N 1-26/2011 і врахувати, що йому як споживачу, на момент укладення договору об'єктивно бракувало знань, необхідних для здійснення правильного вибору фінансової послуги із запропонованих на ринку, а також для оцінки договору з відповідачем щодо придбання у нього послуги фінансового лізингу, який мав стандартну форму (частина перша статті 634 ЦК України). Оскільки він не має відповідної юридичної чи економічної освіти, він при укладенні договору помилково придбав не потрібні йому на умовах відповідача послуги з фінансового лізингу.

В п. 3.3. Рішення Конституційний Суд України також послався на: Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року N 543, зокрема, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача.

У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватися до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (пункти 9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви).

За змістом Директиви 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів важливим для забезпечення довіри споживачів є пропонування ринком достатнього ступеня їх захисту. При цьому в зазначеній Директиві відповідні права споживачів регламентуються на доконтрактній стадії, а також на стадії виконання кредитної угоди.

Опосередокваний обман з боку відповідача мав місце в тому, що умови спірного договору фінансового лізингу мали суперечності між окремими його положеннями, а також представник відповідача при укладенні договору надав йому зразок квитанції для сплати першого внеску в сумі 11290 грн., в якій було зазначено призначення платежу не як «комісія за організацію», а як «оплата за автомобіль». Оскільки він неправильно сприймав умови договору, а саме Додатку №1, він сприймав всі зазначені в ньому платежі як виплату вартості автомобіля частинами, оскільки всі вказані у зазначеному додатку платежі були визначені як «графік сплати першого лізингового платежу». Оскільки призначення платежу в сумі 211290 грн. не відповідає визначенню цього платежу в договорі, відповідач повинен був повернути йому вказаний платіж. Оскільки цього відповідач не зробив це свідчить саме про нечесну підприємницьку діяльність з його боку та опосередкований обман його як споживача фінансової послуги.

Крім того, в п. 3.3. Рішення Конституційний суд України зазначив про те що ЗУ «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів. Захист інтересів споживачів фінансових послуг є метою державного регулювання ринків фінансових послуг також відповідно до пункту 2 статті 19 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 року N 2664-III.

Згідно з положеннями пунктів 22, 23 статті 1 ЗУ «Про захист прав споживачів» споживачем вважається фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

На підставі вище наведених висновків Рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ЗУ «Про захист прав споживачів», які є предметом офіційного тлумачення у справі, спрямовані на захист прав споживачів кредитних послуг та збалансування цих прав з іншими суспільними цінностями, що захищаються публічною владою. Тому в аспекті конституційного звернення положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України слід розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

За аналогією права зазначене Рішення Конституційного Суду України можна застосувати і до фінансової послуги з надання фінансового лізингу, а отже і для вирішення спірних правовідносин між мною та відповідачем.

Договір № 010630 від 16.08.2014 року був укладений на наступних умовах які суперечать вимогам чинного законодавства України.

Згідно п. 1.1. Договору Предметом Лізингу по даному договору є: Geely MK-Cross.

Згідно інформації, розміщеної на офіційному сайті групи компаній АІС, яка є офіційним дистрибютером автомобіль Geely MK-Cross має моделі, які різняться своєю вартістю залежно від модифікації, року випуску та комплектації. Так автомобілі Geely MK-Cross є 2013 та 2014 років випуску і мають 7 різних кольорів кузову та 2 комплектації: Geely MK-Cross 1.5 МТ Basicplus; Geely MK-Cross 1.5 МТ Impress, а отже різняться і своєю вартістю.

Як правило згідно звичаїв ділового обороту, належні до поставки товари визначаються в договорі на основі замовлення покупця та погоджуються у специфікації. Законодавець не дає легального визначення специфікації. Етимологічно термін "специфікація", має латинське походження і складається з двох слів, а саме: "spesies" - вид, рід та "fasere" - робити. У сучасній мові під специфікацією розуміють технічний документ, що включає назву частин, вузлів і деталей будь-якого виробу, вказує їх кількість, матеріал, вагу та інші дані. Тобто, це документ, який містить детальну характеристику ознак товару. Отже специфікація застосовується тоді, коли об'єм характеристик товару є значним і його неможливо розмістити у змісті договору.

Отже, виходячи зі змісту Договору, неможливо визначити предмет лізингу за індивідуальними ознаками, оскільки в договорі та специфікації (Додаток № 3 до Договору) будь-які інші індивідуальні ознаки предмету лізингу не визначені, а також не визначено на яких умовах Лізингодавець придбає у власність предмет лізингу.

Згідно п. 1.3. договору відповідач взяв на себе обов'язок придбати предмет лізингу у власність та передати предмет лізингу у моє користування на строк та на умовах, передбачених договором.

Тобто в Договорі відсутні обов'язкові умови для даного виду договору та умови стосовно яких, виходячи з предмету договору, сторони повинні досягти згоди.

Положеннями ч. 1 ст. 3 Закону про фінансовий лізинг встановлено, що предметом договору лізингу (далі - предмет лізингу) може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Аналогічна правова норма міститься в ч. 1 ст. 807 ЦК України відповідно до приписів якої предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

В супереч вимогам ч. 1 ст. 760, ч. 1 ст. 806 ЦК України, ч. 2 ст. 2 та ч. 1 ст. 3 Закону в Договорі сторони фактично не досягли згоди щодо предмету лізингу, який можливо визначити за індивідуальними ознаками і лише на підставі специфікації предмету лізингу. Зокрема автомобіль Geely MK-Cross, зазначений в п. 1.1. Договору і в додатку №1 до Договору є лише загальною назвою моделі автомобіля, яка не може бути предметом лізингу, оскільки як товар (виріб) не існує товару на ринку України, визначеного як автомобіль Geely MK-Cross. Як товар в Україні існує щонайменше 28 різних автомобілів Geely MK-Cross, які відрізняються за комплектацією та кольором кузову, що і є індивідуальними ознаками предмету лізингу і за звичаями ділового обороту при укладенні угод щодо придбання предмету лізингу і користування автомобілем на підставі лізингу, споживач вибирає автомобіль за наступними індивідуальними ознаками, за якими, його можна відрізнити від інших аналогічних товарів: модель (Geely MK-Cross), комплектація Basicplus та Impress, колір кузова (білий, помаранчевий, червоний, сріблястий, чорний та сірий), рік випуску (2013 або 2014). Саме від наявності тих чи інших перелічених індивідуальних ознак залежить і ціна автомобіля, тобто в даному випадку предмету лізингу.

Більш того, автомобіль може бути таким що не був у вживанні, або був у вживанні, мати певний пробіг та ступінь зносу, що також за звичаями ділового обороту, та цивільного законодавства є звичайними, а отже і істотними умовами договору купівлі-продажу, оренди та лізингу. В спірному договорі такі суттєві умови відсутні.

Також сторони не досягли згоди щодо порядку купівлі-продажу предмета лізингу у третьої особи Лізингодавцем, оскільки останній має право згідно п. 1 ч. 1 ст. 10 Закону про фінансовий лізинг інвестувати на придбання предмета лізингу як власні так і залучені та позичкові кошти, а умовами договору купівлі-продажу є зокрема і вибір джерела інвестицій, що суттєво впливає на розмір лізингового платежу, який згідно п.п. в) ч. 2 ст. 16 Закону про фінансовий лізинг може включати компенсацію вартості відсотків за кредитом, що є суттєвою обставиною, яка може впливати на рішення споживача про придбання послуги фінансового лізингу на умовах спірного договору.

Крім того, в порушенням вимог ч. 2 ст. 2 Закону в договорі не визначені умови купівлі-продажу предмету лізингу Лізингодавцем у третьої особи, оскільки така умова включена в поняття договору лізингу і є обов'язковою умовою договору лізингу згідно вимог ч. 2 ст. 6 Закону про фінансовий лізинг.

Виходячи з зазначеного п.1.1. та п. 1.3. Договору не відповідають наступним вимогам законодавства України, яке регулює правовідносини з договірних правовідносин з надання послуги фінансового лізингу.

Оскільки стороною договору є юридична особа господарське товариство, а інша сторона фізична особа - споживач фінансової послуги, оспорюваний договір є публічним договором.

Згідно ч. 1 ст. 2 ЗУ «Про захист прав споживачів» законодавство про захист прав споживачів складається з цього Закону, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та інших нормативно-правових актів, що містять положення про захист прав споживачів.

Відповідно до ст. 2 ч. 1 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання, окрім інших, є суб'єкти господарювання і споживачі.

Згідно ч. 1 ст. 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Відповідно до ч. 2 цієї ж статті господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями.

В свою чергу відповідно до положень ст. 5 ч. 2 ГК України конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять, окрім іншого, захист прав споживачів.

Нормативно-правове регулювання господарської діяльності в України, суб'єктом якої є відповідач, встановлене в ч. 1 ст. 7 ГК України згідно якої відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

Згідно ч. 1 ст. 39 ГК України споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з метою задоволення своїх потреб мають право на: державний захист своїх прав; належну якість товарів (робіт, послуг); необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів (робіт, послуг); звернення до суду та інших уповноважених органів влади за захистом порушених прав або законних інтересів.

Частиною 3 цієї ж статті встановлено, що права споживачів, механізм реалізації захисту цих прав та відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками (виконавцями, продавцями) регулюються законом про захист прав споживачів та іншими законодавчими актами.

Згідно ч. 2 ст. 43 ГК України особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами.

Приписи ч. 1 ст. 49 ГК України містить припис про те, що підприємці зобов'язані не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права та законні інтереси громадян.

Статтею 178 ч. 3 ГК України передбачено, що Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, в тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.

Положеннями ст. 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, відповідно до ч. 1 цієї статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підставою недійсності правочину згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до положень ч. 3 цієї ж статті якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виходячи з наведених норм права відповідач при укладанні договору повинен був діяти відповідно до перелічених загальних норм права.

В ст. 1 ч. 1 п. 7 ЗУ «Про захист прав споживачів» дано визначення договору як усного чи письмового правочину між споживачем і продавцем (виконавцем) про якість, терміни, ціну та інші умови, за яких реалізується продукція.

Положеннями абзацу 2 ч. 3 ст. 6 ЦК України встановлено, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Враховуючи, що предметом договору фінансового лізингу № 010630 від 16 серпня 2014 року є автомобіль, який він в подальшому мав намір викупити у відповідача у свою власність, про що зазначено в розділі № 9 Договору, при вирішенні спору підлягають застосуванню положення ч. 1 ст. 7 ЦК України, відповідно до якої цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Зокрема усталеним правилом поведінки при виборі автомобіля, який має намір придбати у власність споживач (покупець), автомобіль вибирається окрім інших за такими основними індивідуальними ознаками: марка, модель, рік випуску, комплектація, кольору кузову, колір оббивки салону. Отже, виходячи з зазначеного звичаю ділового обороту, вказані індивідуальні ознаки автомобіля повинні бути обов'язковими і суттєвими умовами договору фінансового лізингу з яких сторони повинні дійти згоди.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Положеннями ст. 627 ч. 1 ЦК України встановлений обов'язок сторін договору відповідно до статті 6 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору враховувати вимоги цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 2 цієї ж статті визначено, що у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Але оспорюваний договір суперечить законодавству про захист прав споживачів, наведеним актам цивільного законодавства, а також актам цивільного законодавства, які регулюють правовідносини у сфері надання споживачам послуг фінансового лізингу.

Згідно положень ч. 1 ст. 633 ЦК України оспорюваний Договір є публічним договором, оскільки одна сторона -ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» взяла на себе обов'язок здійснювати надання послуг з фінансового лізингу кожному, хто до неї звернеться.

Оспорюваний Договір є договором приєднання, оскільки його умови встановлені однією із сторін (відповідачем) у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору (ст. 634 ч. 1 ЦК України).

Але договір фінансового лізингу не може бути договором приєднання, оскільки це суперечить вимогам актів цивільного законодавства до такого виду договорів, так як умови купівлі-продажу предмету лізингу визначає лише споживач послуги фінансового лізингу (ст. 806 ЦК України та ст. 2 Закону про фінансовий лізинг).

Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 2 вказаної статті передбачено, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Обов'язковим для виконання сторонами згідно ч. 1 ст. 629 ЦК України є лише дійсний договір.

Згідно ч. 2 ст. 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укладення.

Відповідно до ч. 5 ст. 633 ЦК України актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

Положеннями ч. 6 цієї ж статті встановлено, що умови публічного договору, які суперечать правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

Згідно ч. 2 ст. 640 ЦК України якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Частиною 1 ст. 648 ЦК України встановлено, що зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, обов'язкового для сторін (сторони) договору, має відповідати цьому акту.

Відповідно до положень ч. 2 цієї ж статті особливості укладення договору на підставі правового акта органу державної влади, встановлюються актами цивільного законодавства.

Такими правовими актами органу державної влади є положення ЦК України, Закон про фінансові послуги, Закон про фінансовий лізинг та Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, затверджене розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 22.01.2004 року №21 зі змінами

Так, згідно ч. 2 ст. 4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.

Положеннями ч. 1 ст. 806 ЦК України встановлено, що договором лізингу є такий договір, за яким одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Положеннями ч. 1 ЗУ Про фінансовий лізинг встановлено, що фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу.

Згідно вимог ч. 2 ст. 2 Закону за договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно ч. 1 ст. 760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (не споживна річ).

Транспортний засіб, згідно з загальним правилом цивільного законодавства, буде відповідати індивідуально визначеній речі лише в тому разі, якщо буде наділено тільки йому властивими ознаками, що відрізняють її з безлічі однорідних речей, і тим самим є можливість індивідуалізувати таку річ (п. 1 ст. 184 ЦК України). У відповідності з вимогами ст. 188 ЦК України, яка виділяє складні речі, утворені з різних частин, але за своєю суттю є єдиним цілим, транспортний засіб повинен передаватись у комплекті з усіма речами, які входять до його складу.

Таким чином, положення п.1.1. Договору не відповідають вимогам наведених правових норм, а отже очевидно, що між ним та відповідачем не досягнуто згоди щодо предмету лізингу.

Виходячи з визначення ЗУ «Про фінансовий лізинг» суті договору фінансового лізингу. Слід зробити висновок, що вказаним законом регулюються відносини з непрямого лізингу.

Таким чином, укладення договору фінансового лізингу шляхом приєднання є неможливим, оскільки ст. 634 ч. 1 ЦК України містить приписи про те, що договір приєднання, яким є по сіті спірний договір, може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому і згідно приписів ч. 2 цієї ж статті не може бути змінений на вимогу сторони, яка приєдналася.

Натомість ст. 806 ч. 1 та ст. 2 ч. 2 ЗУ Про фінансовий лізинг містять приписи про те, що Умови договору фінансового лізингу які стосуються специфікації, умов купівлі-продажу предмету лізингу можуть встановлюватися виключно Лізингоодержувачем. Зазначені умови договору фінансового лізингу є обов'язковими і не можуть бути змінені.

Не може бути укладений шляхом приєднання договір фінансового лізингу також і тому, що не може бути визначений лише на розсуд Лізингодавця термін користування предметом лізингу, оскільки такий термін може визначити лише Лізингоотримувач, як замовник послуги фінансового лізингу. Така умова договору як термін користування предметом лізингу не може бути нав'язана споживачу на умовах надавача послуги, оскільки відповідно до звичаїв ділового обороту та ЗУ «Про захист прав споживачів» термін надання послуги фінансового лізингу може бути встановлений лише на вимогу замовника послуги за погодженням з надавачом такої послуги.

Більш того, ч. 3 ст. 6 Закону про фінансовий лізинг встановлено, що строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону (обмеження свободи договору щодо мінімального строку лізингу в 1 рік).

В порушення вимог вказаних норм права в формулярі Договору в п. 2.2. та в Додатку № 2 відповідач на свій розсуд зазначив строк лізингу впродовж 60 календарних місяців з моменту передачі предмету лізингу, тобто нав'язав мені зазначену умову.

Формальне зазначення в п. 2.3. Договору про те, що строк лізингу може бути змінений за згодою сторін, виходячи з того, що строк лізингу встановлений у формулярі договору, означає, що такий строк може бути змінений не при укладенні договору, і навіть не після його укладення, а лише після передання предмету лізингу за актом, до складання якого лізингоотримувач повинен сплатити майже всю вартість предмету лізингу, який фактично був би придбаний лізингодавцем за його кошти. Ці положення договору виключають його правову природу як договору фінансового лізингу.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 1 ст.2 Закону про фінансовий лізинг відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Таким чином, договір фінансового лізингу є одночасно концесійним (стосовно умов купівлі-продажу і поставки Лізингоодержувачу предмету лізингу), та реальним договором стосовно користування (оренда) Лізингоодержувачем предметом лізингу після моменту передачі транспортного засобу, що випливає також з передбаченого п. 1 ч. 2 ст. 11 Закону про фінансовий лізинг обов'язку Лізингоодержувача прийняти предмет лізингу та користуватися ним відповідно до його призначення та умов договору.

Отже Договір фінансового лізингу № 010630 від 16 серпня 2014 року є змішаним договором, який містить в собі елементи договору купівлі-продажу, договору поставки та договору оренди транспортного засобу. Отже зазначений договір містить в собі умови як концесуального договору (положення договору стосовно купівлі-продажу предмету лізингу та його поставки) і реального договору (положенні договору стосовно користування предметом лізингу).

Таким чином, умови договору стосовно користування предметом лізингу ним та оплати за таке користування (здійснення лізингових платежів на користь Лізингодавця) набувають чинності лише з моменту передання предмету лізингу за актом приймання-передачі.

В частині його обов'язків здійснення лізингових платежів за користування предметом лізингу, договір є неукладеним до моменту передання йому у користування автомобіля визначеного індивідуальними ознаками, які повинні відповідати його вимогам до предмету лізингу (оренда).

В частині обов'язків Лізингодавця придбати у власність (купівля-продаж) і передати йому предмет лізингу і його обов'язку прийняти предмет лізингу (поставка), Договір можна було б вважати таким, що набрав чинності з моменту укладення, але лише за умови його відповідності вимогам закону, яким договір не відповідає.

Оскільки відповідно до вимог ч. 1 ст. 806 ЦК України та ч. 2 ст. 2 Закону про фінансовий лізинг при непрямому фінансовому лізингу умови купівлі продажу встановлює Лізингоотримувач, Договір № 010630 від 16.08.2014 року повинен включати в себе вказані умови, які повинні відповідати вимогам цивільного законодавства щодо купівлі продажу.

Умови на яких буде придбаний предмет лізингу обов'язково повинні бути відображені в спірному договорі, оскільки згідно ч. 1ст. 769 ЦК України передання речі у найм не припиняє та не змінює прав на неї третіх осіб, зокрема права застави.

Відповідно до ч. 2 цієї ж статті при укладенні договору найму наймодавець зобов'язаний повідомити наймача про всі права третіх осіб на річ, що передається у найм. Якщо наймодавець не повідомив наймача про всі права третіх осіб на річ, що передається у найм, наймач має право вимагати зменшення розміру плати за користування річчю або розірвання договору та відшкодування збитків.

Тобто, в разі придбання відповідачем автомобіля в кредит, предмет лізингу може бути предметом застави, що є суттєвою обставиною для нього при обранні послуги з надання фінансового лізингу, оскільки він не бажав при укладенні спірного договору, щоб будь-які інші особи мали права на автомобіль, а також він не бажав щоб автомобіль був придбаний за кредитні кошти, оскільки це значно збільшить для нього витрати за договором фінансового лізингу.

Крім того, згідно ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Тобто в спірному договорі повинна була бути визначена ціна, за яку буде придбаний відповідачем у свою власність автомобіль яка може відрізнятися від ціни предмету лізингу, оскільки положення цивільного законодавства України не містять приписів щодо обов'язкового визначення вартості предмета лізингу яка повинна дорівнювати ціні за яку предмет лізингу був куплений лізингодавцем. Така умова договору має суттєве значення для нього, оскільки відповідач міг би наприклад придбати автомобіль за меншу ціну ніж 112900 грн. і він згідно умов договору повинен був би сплатити відповідачу різницю між ціною купівлі предмету лізингу і ціною останнього, визначеною в договорі. Така різниця фактично була б прибутком відповідача який не обумовлений умовами договору.

Згідно п. 1.6. Договору на нього покладений обов'язок в разі зміни вартості Предмета Лізингу з моменту укладення договору до повної сплати ним авансу, доплатити відповідачу різницю у вартості, з метою виплати не менше 50% вартості Предмету Лізингу.

Тому зазначені положення п. 1.3., п. 1.6. Договору та Додатків №1 та №2 є дискримінаційними і порушують баланс прав і інтересів споживача і надавача послуги, оскільки в Договорі не передбачені взаємні розрахунки між сторонами договору в разі зменшення вартості Предмету Лізингу до сплати авансом 50% вартості Предмету Лізингу.

Зазначені положення договору не відповідають вимогам ст. 18 ЗУ Про захист прав споживачів, відповідно до положень якої продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Згідно ч. 2 цієї ж статті умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Також ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» встановлено, що несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника) (п.2 ч. 3 ст. 18); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (п. 3 ч. 3 ст. 18); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (п. ч. ч. 3 ст. 18); встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором (п. 5 ч. 3 ст. 18); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається (п. 6 ч. 3 ст. 18); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника) (п. 7 ч. 3 ст. 18); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (п. 11 ч. 3 ст. 18); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати характеристики продукції, що є предметом договору (п. 12. Ч. 3 ст. 18); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (п. 13 ч. 3 ст. 18); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права визначати відповідність продукції умовам договору або надання йому виключного права щодо тлумачення договору (п. 14 ч. 3 ст. 18); обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов'язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов'язань додержанням зайвих формальностей (п. 15 ч. 3 ст. 18); встановлення обов'язку споживача виконати всі зобов'язання, навіть якщо продавець (виконавець, виробник) не виконає своїх п. 16 ч. 3 ст. 18);

Приписами ч. 5 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» встановлено, що якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Оскільки визнання недійсними вище наведених пунктів Договору зумовлює зміну інших положень Договору, то відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» на вимогу споживача договір може бути визнаним недійсним у цілому з моменту укладення договору, що передбачено ч. 7 цієї ж статті.

Відповідно до ч. 8ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.

Сплачені позивачем кошти в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача є збитками і підлягають відшкодуванню винною особою у повному обсязі відповідно до положень ч. 9 ст. 18 Сплачені мною кошти в результаті застосування умов договору, що обмежують права споживача, споживачеві.

До спірних правовідносин підлягають застосуванню також положення ЦК України які регулюють правовідносини з купівлі-продажу, оскільки згідно ч. 1 ст. 808 ЦК України в разі, якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Відповідно до ч. 1 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

При цьому згідно приписів ст. 682 ЦК України товар повинен мати певну комплектність. Тобто враховуючи що Предметом Лізингу є автомобіль, останній повинен мати певну комплектацію.

Згідно вимог ч. 1 ст. 682 ЦК України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, що відповідає умові договору купівлі-продажу щодо комплектності.

Оскільки в оспорюваному Договорі договором не встановлено умов щодо комплектності товару при купівлі-продажу автомобіля Лізингодавцем, то згідно ч. 2 ст. 682 ЦК України продавець зобов'язаний передати покупцеві, в даному випадку Лізингодавцю, товар, комплектність якого визначається звичаями ділового обороту або іншими вимогами, що звичайно ставляться.

Тобто, враховуючи звичаї ділового обороту під час вчинення правочинів щодо купівлі-продажу та оренди транспортних засобів, в спірному договорі повинна була бути визначена комплектація автомобіля «Basicplus» або «Impress», рік випуску 2013 або 2014, колір кузову, колір салону, стан - бувший у вживанні, або ні, з пробігом або ні. Відсутність домовленості щодо перелічених індивідуальних ознак автомобіля, суперечить також вимогам ст. 767 ч. 1 ЦК України щодо обов'язку передачі у найм предмета, який відповідає комплектності та стані, який відповідає умовам договору.

Оскільки, виходячи з умов Договору від 16.08.2014 року неможливо визначити яку саме комплектність, стан та інші індивідуальні ознаки, з 56 можливих варіантів, повинен мати Предмет Лізингу, тому немає підстав вважати, що він та відповідач у вказаному договорі дійшли згоди щодо всіх обов'язкових та суттєвих умов договору.

Також Договір від 16.08.2014 року не відповідає вимогам цивільного законодавства, що умов передачі товару, оскільки до договорів фінансового лізингу застосовуються вимоги, які зазвичай ставляться до договорів купівлі-продажу.

Так, в у спірному Договорі не встановлено куди саме для передачі йому відповідач повинен поставити Предмет Лізингу та яким чином, або де та на яких умовах він повинен отримати автомобіль.

Останнє також має суттєве значення, оскільки поставка автомобіля йому меже відбуватися як за місцем проживання, так і за місцезнаходженням відповідача, або будь-якого з його філій, або структурних підрозділів, а також як самостійним вивозом (своїм ходом), так і шляхом транспортування на спеціально обладнаному для цього транспортному засобі, оскільки автомобіль може бути придбаний у продавця, який перебуває на значній відстані від покупця і при поставці автомобіля своїм ходом на відстань наприклад 2000 км., автомобіль може мати певний знос і потребувати певного технічного обслуговування згідно встановленого регламенту для цього конкретного автомобіля. Наприклад заміна мастила чи інших технічних рідин, чи певне регулювання підвіски або трансмісії.

Відносно вказаних умов між ним та відповідачем згоди не досягнуто, хоча такі умови про конкретне місце передачі Предмета Лізингу повинні були бути обов'язково вказані в договорі виходячи з положень ст. 664 ЦК України. Зокрема виходячи з умов 4-го розділу Договору від 16 серпня 2014 року підлягає застосуванню п. 1 ч. 1 вказаної статті, відповідно до положень якого обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним зокрема у момент надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Положення п. 4.3. та 4.6. Договору також є несправедливими і не відповідають вимогам ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів».

Так відповідно до п. 4.3. Договору позивач зобов'язаний оглянути Предмет Лізингу в місці поставки протягом 3 днів з моменту повідомлення його про адресу поставки.

Відповідно до п. 4.6. Договору Місцем Поставки є спеціалізований салон з торгівлі транспортними засобами, з яким у Лізингодавця укладений договір купівлі-продажу автомобіля або трактора, або інше місце визначене Лізингодавцем з врахуванням інтересів Лізингоодержувача.

Але такі положення договору ставлять його в нерівне положення з відповідачем та не враховують його інтересів як споживача, оскільки в договорі не враховано, чи зможе він вчасно, чи взагалі дістатися до такого місця поставки, так як такий салон може бути розташований за межами України. Така можливість не виключена, тому що в Договорі не встановлено обов'язок відповідача зареєструвати автомобіль на території України відповідно до вимог Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів затвердженого постановою КМУ від 07.09.1998 року №1388.

Так, відповідно до п. 31 вказаного Порядку можлива крім іншого Державна реєстрація транспортних засобів під зобов'язання про їх зворотне вивезення проводиться виключно за наявності документа, що підтверджує їх реєстрацію за межами України. В договорі не встановлено обов'язку зареєструвати транспортний засіб відповідно до положень п. 28 зазначеного Порядку. Також положення ст. 12 ЗУ «Про фінансовий лізинг» не встановлюють вимог щодо постійної реєстрації предмету лізингу і не містять заборони тимчасової реєстрації предмету лізингу.

Виходячи з зазначеного в Договорі від 16.08.2014 року між ним та відповідачем обов'язково повинна була б бути досягнута згода щодо постійної реєстрації автомобіля за відповідачем після набуття ним права власності на нього, оскільки автомобіль виробляється за межами України.

Також є несправедливою умови п. 5.16. Договору від 16.08.2014 року відповідно до якого він зобов'язаний зберігати транспортний засіб в момент його невикористання в місці, яке «виключає можливість викрадення та знищення предмету лізингу». Ця умова договору є такою, яку він, чи будь-який інший споживач, за будь-яких умов не зможе виконати, оскільки завжди існує вірогідність і можливість пошкодження, знищення, або викрадення автомобіля під час його зберігання в гаражі в охоронюваному Гаражно-будівельному кооперативі, чи на території охоронюваної стоянки транспортних засобів.

Крім того, договір є недійсним, оскільки в 10-му розділі за порушення, невиконання умов договору, або за його розірвання передбачена відповідальність лише його як Лізингоотримувача, а відповідач не несе жодної відповідальності за невиконання умов договору, або його розірвання.

Умови п. 1.4., п. 4.4., п. 4.5. та п. 4.7. Договору є також дискримінаційними по відношенню до нього як до споживача, оскільки не відповідають вимогам ЗУ «Про захист прав споживачів» та ст. 668 ч. 1 ЦК України, відповідно до якої ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця лише з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до вимог ст. 13 ЗУ «Про фінансовий лізинг» з моменту передачі предмета лізингу у володіння лізингоодержувачу ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета лізингу переходить до лізингоодержувача, якщо інше не встановлено договором.

Згідно вимог ст. 673 ЦК України продавець, у даному випадку Лізингодавець, повинен передати покупцеві, у даному випадку йому, товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу, а в разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару, згідно положень ч. 2 цієї ж статті, продавець, у даному випадку лізингодавець, зобов'язаний передати покупцеві, тобто йому як Лізингоотримувачу, товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується.

Положеннями ст. 675 ЦК України встановлено, що товар, який продавець передає або зобов'язаний передати покупцеві, має відповідати вимогам що до його якості в момент його передання покупцеві, якщо інший момент визначення відповідності товару цим вимогам не встановлено договором купівлі-продажу.

Згідно положень ст. 678 ч. 1 ЦК України покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості використання товару за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором: 1) пропорційного зменшення ціни; 2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; 3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

Відповідно до положень ч. 2 цієї ж статті, у разі істотного порушення вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна усунути, недоліків, усунення яких пов'язане з непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які виявилися неодноразово чи з'явилися знову після їх усунення) покупець має право за своїм вибором: 1) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми; 2) вимагати заміни товару.

Згідно приписів ст. 679 ч. 1 ЦК України продавець відповідає за недоліки товару, якщо покупець доведе, що вони виникли до передання товару покупцеві або з причин, які існували до цього моменту.

Вище зазначені пункти Договору не відповідають наведеним вимогам законодавства.

Так, відповідно до п. 1.4. Лізингодавець не відповідає перед Лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності Предмета Лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку.

Тобто, виходячи з умов вказаного пункту договору, в разі пошкодження, розукомплектування автомобіля, його заміни на інший, несправності, які виникли чи відбулися після передання продавцем автомобіля Лізингодавцю, останній ніякої відповідальності за це не несе.

Положення п. 4.4. Договору встановлюють для нього несправедливі умови за яких він навіть при невідповідності предмета в Лізингу п. 1.1. Договору, Специфікації, складеної на момент передачі Предмета Лізингу, зобов'язаний підписати акт приймання-передачі та прийняти предмет лізингу, незважаючи на його невідповідність вимогам законодавства та його вимогам, як замовника автомобіля, що суперечить вимогам ст. 662, 806, ЦК України та ст. 2 ЗУ «Про фінансовий лізинг».

Положення п. 4.4. Договору, щодо зазначення в акті приймання-передачі про вказані «невідповідності» не створюють для відповідача жодних обов'язків щодо усунення цих «невідповідностей», та позбавляють його можливості пред'явити будь-яку претензію відповідачу, оскільки в п. 4.7. Договору зазначено, що підписання акту приймання-передачі свідчить про відсутність у Сторін претензій одна до одної стосовно Предмету Лізингу.

Крім того, згідно п. 4.5. Договору тільки у разі дефекту, який робить неможливим використання Предмету Лізингу за призначенням, він має право відмовитися від підписання акту приймання-передачі Предмета Лізингу, а в іншому разі - ні.

Зазначені пункти Договору не відповідають вимогам ст. 767 ч. 1 ЦК України відповідно до якої наймодавець зобов'язаний передати наймачеві річ у комплекті і у стані, що відповідають умовам договору найму та її призначенню.

Крім того, договір є недійсним стосовно ціни договору та визначення розміру і складових лізингових платежів, а також порядку їх оплати.

Так, в п. 1.2. Договору вказано, що Вартість Предмета Лізингу на момент укладення Договору та розмір авансового платежу вказується в Додатку №1 до Договору, який є його невід'ємною частиною.

Згідно п. 8.1. Договору склад Лізингових платежів, їх суми та дати платежів визначені в графіку лізингових платежів у додатках № 1 та № 2 до цього Договору, які є його невід'ємною частиною. Склад лізингових платежів встановлений в п. 8.2. Договору.

В п.8.2.1. зазначено, що перший лізинговий платіж складається з:

а) комісійної винагороди Лізингодавця за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладенням цього Договору, яка розраховується як комісія за організацію, яка визначена в додатку №1 до даного Договору та становить 10% від Вартості Предмету Лізингу;

б) авансу Ціни Предмету Лізингу, який розраховується як: авансовий платіж, який визначений в Додатку №1 до даного Договору та становить 50% від вартості Предмету Лізингу;

в) комісійної винагороди Лізингодавця за передачу Предмета Лізингу, як платіж, що покриває витрати Лізингодавця пов'язані з організацією передачі Предмета Лізингу на користь Лізингоотримувача, визначений в додатку №1 до Договору та становить 3% від вартості Предмета Лізингу.

В п. 8.2.3. Договору наведені складові другого лізингового платежу, який складається з: відшкодування вартості предмета лізингу; сплати відсотків за користування предметом лізингу (вказаної в додатку №2 до Договору); сплата комісії (маржі) за супроводження договору (розмір комісії вказано в додатку №2 до Договору).

Вказаним договором в розділі «Визначення» встановлені значення термінів які застосовуються в договорі.

«Комісія за Організацію» згідно вказаного розділу визначена як одноразова плата Лізингоодержувача Лізингодавцю при укладенні договору.

Відповідно до ст. 632 ч. 1 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Але ціна повинна встановлюватися у відповідності до вимог ст. 6, 203 ч. 1 п. 1 та п. 3 ЦК України, а також вимогам ст. 18ЗУ «Про захист прав споживачів», з врахуванням ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг» та ст. 762 ЦК України.

Положеннями ст. 16 ч. 1 Закону про фінансовий лізинг встановлено, що сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Але такий порядок встановлений договором не може суперечити вимогам ЦК України та ЗУ «Про фінансовий лізинг».

Зокрема п. 8.2 Договору суперечить п оложенням ч. 2 ст. 16 Закону якою встановлено, що лізингові платежі можуть включати лише: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Тобто, до складу лізингового платежу не може бути включена плата за укладення договору чи «організацію». Тим більше, що в порушенням вимог ст. 18 ч. 8 ЗУ «Про захист прав споживачів» в Договорі не визначено, що саме включає в себе така «організація». Якщо малися на увазі організаційні витрати для укладення Договору, то їх розмір у грошовому вираженні в сумі 11290 грн. суперечить принципу розумності встановленому в ст. 6 ЦК України.

Крім того, виходячи з вимог п. г) ч. 2 ст. 16 Закону лізинговий платіж не може включати в себе комісію «за організацію», оскільки остання не пов'язана з витратами Лізингодавця з виконанням договору лізингу і обґрунтована в п. 8.2.1.а. Договору не понесеними витратами, а нічим не обґрунтованим відсотком від вартості предмету Лізингу. Також, виходячи з наведених норм матеріального права, Лізингодавець не може вимагати сплати лізингового платежу до отримання предмета лізингу Лізингоотримувачем.

Згідно ст. 762 ч. 1 ЦК України лише за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Положеннями ч. 5 цієї ж статті встановлено, що плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Положення п. 8.10. Договору суперечать положенням ч. 6ст. 762 ЦК України відповідно до якої наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Отже, виходячи з аналізу перелічених норм ст. 806 ч. 1 та ст. 2 ч. 2 ЗУ «Про фінансовий лізинг» лізинговий платіж є платою за користування предметом лізингу, а не платою за придбання предмету лізингу, оскільки Лізингодавець, зобов'язаний придбати предмет лізингу за свої власні кошти, а Лізингоотримувач здійснювати оплату Лізингодавцю за користування предметом лізингу.

Також підлягають застосуванню звичаї ділового обороту для даного виду договірних відносин в частині визначення розміру лізингового платежу.

Фактично, виходячи з умов договору та його суті сума грошових коштів, визначена відповідачем як комісія за організацію є нічим іншим необґрунтованим прибутком, а не комісією, оскільки визначене в договорі поняття комісії суперечить змісту терміну комісія та нормам діючого законодавства України. Також зазначена як комісія сума не є маржею. Згідно суті правовідносин та діючого законодавства, зазначені у договорі суми, визначені як комісійні платежі, повинні були визначені як витрати виконавця послуг з певною сумою розумного прибутку, котрий в такому випадку повинен був бути визначений як маржа, але в значно меншій сумі.

Так, відповідно до загально визнаної термінології маржа (англ. Margin від фр. Marge - різниця; перевага) - термін, застосовуваний у торговельній, біржовій, страховій та банківській практиці для позначення різниці між цінами товарів, курсами цінних паперів, процентними ставками та іншими показниками.

Маржа - за загально ринковою термінологією - різниця між ціною та собівартістю (аналог поняття прибуток). Може бути виражена як в абсолютних величинах (наприклад, гривні), так і у відсотках, як відношення різниці між ціною і собівартістю до ціни (на відміну від торгової націнки, яка обчислюється як та ж сама різниця по відношенню до собівартості).

Крім того, є загально визнаним поняття комісійної операції (commission business) - посередницькі операції, не пов'язані з наданням кредитів чи залученням коштів, які банки виконують за дорученням клієнтів відповідно до укладених договорів комісії за певну плату - комісійну винагороду.

Так, у банківській сфері при виконанні комісійної операції формально банк (комісіонер) стає агентом клієнта (комітентом). До комісійних операцій належать обслуговування рахунків, здійснення переказів, приймання платежів, конвертація іноземної валюти, купівля-продаж цінних паперів, операції з готівкою тощо.

За виконання комісійної операції банки встановлюють комісійну винагороду, яка є платою, що стягується банком з клієнта за виконання певних банківських операцій за дорученням клієнта. Комісійна винагорода є одним із видів непроцентних доходів банків. Розмір і порядок стягнення комісійної винагороди банки встановлюють самостійно з урахуванням чинного законодавства на основі тарифів, затверджених рішенням правління банку, та відповідно до укладених з клієнтами договорів.

Також, існують наступні поняття комісійної винагороди:

Комісійна винагорода - сума, що встановлюється на договірній основі між організатором митного аукціону та митним органом чи органом державної виконавчої служби і не перевищує 20 відсотків суми коштів, одержаних від реалізації аукціонних товарів. Така комісія встановлена Постановою КМУ «Про затвердження Порядку організації митних аукціонів, реалізації товарів і транспортних засобів на митних аукціонах, товарних біржах або через підприємства торгівлі, а також розпорядження окремими видами товарів, що не підлягають реалізації» (Порядок, п.3) від 26 квітня 2003 р. N 607.

Комісійна винагорода - плата власником аукціонних основних засобів організатору аукціону за виконане доручення з їх реалізації. Зазначена комісійна винагорода встановлена Положенням правління центральної спілки споживачів товариств України Про порядок продажу на аукціонах основних засобів підприємств і організацій споживчої кооперації України (п.1.2) 27.11.07 N 384.

Пункт 2.4 глави 2 розділу II Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України, затверджених постановою Правління Національного банку України від 18.06.03 року № 255 (в подальшому - Правила № 255), визначає комісійні доходи і витрати банку як операційні доходи й затрати за наданими або отриманими послугами, сума яких обчислюється пропорційно сумі активу або зобов'язання чи вважається фіксованою.

Комісії, що отримуються (сплачуються) під час надання послуг встановлені підпунктом б) пункту 2.4 розділу II Правил № 255. За смисловою ознакою, виходить, комісія за надання та обслуговування кредиту - це плата за послуги банку.

Також існує загально визнане поняття комісійні (англ. fees, в контексті комісійного магазину - consignmentfees) - винагорода посереднику між сторонами у процесі купівлі-продажу матеріальних чи нематеріальних активів. Як правило становить або певний відсоток від суми угоди, або являє собою певну фіксовану суму. Оскільки договір фінансового лізингу укладений між позивачем та відповідачем не є договором купівлі-продажу, то комісія не може бути встановлена в договорі як відсоток від загальної вартості предмету лізингу і могла бути встановлена як плата наприклад за роздрукування договору, складання специфікації тощо, але з врахуванням принципу розумності та справедливості що до розміру такої винагороди.

Оскільки в Договір були включені платежі визначені як комісійні, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню і положення ЦК України щодо договору комісії.

Так відповідно до ч. 1 ст. 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Але застосування комісійних платежів суперечить суті договору фінансового лізингу оскільки договори, які укладає відповідач для придбання та доставляння предмету лізингу за договором фінансового лізингу, та необхідні для цього витрати повинен нести не замовник послуги фінансового лізингу, а виконавець за власний рахунок, а за договором комісії витрати несе замовник.

Умови Договору щодо комісійних платежів крім того не відповідають вимогам ст. 1012-1014, 1016, 1018, 1022, 1023, 1024, 1028 ЦК України.

Крім того, Договір від 16.08.2014 року не відповідає вимогам закону щодо форми договору.

Згідно ч. 1 ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Частиною 1 ст. 2 ЗУ «Про фінансовий лізинг» встановлено, що відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

До таких положень відноситься ст. 759 ЦК України відповідно до ч. 1 якої за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно ч. 2 цієї ж статті зеконом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Тобто зазначена загальна норма ч. 2 ст. 759 ЦК України яка регулює загальні положення у відносинах щодо найму (оренди) майна, містить відсилочну норму, яка вимагає застосуванню не тільки положень ЗУ «Про фінансовий лізинг», а і інших положень ЦК України у тому числі положень щодо найму (оренди) транспортних засобів.

Такий висновок ґрунтується на наступному. Частина 1 ст. 6 ЗУ Про фінансовий лізинг також є загальною нормою і встановлює загальну вимогу про обов'язкову письмову форму договору фінансового лізингу, що повністю співпадає з положеннями ст. 208 ч. 1 ЦК України згідно якої у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Але також підлягають застосуванню положення ч. 3 ст. 760 ЦК України, котра теж відноситься до §1 ЦК України «Загальні положення про найм (оренду)».

Так, відповідно до ч. 3 вказаної статті особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.

Оскільки закон України "Про фінансовий лізинг не передбачає заборони щодо

застосування положень ст. 798 та 799 ЦК України, а ч. 1 ст. 2 вказаного закону передбачає застосування не лише загальних положень про найм (оренду), і вказує, що до таких правовідносин застосовуються всі положення Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку. Припис вказаної правової норми про необхідність при застосуванні норм ЦК України ураховувати особливості, що встановлюються цим Законом, не виключає можливості застосування до правовідносин, які виникають в сфері фінансового лізингу, § 5 глави 58 ЦК України.

Крім того, ст. 806 ЦК України не містить положень щодо форми договору лізингу і лише визначає його суть. Тому, з врахуванням ч. 1 ст. 2 ЗУ «Про фінансовий лізинг», при визначенні форми договору фінансового лізингу підлягають застосуванню положення ч. 2 ст. 799 ЦК України, оскільки відповідно до ст. 4 ЦК України та Рішення Конституційного Суду № 31-рп/2009 від 10.12.2009 року положення ЦК України мають вищу юридичну силу перед загальною нормою ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про фінансовий лізинг».

Частина 2 ст. 806 ЦК України є бланкетною, оскільки містить посилання як інші положення цього кодексу (загальні положення про найм (оренду) і на інший нормативний акт (ЗУ «Про фінансовий лізинг».

В свою чергою ч. 1 ст. 209 та ч. 2 ст. 759 ЦК України також є банкетними нормами, які містять посилання на невизначений конкретно закон. За загальним правилом банкетні норми права не застосовуються окремо, і можуть бути застосовані лише в сукупності з нормами законів, які є спеціальними щодо врегулювання питання чи підлягає договір нотаріальному посвідченню.

Таким чином, існує колізія між нормами права - ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про фінансовий лізинг» та ч. 2 ст. 799 ЦК України. Але в даному випадку ч. 2 ст. 799 ЦК України є спеціальною нормою і, крім того, має вищу юридичну силу згідно положень ст. 4 ЦК України, а отже і підлягає застосуванню щодо визначення форми договору фінансового лізингу транспортного засобу.

Таким чином, Договір від 16.08.2014 року не відповідає вимогам законодавства щодо його нотаріального посвідчення.

Оспорюваний договір є договором непрямого лізингу до якого, крім іншого, застосовуються положення матеріального права щодо договорів купівлі-продажу. Але за своєю природою фінансовий лізинг передбачає купівлю предмета лізингу за кошти Лізингодавця, а не за кошти Лізингоотримувача.

Згідно ст. 203 ч. 4 ЦК України правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Положеннями ст. 215 ч. 2 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ч. 1 ст. 216УЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно ч. 1. ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений.

Але в зв'язку з тим, що недійсність і невідповідність вимогам чинного законодавства вище наведених положень Договору тягне за собою зміну інших частин договору, тому можна з певною впевненістю стверджувати, що договір не був би укладений в цілому, оскільки сплачувати платежі за користування предметом лізингу, котрий не був переданий позивачу є незаконним і нелогічним, а іншого формуляру договору йому відповідачем запропоновано не було і інший за змістом формуляр договору у відповідача на момент укладення спірного договору був відсутній.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно статті 229. ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Підписуючи Договір він помилявся щодо обставин, які мають суттєве значення в наслідок необережної поведінки відповідача, який своєю поведінкою сприяв помилці. Про наявність зазначеної обставини свідчить невідповідність умов п. 1.2. Договору та додатку №1. Він підписуючи договір та сплачуючи грошові кошти в сумі 11290 грн., виходив з загального поняття про авансовий платіж, який за загально прийнятими звичаями ділового обороту є складовою від повної вартості товару або послуги. При цьому він вважав, що вказані грошові кошти є авансовим платежем і будуть враховані у вартість предмету лізингу, оскільки про це прямо зазначено в п. 1.2. Договору. Відповідач скористався цією помилкою і не вжив заходів для зміни умов договору в зв'язку з тим, що в додатку №1 до Договору, на який міститься посилання в п. 1.2. Договору, включена сума комісії за організацію в сумі 11290 грн., яка за змістом договору не входить в вартість предмету лізингу і не є частковою сплатою за останній. Письмові докази того, що йому було роз'яснено, що сума 11290 грн. фактично не є авансовим платежем, відсутні.

Зазначеними діями відповідач також порушив вимоги ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про захист прав споживачів» відповідно до положень якої споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право зокрема на: 2) належну якість продукції та обслуговування; 4) необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця).

Відповідно до ст. 6 ЗУ «Про захист прав споживачів» продавець (виробник, виконавець) зобов'язаний передати споживачеві продукцію належної якості, а також надати інформацію про цю продукцію.

Положеннями ст. 15 ЗУ «Про захист прав споживачів» встановлені наступні права споживачів:

Споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Інформація про продукцію повинна містити: назву товару, найменування або відтворення знака для товарів і послуг, за якими вони реалізуються; дані про основні властивості продукції, а також іншу інформацію, що поширюється на конкретний продукт; дані про ціну (тариф), умови та правила придбання продукції; гарантійні зобов'язання виробника (виконавця); правила та умови ефективного і безпечного використання продукції; строк придатності (строк служби) товару (наслідків роботи), відомості про необхідні дії споживача після їх закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій; найменування та місцезнаходження виробника (виконавця, продавця) і підприємства, яке здійснює його функції щодо прийняття претензій від споживача, а також проводить ремонт і технічне обслуговування.

Інформація, передбачена частиною першою цієї статті, доводиться до відома споживачів виробником (виконавцем, продавцем) у супровідній документації, що додається до продукції, на етикетці, а також у маркуванні чи іншим способом (у доступній наочній формі), прийнятим для окремих видів продукції або в окремих сферах обслуговування.

Продавець (виконавець), який реалізує продукцію, повинен обов'язково зазначати ціну кожної одиниці такої продукції або однієї категорії продукції та ціну однієї стандартної одиниці цієї продукції.

Написи щодо ціни реалізації продукції мають бути чіткими і простими для розуміння.

Ціна продукції повинна включати в себе всі податки та неподаткові обов'язкові платежі, які відповідно до законодавства сплачуються споживачем під час придбання відповідної продукції.

Згідно ст. 17 ч. 4 ЗУ «Про захист прав споживачів» споживач має право на перевірку якості, безпеки, комплектності, міри, ваги та ціни продукції, що придбавається (замовляється).

Зазначених вимог законодавства відповідач при укладенні договору та надання послуги з непрямого фінансового лізингу не дотримався.

Враховуючи вище наведене очевидно, що продавець включив у договори із споживачем умови, які є несправедливими чим порушив вимоги ст. 18ЗУ «Про захист прав споживачів» в зв'язку з чим наведені положення Договору є недійсними.

Відповідно ч. 4 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним.

Згідно ч. 5 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Відповідно до ч. 8 ст. 18 «Про захист прав споживачів» нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.

Фактично дії відповідача є нечесною підприємницькою практикою яка відповідно до ч. 1 ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» заборонена.

Згідно п. 2 ч. 1 цієї статті нечесна підприємницька практика включає зокрема будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Дії відповідача спонукали його дати згоду на вчинення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, що згідно ч. 2. ст. 19 цього ж закону якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно: основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару; ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг; характеру, атрибутів та прав продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди; права споживача.

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Це стосується перш за все п. 1.2. договору та додатку №1 до нього, та інших вище наведених положень Договору.

Виходячи з розмірів інфляції, яка існувала в Україні на момент укладення Договору, для відповідача було очевидно, що він не зможе надати предмет лізингу за запропонованою в Договорі ціною після 120-денного терміну.

Зазначені дії згідно п. 1 ч. 3 ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» забороняються як такі, що вводять в оману:

Згідно цієї ж норми закону перелік форм підприємницької практики, що вводить в оману, не є вичерпним.

Також дії відповідача є агресивною підприємницькою практикою. Так, відповідно до ч. 4 ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» агресивною вважається підприємницька практика, яка фактично містить елементи примусу, докучання або неналежного впливу та істотно впливає чи може вплинути на свободу вибору або поведінку споживача стосовно придбання продукції.

При встановленні того, чи містить підприємницька практика елементи примусу, докучання або неналежного впливу, згідно п. 4 вказаної норми закону до уваги береться: встановлення обтяжливих або непропорційних позадоговірних перешкод для здійснення споживачем своїх прав за договором, включаючи положення про право споживача розірвати договір або замінити продукцію чи укласти договір з іншим суб'єктом господарювання. Також неналежний вплив на позивача полягав в тому, що його фактично впевнили, що практично всі грошові суми сплачені ним за договором входять в вартість предмета лізингу.

Згідно ч. 6 ст. 19 цього ж закону правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Враховуючи вище наведене відповідач також порушив його право на свободу вибору продукції, що відповідно до ст. 21 ЗУ «Про захист прав споживачів» є порушенням прав споживача.

Зокрема, відповідно до ч. 1 вказаної статті крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо: при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції; при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення; порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію; ціну продукції визначено неналежним чином;

Крім того, пункт 10.3. Договору не відповідає вимогам законодавства щодо умов припинення договору.

Так, в п. 10.3. Договору зазначено, що Лізингодавець має право достроково припинити дію Договору та вимагати повернення предмету лізингу. При цьому в Договорі не зазначено в якій саме формі має право відповідач припинити договір, оскільки він має право або відмовитися від договору лізингу (п. 3 ч. 1 ст. 10 ЗУ Про фінансовий лізинг та ст. 782 ЦК України), або розірвати договір (п. 4 ч. 1 ст. 10 вказаного Закону та ст. 783 ЦК України). При цьому відповідач не може відмовитися від Договору фінансового лізингу в разі прострочення оплати лізингового платежу більше 30 днів, оскільки згідно ч. 1 ст. 782 ЦК України таке право наймодавець (Лізингодавець) має і, якщо наймач (Лізингоотримувач) не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

Таким, чином договір фінансового лізингу № 010630 від 16 серпня 2014 року предметом якого є автомобіль Geely MK-Cross є недійсним в цілому.

Тому він позивач просив суд постановити рішення яким визнати недійсним укладений між ним ОСОБА_2 та ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» договір фінансового лізингу № 010630 від 16 серпня 2014 року предметом якого є автомобіль Geely MK-Cross.

Стягнути на його ОСОБА_2 користь з відповідача ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» отримані безпідставно від нього на підставі недійсного договору № 010630 від 16 серпня 2014 року грошові кошти в сумі 11290 гривень 00 копійок.

Стягнути на його користь з відповідача ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» сплачену ним ОСОБА_2 комісію банку в сумі 112 гривень 90 копійок при сплаті ним відповідачу ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» грошових коштів в сумі 11290 гривень 00 копійок.

Стягнути на його користь з відповідача ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» витрати за правову допомогу в сумі 2000 гривень 00 копійок.

Представник позивача ОСОБА_7, у судове засідання не з'явився заздалегідь надавши суду заяву про розгляд справи у його відсутність у якій позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» у судове засідання не з'явився, заздалегідь надавши суду заяву про розгляд справи у його відсутність, та згідно наданих заперечень позовні вимоги не визнав зазначивши наступне що, позивачем не наведено жодного належного доказу для доведення тих обставин, на які він посилається, а отже, не доведено невиконання або неналежне виконання зобов'язання відповідачем. Щодо застосування до спірних правовідносин рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011. В позовній заяві позивач вказує, що спірних правовідносин слід застосувати рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011, оскільки на його думку, послуги з фінансового лізингу є подібними до фінансових послуг з надання грошових коштів в кредит.

Проте з такою думкою позивача не можна погодитись лише з огляду на те, що ці дві послуги віднесено до фінансових послуг. Так відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а саме ст. 4 визначені види послуг, які віднесено до фінансових. Так відповідно до вказаної статті до фінансових послуг віднесено фінансовий лізинг, надання коштів у позику, в тому числі на умовах договору фінансового кредиту, обмін валют, факторинг та інше. Кожен вид фінансових послуг регулюється спеціальним законодавством, яке розроблене та затверджене саме під той чи інший вид фінансових послуг. Так наприклад кредитні послуги регулюються ЗУ «Про кредитні спілки», ЗУ «Про банки та банківську діяльність», а послуги фінансового лізингу ЗУ «Про фінансовий лізинг». І стверджувати, що за аналогією права до однієї фінансової послуги можна застосувати той чи інший нормативно-правовий документ, який стосується іншої фінансової послуги, лише з підстав того, що ці послуги віднесено до фінансових в даному випадку не є доречним.

Враховуючи вище викладене, вважає твердження позивача, що до спірних правовідносин слід застосувати рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011 безпідставним, а отже таким, що немає братися до уваги судом при вирішенні даної справи.

Щодо індивідуальних ознак предмета лізингу, в позовній заяві позивач вказує, що договір не містить конкретних визначень предмета лізингу. Проте такі твердження Позивача не відповідають дійсності. Оскільки договором чітко передбачено, що предметом договору є Gееlу МК-Сгоss. Якщо детально ознайомитись з умовами договору то можна дійти до чіткого висновку, що предметом лізингу є транспортний засіб. Відповідно до п. 1.10. Правил дорожнього руху України транспортний засіб - пристрій, призначений для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів; В даному випадку предметом лізингу є транспортний засіб, а саме автомобіль марки Gееlу МК-Сгоss (який виробляється лише компанією Gееlу Сгоuр Со. Ltd, або ж іншим виробником за її ліцензією. Оскільки продукція компанії Gееlу різноманітна, то для визначення індивідуальних ознак предмету лізингу в договорі зазначено модель транспортного засобу, а саме МК-Сгоss. Вказані марка та модель предмета лізингу достатньо його ідентифікують з поміж іншого асортименту продукції компанії Gееlу, як і з поміж інших транспортних засобів, що можна придбати на території Україна. Що стосується комплектації та кольору то відповідно до п. 1.9. за бажанням лізингоодержувача предмет лізингу може бути заміненим на інший. В будь-якому випадку перед придбанням предмета лізингу всі деталі узгоджуються з лізингоодержувачем окремо, включаючи колір та комплектацію. А враховуючи те, що лізингоодержувач має право сплачувати авансовий платіж протягом 12 календарних місяців, з впевненістю можна заявити, що за такий тривалий час комплектація вказаного в договорі автомобіля (предмета лізингу) може змінитись. Це ж саме стосується і року виписку автомобіля (транспортного засобу).

Отже твердження Позивача про відсутність істотних умов договору вважає необґрунтованими та повністю спростованими виходячи з вище викладеного.

Позивач вважає, що укладений договір є договором приєднання. В позовній заяві Позивач вказує, що оскільки договір є стандартним формуляром в якому було заповнено лише назву предмета лізингу, місце його зберігання та реквізити сторін то такий договір є договором приєднання. Відповідно до ст. 634 ЦК України Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору

Але відповідно до ст. 638 ЦК України Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Відповідач по справі запропонував Позивачу укласти договір а Позивач прийняв таку пропозицію. Враховуючи те, що договори з іншими клієнтами Відповідач може укладати на інших умовах в тому числі терміну дії договору, предмета лізингу, розрахунків платежів та інше в жодному разі не можна стверджувати, що укладений між сторонами договір є договором приєднання. Крім того не заслуговують на увагу і твердження Позивача, що до укладеного договору не можливо було внести зміни. Оскільки Позивач ні до укладання договору ні під час укладання не надав Відповідачу жодних «побажань», протоколів, попередніх договорів, а також не виступив з жодною пропозицією щодо внесення змін в договір, який йому запропонували укласти.

Отже твердження Позивача, що договір фінансового лізингу має ознаки договору приєднання є безпідставними та необґрунтованими.

Щодо порядку придбання предмета лізингу, в позовній заяві Позивач вказує, що сторони по договору не погодили порядок придбання предмета лізингу і на його думку це є порушенням його прав.

З таким твердженням Позивача не можна погодитися оскільки відповідно до ст.1 ЗУ Про фінансовий лізинг За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до вище вказаного обов'язок придбати предмет лізингу, а отже вибрати продавця лежить на лізингодавцеві. Головною вимогою є те, що придбаний предмет лізингу має відповідати специфікаціям лізингоодержувача. Крім того хочеться наголосити, що придбання предмета лізингу здійснюється виключно в офіційного дилера (виробника), який розповсюджує на нього гарантію. Оскільки предмет лізингу являється власністю лізингодавця (до моменту повної оплати лізингоодержувачем платежів передбачених договором), та у випадку невиконання договірних умов зі сторони лізингоодержувача, лізингодавець може задовольнити свої майнові вимоги шляхом вилучення предмета лізингу та його подальшої реалізації на вторинному ринку. Тобто лізингодавець сам заінтересований в якості придбаного предмета лізингу. Також відповідно до ст.. 4.5. договору у випадку наявності дефектів чи інших невідповідностей предмета лізингу лізингоодержувач може відмовитися від підписання акту приймання-передачі предмета лізингу, а лізингодавець зобов'язаний замінити останній.

Отже, придбання предмету лізингу відбувається виключно після узгодження з лізингоодержувачем всім істотних умов, які ставляться лізингоодержувачем до нього з метою відсутності в подальшому будь-яких спірних моментів з лізингоодержувачем.

Враховуючи вище викладене вважає посилання Позивача на відсутність в спірному договорі інформації про продавця предмета лізингу безпідставними та такими, що не мають жодного значення для вирішення цього спору.

Щодо строку дії договору, в позовній заяві Позивач вказує. Що відповідач по справі нав'язав йому строк лізингу, оскільки в формулярі договору зазначено строк 60 календарних місяців. І знову вказані твердження Позивача не відповідають дійсності. Оскільки шляхом підписання договору сторони погодили всі його істотні умови включаючи і термін йог дії. Позивач вірно вказує, що законодавчо обмежений мінімальний строк лізингу, який становить один рік. З метою приведення договірних умов у відповідності з законом, договором передбачена відповідальність лізингоодержувача у випадку дострокової сплати платежів до спливу 12 місячного строку Будь-яка відповідальність лізингоодержувача у випадку дострокової сплати (після спливу 12 місячного строку) договором не передбачена. Таким чином мінімальний строк дії договору має становити 12 місяців після спливу, яких лізингоодержувач має повне право достроково виконувати свої договірні зобов'язання. І в такому випадку кінцевий строк дії договору напряму залежить від лізингоодержувача - у випадку дотримання графіку платежів передбаченого договором строк лізингу буде становити 60 календарних місяців, а у випадку дострокової сплати строк лізингу напряму залежить від лізингоодержувача.

Щодо невідповідності платежів по договору вимогам законодавства в позовній заяві Позивач вказує, що відповідно до ЗУ Про фінансовий лізинг, чітко визначено склад платежів по договору фінансового лізингу. В свою чергу склад платежів передбачених спірним договором не відповідає вказаному закону. Але з такими твердженнями Позивача не можна погодитись з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг» Сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати:

а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;

б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізингмайно;

в) компенсацію відсотків за кредитом;

г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Законодавством не було визначено конкретного складу платежів, якого слід дотримуватись лізингодавцям, при отриманні платежів від лізингоодержувачів. Сторони вправі обирати та погоджувати будь-які умови договору та будь-які лізингові платежі, які необхідні сторонам для належного виконання правочину. Таким чином, перелік лізингових платежів, що передбачено ст. 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг» не є вичерпним та не є обов'язковим, а являється суто рекомендованим.

Щодо несправедливих умов (обов'язку з доплати вартості предмета лізингу) Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в ч. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Аналізуючи норму ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. З, ч. З ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

В позовній заяві позивачем наведено декілька умов договору, які на його думку є несправедливими. Проте в жодному випадку Позивачем не обґрунтовано в чому саме полягає порушення принципу добросовісності, який дисбаланс прав та обов'язків та в чому він полягає, а також якої шкоди йому, як споживачу завдають ті чи інші умови договору. Оскільки згідно з умовами договору після сплати Позивачем першого лізингового платежу у Відповідача по справі виникає обов'язок по придбанню предмета лізингу та його передачі в користування Позивачу. Відповідач по справі з власних джерел фінансує різницю вартості предмета лізингу (загальна вартість мінус авансовий платіж здійснений Позивачем) та покладає на Позивача обов'язок щодо сплати залишку платежів, страхування предмета лізингу, належного його утримання та використання з метою гарантування повернення власних коштів та отримання прибутку. І у випадку належного виконання Позивачем своїх договірних зобов'язань по вчасній сплаті платежів, страхування, утримання та використання предмета лізингу за призначенням до останнього не може бути застосовано жодних штрафних санкцій, або так чи інакше порушено його права на володіння та користування предметом лізингу.

Про визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладання договору. П. 1.6. передбачає обов'язок лізингоодержувача здійснити доплату до вартості предмета лізингу, якщо відбулась зміна вартості предмета лізингу в більшу сторону з моменту укладання договору до моменту купівля предмета лізингу. Даний пункт забезпечує обов'язкову оплату авансу в розмірі 50% від вартості предмета лізингу, який повинен здійснити лізингоодержувач. Адже договором передбачено право лізингоодержувача здійснити оплату авансу протягом 12 календарних місяців (п. 1.8. договору) та логічно припустити, що за такий тривалий період вартість предмета лізингу може змінитися. Одночасно хочеться наголосити, що відповідно до ч. 4 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» положення п. 13 ч. З ст. 18 не застосовуються зокрема і до операцій з фінансовими послугами. Враховуючи вище викладене вважає посилання Позивача на порушення ЗУ «Про захист прав споживачів є безпідставним та необґрунтованим.

З аналізу умов договору, не вбачається істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду Позивача, правам та обов'язкам Позивача кореспондуються обов'язки та права Відповідача. Крім того правовідносини фінансового лізингу регулюються спеціальним законом, вимогам якого повністю відповідає договір.

Щодо вимоги нотаріального посвідчення договору, в позовній заяві Позивач вказує, що даний правочин підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню, а отже має бути визнаний недійсним з підстав недотримання такого посвідчення сторонами. Проте, позивач робить такий висновок також без належного ознайомлення з нормами цивільного законодавства України.

Відповідно до ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом (параграф 6 «Лізинг» глави 58 «Найм (оренда)») та законом.

Глава 58 Цивільного кодексу України складається з шести окремих параграфів, п'ять з яких регулюють подібні, але різні правовідносини (види оренди).

Якщо системно витлумачити положення глави 58 ЦК України до правовідносин фінансового лізингу застосовуються - параграф 6 (Лізинг) та параграф 1 (Загальні положення про найм (оренду). Як в параграфі № 6 так і в параграфі № 1 відсутні будь-які вимоги, щодо нотаріального посвідчення договорів фінансового лізингу. Вимога щодо нотаріального посвідчення (на яку посилається Позивач) передбачена лише ст. 799 ЦК України, але вказана стаття знаходиться в параграфі 5, який не має жодного відношення до загальних умов про найм (оренду) (параграф № 1) та правовідносин у сфері фінансового лізингу та є не спеціальною нормою, як на те вказує Позивач, а загальною, яка прямо не регулює лізинг, а являється допоміжною нормою.

Також відповідно до спеціального закону - Закону України «Про фінансовий лізинг», договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. З наведеного вбачається, що договір фінансового лізингу повинен відповідати вимогам статей параграфу 6 «Лізинг» глави 58 «Найм (оренда)», параграфу 1 «Загальні положення про найм (оренду)» глави 58 «Найм (оренда)» ЦК України та ЗУ «Про фінансовий лізинг», які не містять вимог про обов'язкове нотаріальне посвідчення договорів фінансового лізингу.

Отже, не існує норми, яка б встановлювала обов'язковість нотаріального посвідчення договорів фінансового лізингу, незалежно від того, якого виду майно передається у лізинг та кому саме.

Крім того, якщо глибше розібрати поняття нотаріального посвідчення договорів найму та лізингу, можна дійти висновку, що як відомо, права власності на майно у лізингодавця в більшості випадків не має на момент укладення договору лізингу, оскільки спочатку укладається договір лізингу, і лише потім, відповідно до специфікації лізингоодержувача, лізингодавець придбаває річ у продавця для подальшої її передачі лізингоодержувачу. Для того, щоб нотаріус посвідчив договір найму (оренди), йому (нотаріусу) потрібно впевнитися, що орендодавець є повноважним на вчинення такого договору, тобто, що у нього є право власності на предмет оренди (лізингу). Виходячи з цього, у лізингодавця повинне бути право власності на предмет лізингу на момент укладання договору лізингу.

Відповідно до ст. 215 ЦК України Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу,

Відповідно до ст. 203 ЦК України Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 629 ЦК України: договір, укладений сторонами з дотриманням вимог, необхідних для чинності правочину, у тому числі відповідно до чинних нормативно-правових актів, має обов'язкову силу насамперед для самих сторін. Обов'язкову силу для сторін має й такий договір, який законом не передбачений, але й не суперечить йому. Договір, який є чинним (дійсним), має обов'язкову силу не лише для сторін. Ним повинні керуватися й органи, які вирішують спори між: сторонами цього договору, захищаючи їхні права та інтереси.

Відповідно до ст. 526 ЦК України Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Отже, дані висновки свідчать про недостатнє дослідження позивачем умов спірного правочину та норм чинного законодавства України, що призвело до їх помилкового трактування, тому відповідач просив суд відмовити повністю в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ТОВ «Лізингова компанія «АвтоФінанс» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення безпідставно отриманих грошових коштів за недійсним договором.

В судовому засіданні судом встановлено що позивач ОСОБА_2 16 серпня 2014 року на умовах запропонованих в типовій формі договору уклав з відповідачем Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія Автофінанс» договір фінансового лізингу № 010630 предметом якого згідно п. 1.1. вказаного договору є автомобіль Geely MK-Cross. На момент звернення позивача до відповідача для укладення договору фінансового лізингу в типовій формі договору були вже надруковані всі умови договору, окрім: дати укладання договору, відомостей про представника відповідача, персональних даних позивача, предмету лізингу, місця зберігання предмету лізингу.

Пунктом 1.7 договору про фінансовий лізинг № 010630 передбачено, що предмет договору передається в користування лізингоодержувача протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця авансового платежу (50% від вартості предмета лізингу), комісії по організації та оформлення даного договору (10 % від вартості предмета лізингу) та комісії за передачу предмета лізингу (3 % від вартості предмета лізингу).

Згідно з п. 8.2.1 договору перший лізинговий платіж складається із: комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладенням цього договору, яка розраховується як комісія за організацію, яка визначена у додатку № 1 до цього договору.

Згідно з додатком № 1 до договору фінансового лізингу вартість предмету лізингу становить 112900 грн., відсоток платежів 50 %, сума виплат 56450 грн., щомісячний платіж 4704,17 грн., комісія за організацію (10 %) 11290 грн., комісія за передачу (3 %) 3387 грн.

Згідно з додатком № 2 до договору фінансового лізингу вартість предмету лізингу становить 112900 грн., авансовий платіж 50 %, сума лізингу 56450 грн., викупна вартість 1694 грн., відсоткова ставка 10 %, комісія 5 % та щомісячний платіж 1342,94 грн., а також витрати, які сплачує лізингоодержувач за відвантаження предмета лізингу комісією за передачу автомобіля у сумі 1290 грн.

18 серпня 2014 року позивач сплатив відповідачу грошові кошти в сумі 11290 грн. Згідно квитанції № ПН876426. Призначення платежу зазначене як «плата за автомобіль згідно договору № 010630;16.08.2014».

Вивчивши матеріали справи, та додані до справи письмові докази суд дійшов висновку про те що позовні вимоги є такими що підлягають задоволенню оскільки, Законодавством України встановлений особливий порядок укладення договорів фінансового лізингу, а також встановлений контроль за змістом та розподілом прав та обов'язків сторін у такому договорі шляхом встановлення обов'язкових умов договору, у тому числі і частині прав та обов'язків сторін. Такі умови мають суттєве значення, оскільки згідно п. 1.3. Договору відповідач зобов'язувався придбати Предмет Лізингу у власність без визначення продавця, та визначення у чию власність, що є суттєвою умовою Договору.

Згідно Хартії захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року N 543, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача.

Опосередокваний обман з боку відповідача мав місце в тому, що умови спірного договору фінансового лізингу мали суперечності між окремими його положеннями, а також представник відповідача при укладенні договору надав позивачу зразок квитанції для сплати першого внеску в сумі 11290 грн., в якій було зазначено призначення платежу не як «комісія за організацію», а як «оплата за автомобіль». Оскільки він неправильно сприймав умови договору, а саме Додатку №1, він сприймав всі зазначені в ньому платежі як виплату вартості автомобіля частинами, оскільки всі вказані у зазначеному додатку платежі були визначені як «графік сплати першого лізингового платежу». Оскільки призначення платежу в сумі 11290 грн. не відповідає визначенню цього платежу в договорі, відповідач повинен був повернути йому вказаний платіж однак цього відповідач не зробив ввівши в оману позивача.

Згідно п. 1.1. Договору № 010630 від 16.08.2014 року укладеному між позивачем та відповідачем Предметом Лізингу по даному договору є: Geely MK-Cross.

Згідно інформації, розміщеної на офіційному сайті групи компаній АІС, яка є офіційним дистрибютером автомобіль Geely MK-Cross має моделі, які різняться своєю вартістю залежно від модифікації, року випуску та комплектації. Так автомобілі Geely MK-Cross є 2013 та 2014 років випуску і мають 7 різних кольорів кузову та 2 комплектації: Geely MK-Cross 1.5 МТ Basicplus; Geely MK-Cross 1.5 МТ Impress, а отже різняться і своєю вартістю.

Отже, виходячи зі змісту Договору, неможливо визначити предмет лізингу за індивідуальними ознаками, оскільки в договорі та специфікації (Додаток № 3 до Договору) будь-які інші індивідуальні ознаки предмету лізингу не визначені, а також не визначено на яких умовах Лізингодавець придбає у власність предмет лізингу.

Згідно п. 1.3. договору відповідач взяв на себе обов'язок придбати предмет лізингу у власність та передати предмет лізингу у користування позивача на строк та на умовах, передбачених договором.

Тобто в Договорі відсутні обов'язкові умови для даного виду договору та умови стосовно яких, виходячи з предмету договору, сторони повинні досягти згоди.

В супереч вимогам ч. 1 ст. 760, ч. 1 ст. 806 ЦК України, в Договорі сторони фактично не досягли згоди щодо предмету лізингу, який можливо визначити за індивідуальними ознаками і лише на підставі специфікації предмету лізингу. Зокрема автомобіль Geely MK-Cross, зазначений в п. 1.1. Договору і в додатку №1 до Договору є лише загальною назвою моделі автомобіля, яка не може бути предметом лізингу, оскільки як товар (виріб) не існує товару на ринку України, визначеного як автомобіль Geely MK-Cross. Як товар в Україні існує щонайменше 28 різних автомобілів Geely MK-Cross, які відрізняються за комплектацією та кольором кузову, що і є індивідуальними ознаками предмету лізингу і за звичаями ділового обороту при укладенні угод щодо придбання предмету лізингу і користування автомобілем на підставі лізингу, споживач вибирає автомобіль за наступними індивідуальними ознаками, за якими, його можна відрізнити від інших аналогічних товарів: модель (Geely MK-Cross), комплектація Basicplus та Impress, колір кузова (білий, помаранчевий, червоний, сріблястий, чорний та сірий), рік випуску (2013 або 2014). Саме від наявності тих чи інших перелічених індивідуальних ознак залежить і ціна автомобіля, тобто в даному випадку предмету лізингу.

Більш того, автомобіль може бути таким що не був у вживанні, або був у вживанні, мати певний пробіг та ступінь зносу, що також за звичаями ділового обороту, та цивільного законодавства є звичайними, а отже і істотними умовами договору купівлі-продажу, оренди та лізингу. В спірному договорі такі суттєві умови відсутні.

Також сторони не досягли згоди щодо порядку купівлі-продажу предмета лізингу у третьої особи Лізингодавцем, оскільки останній має право згідно п. 1 ч. 1 ст. 10 Закону про фінансовий лізинг інвестувати на придбання предмета лізингу як власні так і залучені та позичкові кошти, а умовами договору купівлі-продажу є зокрема і вибір джерела інвестицій, що суттєво впливає на розмір лізингового платежу, який згідно п.п. в) ч. 2 ст. 16 Закону про фінансовий лізинг може включати компенсацію вартості відсотків за кредитом, що є суттєвою обставиною, яка може впливати на рішення споживача про придбання послуги фінансового лізингу на умовах спірного договору.

Крім того, в порушенням вимог ч. 2 ст. 2 Закону в договорі не визначені умови купівлі-продажу предмету лізингу Лізингодавцем у третьої особи, оскільки така умова включена в поняття договору лізингу і є обов'язковою умовою договору лізингу згідно вимог ч. 2 ст. 6 Закону про фінансовий лізинг.

Виходячи з зазначеного п.1.1. та п. 1.3. Договору не відповідають наступним вимогам законодавства України, яке регулює правовідносини з договірних правовідносин з надання послуги фінансового лізингу.

Положеннями ст. 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, відповідно до ч. 1 цієї статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підставою недійсності правочину згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до положень ч. 3 цієї ж статті якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно положень ч. 1 ст. 633 ЦК України оспорюваний Договір є публічним договором, оскільки одна сторона - ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» взяла на себе обов'язок здійснювати надання послуг з фінансового лізингу кожному, хто до неї звернеться.

Оспорюваний Договір є договором приєднання, оскільки його умови встановлені однією із сторін (відповідачем) у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору (ст. 634 ч. 1 ЦК України).

Але договір фінансового лізингу не може бути договором приєднання, оскільки це суперечить вимогам актів цивільного законодавства до такого виду договорів, так як умови купівлі-продажу предмету лізингу визначає лише споживач послуги фінансового лізингу (ст. 806 ЦК України та ст. 2 Закону про фінансовий лізинг).

Згідно ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Обов'язковим для виконання сторонами згідно ч. 1 ст. 629 ЦК України є лише дійсний договір.

Згідно ч. 2 ст. 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укладення.

Відповідно до ч. 5 ст. 633 ЦК України актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору.

Положеннями ч. 6 цієї ж статті встановлено, що умови публічного договору, які суперечать правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

Згідно ч. 2 ст. 640 ЦК України якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Таким чином, положення п.1.1. Договору не відповідають вимогам наведених правових норм, а отже очевидно, що між позивачем та відповідачем не досягнуто згоди щодо предмету лізингу.

Оскільки, виходячи з умов Договору від 16.08.2014 року неможливо визначити яку саме комплектність, стан та інші індивідуальні ознаки, з 56 можливих варіантів, повинен мати Предмет Лізингу, тому немає підстав вважати, що позивач та відповідач у вказаному договорі дійшли згоди щодо всіх обов'язкових та суттєвих умов договору.

Також вищезазначений Договір від 16.08.2014 року не відповідає вимогам цивільного законодавства, що до умов передачі товару, оскільки до договорів фінансового лізингу застосовуються вимоги, які зазвичай ставляться до договорів купівлі-продажу.

Так, в у спірному Договорі не встановлено куди саме для передачі позивачу відповідач повинен поставити Предмет Лізингу та яким чином, або де та на яких умовах позивач повинен отримати автомобіль.

Договір № 010630 від 16.08.2014 року укладений між позивачем та відповідачем не відповідає вимогам законодавства щодо його нотаріального посвідчення.

Оспорюваний договір є договором непрямого лізингу до якого, крім іншого, застосовуються положення матеріального права щодо договорів купівлі-продажу. Але за своєю природою фінансовий лізинг передбачає купівлю предмета лізингу за кошти Лізингодавця, а не за кошти Лізингоотримувача.

Згідно ст. 203 ч. 4 ЦК України правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Положеннями ст. 215 ч. 2 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно статті 229. ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Підписуючи Договір позивач помилявся щодо обставин, які мають суттєве значення в наслідок необережної поведінки відповідача, який своєю поведінкою сприяв помилці. Про наявність зазначеної обставини свідчить невідповідність умов Договору та додатку № 1. Позивач підписуючи договір та сплачуючи грошові кошти в сумі 11290 грн., виходив з загального поняття про авансовий платіж, який за загально прийнятими звичаями ділового обороту є складовою від повної вартості товару або послуги. При цьому позивач вважав, що вказані грошові кошти є авансовим платежем і будуть враховані у вартість предмету лізингу, оскільки про це прямо зазначено в п. 1.2. Договору. Відповідач скористався цією помилкою позивача і не вжив заходів для зміни умов договору в зв'язку з тим, що в додатку №1 до Договору, на який міститься посилання в п. 1.2. Договору, включена сума комісії за організацію в сумі 11290 грн., яка за змістом договору не входить в вартість предмету лізингу і не є частковою сплатою за останній. Письмові докази того, що позивачу було роз'яснено, що сума 11290 грн. фактично не є авансовим платежем, відповідачем не було надано.

Зазначеними діями відповідач також порушив вимоги ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про захист прав споживачів» відповідно до положень якої споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право зокрема на: належну якість продукції та обслуговування; необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця).

Відповідно до ст. 6З «Про захист прав споживачів» продавець (виробник, виконавець) зобов'язаний передати споживачеві продукцію належної якості, а також надати інформацію про цю продукцію.

Положеннями ст. 15 ЗУ «Про захист прав споживачів» встановлені права споживачів:

1. Споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Інформація про продукцію повинна містити:

1) назву товару, найменування або відтворення знака для товарів і послуг, за якими вони реалізуються;

3) дані про основні властивості продукції, а також іншу інформацію, що поширюється на конкретний продукт;

6) дані про ціну (тариф), умови та правила придбання продукції;

9) гарантійні зобов'язання виробника (виконавця);

10) правила та умови ефективного і безпечного використання продукції;

11) строк придатності (строк служби) товару (наслідків роботи), відомості про необхідні дії споживача після їх закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій;

12) найменування та місцезнаходження виробника (виконавця, продавця) і підприємства, яке здійснює його функції щодо прийняття претензій від споживача, а також проводить ремонт і технічне обслуговування.

2. Інформація, передбачена частиною першою цієї статті, доводиться до відома споживачів виробником (виконавцем, продавцем) у супровідній документації, що додається до продукції, на етикетці, а також у маркуванні чи іншим способом (у доступній наочній формі), прийнятим для окремих видів продукції або в окремих сферах обслуговування.

3. Продавець (виконавець), який реалізує продукцію, повинен обов'язково зазначати ціну кожної одиниці такої продукції або однієї категорії продукції та ціну однієї стандартної одиниці цієї продукції.

Написи щодо ціни реалізації продукції мають бути чіткими і простими для розуміння.

Ціна продукції повинна включати в себе всі податки та неподаткові обов'язкові платежі, які відповідно до законодавства сплачуються споживачем під час придбання відповідної продукції.

Згідно ст. 17 ч. 4 ЗУ «Про захист прав споживачів» споживач має право на перевірку якості, безпеки, комплектності, міри, ваги та ціни продукції, що придбавається (замовляється).

Зазначених вимог законодавства відповідач при укладенні договору та надання послуги з непрямого фінансового лізингу не дотримався.

Враховуючи вище наведене суд дійшов висновку що відповідач при укладенні договору № 010630 від 16.08.2014 року із позивачем зазначив в типовому договорі умови, які є несправедливими по відношенню до позивача, та порушують основні принципи договірного права, ввівши останнього в оману відносно того блага яке позивач розраховував отримати укладаючи зазначений договір, чим порушив вимоги ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» в зв'язку з чим наведені положення Договору є недійсними.

Таким, чином договір фінансового лізингу № 010630 від 16 серпня 2014 року предметом якого є автомобіль Geely MK-Cross є недійсним в цілому.

Відповідно до ст. 203 ЦК України Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

На підставі викладеного і у відповідності зі ст. 15,16, 203, 209, 215, 216, 220, 229, 628-629, 631, 633-634, 638, 640, 648 Цивільного Кодексу України, ст. 17-18 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 10, 11, 60, 61, 212-214 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В ;

Позовні вимоги ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія Автофінанс» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення безпідставно отриманих грошових коштів за недійсним договором задовольнити у повному обсязі.

Визнати недійсним укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» договір фінансового лізингу № 010630 від 16 серпня 2014 року предметом якого є автомобіль Geely MK-Cross.

Стягнути на користь ОСОБА_2 з ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» отримані безпідставно від ОСОБА_2 на підставі недійсного договору № 010630 від 16 серпня 2014 року грошові кошти в сумі 11290 гривень 00 копійок.

Стягнути на користь ОСОБА_2 з ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» сплачену ОСОБА_2 комісію банку в сумі 112 гривень 90 копійок при сплаті ОСОБА_2 ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» грошових коштів в сумі 11290 гривень 00 копійок.

Стягнути на користь ОСОБА_2 з ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс» витрати за правову допомогу в сумі 2000 гривень 00 копійок.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення. А особами, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення в Апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд міста Кривого Рогу.

Суддя ; Т.І. Тимошенко