ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" листопада 2014 р. Справа № 920/815/14

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Істоміна О.А., суддя Білецька А.М., суддя Гребенюк Н. В.

при секретарі Полубояриній Н.В.

за участю представників сторін:

позивача - Борисенко А.М., дов. б/н від 01.10.2014 р.

Гец І.В., дов. б/н від 20.06.2014 р.

відповідача - Мельник Ю.М., дов. № 681/12.01-07 від 07.11.2014 р.

3-ої особи - Литвиненко В.О. дов. 27 від 03.11.2014 р.

Єрмоленко Д.Ю. дов. № 9 від 18.03.2014 р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Відділу житлового господарства Сумської міської ради, м. Суми (вх. №3420 С/3) на рішення господарського суду Сумської області від 24.07.14 у справі № 920/815/14

за позовом ТОВ "Керуюча компанія "Коменерго-Суми", м. Суми

до Відділу житлового господарства Сумської міської ради, м. Суми

третя особа - Комунальне підприємство "Сумижитло" Сумської міської ради

про визнання правочину з розірвання договору недійсним

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Сумської області від 24.07.2014 р. у справі № 920/815/14 (суддя Миропольський С.О.) позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсною додаткову угоду № 1 від 29 червня 2011 року про розірвання договору № 178/1 від 05.12.2008 року на надання комунального замовлення на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій. Стягнуто з Відділу житлового господарства Сумської міської ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Керуюча компанія "Коменерго-Суми" судовий збір в сумі 1218,00 грн.

Відповідач з рішенням господарського суду не погодився, звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та припинити провадження у справі, а також просить судові витрати покласти на позивача.

В обґрунтування викладених вимог відповідач зазначає про відсутність підстав для визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 29 червня 2011 року про розірвання договору № 178/1 від 05.12.2008 року, посилаючись при цьому на те, що позивач не надав до суду рішення загальних зборів учасників на затвердження самого договору комунального замовлення № 178/1 від 05.12.2008 року, яким надано дозвіл на підписання директором Василенко Н.В. безпосередньо самого договору. Також відповідач вказує на те, що договір комунального замовлення є неоплатний та передбачає лише здійснення контролю за обслуговуючою організацією з метою надання мешканцям якісних, безперебійних послуг. Відповідач зазначає, що договір № 178/1 від 05.12.2008 року розірваний не безпідставно, а згідно п. 3.1.3 договору у зв'язку з неодноразовим, неякісним виконанням робіт зазначених в договорі. Крім того, відповідач посилається на те, що будинки, які були предметом спірного договору на конкурсній основі були передані новому виконавцю - «КП «Суми житло» Сумської міської ради, оскільки рішенням виконавчого комітету від 25.06.2011 р. № 418 «Про заходи щодо забезпечення жителів міста якісними та безперебійними послугами з утримання будинків і споруд та при будинкових територій комунальної власності територіальної громади міста Суми визначено КП «Сумижитло».

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу з наведеними відповідачем доводами не погоджується, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, оскаржуване рішення - без змін. Позивач вважає, що договір на надання комунального замовлення розірваний з порушенням не лише приписів ч. 2 ст. 203 ЦК України, а і з порушенням ч. 1 ст. 203 ЦК України. Позивач також не погоджується з наведеними відповідачем доводами про те, що договір на надання комунального замовлення є безоплатним, посилаючись на те, що даний договір є публічним та укладеним на користь третіх осіб. Крім того, позивач наголошує, що місцевий господарський суд визнав недійсний оспорюваний право чин не на підставі ч. 2 ст. 203 ЦК України (перевищення повноважень стороною при його укладанні), а на підставі того, що директор товариства без попереднього погодження цього правочину з загальними зборами взагалі не мав права його вчиняти.

КП «Сумижитло» надало пояснення на апеляційну скаргу, в яких підтримує вимоги апеляційної скарги, посилаючись на те, що при укладенні додаткової угоди № 1 від 29.06.2011 р. про розірвання договору № 178/1 від 05.12.2008 р. на надання комунального замовлення на послуги з утримання будинків, споруд та при будинкових територій були дотримані всі вимоги закону, необхідні для дійсності даного правочину.

11.11.2014 р. відповідач звернувся до суду з заявою, в якій просив долучити до матеріалів справи рішення Сумської міської ради від 06.08.2014 р. № 3470-МР «Про внесення змін до структури апарату та виконавчих органів Сумської міської ради, затверджених рішенням сумської міської ради від 27.032.2013 р. № 2176-МР «Про затвердження структури виконавчих органів, загальної чисельності апарату та виконавчих органів Сумської міської ради у новій редакції» (зі змінами), відповідно до пункту 1.5 якого вирішено припинити відділ житлового господарства Сумської міської ради шляхом приєднання його до департаменту інфраструктури міста Сумської міської ради.

Згідно ч. 1 ст. 25 ГПК України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення діяльності суб'єкта господарювання шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміну кредитора чи боржника в зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, господарський суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Відповідно до ч. 3 цієї статті про заміну або про відмову заміни сторони чи третьої особи її правонаступником господарський суд виносить ухвалу.

Відповідно до роз'яснень пункту 1.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. N 18 за приписом статті 25 ГПК у разі коли така зміна сталася у процесі вирішення спору господарським судом, про неї обов'язково зазначається в описовій частині рішення (при цьому у мотивувальній частині, за необхідності, також зазначається нове найменування учасника судового процесу - наприклад, у разі задоволення позову до нього) або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи.

Враховуючи викладене, колегія суддів, в порядку статті 25 ГПК України, вважає за необхідне замінити Відділ житлового господарства Сумської міської ради його правонаступником - Департаментом інфраструктури міста Сумської міської ради.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та докази по справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку та доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених ст. 101 ГПК України, заслухавши пояснення сторін та третьої особи, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.

Як свідчать матеріали справи, 05.12.2008 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Керуюча компанія "Коменерго-Суми" та уповноваженим власником виконавчого органу Сумської міської ради - Управлінням житлової політики комунального господарства та благоустрою міської ради, правонаступником якого є Відділ житлового господарства Сумської міської ради, був укладений договір № 178/1 на надання комунального замовлення на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій.

Звертаючись до господарського суду, позивач зазначив про те, що на момент укладання договору директором позивача була Василенко Н.В. (протокол № 2 від 20.10.2008 про призначення директора, наказ № 6 від 21.10.2008 про призначення директора).

29.06.2011 договір було розірвано шляхом підписання додаткової угоди № 1. На момент укладання додаткової угоди з розірвання договору директором позивача був Циріль І.М. (протокол № 6 від 21.12.2009 про призначення директора). Будинки, що були предметом даного договору, передані на обслуговування КП "Сумижитло".

Відповідно до протоколу загальних зборів учасників позивача № 24 від 12.12.2013 було прийнято рішення про укладання трудового контракту з директором позивача - Косяненком Є.Є. (трудовий контракт від 12.12.2012).

Позивач вважає, що правочин з розірвання договору є такий, що укладений з порушенням норм чинного законодавства України, порушує права та законні інтереси позивача та є всі підстави щодо визнання зазначеного правочину договору недійсним..

При цьому, позивач мотивує свої вимоги посиланням положення ч. 2 ст. 65 ГК України, згідно якої власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів, п. 5 вказаної статті, якою передбачено, що керівник підприємства без доручення дії від імені підприємства, вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.

Позивач також зазначає, що відповідно до п. 7.1. Статуту позивача вищим органом управління позивача є загальні збори учасників; виконавчий орган - директор, а підпунктом м) п. 7.4. Статуту передбачено, що до компетенції загальних зборів учасників позивача відносяться затвердження будь-яких господарських та інших договорів одноразово та на постійний термін, при їх укладенні директором від імені товариства. Пунктом 8.3. Статуту позивача передбачено, що директор здійснює господарські операції Товариства, в межах своїх повноважень, наданих законодавством України та Статутом товариства.

Проте, позивач вказує на те, що в порушення ст. 95, ч.2. ст. 203 ЦК, 65 ГК, п.п. 8.2, 8.3. Статуту, п.2.10 Трудового контракту був укладений правочин з розірвання договору без відповідного рішення загальних зборів учасників позивача.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що вартість договору № 178/1 на надання комунального замовлення на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, значно перевищує 10 000,00 грн. Отже, суд вважав, що директор товариства був зобов'язаний погодити з особою, уповноваженою загальними зборами учасників товариства або з самими загальними зборами угоду про розірвання договору № 178/1. Таким чином, застосувавши положення ст.ст. 204, 215 Цивільного кодексу України, суд першої інстанції дійшов висновку, що правочин з розірвання договору був укладений позивачем без відповідних повноважень директора позивача, в зв'язку з чим визнав позовні вимоги законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволення у повному обсязі.

Проте, колегія суддів не погоджується з даними висновками місцевого господарського суду, оскільки вони не узгоджуються з нормами матеріального права, які були застосовані судом першої інстанції до спірних правовідносин та ґрунтуються на невідповідності фактів та обставинах, які суд першої інстанції помилково визнав встановленими, а також в основу рішення судом покладені докази, яким господарський суд не надав належної юридичної оцінки, а прийняв їх як достовірний доказ на підтвердження правомірності заявлених позовних вимог, що призвело до неправомірних висновків про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Згідно ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Предметом даного господарського спору є вимога позивача про визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 29 червня 2011 року про розірвання договору № 178/1 від 05.12.2008 року на надання комунального замовлення на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій на підставі ч. 1, ч.2. ст. 203, ст. 204, 215, 233 Цивільного кодексу України та з посиланням на те, що вказаний правочин з розірвання договору був укладений позивачем в порушення ст. 65 ГК, п.п. 8.2, 8.3. Статуту, п.2.10 Трудового контракту без відповідних повноважень директора позивача, а також не був погоджений засновниками позивача, як того вимагає Статут та контракт директора позивача. Крім того, позивач посилається на те, що правочин з розірвання договору укладений на вкрай невигідних для позивача умовах, внаслідок чого товариство не отримує прибуток.

Як свідчать матеріали справи, 05.12.2008 на підставі Положення про комунальне замовлення, затвердженого рішенням Сумської міської ради від 29.09.2004 р. № 933-МР, між Управлінням житлової політики комунального господарства та благоустрою міської ради в особі начальника управління Костюка В.Г., що діяв згідно Положення та Товариством з обмеженою відповідальністю "Керуюча компанія "Коменерго-Суми" в особі директора Василенко Н.В., що діяла на підставі Статуту підприємства, був укладений договір № 178/1 на надання комунального замовлення на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій строком на 7 років (з 05.12.2008р. по 05.12.2015 р.).

Пунктом 3.1.3 договору передбачено, що Управлінням житлової політики комунального господарства та благоустрою Сумської міської ради має право достроково розірвати договір з виконавцем в разі невиконання або неодноразового неякісного виконання робіт, зазначених в договорі, обґрунтувавши причини його розриву і попередивши про це виконавця не пізніше, ніж за два місяці.

Згідно п. 6.5 договору чинність цього договору припиняється достроково за взаємною згодою сторін, на підставі п. 3.1.3 договору, або за рішенням господарського суду.

З матеріалів справи вбачається, що 29.06.2011р. Уповноважений власником виконавчий орган Сумської міської ради - Управлінням житлової політики комунального господарства та благоустрою Сумської міської ради в особі начальника правління Куца Я.В., що діє на підставі Положення про управління, та Товариство з обмеженою відповідальністю "Керуюча компанія "Коменерго-Суми" в особі директора Церіля І.М., що діяв на підставі Статуту підприємства, уклали додаткову угоду № 1 про розірвання договору № 178/1 від 05.12.2008 р. на надання комунального замовлення на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій на підставі пунктів 6.5 та 3.1.3 договору.

Відповідно до п. 6, ця угода складена при повному розумінні наслідків такого розірвання.

В обґрунтування позову позивач вказує на те, що спірна додаткова угода до договору укладена без відповідних повноважень директора Церілі І.М., а також без погодження засновниками позивача, як того вимагає Статут та контракт директора позивача.

В спростування наведених позивачем доводів колегія суддів зазначає наступне.

Так, відповідно до статті 1 Закону України "Про акціонерні товариства", господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Статтею 4 вказаного Закону передбачено, що акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі статуту, повне і командитне товариство - засновницького договору. Установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

За змістом статті 58 Закону України "Про акціонерні товариства", виконавчий орган акціонерного товариства здійснює управління поточною діяльністю товариства. До компетенції виконавчого органу належить вирішення всіх питань, пов'язаних з керівництвом поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів та наглядової ради. Виконавчий орган акціонерного товариства підзвітний загальним зборам і наглядовій раді, організовує виконання їх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом. Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) або одноосібним (директор, генеральний директор).

Абзацом першим частини третьої статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Дослідивши наявні у справі документи колегія суддів встановила, що на час укладання додаткової угоди Церіля І.М. на законних підставах обіймав посаду директора, що підтверджується протоколом № 2 від 20.10.2008 р. про призначення директора, наказом № 6 від 21.10.2008 р. про призначення директора, Трудовим контрактом від 29.12.2009 р.

П. 7.1. Статуту позивача визначає, що вищим органом управління є загальні збори учасників; виконавчий орган - директор, а підпунктом м) п. 7.4. Статуту передбачено, що до компетенції загальних зборів учасників позивача відносяться затвердження будь-яких господарських та інших договорів одноразово та на постійний термін, при їх укладенні директором від імені товариства. Пунктом 8.3. Статуту позивача передбачено, що директор здійснює господарські операції товариства, в межах своїх повноважень, наданих законодавством України та Статутом товариства.

Відповідно до п. 2.10 Трудового контракту від 29.12.2009 р., укладеним між ТОВ "КК "Коменерго-Суми" та Цирілем І.М., директор зобов'язаний погоджувати з роботодавцем чи особою, уповноваженою загальними зборами учасників товариства або з самими загальними зборами .... будь-які інші договори на суму понад 10 000, 00 (десять тисяч) грн.

Однак, дане обмеження взагалі не має жодного відношення до договору на комунальне замовлення, який за своїм змістом є неоплатним.

Оплатними є договори, які укладаються виконавцями послуг і утримання будинків, споруд та прибудинкових територій з споживачами цієї послуги.

В той час, як згідно розділу 1 договору, Управління надає, а виконавець приймає на себе обов'язки по виконанню комунального замовлення на послуги з утримання будинків і споруд та при будинкових територій, надання комунальних послуг населенню та проведення розрахунків із споживачами згідно до встановлених тарифів.

Мета договору - раціональне використання коштів споживачів, забезпечення кваліфікованого, якісного обслуговування та ремонту житлового фонду, його технічного обладнання, надання житлово-комунальних послуг, дотримання санітарного стану при будинкових територій - для створення мешканцям будинку належних умов проживання.

Таким чином, виходячи з предмету договору, він є фактично правочином, який за своїм змістом взагалі не передбачає фінансових взаємовідносин між сторонами, оскільки умови договору на комунальне замовлення передбачають закріплення результатів проведеного конкурсу на визначення виконавців житлово-комунальних послуг, і не має жодного відношення до коштів споживачів, які надходять до виконавця на підставі договорів на утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, що укладається зі споживачами цієї послуги.

Отже, враховуючи викладене, передбачені п. 2.10 Трудового контракту від 29.12.2009 р. обмеження щодо повноважень директора на самостійне укладання договорів на суму більше 10000,00 грн. не має відношення до спірного правочину.

Крім того, як зазначено в п. 3.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2011 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», відповідно до пункту "і" частини п'ятої статті 41 і статті 59 Закону України "Про господарські товариства" до компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю віднесено затвердження договорів, укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства.

Цими нормами передбачено не укладення договорів, а їх затвердження. Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що статутом товариства з обмеженою відповідальністю право виконавчого органу цього товариства на укладення договору не обмежено, тобто такий орган уклав договір без порушення наданих йому повноважень, то сам лише факт незатвердження договору після його підписання не може бути підставою для визнання договору недійсним.

Також, слід зазначити, що відповідно до ч.6 п. 3.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють). Наприклад, третя особа, укладаючи договір, підписаний керівником господарського товариства, знає про обмеження повноважень цього керівника, оскільки є акціонером товариства і брала участь у загальних зборах, якими затверджено його статут.

Згідно п. 2.13 Трудового контракту, рішення/договори, прийняті/укладені без отримання погоджень, передбачених п.п. 2.9., 2.10 цього контракту вважаються недійсними. Директор зобов'язаний повідомляти своїх контрагентів про обмеження правомочностей щодо укладання договорів, що передбачені цим контрактом.

Проте, позивачем в суді не представлені докази того, що іншій стороні по договору було відомо про наявність таких обмежень повноважень директора товариства, крім посилань на те що директор діяв на підставі Статуту.

За таких обставин підстави для застосування ч. 2 ст. 203 ЦК України відсутні.

Колегія суддів вважає безпідставними посилання позивача на положення ч. 1 ст. 233 Цивільного кодексу України, оскільки ознаками правочину, що підпадає під дію статті 233 ЦК України, є вчинення особою правочину на вкрай невигідних для себе умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини (наприклад, під загрозою банкрутства) і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, можливо, навіть з ініціативи самого позивача.

В даному випадку посилання позивача лише на факт не отримання прибутку, не може бути підставою для застосування положень ч. 1 ст. 233 Цивільного кодексу України, оскільки договір на комунальне замовлення був розірваний за взаємною згодою сторін при повному розумінні наслідків такого розірвання на підставі пункту 3.1.3 договору (у зв'язку з неодноразовим, неякісним виконанням робіт зазначених в договорі).

Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Зі змісту ч.1 ст. 215 ЦК України вбачається, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

З матеріалів справи вбачається, що договір № 178/І від 05.12.2008 року було розірвано з дотриманням вимог ст. 651 Цивільного кодексу України та на підставі умов пункту 3.1.3 договору, зміст додаткової угоди № 1 від 29 червня 2011 року про розірвання договору не суперечить діючому законодавству, директор позивача - Циріль І.М. мав необхідний обсяг цивільної дієздатності та цивільної правоздатності, волевиявлення сторін були вільним.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсною додаткову угоду № 1 від 29 червня 2011 року про розірвання договору № 178/1 від 05.12.2008 року на надання комунального замовлення на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, що свідчить про необґрунтованість та безпідставність позовних вимог.

З урахуванням викладених обставин, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги відповідача в зв'язку з її документальною та матеріальною обґрунтованістю та наявністю фактів для скасування рішення господарського суду Сумської області від 24.07.14 у справі № 920/815/14 з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 25, 32-34, 43, 99, 101, 102, п. 2 ст. 103, п.1,4 ч.1 ст. 104 ст. ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, -

ПОСТАНОВИЛА:

Здійснити заміну Відділу житлового господарства Сумської міської ради його правонаступником - Департаментом інфраструктури міста Сумської міської ради.

Апеляційну скаргу Відділу житлового господарства Сумської міської ради (правонаступником якого є Департамент інфраструктури міста Сумської міської ради, м. Суми) задовольнити частково.

Рішення господарського суду Сумської області від 24.07.14 у справі № 920/815/14 скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Керуюча компанія "Коменерго-Суми" (40013, м. Суми, вул. Горького, 21, код ЄДРПОУ 38725019) на користь Департаменту інфраструктури міста Сумської міської ради (40030, м. Суми, вул. Воскресеньска, 8-А/1, код ЄДРПОУ 24013674) витрати по сплаті судового збору за розгляд апеляційної скарги в розмірі 609,00 грн.

Доручити господарському суду Сумської області видати відповідний наказ.

Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом 20-ти днів.

Повний текст постанови складено та підписано 14 листопада 2014 року.

Головуючий суддя Істоміна О.А.

Суддя Білецька А.М.

Суддя Гребенюк Н. В.