ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА _{01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98}

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/7430/14

04.07.14

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Квадро центр"

до 1) Державного підприємства "Український транспортно-логістичний центр"

2) Державного підприємства "Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів"

3) Державного підприємства "Дарницький вагоноремонтний завод"

про визнання недійсним п. 9.3 Договору про надання послуг з організації перевезень вантажів у власних критих вагонах № 2126/1183-2012 від 26.12.2012 р.

Суддя Гумега О.В.

Представники :

від позивача: Коврига М.М. за довіреністю б/н від 31.03.2014 р.,

Довгопол В.Т. за довіреністю № б/н від 14.01.2014 р.

від відповідача-1: Матвіїв Оксана Марія Ігорівна за довіреністю № УТЛЦ від 19.05.2014 р.,

Закірова Г.Є. за довіреністю № 2 від 19.05.2014 р.

від відповідача-2: не з'явився

від відповідача-3: не з'явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Квадро центр" (далі - позивач, ТОВ "Квадро центр") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства "Український транспортно-логістичний центр" (далі - відповідач, ДП "УТЛЦ") про визнання недійсним п. 9.3 Договору про надання послуг з організації перевезень вантажів у власних напіввагонах № 2650/251-2013 від 18.04.2013 р. (далі - Договір)

Обгрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що Договір було підписано на основі формуляру, який був розроблений відповідачем та розміщений для невизначеного кола осіб на інтернет-ресурсі - офіційному сайті ДП "УТЛЦ" (http://www.utlc-uz.com.ua/contractprojects.html).

Наведений договір, на думку позивача, є договором приєднання, оскільки містить наступні ознаки: наявність домінуючої сторони в договорі; особливий спосіб укладання договору, який полягає у приєднанні до розробленого шаблону договору; адресованість форми договору невизначеному колу осіб; направленість на багаторазове застосування; умови договору однакові у всіх контрагентів, такі договори укладаються із замовниками за стандартною формою.

На твердження позивача, ДП "УТЛЦ" (відповідач) входить до структури державних органів (підпорядковується центральному органу виконавчої влади - Міністерству інфраструктури України (далі - Мінінфраструктури) та є структурним підрозділом Державної адміністрації залізничного транспорту України (далі - Укрзалізнаці)), які наділені владними повноваженнями у сфері використання залізничного транспорту, що пояснює особливе (домінуюче) становище відповідача на ринку надання послуг з організації перевезень вантажів залізничним транспортом порівняно з іншими компаніями. Враховуючи особливий статус відповідача, позивач стверджує, що при укладанні Договору був обмежений у свободі договору, а отже був позбавлений можливості запропонувати свої умови Договору та був змушений укласти Договір шляхом приєднання до всіх умов розробленого відповідачем шаблону Договору в цілому.

Оскільки позивач займається організацією перевезення вантажів залізничним транспортом у внутрішньому та міждержавному сполученні, а як наслідок, має договірні зобов'язання перед своїми контрагентами, виконання яких на пряму залежить від надання ДП "УТЛЦ" послуг за Договором, то для позивача припинення в односторонньому порядку Договору є економічно не вигідним, тоді як встановлене у пункті 9.3 Договорі право відповідача в односторонньому порядку припинити Договір є явно обтяжливими для позивача, порушує баланс інтересів сторін та право позивача на свободу підприємницької діяльності.

За таких обставин, позивач вважає, що право відповідача односторонньо припинити Договір підпадає під ознаки зловживання монопольним становищем, тоді як законодавством України не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

Вищезазначене, як вказує позивач, дає підстави вважати пункт 9.3 Договору несправедливою та дискримінаційною умовою Договору, оскільки цей пункт суперечить загальним засадам цивільного та господарського законодавства, якими, зокрема, встановлено справедливість, добросовісність та розумність договірних відносин, що, в свою чергу, свідчить про порушення законних прав та інтересів позивача.

У якості підстави недійсності пункту 9.3 Договору позивач вказує його невідповідність чинному законодавству України, тоді як відповідно до частини 1 статті 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, може бути на вимогу однієї з сторін визнано судом недійсним повністю або в частині. Так, згідно з частиною 2 наведеної статті ГК України нікчемними визнаються такі умови типових договорів і договорів приєднання, що, зокрема, допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов. Оскільки ДП "УТЛЦ" є виконавцем по Договору приєднання, наявність пункту 9.3 Договору, який прямо передбачає можливість останнього в односторонньому порядку відмовитись від зобов'язань по Договору, суперечить чинному законодавству України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.04.2014 р. було порушено провадження у справі № 910/7430/14 та призначено розгляд справи на 26.05.2014 р. о 10:20 год.

23.05.2014 р. через відділ діловодства суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач просив суд відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Відповідач, зокрема, заперечив те, що він є структурним підрозділом Укрзалізниці, що він наділений владними повноваженнями та займає домінуюче положення на ринку організації перевезень.

Також відповідач не погодився із наданою позивачем характеристикою Договору як договору приєднання та твердженнями позивача про незмінність умов Договору, оскільки позивачем не було надано доказів направлення відповідачу протоколу розбіжностей у відповідності до п. 4 ст. 181 ГК України, а тому посилання позивача на порушення його прав і законних інтересів вважає безпідставними.

Крім того, з урахуванням приписів ст.ст. 509, 627, 901, 907 ЦК України, ч. 1 ст. 173 ГК України, відповідач вважає недоцільним посиланням позивача на ч. 1 ст. 207 ГК України, так як сторони Договору погодили зміст п. 9.3 Договору, керуючись свободою договору, і як наслідок, не можуть бути обмежені у встановленому зазначеним пунктом Договору праві одностороннього розірвання Договору.

Разом з відзивом відповідач подав суду власне письмове підтвердження про відсутність аналогічного спору; копію статуту ДП "УТЛЦ"; копію виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців стосовно позивача станом на 25.04.2014 р.; докази направлення відзиву позивачу та заяву про отримання процесуальних документів в електронному вигляді.

26.05.2014 р. через відділ діловодства суду від представника позивача надійшло клопотання про залучення до участі у справі Державного підприємства "Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів", Державного підприємства "Дарницький вагоноремонтний завод" у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

26.05.2014 р. через відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку із вимушеною заміною уповноваженого представника, через те, що позивач фактично позбавлений можливості належним чином представляти свої інтереси в судовому засіданні, призначеному на 26.05.2014 р.

В судове засідання, призначене на 26.05.2014 р. представники позивача та відповідача з'явилися.

В судовому засіданні, призначеному на 26.05.2014 р., представник позивача надав пояснення по суті заявлених позовних вимог, позов підтримав у повному обсязі.

Представники відповідача в судовому засіданні, призначеному на 26.05.2014 р., заперечували проти заявлених позовних вимог з підстав, викладених у відзиві, поданому 23.05.2014 р. через відділ діловодства суду, просили суд відмовити позивачу в задоволені позовних вимог.

В судовому засіданні, призначеному на 26.05.2014 р., розглядалося клопотання про залучення до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Державного підприємства "Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів", Державного підприємства "Дарницький вагоноремонтний завод", подане позивачем через відділ діловодства суду 26.05.2014 р.

Представник позивача в судовому засіданні, призначеному на 26.05.2014 р., підтримав вищезазначене клопотання та зазначив, що спірний договір є чотирьохстороннім, а тому рішення по справі № 910/7430/14 може вплинути на права та обов'язки Державного підприємства "Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів" та Державного підприємства "Дарницький вагоноремонтний завод".

Представники відповідача залишили вирішення питання про задоволення вищезазначеного клопотання на розсуд суду.

Заслухавши пояснення сторін та дослідивши матеріали справи, суд прийшов до висновку про необхідність залучення до участі у справі № 910/7430/14 Державного підприємства "Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів" у якості відповідача-2 та Державного підприємства "Дарницький вагоноремонтний завод" у якості відповідача-3, а відповідно ДП "УТЛЦ" був визначений відповідачем-1. З огляду на залучення відповідача-2 та відповідача-3, клопотання позивача про залучення Державного підприємства "Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів", Державного підприємства "Дарницький вагоноремонтний завод" в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, судом відхилено.

В судовому засіданні, призначеному на 26.05.2014 р., розглядалося клопотання позивача про відкладення розгляду справи. Клопотання судом задоволене.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.05.2014 р. відкладено розгляд справи на 16.06.2014 о 14:10 год., залучено до участі у справі відповідача-2 - Державне підприємство "Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів" та відповідача-3 - Державне підприємство "Дарницький вагоноремонтний завод".

12.06.2014 р. через відділ діловодства суду від представника позивача надійшла заява про ознайомлення з матеріалами справи. Заява судом задоволена.

12.06.2014 р. через відділ діловодства суду від представника позивача надійшли додаткові пояснення по суті справи та заперечення стосовно відзиву ДП "УТЛЦ" (відповідача-1). Позивач вважає необґрунтованими заперечення відповідача-1 про відсутність у нього особливого статусу та доводи відповідача-1 про здійснення ним своєї діяльності за рахунок економічної конкуренції - змагальності між суб'єтами господарювання. Зокрема, саме те, що відповідач-1 здійснює повне управління вагонами всіх державних вагонних компаній, відсутність на ринку альтернативних постачальників рівня відповідача-1, вказує на відсутність економічної конкуренції та змагальності відповідача-1 з іншими експедиторами. Враховуючи обмеження можливості вибору на ринку контрагента рівня відповідача-1, позивач не міг укласти договір з альтернативним постачальником відповідних послуг і змушений був в цілому приєднатись до розробленого відповідачем-1 формуляру Договору.

Позивач також вказав на зловживання з боку відповідача-1 правом, передбаченим п. 9.3 Договору, оскільки 16.04.2014 р. ним було одержано від відповідача-1 лист № УТЛЦ-10/2111, в якому повідомлялось про направлення для підписання в порядку п. 9.3 Договору проектів додаткових угод щодо припинення в односторонньому порядку Договору. У відповідь на вказаний лист відповідача-1, позивач направив лист № 01/5.1/447 від 23.04.2014 р. з проханням до відповідача-1 роз'яснити підстави для припинення Договору, втім відповіді не отримав. Оскільки відсутності жодні підстави для припинення Договору, позивач вважає, що наведені дії відповідача-1 містять намір завдати шкоду позивачу і, як наслідок, є формою зловживання правом. Крім того, позивач вважає, що п. 9.3 Договору містить завідомо визначений порядок зловживання монопольним становищем шляхом вчинення дій з метою створення перешкод доступу на ринок позивача, спрямований на заподіяння шкоди, а відтак, є несправедливим для позивача.

Посилаючись на правову позицію Конституційного суду України (рішення від 10.11.2011 р. № 15-рп/2011 по справі № 1-26/2011), Вищого господарського суду України (постанови від 27.09.2012 р. у справі № 5019/541/12, від 04.12.2007 р. по справі № 30/200-07), а також судів апеляційної інстанції з приводу свободи договору та таких засад цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність, позивач не погодився з твердженнями відповідача-1 про те, що сторони Договору погодили п. 9.3 Договору керуючись свободою договору і як наслідок, не можуть бути обмежені в праві на одностороннє розірвання Договору (п. 9.3). На думку позивача, свобода договору не може трактуватись як така, що дає можливість одній з сторін Договору припинити його дію без жодних обґрунтованих для цього підстав. Таким чином, на думку позивача, право сторони припинити Договір без жодних на це підстав хоча і передбачене п. 9.3 Договору, однак обмежується принципами розумності, справедливості та добросовісності і не відповідає наведеним принципам, що, на думку позивача, вказує на помилковість твердження відповідача-1 у відзиві про неможливість обмеження передбаченого п. 9.3 Договору права сторони Договору на його розірвання. Тому позивач вважає, що п. 9.3 Договору може бути визнаний судом недійсним на підставі ч. 1 ст. 207 ГК України.

16.06.2014 р. через відділ діловодства суду від представника відповідача-2 (Державного підприємства "Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів") надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач-2 просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Відповідач-2 зазначив, що Договір укладено з дотриманням вимог, передбачених ст. 203 ЦК України, з додержанням обов'язкових умов дійсності правочину, з вільним волевиявленням сторін, зміст Договору не суперечить актам цивільного законодавства, він підписаний особами, що мають необхідний обсяг цивільної право-, дієздатності, а тому в будь-якому випадку такий Договір створює реальне настання правових наслідків, обумовлених ним. Відповідач-2 вказав, що при укладанні Договору сторони керувались статтею 627 ЦК України, якою передбачено свободу договору. Враховуючи приписи статті 179 ГК України, відповідач-2 вважає, що Договір не є ані типовим, ані примірним, ані договором приєднання. Відповідач-2 також зазначив, при укладанні Договору позивач не направляв протоколу розбіжностей, своїм правом на його складання не скористався, до того ж, за умовами п. 8.2 Договору сторони мають право ініціювати внесення змін та доповнень до цього Договору, а тому твердження позивача щодо незмінності Договору та нікчемності умов Договору є безпідставними. Таким чином, оскільки при укладенні Договору позивач не надав своїх заперечень та протоколу розбіжностей до нього, то посилання останнього на порушення його прав та законних інтересів є безпідставними та свідчить про відсутність підстав для визнання недійсним п. 9.3 Договору. Відповідач-2 вважає, що ініціатива щодо розірвання Договору є правом сторони, яке підтверджується нормами ст. 907 ЦК України, і тому не може бути обмежене.

В судове засідання, призначене на 16.06.2014 р. з'явились представники позивача, відповідача-1, відповідача-2 та відповідача-3.

Представники позивача в судовому засіданні 16.06.2014 р. подали клопотання про долучення документів до матеріалів справи, а саме: копій витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців стосовно відповідача-3 (за № 18839328 від 16.06.2014 р.) та стосовно відповідача-2 (за № 18839379 від 16.06.2014 р.). Клопотання судом задоволене та передане до відділу діловодства суду для реєстрації.

В судовому засіданні 16.06.2014 р. представники позивача надали пояснення по суті заявлених позовних вимог, позов підтримали з урахуванням додаткових пояснень та заперечень, поданих 12.06.2014 р. через відділ діловодства суду.

Представники відповідача-1 в судовому засіданні 16.06.2014 р. заперечували проти заявлених позовних вимог з підстав, викладених у відзиві, поданому 23.05.2014 р. через відділ діловодства суду, та просили суд відмовити позивачу в задоволені позовних вимог.

Представник відповідача-2 в судовому засіданні 16.06.2014 р. заперечував проти заявлених позовних вимог з підстав, викладених у відзиві, поданому 16.06.2014 р. через відділ діловодства суду, та просив суд відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог.

Представник відповідача-3 в судовому засіданні 16.06.2014 р. надав усні заперечення проти заявлених позовних вимог та просив суд відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог.

Враховуючи положення ч. 3 ст. 77 ГПК України, суд оголосив перерву в судовому засіданні 16.06.2014 р. до 04.07.2014 р. о 14:10 год.

26.06.2014 р. через відділ діловодства суду від представника відповідача-1 надійшло клопотання про ознайомлення з матеріалами справи. Клопотання судом задоволене.

26.06.2014 р. через відділ діловодства суду від представника позивача надійшла заява про ознайомлення з матеріалами справи. Заява судом задоволена.

27.06.2014 р. через відділ діловодства суду від представника позивача надійшли заперечення стосовно відзиву відповідача-2 (Державного підприємства "Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів"), тверджень відповідача-1 у судовому засіданні та відзиві, а також додаткові пояснення по суті справи (у порядку ст. 22 ГПК України). Позивач, зокрема, звернув увагу суду, що за ситуації, що склалася на ринку послуг організації перевезення вантажів залізничним транспортом, позивач та інші приватні експедитори, які не володіють на праві власності вантажними вагонами, позбавлені можливості організовувати перевезення вантажів у власних вагонах з нумерацією інвентарного парку власності державних вагонних компаній з ознакою ДП "УТЛЦ" і, як наслідок, без договірних відносин з відповідачем-1 позбавлені можливості здійснювати свою господарську діяльність.

Позивач вказав на необгрунтованість господарської (комерційної) необхідності, на яку послався відповідач-1 у судовому засіданні як на підставу одностороннього припинення Договору. Позивач вважає, що відповідач-1 має на меті витіснити позивача з ринку організації перевезень вантажів залізничним транспортом приватними експедиторами та дискримінацію позивача.

Позивач зазначив, що п. 9.3 Договору суперечить засадам справедливості, добросовісності та розумності. У разі одностороннього припинення Договору прибуток позивача від здійснення господарської діяльності значно впаде, що вказує на загрозу порушення оспорюваним пунктом Договору інтересів позивача, відсутність адекватного захисту зазначеним пунктом Договору прав та інтересів позивача у разі їх порушення. Отже позивач вважає, що оскільки п. 9.3 Договору суперечить визначеним п.п. 4, 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, то відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України п. 9.3 Договору підлягає визнанню судом недійсним.

Позивач вважає заперечення відповідача-2 та відповідача-1 у відзивах такими, що не відповідають предмету спору та не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог позивача.

Позивач також зазначив, що твердження відповідачів про підтвердження нормами статті 907 ЦК України встановленого у п. 9.3 Договору права відповідача-1 на одностороннє розірвання договору не відповідає дійсності та є безпідставним. На думку позивача, оспорюваний п. 9.3 Договору є недійсним, а тому не підлягає застосуванню в силу суперечності законодавству України та вищевикладеним підставам.

01.07.2014 р. через відділ діловодства суду від представника відповідача-1 надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи додаткових пояснень від 27.06.2014 р. № УТЛЦ-10/2879.

У наведених поясненнях відповідач-1 доводить, що твердження позивача щодо входження ДП "УТЛЦ" до структури державних органів, які наділені владними повноваженнями, та регулювання Укрзалізницею через ДП "УТЛЦ" виробничо-господарської діяльності у сфері управління процесом організації перевезень вантажів залізницями, є хибним та не відповідає суті спору. Відповідач-1 заперечує проти присвоєння йому статусу агента суб'єкта владних повноважень, оскільки в процесі здійснення господарської діяльності він укладає договори від власного імені, що спростовує агентський статус відповідача-1. Відповідач-1 також заперечує про здійснення ним повного управління вагонами всіх державних компаній, оскільки у нього відсутній власний рухомий склад, а також відсутні договори із залізницею і вантажовідправниками (управління рухомим складом, оренди, сумісної діяльності), саме з огляду на наведене відповідачем-1 укладено договори про надання послуг, сторонами в яких, окрім замовника, є балансоутримувачі рухомого складу, яким надано право володіння рухомим складом. Крім того, враховуючи положення статті 4 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність", відповідач-1 вказує на хибність тверджень позивача про відсутність змагальності та конкуренції на ринку послуг з організації перевезень.

03.07.2014 р. до суду надійшло електронне повідомлення від відповідача-2 про неможливість з'явитись в судове засідання, призначене на 04.07.2014 р., у зв'язку з чим останній просив здійснювати розгляд справи за наявними матеріалами, а також підтвердив заперечення проти позову.

03.07.2014 р. через відділ діловодства суду від відповідача-3 (Державного підприємства "Дарницький вагоноремонтний завод") надійшов відзив на позовну заяву про визнання пункту договору недійсним, відповідно до якого відповідач-3 вказує на відсутність правових підстав для визнання недійсним п. 9.3 Договору, а тому в задоволенні позовних вимог позивача просить відмовити в повному обсязі. Також, відповідач-3 просить розглянути справу без його участі.

В судове засідання, призначене на 04.07.2014 р., з'явились представники позивача та відповідача-1.

Представник відповідача-2 та відповідача-3 в судове засідання, призначене на 04.07.2014 р., не з'явились, відповідно до поданих через відділ діловодства суду 03.07.2014 р. електронного повідомлення та відзиву на позовну заяву просили розглянути справу без їх участі, за наявними в ній матеріалами.

Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. визначено, що у випадку нез'явлення в засідання представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Враховуючи наведене, суд прийшов до висновку про можливість розгляду справи по суті в судовому засіданні 04.07.2014 р. без участі представників відповідача-2 та відповідача-3 за наявними в ній матеріалами, запобігаючи одночасно безпідставному затягуванню розгляду спору.

В судовому засіданні 04.07.2014 р. представники позивача надали усні пояснення по суті заявлених позовних вимог, позов підтримали з урахуванням додаткових пояснень та заперечень, поданих 12.06.2014 р. та 27.06.2014 р. через відділ діловодства суду.

Представники відповідача-1 в судовому засіданні 04.07.2014 р. заперечували проти заявлених позовних вимог з підстав, викладених у відзиві, поданому 23.05.2014 р. через відділ діловодства суду, та у додаткових поясненнях від 27.06.2014 р. № УТЛЦ-10/2878, поданих через відділ діловодства суду 01.07.2014 р., просили суд відмовити позивачу в задоволені позовних вимог.

Після виходу суду з нарадчої кімнати, у судовому засіданні 04.07.2014 р. було проголошено вступну та резолютивну частину рішення та повідомлено, що повне рішення буде складено у термін, передбачений ч. 4 ст. 85 ГПК України.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні у матеріалах справи докази, оглянувши в судових засіданнях оригінали документів, копії яких знаходяться в матеріалах справи, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

18.04.2013 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Квадро центр" (позивач, Замовник), Державним підприємством "Український транспортно-логістичний центр" (відповідач-1, Основний виконавець), ) Державним підприємством "Український державний центр по експлуатації спеціалізованих вагонів" (відповідач-2, Співвиконавець перший), Державним підприємством "Дарницький вагоноремонтний завод" (відповідач-3, Співвиконавець другий) (разом Замовник, Основний виконавець, Співвиконавець перший, Співвиконавець другий - Сторони) був укладений Договір про надання послуг з організації перевезень вантажів у власних напіввагонах № 2650/251-2013 (надалі - Договір).

Предметом вищенаведеного Договору сторони визначили зобов'язання Основного виконавця (відповідача-1) та Співвиконавців (відповідача-2 та відповідача-3) за плату і за рахунок Замовника (позивача) виконати або організувати виконання визначених Договором послуг, пов'язаних з організацією внутрішніх та міжнародних перевезень вантажів у напіввагонах Співвиконавців (відповідача-2 та відповідача-3) (п. 1.1 Договору).

Відповідно до п. 9.3 Договору встановлено, що "Цей Договір може бути розірваний за погодженням Сторін чи на вимогу однієї з Сторін Договору з обов'язковим попередженням іншої Сторони за 20 днів, шляхом направлення другій Стороні листа та проекту додаткової угоди щодо припинення дії Договору.

Розірвання Договору не звільняє Сторони від виконання зобов'язань, прийнятих ними до підписання Додаткової угоди про припинення Договору та повного завершення розрахунків за надані послуги.

Договір вважається припиненим з моменту підписання сторонами додаткової угоди або з дати, зазначеної Сторонами у додатковій угоді.

У разі неотримання Стороною, яка ініціювала припинення Договору, протягом 20 днів підписаної додаткової угоди, договір вважається припиненим через 20 днів після отримання іншою Стороною листа з пропозицією про припинення Договору та проекту додаткової угоди. Датою отримання пропозиції про припинення Договору вважається відмітка поштової служби на повідомленні про вручення рекомендованого листа.

Позивач вважає, що вищенаведений пункт 9.3 Договору не відповідає чинному законодавству, а також створює значний ризик порушення законних прав та інтересів "Квадро центр", враховуючи, що:

- укладений Сторонами Договір є договором приєднання;

- відповідач-1 має особливий статус (домінуюче становище на ринку надання послуг з організації перевезень вантажів залізничним транспортом порівняно з іншими компаніями), а тому позивач при укладанні Договору був обмежений у свободі договору та був змушений укласти Договір шляхом приєднання до всіх умов розробленого відповідачем-1 шаблону Договору в цілому;

- для позивача припинення в односторонньому порядку Договору є економічно не вигідним, а тому встановлене у пункті 9.3 Договорі право відповідача-1 в односторонньому порядку припинити Договір порушує баланс інтересів сторін та право позивача на свободу підприємницької діяльності;

- право відповідача-1 в односторонньому порядку припинити Договір підпадає під ознаки зловживання монопольним становищем;

- оспорюваний пункт 9.3 Договору суперечить визначеним п.п. 4, 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема, встановлено свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, справедливість, добросовісність та розумність договірних відносин;

- свобода договору не може трактуватись як така, що дає можливість одній з сторін Договору припинити його дію без жодних обґрунтованих для цього підстав;

- оспорюваний п. 9.3 Договору не відповідає вимогам закону, що відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК України є підставою для його визнання судом недійсним. Так, згідно з частиною 2 наведеної статті ГК України нікчемними визнаються такі умови типових договорів і договорів приєднання, що, зокрема, допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов. Оскільки ДП "УТЛЦ" є виконавцем по Договору приєднання, наявність пункту 9.3 Договору, який прямо передбачає можливість останнього в односторонньому порядку відмовитись від зобов'язань по Договору, суперечить чинному законодавству України.

З огляду на наведене, позивач вважає, що оспорюваний п. 9.3 Договору підлягає визнанню судом недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України.

Відповідач-1, відповідач-2 та відповідач-3 заперечували проти задоволення позовних вимог з огляду на наступне:

- відсутність у відповідача-1 особливого статусу;

- Договір не є договором приєднання;

- позивачем не було надано доказів направлення відповідачам протоколу розбіжностей у відповідності до п. 4 ст. 181 ГК України, а тому посилання позивача на порушення його прав і законних інтересів є безпідставними;

- посиланням позивача на ч. 1 ст. 207 ГК України є також безпідставним, так як сторони Договору погодили зміст п. 9.3 Договору, керуючись свободою договору, і як наслідок, не можуть бути обмежені у встановленому зазначеним пунктом Договору праві одностороннього розірвання Договору, ініціатива щодо розірвання Договору є правом сторони, яке підтверджується нормами ст. 907 ЦК України, і тому не може бути обмежене;

- хибність тверджень позивача про відсутність змагальності та конкуренції на ринку послуг з організації перевезень вантажів залізничним транспортом.

Приписами статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно із статтею 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Оцінюючи подані сторонами суду докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України.

Як передбачено частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною третьою статті 215 ЦК України встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відтак, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, зокрема: відповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; правоздатність сторін правочину; свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 2 постанови "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 р. № 9 (надалі - постанова Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9), судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до п. 7 вищенаведеної постанови Пленуму ВСУ, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Згідно абз. 4 п.п. 2.1 п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (із змінами, внесеними постановою Пленуму Вищого господарського суду України № 13 від 17.12.2013 р.) (надалі - постанова Пленуму ВГСУ № 11 від 29.05.2013 р.) зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

В силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (абз. 5 п.п. 2.10 п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11).

Як зазначено у п.п. 2.11 п. 2 постанови Пленуму ВГСУ № 11 від 29.05.2013 р., недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання.

Предметом спору в даній справі є вимога про визнання недійсним пункту 9.3 Договору про надання послуг з організації перевезень вантажів у власних критих вагонах № 2650/251-2013 від 18.04.2013 р.

Судом встановлено, що укладений сторонами Договір про надання послуг з організації перевезень вантажів у власних напіввагонах № 2650/251-2013 від 18.04.2013 р., пункт 9.3 якого позивач просить визнати недійсним, є договором транспортного експедирування.

За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу (ч. 1 ст. 929 ЦК України).

Договір транспортного експедирування є самостійним видом цивільно-правових договорів про надання послуг. Тому до відносин сторін за цим договором можуть застосовуватись загальні положення про договори про надання послуг (гл. 63 ЦК України), якщо це не суперечить суті зобов'язання (ч. 2 ст. 901 ЦК України).

Сторонами договору транспортного експедирування є експедитор і клієнт. У спірному випадку укладеного між сторонами Договору відповідач-1 є експедитором, а позивач - клієнтом.

Експедитор (транспортний експедитор) - суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування; клієнт - споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортного експедирування самостійно або через представника, що діє від його імені, доручає експедитору виконати чи організувати або забезпечити виконання визначених договором транспортного експедирування послуг та оплачує їх, включаючи плату експедитору (ст. 1 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" (із змінами і доповненнями)).

З наведеного визначення терміну "експедитор (транспортний експедитор)" вбачається, що експедитором може бути лише суб'єкт господарювання.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" транспортно-експедиторська діяльність може здійснюватись суб'єктами господарювання різних форм власності, це можуть бути як спеціалізовані підприємства (організації), так і інші суб'єкти господарювання Експедитори для виконання доручень клієнтів можуть укладати договори з перевізниками, портами, авіапідприємствами, судноплавними компаніями тощо, які є резидентами або нерезидентами України.

Відповідно до статті 935 ЦК України клієнт або експедитор має право відмовитися від договору транспортного експедирування, попередивши про це другу сторону в розумний строк.

Приписами статті 907 ЦК України також передбачено, що договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін.

Статтею 62 ГК України визначено, що підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Згідно пункту 2 цієї статті підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва (згідно ч. 2 ст. 3 ГК України підприємництвом є господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку), так і для некомерційної господарської діяльності. Пунктом 4 цієї ж статті визначено, що підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Частиною 1 статті 63 ГК України визначені види підприємств в Україні залежно від форм власності, передбачених законом.

ДП "УТЛЦ" (відповідач-1) є державним підприємством, що діє на основі державної власності.

З матеріалів справи вбачається, що ДП "УТЛЦ" створено наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 25.09.2006 р. № 959 та відповідно до наказу Мінінфраструктури від 07.09.2011 № 351 "Щодо підприємств, установ та організацій залізничного транспорту" (зі змінами, знесеними наказом від 06.10.2011 № 405), підпорядковано Державній адміністрації залізничного транспорту України (Укрзалізниці).

Згідно преамбули Статуту ДП "УТЛЦ" (затвердженого наказом Державної адміністрації залізничного транспорту України від 14.10.2011 р. № 563-Ц) Державне підприємство "Український транспортно-логістичний центр" (далі - Підприємство) є державним підприємством, що засновано на державній власності, входить до сфери управління Міністерства інфраструктури України і підпорядковане Державній адміністрації залізничного транспорту України.

Відповідно до п. 2.1 Статуту ДП "УТЛЦ" Підприємство створене з метою одержання прибутку від діяльності пов'язаної з організацією залізничних вантажних перевезень усіма видами сполучення, з застосуванням логістичних схем за міжнародними стандартами якості, проведення розрахунків за перевезення та послуги, що надаються залізницями у єдиному технологічному транспортному процесі.

Згідно п. 3.1 Статуту ДП "УТЛЦ" Підприємство є юридичною особою.

З матеріалів справи також вбачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Квадро центр" (позивач) є юридичною особою відповідно до законодавства України, є самостійним суб'єктом господарювання.

Відповідно Статуту ТОВ "Квадро центр" (позивача), оригінал якого оглянуто в судовому засіданні, до предмету діяльності Товариства входить більше 40 видів діяльності, в тому числі і організація перевезень вантажів.

У підпунктах 2.2.1 - 2.2.25 пункту 2.2 Статуту Державного підприємства "Український транспортно-логістичний центр" (відповідача-1) наведено перелік основних видів діяльності Підприємства, серед яких - надання послуг з організації вантажів, організація перевезень вантажів залізничним транспортом у взаємодії з іншими видами транспорту тощо.

Таким чином, позивач та відповідач-1, рівно як і відповідач-2, відповідач-3, є окремими учасниками відносин у сфері господарювання в розумінні статті 2 ГК України.

Відповідно до ч. 4 ст. 3 ГК України сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч.ч. 5, 6 ст. 3 ГК України).

З урахуванням вищенаведених приписів законодавства та наявних в матеріалах справи доказів, підставним є висновок, що на основі укладеного Договору про надання послуг з організації перевезень вантажів у власних напіввагонах № 2650/251-2013 від 18.04.2013 р. між позивачем та відповідачем-1 (ДП "УТЛЦ"), а також і відповідачем-2, відповідачем-3, виникли господарсько-виробничі відносини, а між ДП "УТЛЦ", яке віднесено до сфери управління Укрзалізниці, та останньою, яка є органом управління залізничним транспортом загального користування, підвідомчим Мінінфраструктури (п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 29.02.1996 р. № 262 "Про затвердження Положення про Державну адміністрацію залізничного транспорту України"), у процесі управління господарською діяльністю, виникли організаційно-господарські відносини.

Статтею 6 ГК України одним із загальних принципів господарювання в Україні визначено заборону незаконного втручання, зокрема, органів державної влади у господарські відносини.

Отже, Мінінфраструктури та підвідомча йому Укрзалізниця, в силу приписів закону не можуть втручатись у господарську діяльність відповідача-1, який відповідно до його Статуту є державним комерційним підприємством, яке згідно з ч. 2 ст. 67 ГК України є вільним у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських відносин, що не суперечать законодавству України. При цьому укладений сторонами Договір свідчить, що відповідачем-1 він укладений від власного імені.

Наведене спростовує доводи позивача про входження ДП "УТЛЦ" до структури державних органів, які наділені владними повноваженнями, та регулювання Укрзалізницею через ДП "УТЛЦ" виробничо-господарської діяльності у сфері управління процесом організації перевезень вантажів залізницями, а рівно про наявність у відповідача-1 особливого статусу (домінуючого становища на ринку надання послуг з організації перевезень вантажів залізничним транспортом порівняно з іншими компаніями, агента суб'єкта владних повноважень).

Стосовно тверджень позивача про те, що право відповідача-1 в односторонньому порядку припинити Договір, як це передбачено оспорюваним п. 9.3 Договору, підпадає під ознаки завідомо визначеного порядку зловживання монопольним становищем, а саме дає можливість відповідачу-1 застосувати дії спрямовані на усунення з ринку або обмеження доступу до нього позивача, створення перешкод доступу на ринок чи усунення з ринку позивача, то суд не бере їх до уваги як безпідставні, оскільки позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач-1 займає монопольне (домінуюче) становище на ринку (ст. 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції"), здійснює зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку (ст. 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції").

Позивач вважає, що оспорюваний п. 9.3 Договору підлягає визнанню судом недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України як такий, що суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства.

Зокрема, позивач посилається на частину першу статті 207 ГК України, згідно приписів якої господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до частини другої вищенаведеної статті ГК України, недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов.

На думку позивача, оскільки ДП "УТЛЦ" є виконавцем по Договору приєднання, наявність пункту 9.3 Договору, який прямо передбачає можливість останнього в односторонньому порядку відмовитись від зобов'язань по Договору, суперечить чинному законодавству України.

Натомість суд не може погодитись з вищенаведеними доводами позивача з огляду на наступне.

Статтею 181 ГК України встановлено загальний порядок укладення господарських договорів. Відповідно до частини 2 наведеної статті, проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Як зазначив позивач, а відповідач-1 не заперечує, на офіційному сайті ДП "УТЛЦ" (http://www.utlc-uz.com.ua/contractprojects.html) розміщено проекти договорів з метою організації договірної роботи, в т.ч. формуляр, на основі якого сторонами був підписаний Договір про надання послуг з організації перевезень вантажів у власних напіввагонах № 2650/251-2013 від 18.04.2013 р.

Нормою ч. 4 ст. 179 ГК України визначено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Беручи до уваги вищезазначені норми ст.ст. 179, 181 ГК України, зміст листа відповідача-1, який розміщений інтернет-сайті ДП "УТЛЦ" (http://www.utlc-uz.com.ua/contractprojects.html) та наведений позивачем у тексті позовної заяви (а.с. 7 т. 1), а також зміст укладеного сторонами в подальшому Договору, суд прийшов до висновку, що відсутні підстави вважати спірний Договір саме договором приєднання, оскільки позивачем не доведено суду належними і допустимим доказами той факт, що він як суб'єкт господарювання у разі вступу в Договір був позбавлений права наполягати на зміні його умов.

Разом з тим, наявні підстави вважати, що зміст Договору було визначено на основі вільного волевиявлення сторін. Додатково наведене підтверджує навіть текст вищенаведеного листа відповідача-1, який розміщений інтернет-сайті ДП "УТЛЦ", в якому, зокрема зазначено, що відповідачем-1 представляються "проекти договорів" (а отже, наявна можливість зміни договорів, їх окремих частин), "які необхідні для забезпечення вашої господарської діяльності", т.т. забезпечення господарської діяльності окремих суб'єктів господарської діяльності, які мають свої потреби, специфіку.

Згідно з ч. 3 ст. 181 ГК України сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

Відповідно до ч. 4 ст. 181 ГК України за наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Як зазначили відповідачі та підтверджується матеріалами справи, позивачем не складався та не направлявся відповідачам протокол розбіжностей, як це передбачено частиною 4 статті 181 ГК України, а тому твердження позивача про незмінність умов Договору, позбавлення позивача можливості запропонувати свої умови Договору та вимушеність позивача укласти Договір шляхом приєднання до всіх умов розробленого відповідачем-1 шаблону Договору в цілому, суд вважає безпідставними та необґрунтованими.

Враховуючи норми стосовно цивільного законодавства про свободу договору, сторони уклали Договір, зокрема, відповідно до оспорюваного пункту 9.3 Договору погодили, що Договір може бути розірваний за погодженням Сторін чи на вимогу однієї з Сторін Договору з обов'язковим попередженням іншої Сторони за 20 днів, шляхом направлення другій Стороні листа та проекту додаткової угоди щодо припинення дії Договору.

Більш того, суд звертає увагу на наявність у Договорі пункту 8.2 наступного змісту: Сторони мають право ініціювати внесення змін та доповнень до цього Договору. Усі зміни і доповнення до цього Договору є його невід'ємною частиною та повинні бути виконані у письмовій формі та підписані уповноваженими представниками Сторін і скріплені печатками. У разі неотримання Стороною, що ініціювала укладення додаткової угоди з відповідними змінами до Договору, відповіді на надіслану додаткову угоду на протязі 20 днів з моменту отримання, такі зміни до Договору вважаються узгодженими, а додаткова угода підписана Стороною, якій вона направлялася. Датою отримання додаткової угоди до Договору вважається відмітка поштової служби на повідомленні про вручення рекомендованого листа.

Як вбачається з матеріалів справи, після укладення Договору позивач не скористався наданим йому у відповідності до п. 8.2 Договору правом на внесення змін та доповнень до Договору та не направив Сторонам в порядку п. 8.2 Договору додаткової угоди з відповідними змінами оспорюваного пункту 9.3 Договору, докази протилежного в матеріалах справи відсутні.

Таким чином, оскільки при укладенні Договору позивачем не було надано відповідачам протоколу розбіжностей, а після укладення Договору позивач не скористався наданим йому у відповідності до п. 8.2 Договору правом на внесення змін та доповнень до Договору, то за таких обставин посилання позивача на порушення його прав і законних інтересів є безпідставним.

Також є безпідставним посилання позивача на частину другу статті 207 ГК України, згідно з приписами якої нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов, враховуючи, що відповідач-1 є виконавцем по Договору приєднання, а пункт 9.3 Договору прямо передбачає можливість останнього в односторонньому порядку відмовитись від зобов'язань по Договору, суперечить чинному законодавству України. Наведені доводи позивача спростовуються: по-перше тим, що матеріалами справи не підтверджується, що Договір є типовим або договором приєднання, як це безпосередньо визначається у ч. 2 ст. 207 ЦК України, а по-друге, відповідач-1 хоча і є виконавцем за Договором, проте оспорюваним пунктом 9.3 Договору передбачено можливість його розірванння на вимогу однієї з Сторін Договору, а не тільки на вимогу виконавця.

Щодо посилань позивача на те, що оспорюваний пункт 9.3 Договору суперечить таким загальним засадам цивільного законодавства, як свобода договору, свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, справедливість, добросовісність та розумність договору, то суд зауважує наступне.

В пункті 3 частини статті 3, статті 6 ЦК України закріплено принцип свободи договору, який передбачає право суб'єкта цивільного права на укладення договору, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно частини 1 статті 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Слід звернути увагу, що відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В частині 3 статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо. При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Принцип добросовісності є одним із засобів обмеження принципу свободи договору сторін, способом утримання сторін від зловживання своїми правами при виконанні договору. Розумність - це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу).

Отже, на думку суду, спірний пункт 9.3 Договору відповідає наведеним вище приписам законодавства, а також загальним засадам цивільного законодавства.

Разом з тим, зауваження позивача про те, що припинення відповідачем-1 в односторонньому порядку Договору є економічно не вигідним для позивача, оскільки останній займається організацією перевезення вантажів залізничним транспортом у внутрішньому та міждержавному сполученні, а як наслідок, має договірні зобов'язання перед своїми контрагентами, виконання яких на пряму залежить від надання відповідачем-1 послуг за Договором, а також про те, що у разі розірвання Договору позивач понесе значні збитки, які можуть спричинити навіть банкрутство позивача, не можуть бути віднесені судом до підстав визнання пункту 9.3 Договору недійсним, оскільки відповідно до статті 42 ГК України суб'єкти господарювання (а отже, і позивач) здійснюють самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик господарську діяльність з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

При цьому судом також враховується, що відповідно до Статуту позивача, оригінал якого був оглянутий в судовому засіданні, предметом діяльності позивача визначено не тільки організацію перевезення вантажів, а й багато інших видів діяльності (більше 40). Наявною в матеріалах справи довідкою АА № 626354 з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України також підтверджується, що видами діяльності позивача за КВЕД-2010 є: інша допоміжна діяльність у сфері транспорту (52.29), неспеціалізована оптова торгівля (46.90), купівля та продаж власного нерухомого майна (68.10), надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого майна (68.20), організація будівництва будівель (41.10).

Таким чином, у суду відсутні підстави для визнання пункту 9.3 Договору недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України як такого, що суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а тому в задоволенні позову суд відмовляє.

Судовий збір, відповідно до приписів статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 22, 32, 33, 34, 44, 49, ст.ст. 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо останню не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення складено 07.07.2014 р.

Суддя Гумега О.В.