КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 810/5421/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Виноградова О.І. Суддя-доповідач: Саприкіна І.В.

У Х В А Л А

Іменем України

26 лютого 2014 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді: Саприкіної І.В.,

суддів: Аліменка В.О., Федотова І.В.,

при секретарі: Погорілій К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Бориспільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області на постанову Київського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2013 року по справі за позовом товариства з додатковою відповідальністю «Страхова Компанія «СЯЙВО» до Бориспільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області про скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И Л А :

ТДВ «Страхова Компанія «СЯЙВО» звернулися до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Бориспільської ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області про скасування податкового повідомлення-рішення від 7 серпня 2013 року № 0000212200.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2013 року позов задоволено.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, Бориспільська ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області подали апеляційну скаргу, в якій просять скасувати незаконну, на їх думку, постанову суду першої інстанції та постановити нову про відмову в задоволенні позову в повному обсязі. При цьому апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ'єктивність оскаржуваного рішення, неповне з'ясування всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів знаходить, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову. Апеляційна інстанція повністю підтримує таку правову позицію з огляду на слідуюче.

З матеріалів справи вбачається, що у період з 21 червня по 8 липня 2013 року відповідачем було проведено документальну позапланову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 1 липня 2010 р. по 31 грудня 2012 р., за результатами якої 22 липня 2013 р. складено акт перевірки № 28/22 - 1/32704920.

Перевіркою встановлено, що позивачем порушено:

ст. 1, ст. 29, ст. 31 Закону України «Про страхування» (далі - Закон № 85/96-ВР), ч. 1, ч. 5 ст. 203, п. 1, п. 2 ст. 215, ст. 216, ст. 228 Цивільного кодексу України, п.п. 7.2.1 п. 7.2. ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (далі - Закон № 334/94-ВР), п. 137.14 ст. 137, п.п. 156.1.1 п.156.1 ст. 156 Податкового кодексу України (далі - ПК України) правочини, укладені між позивачем та чотирма його контрагентами мають ознаки нікчемності та є нікчемними в силу припису закону, зокрема, ці правочини вчинені удавано з метою приховування сплати податків третіх осіб. У зв'язку з чим валові внески, одержані (нараховані) платником на його користь за договорами страхування і перестрахування за період з 1 січня 2010 р. по 31 грудня 2012 р. у загальній сумі 880 141 грн. 00 коп. та валові внески, сплачені позивачем за договорами перестрахування з у загальній сумі 206 737 898 грн. 00 коп., підлягають зменшенню, оскільки позивачем завищено податок на прибуток від страхової діяльності у сумі 2 194 267 грн. 00 коп.

п.п. 1.22.1 п. 1.22 ст. 1, пп. 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», зокрема, занижено доходи за рахунок не включення сум безповоротної фінансової допомоги у загальній сумі 18 562 741 грн. 00 коп., у результаті чого занижено податок на прибуток від діяльності іншої ніж страхова у сумі 4 640 685 грн. 00 коп.

Зазначені вище обставини слугували підставою для прийняття відповідачем спірного податкового повідомлення - рішення від 7 серпня 2013 року № 0000212200, яким збільшено суму грошового зобов'язання - 5 800 067 грн. 50 коп., з яких за основним платежем - 4 640 685 грн. 00 коп., за штрафними санкціями - 1 159 382 грн. 50 коп..

Апелянт ставить під сумнів фінансово - господарську діяльність позивача по взаємовідносинам з контрагентами ПАТ «СК «Прогрес - фонд», ТДВ «СПК «Впевніність - безпека», ТДВ «СК «Зеніт» та ТДВ «СК «Відродження Україна». Зокрема, відповідач вважає, що мали місце фіктивні правочини, а також, що фактично позивач надав своїм контрагентам безповоротну фінансову допомогу.

Апеляційна інстанція, пристаючи на правову позицію суду першої інстанції, знаходить такі висновки необґрунтованими, з огляду на наступне:

Так, між позивачем та зазначеними вище суб'єктами господарювання було укладено договори про співпрацю в галузі факультативного перестрахування (ретроцесії), згідно яких предметом договорів були загальні умови конкретних договорів перестрахування, які сторони мали намір укласти надалі. Кожна із сторін, що підписала даний договір, отримала право приймати від іншої сторони або передавати їй на перестрахування ризики, відповідно до видів страхування, зазначених в ліцензіях сторін.

На підтвердження виконання зазначених вище договорів позивачем було надано: ковер - ноти по факультативному пропорційному перестрахуванню; реєстри договорів страхування, перестрахування (ковер-нотів, сліпів) укладених позивачем, акти виконаних робіт (наданих послуг); таблиця по взаємовідносинам між позивачем та ПАТ «СК «Прогрес - Фонд». Вказані документи підписані посадовою особою ПАТ «СК «Прогрес - Фонд», завірені печаткою цього підприємства та свідчать про виконання послуг.

Факт здійснення розрахунку з ПАТ «СК «Прогрес - Фонд» підтверджується банківськими виписками за січень - березень 2011 року.

7 жовтня та 1 листопада 2010 року між позивачем (перестрахованим) та ТДВ «СК «Відродження Україна» (перестраховиком) було укладено ще 4 договори про непропорційне перестрахування на базі ексцеденту збитковості, згідно з п.п. 1.1.1 п. 1.1 яких перестраховик взяв на себе зобов'язання після перевищення Пріоритету перестрахованого виплатити в межах своєї відповідальності, встановленої цим договором, збитки, що можуть настати після виплат перестрахованим страхових сум (їх часток) за договорами перестрахування, що складають визначеним цим договором портфель.

1 грудня 2010 року між сторонами було укладено ще 11 додаткових угод з приводу продовження строку дії ковер-ноту по факультативному пропорційному перестрахуванню.

Фактичне виконання перелічених договорів підтверджують наступні документами: ковер - ноти по факультативному пропорційному перестрахуванню, реєстри договорів страхування, перестрахування (ковер-нотів, сліпів) укладених позивачем, акт виконаних робіт (наданих послуг), таблиця по взаємовідносинам між позивачем та ТДВ «СК «Відродження Україна» (т. 2, а.с. 178 - 188). На підтвердження факту розрахунку надано банківські виписки за жовтень - грудень 2010 року.

З матеріалів справи також слідує, що у 2010 р. було виплачено страхове відшкодування ЗАТ «СК «Солідарність» у сумі 3 988 935 грн. 42 коп., з яких у подальшому від ТДВ «СК «Рада» за договором перестрахування позивачем було отримано 3 958 735 грн. 72 коп., у той час, як у 1 кварталі 2012 р. позивачем було сплачено ЗАТ «СК «Солідарність» 3 530 грн. 16 коп. та отримано від даного товариства страхове відшкодування у сумі 3 512 грн. 51 коп.

Відповідно до вимог ст. 1 Закону України «Про страхування» страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Згідно з вимогами ст. 29 даного Закону договір страхування визнається недійсним і не підлягає виконанню також у разі: 1) якщо його укладено після страхового випадку; 2) якщо предметом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили.

Як убачається зі ст. 31 Закону, страхові резерви утворюються страховиками з метою забезпечення майбутніх виплат страхових сум і страхового відшкодування залежно від видів страхування (перестрахування).

Особливості оподаткування страховика передбачені ст. 156 ПК України, в якій, з поміж іншого, дано визначення доходу від страхової діяльності.

Відповідно до вимог п.п. 2.1.1 п. 2.1 ст. 2 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на момент виникнення спору) платниками податку з числа резидентів є суб'єкти господарської діяльності, бюджетні, громадські та інші підприємства, установи та організації, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку як на території України, так і за її межами.

Згідно з вимогами ст. 3 цього ж Закону об'єктом оподаткування податком на прибуток є прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду, визначеного згідно з п. 4.3 цього Закону на: суму валових витрат платника податку, визначених ст. 5 цього Закону; суму амортизаційних відрахувань, нарахованих згідно із ст. ст. 8 і 9 цього Закону.

Як убачається з п. 4.1 ст. 4 Закону, валовий доход - загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами.

За п. 5.1 ст. 5 цього Закону валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно з вимогами п.п. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

До складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку (п.п. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону).

Дохід від страхової діяльності юридичних осіб - резидентів не підлягає оподаткуванню за ставкою, встановленою у п. 10.1 ст. 10 цього Закону, та оподатковується:

- за ставкою 0 відсотків - при отриманні доходу внаслідок виконання договорів з довгострокового страхування життя та пенсійного страхування у межах недержавного пенсійного забезпечення у разі виконання вимог до таких договорів, визначених пунктом 1.37 та пунктом 1.42 статті 1 цього Закону;

- за ставкою 3 відсотки - при отриманні доходу внаслідок виконання договорів з інших видів страхування.

Згідно з вимогами п. 138.2 ст. 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Платник податку для визначення об'єкта оподаткування має право на врахування витрат, підтверджених документами, що складені нерезидентами відповідно до правил інших країн.

Відповідно до вимог п.п. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 ПК України не включаються до складу витрат: витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Аналіз перелічених вище правових норм дає підстави прийти до висновку, що скористатися правом на формування валових витрат і податкового кредиту можливо лише при наявності первинних бухгалтерських документів, оформлених у відповідності до Закону. Відсутність таких документів зумовлює неможливість включення позивачем до складу валових витрат і податкового кредиту сум, що підтверджуються вказаними документами у періоді фізичного здійснення господарської операції.

За п. 85.2 ст. 85 ПК України, платник податків зобов'язаний надати посадовим (службовим) особам органів державної податкової служби у повному обсязі всі документи, що належать або пов'язані з предметом перевірки. Такий обов'язок виникає у платника податків після початку перевірки.

Згідно з вимогами п. 85.8 ст. 85 ПК України посадова (службова) особа органу державної податкової служби, яка проводить перевірку, у випадках, передбачених цим Кодексом, має право отримувати від платника податків або його законних представників копії документів, що належать до предмета перевірки. Такі копії повинні бути засвідчені підписом платника податків або його посадової особи та скріплені печаткою (за наявності).

Відповідно до вимог п. 44.6 ст. 44 ПК України у разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в абзаці другому п. 44.7 цієї статті платник податків не надає посадовим особам органу державної податкової служби, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності.

За ст. 9 розділу 3 Закону про бухгалтерський облік, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Господарські операції, як зазначено в п. 5 ст.9 цього Закону, повинні бути відображені в облікових регістрах у тому звітному періоді, в якому вони були здійснені. Відповідно до ст. 11 Закону, на основі даних бухгалтерського обліку підприємства зобов'язані складати фінансову звітність.

Виходячи з правових приписів п. 44.1 ст. 44 ПК України, для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

У відповідності до ч. 2 ст. 8 даного Закону питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів.

Підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій (ч. 1, 2 ст. 9. Закону).

Первинні облікові документи можуть бути складені на паперових носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Вище перелічені договір, рахунки-фактури, акти здачі-прийняття робіт, податкові накладні мають наведені реквізити первинного документа, зміст та обсяг господарської операції відображено через визначення конкретних заходів в конкретних вимірних одиницях, вартості, найменування, дат.

Окрім вищевикладеного судова колегія вважає за необхідне відзначити слідуюче:

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5. 6 ст. 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Згідно зі ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. 3 ст. 228 ЦК України).

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України діє презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину, податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в дохід держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.

Дана правова позиція викладена в постанові Вищого адміністративного суду України від 14.11.2012 року № К/9991/50772/12.

Судова колегія не може не погодитися з доводами суду першої інстанції, що викладені в актах обставини, не є підставою вважати правочини недійсними, або такими, що не відбулись, та не спростовують реальності виконання господарських операцій, оскільки угода не визнана недійсна судом.

Зазначена позиція відповідає рішенню Європейського суду з прав людини від 22.01.2009 року у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03), згідно якого Європейський суд з прав людини визнав, що «справедливий баланс» не додержується, коли платника ПДВ позбавляють права на податковий кредит (бюджетне відшкодування) за відсутності доказів його залучення до протиправної діяльності, пов'язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування, чи доказів того, що йому було відомо про таку діяльність його постачальників.

Колегія суддів також знаходить правомірним те, що судом першої інстанції не були взяті до уваги посилання відповідача на результати перевірки контрагента позивача - ТДВ «СК «Зеніт» , рішення Окружного адміністративного суду м. Києва у справі № 2721/12/2670, податкові декларації за 2010 року ТДВ «СПК «Впевніність - Безпека», лист ДПІ у Шевченківському районі ГУ Міндоходів у м. Києві від 16 липня 2013 р. № 466/7/22-50 щодо ПАТ «СК «Прогрес - Фонд», податкові декларації даного товариства за 2010 рік, дані комп'ютерних автоматизованих інформаційних систем Бориспільської ОДПІ Київської області ДПС стосовно ТДВ «СК «Рада» (щодо здійснення передачі страхових ризиків компанії, які задіяні у схемах мінімізації податкових зобов'язань), оскільки, копії зазначених документів відповідачем суду так і не були надані.

Апеляційна інстанція також не може погодитися з доводами апелянта, що виплати, які здійснив позивач на адресу свої контрагентів не можна вважати оплатою за надані ними послуги, а слід вважати безповоротною фінансовою допомогою, виходячи з слідуючого.

За п.п. 1.22.1 п. 1.22 ст. 1 Закону України № 334/94-ВР безповоротна фінансова допомога - це:

сума коштів, передана платнику податку згідно з договорами дарування, іншими подібними договорами, які не передбачають відповідної компенсації чи повернення таких коштів (за винятком бюджетних дотацій і субсидій), або без укладання таких угод;

сума безнадійної заборгованості, відшкодована кредитору позичальником після її списання, якщо така безнадійна заборгованість була попередньо включена до складу валових витрат кредитора;

сума заборгованості платника податку перед іншою юридичною чи фізичною особою, що залишилася нестягнутою після закінчення строку позовної давності;

основна сума кредиту або депозиту, наданих платнику податку без встановлення строків повернення такої основної суми, за винятком кредитів, наданих під безстрокові облігації, та депозитів до запитання у банківських установах, а також сума процентів, нарахованих на таку основну суму, але не сплачених (списаних).

Таким чином, оскільки апелянтом не надано жодного доказу на підтвердження наявності перелічених у п.п. 1.22.1 п. 1.22 ст. 1 Закону України № 334/94-ВР обставин, судова колегія знаходить необґрунтованим твердження про надання позивачем безповоротної фінансової допомоги ПАТ «СК «Прогрес - Фонд», ТДВ «СПК «Впевніність - Безпека», ТДВ «СК «Зеніт» та ТДВ «СК «Відродження Україна».

Правомірними, на думку судової колегії, є зауваження суду першої інстанції, що у відповідача не було повноважень на видання наказу про проведення документальної позапланової виїзної перевірки, результати якої оскаржуються в межах даної адміністративної справи. При цьому апеляційна інстанція виходить з наступного.

Сторонами не заперечувалася та обставина, що у період з 23 травня по 14 червня 2013 року відповідачем було проведено планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового валютного та іншого законодавства за період з 1 липня 2010 р. по 31 грудня 2012 р., за результатами якої 14 червня 2013 р. було складено акт перевірки № 353/22-1/32704920.

Зокрема, дану перевірку було проведено на підставі наказу відповідача від 24 травня 2013 року «Про проведення документальної позапланової, виїзної перевірки ТДВ «СТРАХОВИК», правонаступником якого є позивач.

14 червня 2013 року за наслідками даної перевірки, відповідачем було винесено податкове повідомлення - рішення № 0007152210, яким позивачу було нараховано грошове зобов'язання за платежем - податок на прибуток страхових організацій у сумі 250 020 грн. 00 коп., яку позивачем було сплачено у добровільному порядку платіжним дорученням від 17 червня 2013 року № 230.

Проте, вже 21 червня 2013 року - через сім днів після складання акту про результати планової виїзної перевірки позивача відповідачем з посиланням п.п. 78.1.12 п. 78.1 ст. 78 ПК України було видано наказ № 464 «Про проведення документальної позапланової виїзної перевірки ТДВ «СК «СЯЙВО».

Наведеною нормою передбачено, що контролюючим органом вищого рівня в порядку контролю за діями або бездіяльністю посадових осіб контролюючого органу нижчого рівня здійснено перевірку документів обов'язкової звітності платника податків або матеріалів документальної перевірки, проведеної контролюючим органом нижчого рівня, і виявлено невідповідність висновків акта перевірки вимогам законодавства або неповне з'ясування під час перевірки питань, що повинні бути з'ясовані під час перевірки для винесення об'єктивного висновку щодо дотримання платником податків вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Рішення про проведення документальної позапланової перевірки в цьому випадку приймається контролюючим органом вищого рівня лише у тому разі, коли стосовно посадових осіб контролюючого органу нижчого рівня, які проводили документальну перевірку зазначеного платника податків, розпочато службове розслідування або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.

В свою чергу, судом першої інстанції правомірно зауважено, що наказ від 21 червня 2013 р. № 464 було видано відповідачем (а не органом державної податкової служби вищого рівня) та за відсутності підстав визначених абзацом другим наведеної норми (коли стосовно посадових осіб, які проводили документальну перевірку зазначеного платника податків, розпочато службове розслідування або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення).

За таких обставин суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що вищезгаданий наказ було видано з порушенням п.п. 78.1.12 п. 78.1 ст. 78 ПК України, тобто, у відповідача були відсутні підстави для видання цього наказу та для проведення на його підставі документальної позапланової виїзної перевірки.

Отже, податкове повідомлення - рішення, винесено за результатами перевірки, яку було призначено та проведено з порушенням п.п. 78.1.12 п. 78.1 ст. 78 ПК України, не може бути визнано таким, що винесено з дотриманням вимог чинного податкового законодавства. Проте, враховуючи, що позивач в межах даної адміністративної справи не оскаржував безпосередньо наказ відповідача від 21 червня 2013 р. № 464, суд першої інстанції правомірно вказав на неможливість визнання названого наказу протиправним.

З приводу наданих апелянтом 12.02.2014 року у судове засідання документів, апеляційна інстанція вважає відначає наступне:

1) акти перевірки фінансової діяльності позивача та його контрагентів, складені вже після прийняття спірного рішення, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки в них викладені обставини, які можуть слугувати підставою для прийняття вже нових рішень. Окрім того, позивач не може нести відповідальність за можливу недостовірність відомостей про своїх контрагентів, наведених у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Крім того, порушення контрагентом фінансової дисципліни, зафіксовані в акті про неможливість проведення зустрічної звірки або в акті перевірки не можуть бути підставою для висновку про здійснення господарських операцій без мети настання реальних наслідків страхування;

2) щодо наданої виписки з особового рахунку позивача за період з 01.01.2010 року по 16.11.2013 року, необхідно відмітити, що ТОВ «Сяйво» було надано аналогічну виписку суду першої інстанції (наявна в матеріалах справи), якій вже надана належна правова оцінку, а оскаржувана постанова суду прийнята з врахуванням даної виписки;

3) протокол допиту свідка від 27.01.2014 року в даному випадку не є належним та допустимим доказом при вирішенні даного спору, оскільки за п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. №9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними»:… при кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі.

Однак, відповідачем не було надано доказів наявності вироку суду відносно контрагента за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 205 КК України (фіктивне підприємництво), а договір, укладений позивачем з даним товариством до теперішнього часу у судовому порядку не визнано недійсними.

Виходячи із правової позиції Вищого адміністративного суду України, викладеної в інформаційному листі від 20.07.2010 року № 1112/11/13-10, якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавленню платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту. Аналогічна правова позиція викладена в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 02.03.2009 року по справі № К-21781/07 та від 06.11.2007 року.

Укладаючи угоду зі своїми контрагентами, позивач мав всі документальні підтвердження їх господарської правосуб'єктності: здійснювати господарську діяльність, реалізовувати господарську компетенцію, мати зобов'язання, нести за ними відповідальність тощо.

Колегія суддів повністю підтримує позицію суду першої інстанції, що позивачем були вчинені всі необхідні дії та досягнуто конкретних результатів, які визначають саме поняття господарської операції - факти підприємницької та іншої діяльності.

Слід відмітити, що податковим органом не було надано рішення суду у цивільній чи господарській справі, вироку суду у кримінальній справі або іншого належного доказу на підтвердження «фіктивності» здійснених позивачем господарських операцій.

Не надано також добутих у визначений процесуальним законодавством спосіб доказів підробки документів або складання фіктивних документів на підтвердження здійснених позивачем господарських операцій. Зазначене вказує на необґрунтованість тверджень відповідача про фіктивність проведених позивачем господарських операцій.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 25.03.2008 року по справі № К-23642/07.

За ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Ч. 2 ст. 71 КАСУ в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладає на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Всупереч наведеним вимогам апелянт, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду апеляційної інстанції достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності винесення ним спірного податкового повідомлення-рішення.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про необхідність залишення постанови суду першої інстанції без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 41, 196, 198, 200, 205 та 206 КАС України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Бориспільської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області - залишити без задоволення.

Постанову Київського окружного адміністративного суду від 20 листопада 2013 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України.

Повний текст ухвали виготовлено 27.02.2014 року.

Головуючий суддя:

Судді :

Головуючий суддя Саприкіна І.В.

Судді: Аліменко В.О.

Федотов І.В.