ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2013 року

м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого

Гвоздика П.О.,

суддів:

Євграфової Є.П.,

Журавель В.І.,

Євтушенко О.І.,

Ситнік О.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа - служба у справах дітей Виконавчого комітету Кіровоградської міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та скасування реєстрації права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_9 на рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 11 квітня 2013 року,

в с т а н о в и л а:

ОСОБА _6 звернулася до суду з позовом у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_7, у якому зазначала, що вона була власницею квартири АДРЕСА_1, в якій були зареєстровані її неповнолітня донька ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та її чоловік ОСОБА_8 У 2002 році шлюб між нею та ОСОБА_8 розірвано, після чого вона тимчасово виїхала разом з донькою до Італії на заробітки. У січні 2007 року їй стало відомо, що 25 грудня 2006 року ОСОБА_8 здійснив продаж квартири, що належала їй, шляхом укладення договору купівлі-продажу квартири з ОСОБА_10

Просила визнати договір купівлі-продажу квартири від 25 грудня 2006 року недійсним, скасувати реєстрацію прав власності на нерухоме майно, повернути спірну квартиру у власність ОСОБА_6, визнати за нею право власності на квартиру.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 07 квітня 2011 року у зв'язку зі смертю відповідача - ОСОБА_10 залучено до участі у справі, як відповідача її правонаступника - ОСОБА_9

Справа переглядалася неодноразово.

Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 12 грудня 2012 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 11 квітня 2013 року рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 12 грудня 2012 року скасовано, позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 25 грудня 2006 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_10, зареєстрований у реєстрі за № 3844. Скасовано державну реєстрацію права власності за ОСОБА_10 на квартиру АДРЕСА_1 у Реєстрі прав власності на нерухоме майно 25 грудня 2006 року на підставі договору купівлі-продажу квартири від 25 грудня 2006 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_10 Витребувано квартиру АДРЕСА_1 з володіння ОСОБА_9 та повернуто її у власність ОСОБА_6, визнавши за ОСОБА_6 право власності на цю квартиру. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_9, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи та дослідивши доводи касаційної скарги, вважає, що вона має бути частково задоволена.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що спірна квартира на час укладання договору купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року належала на праві власності ОСОБА_8, малолітня дитина, дочка ОСОБА_7, 1995 року народження, на час укладання договору купівлі-продажу зареєстрована у квартирі не була та перебувала за межами України разом з матір'ю ОСОБА_6, тому підстав для визнання договору купівлі-продажу недійсним не вбачається. Позовні вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння судом не були прийняті.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про часткове задоволення позву ОСОБА_6 у частині визнання договору купівлі-продажу квартири від 25 грудня 2006 року недійсним та скасування державної реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_10 і витребовуючи квартиру у власність ОСОБА_6, суд апеляційної інстанції керувався тим, що на час укладання договору купівлі-продажу користувачем квартири була малолітня ОСОБА_7, 1995 року народження, оскільки її місцем проживання є місце проживання батьків, обидва з яких були на час укладання договору зареєстровані у спірній квартирі, квартира вибула з володіння власника ОСОБА_6 поза її волею та придбана ОСОБА_10 за відплатним договором. Вимоги ОСОБА_6 про витребування майна з чужого незаконного володіння заявлялися як до відповідачки ОСОБА_10, так і до відповідачки ОСОБА_9, оскільки остання є правонаступником ОСОБА_10, однак не розглянуті судом першої інстанції.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна з огляду на наступне.

За вимогами статей 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Вказані вимоги судами дотримано не було.

Колегія суддів вважає, що рішення суду про визнання договору купівлі-продажу недійсним є законним і обґрунтованим, оскільки судами встановлено і матеріалами цивільної справи підтверджено, що у період шлюбу з ОСОБА_8, ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу від 24 жовтня 2000 року придбала квартиру АДРЕСА_1. У вказаній квартирі були зареєстровані ОСОБА_6 та її чоловік ОСОБА_8 Питання про поділ майна подружжя ОСОБА_6 не вирішувалося. Відповідно до ч. 3 ст. 29 ЦК України, що набрав чинності з 01 січня 2004 року, місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків, або одного з них, з яким вона проживає, якщо місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками.

Матеріали цивільної справи не містять доказів того, що місце проживання дитини ОСОБА_7, 1995 року народження, визначалося інше, ніж місце проживання її батьків.

Із наданих доказів вбачається, що ОСОБА_6 тимчасово виїздила з України та мала дозвіл на проживання в Італії з 23 листопада 2006 року по 23 листопада 2007 року (а.с. 13, т. 1). При цьому, як власник, вона не втратила права користування спірною квартирою.

Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 13 грудня 2006 року за ОСОБА_8 визнано право власності на спірну квартиру, а 25 грудня 2006 року ОСОБА_8 продав, а ОСОБА_10 придбала вказану квартиру. Дозволу на відчуження квартири орган опіки та піклування ОСОБА_8 не надавав. На час укладання договору купівлі-продажу питання про визнання ОСОБА_6 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування спірним житлом, чи про їх виселення не вирішувалося.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано застосував до спірних правовідносин норми ст. 41 Конституції України, ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» та ч. 2 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» щодо заборони батькам, або особам, які їх заміняють, без дозволу органів опіки і піклування укладати договори щодо нерухомого майна, право користування яким має дитина.

Відповідно до ч. 1 ст. 224 ЦК України правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним. Тобто, нікчемність зазначеного договору встановлена законом і підтверджена судом, оскільки позивачем є не лише ОСОБА_6, власник квартири, але і її дочка ОСОБА_7, яка на час укладання вказаного договору від 25 грудня 2006 року була малолітньою і мала право користування житловим приміщенням.

Разом з тим, задовольняючи позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння та скасовуючи державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_10, суд апеляційної інстанції не врахував, що позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не розглядалися судом першої інстанції, а в ухваленні додаткового рішення у цій частині позовних вимог відмовлено.

Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції не наділений повноваженнями розглядати по суті позовні вимоги, які не були предметом розгляду у суді першої інстанції, оскільки одним із принципів цивільного судочинства є його інстанційність, так як відповідно до ч. 1 ст. 107 ЦПК України усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами. Суд апеляційної інстанції не наділений повноваженнями перебирати на себе права суду першої інстанції.

Разом з тим, зазначаючи про неможливість зміни підстави та предмета позову щодо витребування майна з чужого незаконного володіння, суд першої інстанції не врахував, що після скасування рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 10 червня 2011 року та рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 29 лютого 2012 року з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, представником позивачки ОСОБА_6 доповнено позовні вимоги вимогою про витребування від ОСОБА_9 спірної квартири та поновлення державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ОСОБА_6 (а.с. 40, 41, т. 3).

Оскільки після скасування судових рішень розгляд справи у суді першої інстанції розпочався по суті, суд першої інстанції не врахував вимог ч. 2 ст. 31 ЦПК України, а саме: до початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред'явити зустрічний позов.

Однак ухвала Ленінського районного суду м. Кіровограда від 28 березня 2013 року про відмову в ухваленні додаткового рішення не оскаржувалася, тому в частині позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння рішення апеляційного суду належить скасувати.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об'єкти та суб'єктів цих прав.

Законодавче закріплення необхідності державної реєстрації права власності на нерухоме майно є, таким чином, визнанням з боку держави публічно - правового інтересу у встановленні приналежності нерухомого майна конкретній особі. Державна реєстрація прав покликана служити забезпеченням стабільності обороту нерухомості, оскільки остання має не тільки майнову, а й соціальну значимість. Подібна стабільність досягається шляхом винесення операцій та інших дій з нерухомістю за рамки приватних інтересів сторін, а також створення особливої, єдиної інформаційної системи, дозволяє всім суб'єктам права отримувати виключно і єдино достовірні дані про правовий статус того чи іншого об'єкта.

Фактично ж реєстрація покликана надати відповідну силу правовстановлюючим документам і виступає формальною умовою подальшого захисту (у тому числі і судового) прав особи, що виникають з правовідносин, предметом яких є нерухоме майно. При цьому вона ніяк не впливає на цивільно-правову рівність учасників обороту, автономію волі і свободу договору. Тобто не надає публічно-правового характеру вказаним правовідносинам, що дозволяє зробити висновок про можливість розгляду спорів щодо державної реєстрації виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно.

Тому вказані позовні вимоги, якщо вони заявлені у позові щодо нерухомого майна і не стосуються дотримання державним реєстратором процедури здійснення державної реєстрації, належить розглядати у порядку цивільного судочинства.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться на підставі рішень судів, що набрали законної сили.

Відповідно до ст. 26 названого Закону записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Згідно з пп. 10 п. 27 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703 документами, що підтверджують виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, є рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Рішення суду про визнання договору купівлі-продажу квартири нікчемним не є таким рішенням і без зазначення у рішенні суду про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру не можна вважати таким, що відбувся реальний захист права власності позивачки.

У даному випаду реєстраційні правовідносини спрямовані на встановлення, зміну, припинення прав на нерухоме майно і є визначеним організаційним заходом, що використовується власниками для впорядкування своїх основних відносин, предметом яких є нерухоме майно.

За таких обставин рішення суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції в частині відмови у позові про скасування державної реєстрації договору купівлі-продажу належить скасувати, а справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 333, 336, 337, 338, 343, 344, 346, 347 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

в и р і ш и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_9 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 11 квітня 2013 року в частині вирішення позовних вимог про витребування квартири АДРЕСА_1 з володіння ОСОБА_9 та повернення її у власність ОСОБА_6 скасувати.

В іншій частині рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 11 квітня 2013 року залишити без змін.

Рішення оскарженню не підлягає.

Головуючий:

П.О. Гвоздик

Судді:

Є.П. Євграфова

О.І. Євтушенко

В.І. Журавель

О.М. Ситнік