РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.08.2013

Справа № 901/2377/13

За позовом Сакської міжрайонної прокуратури Автономної Республіки Крим

в інтересах держави в особі:

1) Сакської районної державної адміністрації в Автономній Республіці Крим

2) Ради міністрів Автономної Республіки Крим, м. Сімферополь, Автономна Республіка Крим

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Іллінецький торговий дом», с. Оріхове, Сакський район, Автономна Республіка Крим

про визнання недійсним договору оренди землі та зобов'язання повернути земельну ділянку

Суддя Янюк О.С.

Представники :

від прокуратури - Приймак А.О. (старший прокурор відділу прокуратури м. Сімферополь, посвідчення від 29.05.2013 № 017186);

від позивача-1 - не з'явився;

від позивача-2 - Соловйова К.С. (консультант, довіреність від 01.06.2012 № 01-01/1255);

від відповідача - Попович І.Я. (довіреність від 02.08.2013 № 32)

СУТЬ СПОРУ: 19.07.2013 Сакський міжрайонний прокурор Автономної Республіки Крим (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Сакської районної державної адміністрації в Автономній Республіці Крим (далі - позивач-1) та Ради міністрів Автономної Республіки Крим (далі - позивач-2) звернувся до господарського суду Автономної Республіки Крим (далі - суд) із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Іллінецький торговий дом» (далі - відповідач, ТОВ «Іллінецький торговий дом») про:

визнання недійсним укладеного 10.09.2010 між позивачем-1 та відповідачем договору оренди земельної ділянки площею 10 га вартістю 2 073 000,13 грн (кадастровий номер 01:243:852:00:09:001:1485), про що у Сакському відділі Кримської регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» зроблений запис від 13.10.2006 за № 041002500009;

зобов'язати відповідача повернути земельну ділянки площею 10 га вартістю 2 073 000,13 грн (кадастровий номер 01:243:852:00:09:001:1485), яка розташована на відстані 150 метрів від урізу води Чорного моря та на відстані 0,4 км південно-західніше смт Новофедорівка за межами населених пунктів Оріхівської сільської ради Сакського району, за актом приймання-передачі позивачу-1. Крім того, просить судові витрати покласти на відповідача.

Позовні вимоги обґрунтовує ст.ст. 17, 116, ч. 1 ст. 124, ст. 210 Земельного кодексу України, ст.ст. 203, 213, 215, 216, 227 Цивільного кодексу України та вказує, що при укладені оспорюваного договору оренди усупереч ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України рішення будь-якого органу місцевого самоврядування чи органу державної влади щодо передачі відповідної земельної ділянки ТОВ «Іллінецький торговий дом» в оренду не приймалось, а договір оренди укладено на підставі рішення суду від 05.07.2010 у справі № 5002-19/2956-2010, яке було скасовано постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 31.05.2012. Таким чином, у зв'язку з порушенням вимог чинного законодавства щодо розпорядження земельною ділянкою державної форми власності договір оренди, на думку прокурора, є недійсним.

Ухвалою суду від 22.07.2013 порушено провадження у справі та у порядку ст. 65 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) зобов'язано сторін надати суду докази, необхідні для вирішення спору. Розгляд справи призначений на 05.08.2013.

На підставі ст. 77 ГПК України у судовому засіданні оголошувалась перерва до 13.08.2013.

Представник позивача-1 у судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про час та місце судового засідання повідомлявся належним чином та своєчасно (а.с. 83-87), явка судом обов'язковою не визнавалась, а тому, з урахуванням ст. 22, 75 ГПК України, суд визнав за можливе розглянути зазначену справу без участі останнього.

Під час судового засідання прокурор підтримав вимоги позовної заяви та надав пояснення аналогічні, викладеним у позові та письмових поясненнях від 13.08.2013 (а.с. 90-94). Додатково зазначив, що необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки з Сакською районною державною адміністрацією в Автономній Республіці Крим є наявність відповідного розпорядження останньої, а тому зобов'язання цього органу укласти договір оренди земельної ділянки за відсутності такого рішення є порушенням його виключного права на здійснення права власності від імені Українського народу та управління землями, передбаченого Конституцією України та законами України. Вказує, що посилання відповідача на ст. 377 Цивільного кодексу України та ст. 120 Земельного кодексу України щодо права на земельну ділянку під об'єктом нерухомого майна є неспроможним, оскільки вони до даних правовідносин не застосовується. При цьому, визнання спірного договору недійсним не позбавить відповідача можливості повторно звернутися до відповідного органу державної влади чи місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки в оренду для обслуговування вже існуючих об'єктів нерухомого майна.

Представник позивача-1 у судовому засідання 05.08.2013 підтримав вимоги прокурора та надав пояснення, аналогічні поясненням прокурора.

Представник позивача-2 також підтримав вимоги прокурора з тих же самих підстав та надав письмові пояснення (а.с. 95-97), у яких, зокрема, додатково зазначив, що земельна ділянка передавалась для розміщення пансіонату. Відповідач не довів того, що пансіонат є об'єктом, пов'язаним з обслуговуванням мешканців територіальних громад Сакського району, а саме того, що метою будівництва вказаної бази відпочинку є забезпечення соціально-економічних, культурних, оздоровчих або інших потреб жителів району, благоустрій відповідної території. Крім того, вважає, що позивачем-1 перевищено свої повноваження при передачі вказаної земельної ділянки в оренду.

Представник відповідача проти позову заперечив з підстав, викладених у своєму відзиві (а.с. 50-52). Зокрема, зазначив, що прокурор вже звертався до суду із позовом з ідентичним предметом та підставами. Вважає, що оскільки в момент вчинення правочину рішення суду про спонукання до укладення договору оренди було чинним; зміст правочину не суперечив чинному законодавству, а також інтересам держави й суспільства, його моральним засадам; у сторін був необхідний обсяг цивільної дієздатності та волевиявлення учасників правочину було вільним і відповідало їх внутрішніх волі, відсутні підстави для визнання спірного договору оренди земельної ділянки недійсним. Додатково вказує, що навіть порушення позивачем-1 при укладені договору вимог законодавства (щодо неприйняття відповідного рішення чи розпорядження) не може бути підставою для задоволення позивних вимог, оскільки відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 № 44277/98, визнання недійсним договору, згідно якого отримано майно від держави, та подальше позбавлення цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон при укладені договору - є неприпустимим. Крім того, звертає увагу на те, що відповідач має зареєстроване право власності на об'єкт нерухомості, який розташований на спірній ділянці, що, в силу ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 227 Цивільного кодексу України, означає наявність прав на землю та відсутність підстав і можливості для повернення земельної ділянки.

На підставі ст. 85 ГПК України у судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, судом встановлені наступні обставини.

ТОВ «Іллінецький торговий дом» звернулось до господарського суду Автономної Республіки Крим із позовом до Сакською районної державної адміністрації в Автономній Республіці Крим про спонукання останньої до укладення договору оренди земельної ділянки площею 10,0 га, розташованої на відстані 150 метрів від урізу води Чорного моря та на відстані 0,4 км південно-західніше смт Новофедорівка за межами населених пунктів Оріхівської сільської ради Сакського району Автономної Республіки Крим для розміщення пансіонату, який рішенням суду від 05.07.2010 у справі № 5002-19/2956-2010 був задоволений (а.с. 24-30).

На виконання зазначеного рішення 10.10.2010 між ТОВ «Іллінецький торговий дом» (Орендар) та Сакською районної державною адміністрацією в Автономній Республіці Крим (Орендодавець) укладено договір оренди землі та зареєстровано у Сакському відділі Кримської регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 13.10.2010 за № 041002500009 (далі - Договір, а.с. 17-22, 55-70).

Відповідно до п. 1 Договору Орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для розміщення пансіонату, яка знаходиться на відстані 150 метрів від урізу води Чорного моря та на відстані 0,4 км південно-західніше смт Новофедорівка за межами населених пунктів Оріхівської сільської ради Сакського району Автономної Республіки Крим, кадастровий номер 01:243:852:00:09:001:1485.

В оренду передається земельна ділянка 10,0000 га, у тому числі 10,0000 пасовищ, нормативною вартістю 2 073 000,13 грн (п.п. 2, 5 Договору).

Договір укладено на 49 років (п. 8 Договору).

Передача земельної ділянки в оренду здійснюється з розробленням проекту землеустрою. Підставою розроблення проекту землеустрою є постанова Рада міністрів Автономної Республіки Крим від 02.12.2008 № 655 «Про погодження місця розташування пансіонату товариству з обмеженою відповідальністю «Іллінецький торговий дом». Підставою передачі в оренду земельної ділянки є рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 05.07.2010 у справі № 5002-19/2956-2010 (п. 18 Договору).

На виконання п. 20 Договору між сторонами був підписаний та скріплений відповідними печатками акт прийому-передачі земельної ділянки від 13.10.2010 (а.с. 23).

Проте, постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 31.05.2012 було скасовано рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 05.07.2010 у справі № 5002-19/2956-2010, а у позові ТОВ «Іллінецький торговий дом» було відмовлено (а.с. 31-36).

Листом від 20.09.2012 № 01.1-26/2953 Сакська районна державна адміністрація в Автономній Республіці Крим поінформувала прокурора про те, що не приймала розпорядження про передачу в оренду ТОВ «Іллінецький торговий дом» земельної ділянки (а.с. 16), що є предметом спірного договору.

Вважаючи, що використання відповідачем земельної ділянки на підставі договору, що укладений всупереч вимогам законодавства, порушує інтереси держави в особі органів державної виконавчої влади, уповноважених здійснювати право розпорядження землею, прокурор звернувся із відповідним позовом до суду.

Ураховуючи зазначене, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Предметом спору у даній справі є матеріально-правова вимога прокурора про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, а тому до спірних правовідносин сторін підлягають застосуванню відповідні норми Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час укладення спірного Договору, далі - ЗК України), Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на час укладення спірного Договору, далі - ЦК України) та Закону України «Про оренду землі» від 06.10.1998 № 161-XIV (у редакції, чинній на час укладення спірного Договору, далі - Закон), а також інші акти цивільного законодавства, які стосуються спірних правовідносин.

Так, відповідно до ст. 13 Закону, договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону (ч. 1 ст. 116 ЗК України).

Частиною 1 ст. 124 ЗК України визначено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється, зокрема, на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Аналогічна вимога міститься і у ч. 2 ст. 16 Закону.

Так, до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом (ч. 1 ст. 17 ЗК України).

Згідно із ч. 3 ст. 122 ЗК України районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті.

Частиною 6 зазначеної статті встановлено, що Рада міністрів Автономної Республіки Крим передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) значення та за їх межами для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

Водночас, п. 12 Перехідних положень ЗК України визначено, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених

в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Отже, повноваження із розпорядження спірною земельною ділянкою належать райдержадміністрації, а не Раді міністрів Автономної Республіки Крим, оскільки положення ст. 122 ЗК України передбачають повноваження райдержадміністрації з надання землі в користування під окремо визначені цілі, при цьому ця норма не обмежує повноважень райдержадміністрації щодо надання земельної ділянки в оренду. Зазначене питання по тій самій земельній ділянці, яка є предметом спірного договору, також досліджувалось іншими судами загальної юрисдикції, які дотримуються аналогічної правової позиції (постанова Севастопольського апеляційного господарського суду від 31.05.2012 у справі № 5002-19/2956-2010; постанова окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 12.10.2009 у справі № 2а-9855/09/7/0170, залишеної в силі ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 01.03.2010).

А тому твердження позивача-2 про перевищення позивачем-1 повноважень, встановлених ст. 122 ЗК України, є спростованим вищевказаними обставинами.

Як встановлено судом та не заперечується учасниками судового процесу, спірний Договір укладений на підставі рішення суду, яке згодом було скасоване судом вищої інстанції, без прийняття відповідного рішення органом виконавчої влади - Сакською районною державною адміністрацією Автономної Республіки Крим. Тобто спірний договір укладений в порушення ст. 124 ЗК України.

Відповідно до ст. 203 ЦК України, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Так, п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 № 11 (далі - Постанова), вказує на те, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Отже, предметом доказування та спору у даній справі є встановлення наявності чи відсутності правових підстав для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 10.10.2010.

Аналіз змісту позовної заяви прокурора свідчить, що фактичною обставиною для визнання оскаржуваного правочину недійсним, є, на його думку, скасування рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 05.07.2010 постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 31.05.2012 у справі № 5002-19/2956-2010 та викладені у ньому обставини.

Однак, суд вважає недостатньою правовою підставою для задоволення позовних вимог факт скасування судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції, на підставі якого було укладено оскаржуваний договір. Аналогічної правової позиції дотримується і Вищий господарський суд України. Так, у п. 2.9 Постанови зазначено, що господарським судам необхідно мати на увазі, що відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України господарський суд повинен відмовити у визнанні правочину недійсним, коли ці вимоги ґрунтуються на акті державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству, у розгляді позовів про визнання недійсними правочинів, при вчиненні яких було застосовано нормативно-правові акти державних та інших органів, у подальшому скасовані (визнані нечинними або недійсними) згідно з судовими рішеннями, що набрали законної сили, господарським судам необхідно виходити з того, що сам лише факт такого скасування (визнання нечинним або недійсним) не може вважатися достатньою підставою для задоволення відповідних позовів без належного дослідження господарським судом обставин, пов'язаних з моментом вчинення правочину та з його можливою зміною сторонами з метою приведення у відповідність із законодавством.

Крім того, відповідно до ст. 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР передбачено, що Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 25 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV передбачений обов'язок держави щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини у справах проти України.

Однією із основоположних задекларованих європейських цінностей є право на власність, тобто право на мирне володіння своїм майном, визначене у ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У цій статті, зокрема, йдеться про те, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно із рішенням Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 «Stretch проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії» визнання недійсним договору, згідно з яким покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим, та є порушенням статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначеної практики викладена у постанові Вищого господарського суду України від 05.08.2013 у справі № 5002-17/2909-2011. Зазначена правова позиція Європейського суду з прав людини застосовується судами апеляційної та касаційної інстанціями і щодо майна, яке отримано особою від держави, шляхом передачі його в оренду (постанова Севастопольського апеляційного господарського суду від 08.08.2013 у справі № 901/1239/13, постановах Вищого господарського суду України від 03.07.2012 у справі № 4/133, від 21.07.2010 у справі № 8/19пд, від 04.12.2008 у справі № 2/14208, від 23.01.2007 у справі № 47/83 тощо).

Отже, станом на 10.10.2010 рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 05.07.2010 у справі № 5002-19/2956-2010 набрало законної сили (не було оскаржено у строк, встановлений ст. 93 ГПК України), було чинним і в силу ч. 5 ст. 124 Конституції України було обов'язковим до виконання на всій території України, а тому укладення між позивачем-1 та відповідачем на його підставі договору оренди земельної ділянки є цілком правомірним цивільно-правовим наслідком виконання вказаного рішення органу державної влади.

Будь-яких інших доказів у розумінні ст. 33-34 ГПК України прокурором та позивачами суду надано не було, а тому у останнього відсутні фактичні обставини, з якими закон пов'язує визнання спірного правочину недійсними на момент його вчинення (укладення).

Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача повернути земельну ділянку шляхом підписання акту приймання-передачі такої земельної ділянки, суд вважає, що вона також не може бути задоволена, оскільки є похідною від вимоги про визнання недійсним договору оренди від 10.10.2010 і пов'язана з нею єдиною фактичною підставою.

За таких обставин, позовні вимоги прокурора є необґрунтованими, не підтвердженими матеріалами справи та такими, що не підлягають задоволенню.

У той час, вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 ГПК України судові витрати складаються, зокрема, з судового збору.

Так, сплата судового збору здійснюється в порядку і розмірі, встановленому Законом України «Про судовий збір» від 08.07.2011 № 3674-VI, який набрав чинності 01.11.2011.

Судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, витребування або повернення майна (в тому числі в зв'язку з вимогами, заснованими на приписах ч. 5 ст. 216, ст. 1212 ЦК України тощо) визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру. При цьому суд не повинен визначати вартість майна за відповідними вимогами, оскільки за змістом п. 3 ч. 2 ст. 54 і ст. 55 ГПК України такий обов'язок покладається на позивача (в тому числі і в тих випадках, коли правові наслідки у вигляді повернення майна застосовуються з ініціативи господарського суду, наприклад, при визнанні договору недійсним - п. 1 ст. 83 ГПК України).

Якщо позовну заяву про визнання договору (правочину) недійсним подано без вимоги застосування наслідків, передбачених ст. 216 ЦК України чи ч. 2 ст. 208 ГК України, судовий збір сплачується за ставками, передбаченими для позовних заяв немайнового характеру. Аналогічна правова позиція викладена у п.п. 2.2.1 та 2.2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України».

Крім того, ч. 3 ст. 6 Закону України «Про судовий збір» визначено, що за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.

Як встановлено судом, прокурором заявлено вимоги про визнання недійсним Договору та посилається на ст. 216 ЦК України, просить суд застосувати наслідки недійсного правочину у вигляді зобов'язання відповідача повернути позивачу-1 спірну земельну ділянку.

Водночас, судом встановлено, що станом на 01.01.2010 оцінка спірної земельної ділянки становить 2 073 000,13 грн, у зв'язку з чим прокурором згідно приписів ст.ст. 54-55 ГПК України визначено саме цю ціну позову.

Ураховуючи зазначене, суд вважає, що при поданні даного позову до Державного бюджету України судовий збір підлягає сплаті у розмірі 42 607,00 грн (1147,00 грн - з вимоги немайнового характеру (про визнання недійсним договору), 41 460,00 грн (2 073 000,13 грн х 2 %) - з вимоги майнового характеру (про повернення майна).

Так, приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повного або часткового задоволення позову (скарги) стягує судовий збір з відповідача (повністю або пропорційно задоволеним вимогам), якщо він не звільнений від сплати судового збору; у разі ж повної або часткової відмови в позові судовий збір стягується з визначеного прокурором позивача (так само повністю або пропорційно задоволеним вимогам), за винятком випадків, коли останнього звільнено від сплати судового збору та коли позивачем у справі є сам прокурор. Стягнення відповідних сум судового збору здійснюється в доход державного бюджету України (п. 4.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України»).

З огляду на викладене, оскільки прокурор у даній справі виступив в інтересах держави в особі Сакської районної державної адміністрації в Автономній Республіці Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, які відповідно до ст. 5 Закону України «Про судовий збір» не звільнені від сплати судового збору, та оскільки зазначений позов прокурора визнаний судом необґрунтованим, суд дійшов висновку про необхідність покладення судового збору солідарно на позивачів.

Керуючись ст.ст. 49, 75, 82-85, 115-116 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Стягнути солідарно з Сакської районної державної адміністрації в Автономній Республіці Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим у доход Державного бюджету України судовий збір у розмірі 42 607,00 грн (сорок дві тисячі шістсот сім грн 00 коп).

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Повне рішення складене 19.08.2013.

Суддя О.С. Янюк