ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 квітня 2013 р.

Справа № 2-а-3844/09/1470

Категорія: 2.7

Головуючий в 1 інстанції: Біоносенко В. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Золотнікова О.С., Яковлєва О.В.,

при секретарі Лопушанській В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Одесі апеляційну скаргу 830 відділу зберігання озброєння та військової техніки на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2009 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини 830 відділу зберігання озброєння та військової техніки (правонаступник - військова частина А2365) про стягнення заборгованості, -

В С Т А Н О В И В:

29.07.2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до військової частини 830 відділу зберігання озброєння та військової техніки, в якому просив суд стягнути з відповідача:

- заборгованість за недоотримане речове майно у розмірі 4556,21 грн.;

- компенсацію витрат за проїзд у чергову відпустку в розмірі 852,68 грн.;

- незаконно утримані внески на державне пенсійне страхування в сумі 643,20 грн.;

- індексацію в сумі 1348,73 грн.

Під час судового розгляду позивач відмовився від позовних вимог про стягнення незаконно утриманої індексації в сумі 1348,73 грн.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував, що в період проходження ним військової служби в в/частині А2784 (правонаступником якої є в/ч 830 відділу зберігання озброєння та військової техніки), остання, в порушення вимог Конституції України, Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Закону України «Про Збройні Сили України», не сплатила йому при звільненні грошову компенсацію за недоотримане речове майно, компенсацію витрат за проїзд у чергову відпустку. Крім того, відповідачем неправомірно було утримано збір на загальнообов'язкове пенсійне страхування в сумі 643,20 грн. після виплати грошового забезпечення за 2003-2006 роки.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 04.11.2009 року позов ОСОБА_1 задоволений повністю. Визнано протиправними дії командування військової частини - 830 відділу зберігання озброєння та військової техніки по невиплаті ОСОБА_1 заборгованості та утриманню збору на обов'язкове державне пенсійне страхування за період з 2003р. по 2006р. Стягнуто з військової частини - 830 відділу зберігання озброєння та військової техніки на користь ОСОБА_1 заборгованість в сумі 5408,89 грн. (з яких 4556,21 грн. компенсації за речове майно та 852,68 грн. за проїзд у відпустку) та протиправно утримані внески на обов'язкове державне пенсійне страхування в розмірі 643,20 грн., а всього 6052,09 грн.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою суду 1-ї інстанції, представник військової частини 830 відділу зберігання озброєння та військової техніки 10.03.2010р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом, при винесенні оскаржуваної постанови порушено норми матеріального та процесуального права та просить скасувати постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 04.11.2009 року і прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні усіх позовних вимог в повному обсязі.

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 30.05.2012 року за клопотанням позивача, провадження у справі було зупинено до встановлення правонаступника ліквідованої військової частини 830 відділу зберігання озброєння та військової техніки.

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 18.03.2013 року провадження у справі було поновлено та одночасно, замінено відповідача - в/частину 830 відділ зберігання озброєння та військової техніки на її правонаступника - військову частину А2365 (ЗКПО 07712436, смт.Вакуленчук Житомирської області).

Заслухавши суддю - доповідача, виступ представника відповідача, який підтримав апеляційну скаргу, виступ позивача, який категорично заперечував проти її задоволення, та перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про наявність усіх законних підстав для її часткового задоволення.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач ОСОБА_1 в період з 01.06.2005 року по 29.12.2007 року проходив військову службу у військовій частині А2784 на посаді юрисконсульта та має військове звання майор (а.с.6-7).

Наказом командувача військ Південного оперативного командування №468 від 07.12.2007 року була розформована, а майор ОСОБА_1 переведений для проходження подальшої служби до 830 відділу зберігання озброєння та техніки.

Наказом командувача військ Південного оперативного командування №301 від 17.10.2008 року правонаступником військової частини А2784 призначено 830 відділ зберігання озброєння та техніки (а.с.13).

Наказом начальника Генерального штабу Головнокомандувача Збройних Сил України від 09.06.08 року №212, майора ОСОБА_1 звільнено у запас, а наказом начальника 830 відділу зберігання озброєння та техніки №75 від 06.08.08 виключено зі списків особового складу військової частини.

За період служби у військовій частині А2784 ОСОБА_1, на підставі довідки начальника речової служби в/частини А2784 №114 від 30.12.2007р. (наказ №189 від 21.12.2007 року), недоотримав відповідне речове майно, грошова компенсація замість якого складає 4556,21 грн. (а.с.15).

Крім того, в 2006-2007р.р. ОСОБА_1, разом зі своєю родиною, виїжджав у чергову відпустку до м.Харкова, та затратив на квитки 852,68 грн. (а.с.16-19)

Також, 28.12.2008 року ОСОБА_1, на підставі рішення Центрального районного суду м.Миколаєва, була виплачена заборгованість по грошовому забезпеченню за 2003-2006р.р. в загальній сумі 14 439,14 грн. і, з цієї суми, військовою частиною було утримано 643,20 грн. внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування за 2006р. (а.с.64.).

Вирішуючи справу по суті та приймаючи рішення про задоволення усіх позовних вимог, суд першої інстанції виходив з неправомірної бездіяльності відповідача щодо сплати заборгованості та відповідно, з правомірності та обґрунтованості вимог позивача.

Однак, колегія суддів апеляційного суду не може повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і деяких інших осіб» №328-V від 03.11.2006р. Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» було доповнено статтею 9-1, відповідно до якої, продовольче та речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Так, п.2 ст.9-1 зазначеного Закону передбачено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, мають право на отримання замість належних їм за нормами забезпечення предметів речового майна грошової компенсації в розмірі вартості зазначених предметів. Порядок виплати грошової компенсації визначається Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» від 19.12.2006 року дію п.2 ст.9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» було зупинено на 2007 рік.

А пп.3 п.67 розділу ІІ Закону України «Про Державний бюджет на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28.12.2007 року №107-VІ п.2 ст.9-1 Закону взагалі виключено.

Однак, рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 зміни внесенні пп.3 п.67 було визнано такими, що не відповідають Конституції України.

Відповідно до ч.2 ст.152 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Отже, за таких обставин, з моменту прийняття Конституційним Судом України рішення №10-рп/2008 від 22 травня 2008 року пункт 2 статті 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» є діючим та підлягає виконанню.

Але, при цьому, слід зазначити, що право позивача на отримання грошової компенсації замість недоотриманого речового майна виникло лише після звільнення його з військової служби, що, в свою чергу, випливає з вимог п.п.27,28 «Положення про порядок речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час», затвердженого Постановою КМУ від 28.10.2004р. №1444, згідно з якими, військовослужбовці, звільнені з військової служби у запас або відставку з правом носіння військової форми одягу, за бажанням можуть отримати речове майно, яке вони не отримали під час звільнення, або грошову компенсацію за нього за цінами на день підписання наказу про звільнення.

Так, як встановлено по справі, на час виникнення спірних правовідносин грошова компенсація за речове майно була передбачена з 10 січня 1992 року, т.б. з моменту введення в дію Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», до 11 березня 2000 року, тобто до дати набрання чинності Законом України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів» від 17.02.2000 року №1459, яким було призупинено дію відповідних норм Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» відносно військовослужбовців, в т.ч. позивача, в частині одержання компенсації замість речового майна та в частині забезпечення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби) та членам їх сімей безоплатного проїзду у відпустку, та в подальшому - з 22 травня 2008 року, т.б. з дати ухвалення Конституційним Судом України рішення про неконституційність положень п.67 розділу 2 Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України».

Отже, за таких обставин, позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення з відповідача грошової компенсації замість речового майна підлягають задоволенню лише частково, тобто тільки за період часу, коли дія ст.9, а в подальшому - ст. 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», не зупинялась, тобто з 22 травня 2008 року по 06 серпня 2008 року (т.б. по момент звільнення з в\служби).

Що ж стосується позовних вимог про стягнення утриманих внесків на державне пенсійне страхування в сумі 643,20 грн., то судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до ст.100 Закону України «Про державний бюджет на 2007 рік» від 19.12.2006 року, у 2007 році особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи рядового і начальницького складу підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню і є застрахованими особами.

Страхувальниками (т.б. платниками страхових внесків до Пенсійного фонду України) є військові частини, підприємства, установи, організації та органи, які виплачують грошове забезпечення для зазначених осіб.

Обчислення страхових внесків за вказаних осіб здійснюється страхувальниками на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться обчислення грошового забезпечення, на яке нараховуються страхові внески.

Об'єктом оподаткування для страхувальників є фактичні витрати на грошове забезпечення, а для застрахованих осіб сукупний оподатковуваний доход.

Обчислення та сплата страхових внесків у 2007 році здійснювалася у порядку, визначеному законами України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування».

Крім того, ст.105 ЗУ «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» визначає, що умови оплати праці працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, а також умови грошового забезпечення військовослужбовців (осіб рядового і начальницького складу) затверджуються виключно Кабінетом Міністрів України.

Як вбачається з аналізу чинного на той час законодавства, жодних актів нормативного характеру, які б передбачали компенсацію військовослужбовцям утриманих внесків до Пенсійного фонду, Кабінетом Міністрів України не затверджувалось.

Не є таким нормативно-правовим актом і телеграма Міністра оборони України НР 248/9/39 від 23.01.2007 року про здійснення виплати військовослужбовцям Збройних Сил України рівноцінної та повної компенсації утримання з них збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, на яку посилається позивач, як на підставу виплати цієї компенсації.

Крім цього, слід зазначити, що телеграмою Міністра оборони України НР 248/9/192 від 16.04.2007 року попередню телеграму МОУ НР 248/9/39 від 23.01.2007 року було визнано такою, що втратила чинність з 01 травня 2007 року, з посиланням в т.ч. на вже згадану ст.100 Закону України «Про державний бюджет на 2007 рік». Хоча, у період між надісланням телеграм, законодавство, що регулювало спірні відносини не зазнало змін.

До того ж, як вбачається з матеріалів справи, виплата позивачу заборгованості з грошового забезпечення за 2003- 2007р.р. фактично була проведена у жовтні - грудні 2007 року, тобто відповідачем правомірно було утримано збір на загальнообов'язкове пенсійне страхування у сумі 643,20 грн., у зв'язку з чим, позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

Стосовно ж позовних вимог щодо стягнення з відповідача компенсації витрат за проїзд у чергову відпустку за 2006-2007р.р. в розмірі 852,68 грн., судова колегія зазначає наступне.

Так, з матеріалів справи та пояснень позивача встановлено, що ОСОБА_1 в 2006-2007р.р. дійсно надавалися чергові відпустки з місцем проведення відпустки - м.Харків і відповідно, видавалися відпускні квитки, які, в свою чергу, мають усі необхідні відмітки про постановку на облік і знятті з обліку в установах ВСП.

Як вбачається з пояснень позивача, він після прибуття з відпусток, звертався до командування в/частини з проханням компенсувати йому витрати за проїзд та надавав при цьому автобусні квитки до місця проведення відпустки і назад.

Однак, відповідач так і не виплатив позивачу цю грошову компенсацію за проїзд до місця проведення відпустки і назад, посилаючись на відсутність коштів та правових підстав для здійснення таких виплат.

Відповідно до вимог ст.14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», військовослужбовці та члени їх сімей дійсно мали право на безоплатний проїзд залізничним, повітряним, водним та автомобільним (за винятком таксі) транспортом у відпустку в межах України.

Однак, Законом України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів» від 17.02.2000 року №1459, було призупинено дію відповідних норм Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» відносно військовослужбовців, в т.ч. позивача, в частині одержання компенсації за проїзд у відпустку.

При цьому, також слід вказати, що згідно з п.65 Указу Президента України «Про Положення про проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців» №1053/2001 від 07.11.2001 року, військовослужбовцям, які відбувають у відпустку, видаються відпускні квитки встановленого зразка та військові перевізні документи або кошти для проїзду до місця проведення відпустки і назад. Після прибуття до місця проведення відпустки військовослужбовці зобов'язані стати на облік, а в разі відбуття - знятися з обліку в порядку, визначеному Статутом гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України.

Крім того, нормами «Керівництва з оформлення військових перевезень в Міністерстві оборони та розрахунків за них» (затв. наказом Міністра оборони СРСР від 08.10.1984р. №200), визначено, що військові перевізні документи видаються військовослужбовцям та членам їх сімей в військових частинах за місцем служби.

Разом з тим, з матеріалів справи та пояснень самого позивача встановлено, що останній з відповідним рапортом до командування в/частини про видачу йому військових перевізних документів (ВПД) на нього та членів його сім'ї для безоплатного проїзду до місця проведення відпустки і назад не звертався і останні йому, відповідно, не видавалися.

До того ж, слід зауважити, що позивач, в свою чергу, тривалий час проходячи в/службу на посаді юрисконсульта, в порушення вимог ст.71 КАС України, не надав судам обох інстанцій жодних належних і беззаперечних доказів того, що він взагалі подавав вищевказані документи (оригінали яких наявні в матеріалах справи без будь-яких відміток в/частини), авансовий звіт та відповідний рапорт до керівництва в/частини або безпосередньо до фінансового відділу з проханням оплатити йому проїзд до місця проведення відпустки і назад.

Згідно із приписами ст.ст.11,71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, у відповідності до ст.86 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

При цьому, у відповідності до ч.2 ст.71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, як суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти позову, що, в свою чергу, в даному випадку і було зроблено представником відповідача при розгляді справи в суді 2-ї інстанції.

Отже, за таких обставин, судова колегія вважає, що висновки суду першої інстанції про повне задоволення позовних вимог є помилковими та не ґрунтуються на діючому на той час законодавстві, у зв'язку з чим, даний позов підлягає задоволенню лише частково.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.198 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.

Таким чином, враховуючи, що судом першої інстанції порушені норми матеріального права, що призвело до частково неправильного вирішення справи, а також, що висновки суду не відповідають обставинам справи, судова колегія, керуючись п.п.3, 4 ч.1 ст.202 КАС України, вважає необхідним, скасувати постанову суду 1-ї інстанції та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 частково, а саме - в частині відшкодування грошової компенсації замість речового майна за період з 22 травня 2008р. по 06 серпня 2008р.

Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 202, 205, 207, 254 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу військової частини 830 відділу зберігання озброєння та військової техніки - задовольнити частково.

Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2009 року - скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Стягнути з військової частини А2365 (ЗКПО 07712436, смт.Вакуленчук Житомирської області) на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію замість недоотриманого речового майна за період з 22 травня 2008 року по 06 серпня 2008 року.

В решті позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Головуючий: Осіпов Ю.В.

Судді: Золотніков О.С.

Яковлєв О.В.