АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_____________________________________________________________________________

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2011 року. м. Одеса

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Одеської області у складі:

головуючого Косогор Г.О.

суддів Ткачук О.О., Ісаєвої Н.В.

при секретарі Султанової Ю.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 червня 2009 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виділ частки із спільного майна, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання фактичних шлюбних стосунків, виділ частки із спільного майна, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,

встановила:

У березні 2011 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про виділ частки із спільного майна, в якому просив визнати за ним право власності на приміщення 12,13, 13-а, 13-6,14,15,15-а,16 загальною площею 63,2 кв.м. що складає 38\100 частин вбудованого нежилого приміщення по АДРЕСА_1

ОСОБА_1 позов ОСОБА_2 визнала частково і звернулась до суду з зустрічним позовом, в якому просила суд визнати наявність фактичних шлюбних стосунків між сторонам у період з вересня місяця 2000 року по липень місяць 2004 року, визнати за ОСОБА_1 право власності на 13\40 частин вбудованого приміщення по АДРЕСА_1, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 вартість 1/2 частини обладнання та будівельних матеріалів, придбаних у період фактичних шлюбних стосунків у сумі 11 239 грн, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду в сумі 7 534 грн і моральну шкоду у сумі 5 000 грн.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 червня 2009 року позовні вимоги ОСОБА_2 було задоволено, позов ОСОБА_1 - задоволено частково.

На дане рішення була принесена апеляційна скарга ОСОБА_1, в якій ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та направлення справи на новий розгляд.

Заслухавши доповідача, який доповів зміст оскаржуваного рішення, доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

_____________________________________________________________________________

Справа № 22ц-7991/2011 Головуючий 1-ї інстанції:

Калашникова О.І.

Категорія: 6 Доповідач: Косогор Г.О.

Згідно ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду першої інстанції без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Згідно ст. 10 п.3 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд згідно ст. 11 п.1 ЦПК України розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Як вбачається з матеріалів справи, сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах з вересня 2000 року по липень 2004 року, спільних дітей не мають. 26 грудня 2000 року за договором дарування сторони набули право власності у рівних частках на 13\20 частин вбудованого приміщення-контори по АДРЕСА_1, які складались з 12.13.14 магазини, 5 - вбудована шафа, 6,16 - санвузли, 7,8,9-а- бари, 9- кухня, 11 -коридор. 15-склад, загальною площею 120,8 кв.м. У період з 2001 року по 2003 рік приміщення по АДРЕСА_1, були відремонтовані, реконструйовані і за зазначеною адресою обладнані перукарня (12,13,14,15,16) і бар (5.6.7.8,9,9-а), приміщення 11 було спільним для перукарні і бару. 3 травня 2001 року ОСОБА_2 отримав свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, а 18 вересня 2003 року - дозвіл на розміщення обґєкта торгівлі та сфери послуг (перукарня) АДРЕСА_1 ОСОБА_1 отримала свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи-підриємця 22 жовтня 2004 року, приміщення по АДРЕСА_1, здавала в оренду. У червні місяці 2004 року сторони припинили шлюбні стосунки, між ними виникли вкрай неприязливі відносини. Сторони не дійшли згоди щодо розподілу спільного майна та звернулись до суду з позовами.

Загальна площа спірного приміщення складає 121,8 кв.м.; між сторонами склався такий порядок користування приміщеннями: у володінні і користуванні ОСОБА_2 перебувають приміщення 12,13, 13-а,13-б,14,15,15-а,16 загальною площею 63,2 кв.м., де обладнано перукарню, у володінні і користуванні ОСОБА_1 перебувають приміщення 5,6,7,8,9,9-а, 11,11-6 загальною площею 58,6 кв.м., де обладнано магазин.

Ст.22 КпШС України, який діяв до 1 січня 2004 року, передбачала, що майно, набуте подружжям під час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. У Сімейному Кодексі України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, аналогічна норма закріплена у ст.60 - майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині і чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба, тощо) самостійного заробітку (доходу). Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина ні чоловік не зобовґязані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі. Ст.74 КС України, яка діє з 01 січня 2004 року і не має зворотньої дії в часі, передбачає право на майно чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою. Для застосування зазначенних наслідків до прав та обовґязків подружжя на майно, що їм належить, фактичному подружжю належить довести наявність співжиття, спільного господарства, прояву подружніх відносин перед третіми особами, взаємної матеріальної підтримки і т.п. У даному випадку права та обов'язки сторін як фактичного подружжя можуть застосовуватися тільки до майна, набутого сторонами з 01 січня 2004 року по 01 липня 2004 року. Щодо майна, набутого сторонами до 01 січня 2004 року і після 01 липня 2004 року належить застосовувати норми ст.17 Закону України "Про власність" і норми ст.ст.356-359 ЦК України.

Таким чином, вбудовані приміщення по АДРЕСА_1 не є спільним майном подружжя, а є спільною частковою власністю фізичних осіб. Договором дарування визначено, що частки ОСОБА_2 і ОСОБА_1 у зазначеному майні рівні. До 01 липня 2004 року право спільної часткової власності здійснювалось співвласниками ОСОБА_2 і ОСОБА_1 за згодою (реконструкція приміщень, обладнання парикмахерської і бару). ОСОБА_2 і ОСОБА_1 договір про порядок

володіння та користування спільним майном відповідно до їх часток не укладали. На момент вирішення спору судом між сторонами існував порядок користування спірним приміщенням, за яким у володінні і користуванні ОСОБА_2 перебувають приміщення 12,13,14,15,16 загальною площею 63.2 кв.м., що складає 38/100 часток, дійсною вартістю 622 680 грн. У володінні і користуванні ОСОБА_1 перебувають приміщення 5,6,7,8,9,11,11-б загальною площею 58.6 кв.м., що складає 27\100 часток дійсною вартістю 605 564 грн. У висновку експерта за №16758/16759 від 19 жовтня 2005 року міститься відповідь, що існуючий порядок розподілу спірного приміщення є єдиним технічно доцільним варіантом розподілу з урахуванням і збереженням функціонального призначення приміщень. Від ідеальних часток сторін у спільному майні існуючий варіант розподілу відрізняється на 7\100 частин дійсною вартістю 17116 грн. Ця різниця, як вірно вказано у рішенні суду, підлягала стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1

Суд перевірив усі докази, які навели сторони у підтвердження своїх вимог та заперечень, навів у рішенні фактичні обставини, які були встановлені судом при розгляді справи, вірно застосував правові норми, що регулюють ці правовідносини, та зробив обгрунтований висновок про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1, та задоволення позову ОСОБА_2

Колегія суддів не приймає до уваги посилання у апеляційній скарзі ОСОБА_1 щодо стягнення з ОСОБА_2 на її користь вартості обладнання та будівельних матеріалів в період фактичних шлюбних відносин, стягнення матеріальної шкоди у розмірі 7 534 грн і моральної шкоди у розмірі 5 000 грн, оскільки вони є безпідставними. ОСОБА_1 не надала суду доказів щодо неправомірності дій ОСОБА_2, причинного звґязку між його діями та неотриманою орендною платою, не довела також вину ОСОБА_2 щодо відшкодування моральної шкоди.

Правових підстав для направлення справи на новий розгляд, як того просить ОСОБА_1 Колегія суддів не вбачає.

Таким чином, колегія суддів дійшла до висновку, що суд першої інстанції в межах заявлених вимог повно і всебічно розглянув справу, дав належу оцінку наданим доказам, постановив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 301, 303, 304, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - відхилити.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 червня 2009 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена на протязі двадцяти днів з дня проголошення до суду касаційної інстанції.

Головуючий : Г.О. Косогор

Судді : О.О. Ткачук

Н.В. Ісаєва