-
скопійовано
-
-
-
-
-
скопійовано
-
-
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа № 2/21710.01.12
За позовомФізичної особи підприємця ОСОБА_1
ДоТовариства з обмеженою відповідальністю «Український промисловий альянс»
Треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні
Позивача
1) ОСОБА_2
2) ОСОБА_3
Провизнання договорів недійсними
Суддя Домнічева І.О.
Представники:
Від позивача ОСОБА_4
Від відповідача Медведь А.В.
Від третіх осіб не зявилися
Обставини справи:
В провадженні Господарського суду Запорізької області знаходилася справа № 22/5009/5361/11 за позовом Фізичної особи підприємця ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Український промисловий альянс», за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсними Кредитного договору №67/КВ-08 від 05.09.2008р., Іпотечного договору №67/Zфквіп-08 від 05.09.2008р. та Договору поруки №67/Zпор-08 від 05.09.2008р.
Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 13.10.2011р. справу № 22/5009/5361/11 було скеровано за підсудністю до Господарського суду міста Києва.
В Господарському суді міста Києва справу № 22/5009/5361/11 передано на розгляд судді Домнічевій І.О.
Ухвалою від 27.10.2011р. суд прийняв до провадження справу № 22/5009/5361/11 Господарського суду Запорізької області та присвоїв справі №2/217 Господарського суду міста Києва, розгляд справи призначив на 15.11.2011р., та зобовязав позивача і відповідача надати суду визначені ухвалою письмові пояснення та докази.
Ухвалою від 15.11.11р. судом розгляд справи відкладався, в судових засіданнях 08.12.2011р. та 20.12.2011р. судом оголошувались перерви.
Представником відповідача в судовому засіданні 15.11.11р. подано документи на виконання вимог ухвали суду про порушення провадження у справі від 27.10.2011р.
Позивачем вимоги ухвали суду про порушення провадження у справі від 27.10.2011р. в письмовому вигляді не виконані, проте надано суду усні пояснення, що позивач підтримує раніше заявлений позов в повному обсязі.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (розяснення Президії Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 № 02-5/289 із змінами «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України»).
Крім того, в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 14.08.2007р. № 01-8/675 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року»(пункт 15) зазначено, що відповідно до пункту 2 частини другої статті 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити, зокрема, місцезнаходження сторін (для юридичних осіб).
Згідно із статтею 93 Цивільного кодексу України місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.
У пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007р. N 01-8/123 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році»зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.
З матеріалів справи вбачається, що ухвали суду надсилались сторонам та третім особам за адресами, зазначеними в позовній заяві та документах, доданих до матеріалів справи.
В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.
Сторони та треті особи були належним чином повідомлені про призначення справи до розгляду в засіданні суду, про час і місце його проведення.
Представники Позивача у судових засіданнях підтримували викладені у позові обставини, та просили позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Представники Відповідача у судових засіданнях проти позову заперечували з підстав, наведених у відзиві та просили в позові відмовити повністю.
Представники третіх осіб в призначені судові засідання не зявилися, про поважні причини неявки цих представників в судові засідання суд не повідомлений. Клопотань про відкладення розгляду справи він них не надходило.
В судовому засіданні 10.01.12р. судом було оголошено вступну і резолютивну частини рішення у справі.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, оглянувши надані оригінали документів, на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог та заперечень, та копії яких долучені до матеріалів справи, суд
ВСТАНОВИВ:
5 вересня 2008 року між фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 - (Позичальник, Позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк»(Банк, Відповідач) укладено кредитний договір № 67 КВ-08 (Кредитний договір).
На умовах Кредитного договору Банк зобов'язується надати Позичальнику грошові кошти в розмірі 30000 доларів США з цільовим призначенням - поповнення обігових коштів, а Позивальник в свою чергу зобов'язується повернути кредит та сплатити визначені Кредитним договором платежі за користування кредитом.
В забезпеченням виконання зобов'язання за кредитним договором укладені:
- Іпотечний договір №67/Zквіп-08 від 05 вересня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ТОВ «Український промисловий банк», за яким предметом іпотеки є нерухоме майно - квартира №5 в будинку №34 по вул. Курчатова в м. Енергодар Запорізької області;
- Договір поруки №67/Zпор-08 від 5 вересня 2008 року, за яким поручителем є ОСОБА_2.
Згідно п. 1.1 Кредитного договору кінцева дата повернення кредиту - «04»вересня 2015 року.
Наданими Відповідачем та залученими до матеріалів справи копією Меморіального ордеру №110461 від 05.09.2011р. та випискою з особового рахунку позивача від 05.09.2008р. підтверджується виконання Відповідачем умов кредитного договору та надання Позивачу кредитних коштів в розмірі 30000 доларів США за курсом 485,0300 грн. за 100 доларів США, всього в розмірі 145509 грн., і вказану суму кредитних коштів в розмірі 145509 грн. Відповідачем було перераховано на рахунок Позивача.
Позивач вважає, що Кредитний договір суперечить законодавству України з причин, що :
- кредит на поповнення обігових коштів від 05.09.08 повинен бути виражений тільки у валюті України - гривні, тому банк не мав права надавати кредит в доларах США, а зобов'язаний був надати лише у гривні, і відповідно, позичальник - виконати зобов'язання лише у гривнях;
- кредитний договір від 31.07.08 не містить істотних умов, обов'язковість яких передбачена ст. 345 Господарського кодексу України, а саме, відсутні істотні умови, що передбачають відповідальність банку щодо видачі кредиту.
Проте, з позицією позивача, викладеною у позові та наведеною вище, суд не може погодитись з наступних підстав.
Відповідно до статті 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Разом з тим, визначаючи правовий статус гривні, вказана норма Основного Закону не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Частина 1 статті 533 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Між тим, диспозиція норми частини 3 цієї статті дозволяє використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Аналогічний режим використання національної та іноземної валюти при виконанні грошових зобовязань передбачений ГК України. Зокрема, частиною 2 статті 198 ГК України встановлено, що грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях; грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.
Спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті.
Так, згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до статті 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” кошти гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.
Згідно з статтею 345 ГК України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.
Статті 47 та 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” (далі Декрет), стаття 1 якого відносить надання кредитів в іноземній валюті до валютних операцій.
Частиною 1 статті 5 Декрету передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.
При цьому, генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання (частина 2 статті 5 Декрету).
Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції (частина 4 статті 5 Декрету).
Індивідуальної ліцензії потребують, зокрема, такі операції:
- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі (підпункт “в”пункту 4 статті 5 Декрету);
- використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт “г” пункту 4 статті 5 Декрету).
На сьогодні законодавством не встановлено терміни та суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина, з огляду на відсилочний характер норми Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті.
Національний банк України у своєму листі за № 13-210/7871-22612 від 07.12.2009 “Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті” у зв'язку з запитами банків з питання щодо правомірності укладання кредитних договорів в іноземній валюті повідомив про те, що операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.
Таким чином, операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.
Відповідно до норм статей 192, 533, 1054 ЦК України, статті 198 ГК України, статей 32, 44 Закону України “Про Національний банк України”, статей 2, 47, 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, статей 1, 4, 34 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, статей 1, 3, 5 Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію Національного банку України на здійсненну валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачу видана Національним банком України Банківська ліцензія № 67, згідно з якою відповідачу надано право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України “Про банки та банківську діяльність”.
Окрім того, в матеріалах справи наявний виданий Національним банком України Дозвіл №67-6 з додатком до нього на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону України “Про банки та банківську діяльність” згідно з додатками до цих дозволів. Так, відповідно до додатків до цих дозволів Відповідач має право здійснювати, зокрема, операції з валютними цінностями щодо залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України, і ін.
З вищевикладеного вбачається, що Відповідач на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.
Додатково слід зазначити, що порядок та умови видачі Національним банком України резидентам і нерезидентам індивідуальних ліцензій на використання безготівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу регламентує Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу (затверджено постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року за № 1429/10028; далі Положення), яке було розроблено Національним банком України відповідно до вимог статей 5, 11, 13 Декрету, а також статей 7 і 44 Закону України “Про Національний банк України” (пункти 1.1, 1.2 Положення).
Відповідно до пункту 1.5 вказаного Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, зокрема, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями). У всіх інших випадках використання іноземної валюти як засобу платежу можливе лише за наявності ліцензії.
Виходячи з наведеного, надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України у жодної зі сторін кредитного договору.
Крім того, суд зауважує, що відсутність у сторін індивідуальної ліцензії Національного банку України не дає підстав для визнання недійсними кредитних договорів, у яких містяться положення про видачу кредитів у іноземній валюті та сплату відсотків за користування цими кредитами іноземною валютою.
Відсутність у необхідних випадках відповідних індивідуальних ліцензій може бути підставою лише для застування до учасників валютних відносин передбачених законодавством України певних заходів відповідальності.
Також, щодо посилань Позивача, що Кредитний договір не містить істотних умов, обов'язковість яких передбачена ст. 345 ГК України, а саме, відсутні істотні умови, що передбачають відповідальність банку щодо видачі кредиту, суд зазначає наступне.
Договір є погоджена дія двох або більше сторін спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частини 1, 2, 4 статті 202 ЦК України).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 ЦК України).
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 ЦК України).
Частиною 7 статті 179 ГК України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ст. 180 ГК України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Як вбачається з умов Кредитного договору при його укладенні сторони погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Про те, що на момент укладення Кредитного договору сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов договору та бажали настання цивільних прав та обов'язків, свідчать підписи сторін на спірному договорі.
Укладаючи Кредитний договір сторони були вільними в укладені договору та визначенні (погодженні) його умов, а відтак дія учасників правочину, які реалізували свої права на набуття цивільних прав та обовязків шляхом укладання (підписання) правочину відповідала внутрішній волі сторін.
Як Позивач, так і Відповідач під час укладення Кредитного договору були вільними в його укладенні та могли укласти договір на визначених умовах, запропонувати внести зміни до договору щодо пунктів, з якими сторони не погоджуються, або ж відмовитись від його укладення взагалі та укласти договір з іншим контрагентом, або на інших умовах.
Відповідно до ч. 2 ст. 345 ЦК України, у кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Проте умови, наведені в ч. 2 ст. 345 ЦК України не є істотними умовами договору кредитування, оскільки істотні умови прямо передбачені іншою нормою ГК України та оскільки ст. 345 ЦК не містить протилежної вказівки, тому відсутність у кредитному договорі умов щодо відповідальності сторони, зобовязанням якої є надання кредиту, не є підставою згідно ст.ст. 203, 215 ЦК України для визнання кредитного договору недійсним (аналогічної думки дотримується Вищий господарський суд України в постанові від 13.01.2011р №34/302).
Як було встановлено у ході судового розгляду, відповідач (Банк) належним чином виконав свої зобовязання та надав позивачу (Позичальнику) кредит у сумі, визначеній у Кредитному договорі.
Відповідно до частини 2 статті 16 ЦК України, одним із способів захисту цивільного права може бути зокрема, визнання правочину недійсним.
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України. Недійсним також є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).
У пункті 1 роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 № 02-5/111 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” зазначено, що вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Згідно зі статтею 33 ГПК України обов'язок доказування тих обставин, на які посилається сторона як на підставу своїх вимог і заперечень, покладається на цю сторону.
Усі вищенаведені вимоги статті 203 ЦК України, додержання яких є необхідним для чинності правочину, були дотримані сторонами під час укладання Кредитного договору; позивачем не доведено суду протилежного.
Частиною 2 статті 548 ЦК України передбачено, що недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Недійсність Іпотечного договору №67/Zквіп-08 від 05 вересня 2008 року та Договору поруки №67/Zпор-08 від 5 вересня 2008 року Позивач обґрунтовує недійсністю основного зобовязання Кредитного договору.
Позаяк відсутні підстави для визнання Кредитного договору недійсним, і як наслідок зобовязання, що випливають з останнього є дійсними, то, відповідно, відсутні й підстави для визнання недійсним договорів іпотеки та поруки на підставі, заявленій позивачем - відповідно до частини 2 статті 548 ЦК України.
Враховуючи все вищенаведене, оскільки Позивач не довів суду належними засобами доказування обґрунтованість своїх позовних вимог, господарський суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для їх задоволення.
Судові витрати відповідно до статей 44, 49 ГПК України покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 2, 12, 13, 16, 33, 34, 49, 64, 75, 82, 83, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
В задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Суддя І.О.Домнічева
Повне рішення складено 16.01.12р.
скопійовано
-
скопійовано
-
