КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01601, м.Київ, пров. Рильський, 8т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.01.2012 № 30/314

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:Майданевича А.Г.

суддів: Мальченко А.О.

Гаврилюка О.М.

за участю представників сторін: згідно з протоколом судового засідання від 16.01.2012 року

розглянувши апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на рішення господарського суду міста Києва від 15.11.2011року (повний текст підписано 22.11.2011 року)

по справі № 30/314 (суддя Ващенко Т.М.)

за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_3

дофізичної особи-підприємця ОСОБА_2

простягнення 77634,39 грн,-

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 15.11.2011 року по справі № 30/314 позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь відповідача 46910,06 грн. основного боргу, 1777,44 грн. 3% річних, 4831,74 грн. інфляційних втрат, 535,19 грн. держмита, 162,69 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, фізична особа-підприємець ОСОБА_2 звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення суду, яким в позові відмовити. В своїх доводах відповідач посилався на те, що при прийнятті рішення судом першої інстанції мало місце невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21.12.2011 року по справі №30/314 апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_2 було прийнято до провадження та призначено розгляд справи у судовому засіданні за участю повноважних представників сторін.

Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 на підставі ст. 96 ГПК України надано суду відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просить у задоволенні апеляційної скарги ФОП ОСОБА_2 на рішення господарського суду міста Києва від 15.11.2011року у справі № 30/314 відмовити, рішення суду залишити без змін.

Представник позивача приймав участь в судовому засіданні та надав свої пояснення й заперечив проти доводів, які викладені відповідачем в апеляційній скарзі та просив рішення господарського суду міста Києва від 15.11.2011 року залишити без змін, а апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_2 - без задоволення.

В судове засідання відповідач не зявився, повноважного представника в судове засідання апеляційної інстанції не направив, своїм процесуальним правом, передбаченим статтею 22 Господарського процесуального кодексу України, не скористався. Враховуючи те, що в матеріалах справи містяться докази належного повідомлення всіх учасників судового процесу про час та місце проведення судового засідання про розгляд апеляційної скарги, а також приймаючи до уваги те, що ухвалою про призначення справи до розгляду учасників судового процесу було попереджено, що неявка представників сторін без поважних причин у судове засідання не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за можливе розглянути справу без участі представника відповідача в судовому засіданні.

Згідно з ст. 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі XII Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 101 ГПК України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не звязаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, 17.09.2007 року між товариством з обмеженою відповідальністю «ВіЕйБі Лізинг» (лізингодавець) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (лізингоодержувач) укладено договір № 070917-24/ФЛ-Ф-О фінансового лізингу (далі договір фінансового лізингу), відповідно до умов якого (п. 1.1) предметом даного договору є надання лізингодавцем в платне володіння та користування на умовах фінансового лізингу лізингоодержувачу предмету лізингу, найменування, модель, ціна одиниці, кількість і загальна вартість на момент укладення договору якого наведена в специфікації (додаток № 2 до договору), для підприємницьких цілей у власній господарській діяльності лізингоодержувача на визначений строк, за умови сплати останнім періодичних лізингових платежів.

За умовами пункту 2.1 договору фінансового лізингу строк користування лізингоодержувачем майном становить 37 місяців з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі майна згідно пункту 4.3 даного договору за умови належної сплати ним лізингових платежів та належного користування майном за цим договором.

Відповідно до п. 3.1 договору фінансового лізингу визначено, що лізингоодержувач виплачує лізингодавцю лізингові платежі відповідно до графіку сплати лізингових платежів (додаток № 1 до договору) та пунктів 3.4.1-3.4.5 договору. Лізингові платежі включають: платежі по відшкодуванню (компенсації) частини вартості майна; винагороду (комісію) лізингодавцю за отримане у лізинг майно, з врахуванням коригування, вказаного в пунктах 3.4.1-3.4.5 договору.

29.06.2010 року між товариством з обмеженою відповідальністю «ВіЕйБі Лізинг» (первісний кредитор) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 (новий кредитор) укладено договір № 100629-1/І відступлення права вимоги (далі договір про відступлення права вимоги), відповідно до умов якого (п. 1) первісний кредитор уступає, а новий кредитор приймає на себе право вимоги, належне первісному кредиторові, і стає кредитором (лізингодавцем) за договором фінансового лізингу № 070917-24/ФЛ-Ф-О від 17.09.2007 року (далі - основний договір), укладеним між первісним кредитором та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (далі боржник).

Пунктами 2, 3, 4, 5 договору про відступлення права вимоги встановлено, що з моменту підписання сторонами цього договору, до нового кредитора переходять у повному обсязі усі права та обовязки лізингодавця за основним договором. Первісний кредитор відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання цієї вимоги боржником. В момент підписання цього договору первісний кредитор передає новому кредитору всю інформацію і документацію, що підтверджує його права і обовязки як лізингодавця за основним договором, а новий кредитор вважає належною та достатньою. Новий кредитор повідомлений про вимоги, права та обовязки сторін за основним договором між первісним кредитором і боржником.

Згідно з п. 6 договору про відступлення права вимоги визначено, що з моменту підписання цього договору незалежно від виконання зобовязання боржником новому кредитору у первісного кредитора виникає право вимоги до нового кредитора в сумі 83504,11грн. у т.ч. ПДВ, а новий кредитор зобовязаний виконати зобовязання перед первісним кредитором протягом 30 календарних днів із дня набуття чинності цього договору.

30.06.2010 року ТОВ «ВіЕйБі Лізинг» на адресу відповідача було надіслано лист № 2063 з повідомленням про те, що 29.06.2010 року між позивачем та ТОВ «ВіЕйБі Лізинг» було укладено договір про відступлення права вимоги, за яким всі права та обовязки ТОВ «ВіЕйБі Лізинг» перейшли до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3

У жовтні 2011 року фізична особа-підприємець ОСОБА_3 звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2про стягнення 63486,32грн. основного боргу, 4012,59 грн. 3 % річних, 10135,48 грн. інфляційних втрат.

В обґрунтування своїх позовних вимог, позивач вказує на те, що відповідач в порушення умов договору фінансового лізингу зобовязання щодо сплати лізингових платежів виконує не в повному обсязі, у звязку з чим у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 за період з липня 2009 року по червень 2010 року виникла заборгованість перед фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3, як перед новим кредитором, яка становить 46 910,06 грн.

При прийнятті оскаржуваного рішення, місцевий господарський суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та про наявність підстав для задоволення позову в частині стягнення суми основного боргу в розмірі 46 910,06 грн.

Крім того, при перевірці правильності обчислення позивачем нарахованих позивачем сум трьох процентів річних та інфляційних втрат, судом першої інстанції встановлено, що позивачем допущено помилку, у звязку з чим з відповідача на користь позивача за розрахунком суду першої інстанції підлягає стягненню 4831,74грн. інфляційних втрат та 1777,44 грн. 3 % річних.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 46910,06 грн. основного боргу, 1777,44 грн. 3% річних, 4831,74 грн. інфляційних втрат, з огляду на наступне.

Пункт 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачає, що підставами виникнення цивільних прав та обовязків, зокрема, є: договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 173 ГК України визначено, що в силу зобовязання одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку.

Відповідно до ст. 526 ЦК України та п. 1 ст. 193 ГК України зобовязання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону та договору. Згідно зі ст. 525 ЦК України та п. 7 ст. 193 ГК України одностороння відмова від зобовязання не допускається.

В силу ч. 1 ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобовязується передати другій стороні (лізингоодержувачу) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг) на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

У відповідності до ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, повязаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Пунктом 3 частини 2 статті 11 ЗУ «Про фінансовий лізинг» передбачено, що лізингоодержувач зобовязаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.

Згідно з ч.2 ст.1 ЗУ «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобовязується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Частиною 1 статті 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг» визначено, що сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.

Нормами ч. 3 ч. 2 ст. 11 ЗУ «Про фінансовий лізинг» регламентовано, що лізингоодержувач зобовязаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.

Таким чином, укладаючи договір фінансового лізингу, відповідач зобовязався належним чином сплачувати ТОВ «ВіЕйБі Лізинг» (лізингодавцю) лізингові платежі.

Наявні в матеріалах справи докази підтверджують факт передачі майна у лізинг відповідачу та наявність у відповідача заборгованості по сплаті лізингових платежів.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобовязанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобовязується або не зобовязується їх оплатити.

Згідно з ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобовязанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобовязання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до ст. 514, ч. 1 ст. 516 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобовязанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобовязанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як зазначалось вище, 29.06.2010 року між ТОВ «ВіЕйБі Лізинг» та ФОП ОСОБА_3 укладено договір № 100629-1/І відступлення права вимоги, відповідно до умов якого у третьої особи виникло право вимоги до позивача в сумі 83504,11 грн. у т.ч. ПДВ, а позивач зобовязаний виконати зобовязання перед ТОВ «ВіЕйБі Лізинг» протягом 30 календарних днів із дня набуття чинності договору про відступлення права вимоги.

У даному випадку, ані законом, ані договором не були встановлені обмеження щодо здійснення уступки права вимоги за договором, в тому числі не передбачалось одержання згоди боржника на таку уступку.

При прийнятті оскаржуваного рішення, судом першої інстанції достовірно було встановлено, що за період з липня 2009 року по червень 2010 року на підставі рахунків-фактур: № СФ-910750 від 24.07.2009 року на суму 4027,09 грн., № СФ-912527 від 25.08.2009 року на суму 4183,48 грн., №СФ-914357 від 25.09.2009 року на суму 4162,88 грн., №СФ-916003 від 23.10.2009 року на суму 4087,11грн., № СФ-917577 від 25.11.2009 року на суму 4028,08грн., № СФ-919080 від 25.12.2009року на суму 3943,45 грн., № СФ-920819 від 25.01.2010року на суму 3914,44 грн., №СФ-922369 від 25.02.2010 року на суму 3848,38 грн., №СФ-923796 від 25.03.2010 року на суму 3741,52грн., № СФ-925129 від 23.04.2010 року на суму 3714,60грн., №СФ-926362 від 25.05.2010року на суму 3654,74 грн., № СФ-926362 від 25.05.2010року на суму 3654,74 грн., №СФ-927722 від 25.06.2010 року на суму 3604,29 грн., відповідач повинен був сплатити лізингові платежі за договором фінансового лізингу в сумі 46910,06 грн.

Частиною 1 статті 530 ЦК України визначено, що якщо у зобовязанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідачем у встановлений договором фінансового лізингу строк (згідно графіку сплати лізингових платежів) свого обовязку по перерахуванню коштів не виконав, допустивши прострочення грошового виконання, в звязку з чим заборгованість відповідача перед позивачем за договором фінансового лізингу за період, який заявлено позивачем у даній справі, становить 46910,06грн.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання скаржника на неправомірність включення позивачем до складу лізингових платежів коефіцієнту зміни курсу долару США на дату сплати лізингового платежу у порівнянні з курсом, за яким банківська установа фактично здійснила продаж (конвертування у гривню) кредиту в іноземній валюті, з огляду на наступне.

Чинне законодавство України не забороняє сторонам при визначенні грошового зобовязання використовувати як грошовий еквівалент іноземну валюту, при цьому порядок визначення сум, що підлягають сплаті у гривнях сторони можуть визначити у договорі.

Відповідно до статті 524 ЦК України визначено, що зобовязання має бути виражене у грошовій одиниці України гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобовязання в іноземній валюті.

Пунктом 1 Постанови Кабінету міністрів України «Про удосконалення порядку формування цін» від 18.12.1998 року № 1998 встановлено, що формування, встановлення та застосування субєктами підприємництва вільних цін на території України здійснюється виключно у національній грошовій одиниці. Вважати під час формування цін обґрунтованим врахування витрат у доларовому еквіваленті лише в частині імпортної складової структури ціни.

Згідно з п. 1 Класифікатора іноземних валют та банківських металів, затверджених постановою Правління Національного Банку України від 04.02.1998 року № 34, валюта долар США, віднесена до вільно конвертованої валюти, яка широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та продається на головних валютних ринках світу і дозволяється для здійснення інвестицій в Україну, та банківські метали (1 група).

Водночас, жодних обмежень можливості використовувати співвідношення курсу іноземної валюти при проведенні індексації плати за надання майна в користування ані вказаною постановою, ані іншими нормами законодавства, не передбачено.

Таким чином, чинне законодавство обмежує застосування іноземної валюти лише як засобу платежу в розрахунках між резидентами і не містить приписів щодо заборони на вираження грошових зобовязань і визначення ціни продукції, робіт чи послуг в іноземній валюті.

З огляду на зазначене вище, положення договору фінансового лізингу та графіки сплати лізингових платежів повністю відповідають вимогам наведених вище норм чинного законодавства, оскільки визначають розмір лізингових платежів в гривнях та передбачають, що платежі мають сплачуватись в гривнях.

Згідно із ст. 599 ЦК України зобовязання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України належним є виконання, що відповідає умовам договору, вимогам закону та інших актів цивільного законодавства. У разі якщо зобовязання виконано не належним чином, то воно не припиняється, а на сторону, яка допустила неналежне виконання, покладаються додаткові юридичні обовязки, у тому числі передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобовязання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобовязання, на вимогу кредитора зобовязаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми. якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

З огляду на зазначене вище вбачається, що наслідки прострочення боржником грошового зобовязання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобовязання.

Отже, встановлені ст. 625 ЦК України три проценти річних та інфляційні витрати підлягають нарахуванню до моменту фактичного виконання грошового зобовязання, а відповідач зобовязаний сплатити інфляційні втрати та три проценти річних від простроченої суми за період з 30.07.2010 року по 02.11.2011 року.

Таким чином, судова колегія погоджується з висновком місцевого господарського суду, що позовні вимоги про стягнення з відповідача основного боргу в сумі 46910,06 грн. документально підтверджені та відповідачем не спростовані, а тому вимоги є законними, обґрунтованими належним чином та такими, що підлягають задоволенню. Також підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення трьох процентів річних у розмірі 1777,44 грн., та інфляційних витрат у розмірі 4831,74грн. за прострочення виконання взятих на себе грошових зобовязань за перерахунком суду першої інстанції.

Щодо інших доводів апеляційної скарги, колегія не бере їх до уваги, оскільки прийшла висновку про їх необґрунтованість. Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень викладених в поданій апеляційній скарзі, апелянтом не було надано суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ст.33 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Проте, в даному випадку, відповідач, всупереч вимог вказаних норм закону, не надав суду апеляційної інстанції належних доказів на підтвердження своїх доводів та вимог, заявлених в апеляційній скарзі.

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду міста Києва від 15.11.2011 року прийнято після повного зясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, та відповідністю висновків, викладених в рішенні суду обставинам справи, а також у звязку із правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, і є таким що відповідає нормам закону.

Зважаючи на те, що доводи відповідача законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, рішення господарського суду міста Києва від 15.11.2011 року слід залишити без змін, а апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 без задоволення.

Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 49 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 49, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на рішення господарського суду міста Києва від 15.11.2011року у справі №30/314 залишити без задоволення.

2.Рішення господарського суду міста Києва від 15.11.2011 року у справі №30/314 залишити без змін.

3.Справу № 30/314 повернути до господарського суду міста Києва.

Постанову Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку, передбаченому ст.107 ГПК України.

Постанова Київського апеляційного господарського суду за наслідками перегляду відповідно до ст.105 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття.

Головуючий суддяМайданевич А.Г.

СуддіМальченко А.О.

Гаврилюк О.М.

23.01.12 (відправлено)