Постанова

Іменем України

26.04.2011 р. справа №31/62

Донецький апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого

:

суддів

І. В.,

Акулової Н. В., Зубченко І. В.

за участю

представників сторін:

від позивача:

_1 - довіреність № 3796 від 29.11.2010р.;

від відповідача:

_2 - довіреність б/н від 05.05.2010р.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

селянського

(фермерського господарства) «Форум»с.Свободне Волноваського району Донецької області

на рішення господарського суду

Донецької області

від

25.02.2011р.

у справі

31/62 (суддя Ушенко Л.В.)

за позовом

з обмеженою відповідальністю «ВіЕйБі Лізинг»м. Київ

до

(фермерське господарство) «Форум»с.Свободне Волноваського району Донецької області

про

основного боргу у розмірі 360 294,43грн., пені –21 753,04грн., 3% річних –3 183,55грн., збитків, понесених у зв’язку із знеціненням грошових коштів у сумі 12 423,35грн., штрафу –33 441,22грн.

зустрічним позовом про

недійсним договору лізингу

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «ВіЕйБі Лізинг»(далі –Товариство) звернулась до господарського суду з позовом до відповідача, селянське (фермерське господарство) «Форум»(далі –Господарство) про стягнення основного боргу в сумі 360 294,43грн., 3% річних в розмірі 3 183,55грн., інфляційних в сумі 12 423,35грн., пені в сумі 21 753,04грн. та штрафу в сумі 33 441,22грн.

05.11.2010 р. Господарство звернулось до господарського суду із зустрічним позовом до Товариства про визнання недійсним договору фінансового лізингу № 071219-39/ФЛ-Ю-А від 19.12.2007р.

Ухвалою господарського суду Донецької області від 05.11.2010 р., залишено без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 01.12.2010р., було відмовлено в прийняті зустрічного позову.

Постановою Вищого господарського суду України від 12.01.2011р. вказані процесуальні документи скасовані, а справа направлена для розгляду по суті до господарського суду Донецької області первісного та зустрічного позову.

На підставі зазначеного, ухвалою від 18.02.2011р. зустрічна позовна заява прийнята для сумісного розгляду з первісним позовом.

Рішенням господарського суду Донецької області від 25.02.2011р. у справі за №31/62 задоволено первісний позов у повному обсязі; у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції за первісним позовом мотивовано обґрунтованістю, доведеністю позовних вимог в частині стягнення основного боргу, вірним розрахунком інфляційних, 3% річних, пені та штрафу. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив з того, що оскільки договір фінансового лізингу, який укладений між сторонами, носить характер непрямого лізингу, то відсутність у лізингодавця права власності на майно що підлягало передачі за договором фінансового лізингу, не є підставою для визнання цього правочину недійсним.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції Господарство звернулась до Донецького апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить суд скасувати рішення місцевого господарського суду у повному обсязі та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні первісних позовних вимог у повному обсязі, зустрічні позовні вимоги - задовольнити.

В обґрунтування своїх вимог заявник апеляційної скарги посилається на порушення норм матеріального права. За ствердженням скаржника, суд не надав належної оцінки умовам п.1.2 договору фінансового лізингу № 071219-39/ФЛ-Ю-А 19.12.2007р. та положенням ч. 1 ст.292 Господарського кодексу України, що передбачає передання Товариством майна у лізинг, яке на момент укладення договору належить йому на праві власності. Тому, як вважає позивач за зустрічним позовом, договір укладений з порушенням вимог ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, є недійсним відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України.

Крім того, заявник посилався як на підставу для визнання спірного договору недійсним, на ті обставини, що сторонами не було визначено предмет договору, а саме індивідуальні ознаки речі, оскільки згідно положень статей 3, 6 Закону України «Про фінансовий лізинг»предметом договору лізингу може бути неспоживча річ, що визначена індивідуальними ознаками. Скаржник також наголошував, що, на його думку, суд дійшов помилкового висновку про те, що спірний договір є розірваним , оскільки дії з припинення зобов’язання були здійснені позивачем в односторонньому порядку без виконавчого напису нотаріуса, що передбачено ст. 7 Закону. Також посилався на помилковий висновок суду щодо права позивача за первісним позовом в односторонньому порядку змінювати розмір лізингових платежів, оскільки коригування розміру лізингових платежів на валютний курс НБУ вважає саме зміною істотних умов договору, що підлягає узгодженню шляхом укладення додаткової угоди. Апелянт також зазначив, що сума основного боргу складається з платежів, які не відповідають узгодженому сторонами графіку платежів та доказів вручення Господарству рахунків на коригування їх розміру до суду надано не було.

Представник скаржника у судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу у повному обсязі.

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу та судовому засіданні вимоги скаржника не визнав, вважає оскаржуване рішення суду обґрунтованим та прийнятим у відповідності до законодавства.

Розглянув матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухав представників сторін, суд встановив наступне.

19.12.2007р. між сторонами був укладений договір фінансового лізингу №071219-39/ФЛ-Ю-А (далі –Договір) з додатками, відповідно до умов якого лізингодавець (позивач за первісним позовом) надає в платне володіння та користування на умовах фінансового лізингу лізингоодержувачу (відповідачу за первісним позовом) предмет лізингу, найменування, модель, ціна одиниці, кількість і загальна вартість на момент укладення договору якого наведена в специфікації (додаток №2 до Договору) для підприємницьких цілей у власній господарській діяльності лізингоодержувача на визначений строк, за умови сплати останнім періодичних лізингових платежів. Майно є власністю лізингодавця протягом усього строку дії договору (п. 1.2 Договору).

Сторони встановили, що Договір вступає в дію з моменту підписання та діє до повного виконання сторонами зобов’язань (п. 18 Договору).

19.02.2008 р. між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до договору, відповідно до якої внесені зміни до п. 3.2 щодо загальної вартості майна, п.7.1.1 договору щодо періоду страхування та визначили графік сплати лізингових платежів.

31.10.2008 р. між сторонами укладено додаткову угоду до договору, відповідно до якої внесені зміни до п. 3.3, 3.4.1, 3.4.2, 7.10, 7.12, 17.3.5, внесені зміни до додатку №1 до договору.

Договір та додаткові угоди підписані сторонами без зауважень та скріплені печатками.

За специфікацією (в редакції додаткової угоди №1 від 19.02.2008р.) визначено майно, яке підлягає передачі в лізинг: новий сідельний тягач Scania Griffin, 2007 р.в. P114GA4*2NA340 вартістю 568 082грн. та напівпричіп сталевий Бодекс, 2007 р.в. вартістю 267 948,42грн.

27.02.2008 р. між сторонами був підписаний акт прийому-передачі майна в користування за Договором.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач за первісним позовом посилався на неналежне виконання відповідачем зобов’язань щодо оплати лізингових платежів за період з 11.03.2009р. по 11.02.2011р. та заявив до стягнення борг в розмірі 360 294,43грн.

Відповідачем заявлено зустрічний позов про визнання Договору недійсним у зв’язку з невідповідністю його нормам діючого законодавства на момент укладання.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду відповідає вимогам чинного законодавства України, виходячи з наступного.

Згідно з п.4 ст. 129 Конституції України, ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. За загальним правилом тягар доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.

Оскільки між сторонами у справі склалися господарські правовідносини, до них слід застосовувати положення Господарського кодексу України, як акту законодавства, що регулює правовідносини у господарській сфері і положення Цивільного кодексу України у випадках, коли правовідносини не врегульовані Господарським кодексом України. Оскільки за правовою природою Договір є договором лізингу, до правовідносин між сторонами підлягають застосуванню також положення спеціального закону - Закону України «Про фінансовий лізинг»(далі- Закон).

Вимогою за зустрічною позовною заявою є визнання недійсним договору фінансового лізингу №071219-40/ФЛ-Ю-А від 19.12.2007р.

Частиною 1 ст.3 Закону визначено, що предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

З матеріалів справи вбачається, що в специфікації додатку 2 до Договору визначені індивідуальні ознаки майна, що передано у лізинг, за яким можна ідентифікувати його. Вказані ознаки, крім того, визначені сторонами при складанні акту прийому-передачі майна у лізинг та трьохсторонніми актами огляду майна (предмету лізингу) від 14.02.2008р., яким підтверджено, що базова комплектація майна відповідає специфікації додатку 2 до Договору, а лізингоодержувач (позивач за зустрічним позовом) підтверджує, що будь-які пошкодження майна відсутні, майно та його комплектація відповідають заявці лізингоодержувача та специфікації до договору. Лізингоодержувач не має жодних претензій до лізингодавця стосовно характеристик, комплектації та якості майна.

З урахуванням вказаного спростовуються доводи скаржника щодо відсутності визначення сторонами предмету Договору, а саме індивідуальних ознак речей.

У відповідності до ч.1, 2 ст. 806 Цивільного кодексу України, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

Згідно ст. 1 Закону України „Про фінансовий лізинг” фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Положеннями статті 215 Цивільного кодексу України встановлені правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону. Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені основні вимоги для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як свідчать матеріали справи, спірний Договір є договором непрямого фінансового лізингу, про що свідчить наступне.

19.12.2007р. між ТОВ „ВіЕйБі Лізинг” (відповідача за зустрічним позовом) та ТОВ з іноземними інвестиціями “Сканія Україна”, 24.12.2007р. між ТОВ „ВіЕйБі Лізинг” (відповідача за зустрічним позовом) та ТОВ “МАЗ-ТРАНС” та були укладені договори купівлі-продажу №071224-191/КП та №UA11-2007-0402 відповідно.

Предметами даних договорів є передача у власність ТОВ „ВіЕйБі Лізинг” нового сідельного тягачу Scania Griffin, 2007р.в. P114GA4*2NA340 і напівпричіпу сталевого Бодекс 2007 р.в. В даних договорах є посилання на подальшу передачу даного майна у фінансовий лізинг СФГ “Форум (позивач за зустрічним позовом).

Оплата Лізингодавцем зазначеного майна здійснена 12.02.2008р. на користь ТОВ „Сканія-Україна”, що є моментом виникнення права власності на дане майно відповідно до п.5.2 договору від 19.02.2008р. №ИА11-2007-0402.

Право власності на товар придбаний у ТОВ„Маз-Транс” для передачі у фінансовий лізинг виникло з моменту передачі майна по акту приймання-передачі (п.5.2 договору), який складено 27.02.2008р., оплата вартості майна здійснена 19.02.2008р.

За умовами п. 1.4 Договору сторонами було узгоджено, що продавцем майна, вказаного у п. 2.1 специфікації (додаток №2 до договору), є ТОВ з іноземними інвестиціями “Сканія Україна”, а продавцем майна, вказаного у п. 2.2 специфікації є ТОВ “Маз –Транс”.

При цьому, відповідно до частини 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів.

Статтею 655 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною 1 ст. 334 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, апеляційна інстанція вважає, що Договір № 071219-39/ФЛ-Ю-А договором непрямого фінансового лізингу, оскільки в даному випадку майно, яке передавалося у лізинг було спеціально придбане лізингодавцем (відповідачем за зустрічним позовом) у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов.

Судова колегія вважає вірним висновок суду першої інстанції про укладення сторонами саме договору непрямого фінансового лізингу № 071219-40/ФЛ-Ю-А від 19.12.2007р. та відсутність підстав для визнання даного договору недійсним.

З викладених підстав, апеляційна інстанція вважає, що апелянтом не доведено належними та допустимими доказами того, що зміст Договору суперечить приписам ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, а суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання його недійсним.

Щодо первісного позову судова колегія виходить з наступного.

Відповідно до положень ч.2 ст. 1, п. 2 ч. 2 ст. 11 Закону України „Про фінансовий лізинг”, ч. 1 ст. 806 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 292 Господарського кодексу України за користування майном на умовах фінансового лізингу лiзингоодержувач має сплачувати лізингові платежі.

Згідно ст. 11 Цивільного кодексу України зобов’язання виникають зокрема з договорів. Аналогічні положення містяться у ст. 173 Господарського кодексу України.

Згідно п.3.1 Договору лізингоодержувач виплачує лізингодавцю лізингові платежі відповідно до графіку сплати лізингових платежів та пунктів 3.4.1-3.4.5 договору, при цьому лізингові платежі включають: платежі по відшкодуванню (компенсації) частини вартості майна; винагороду (комісію) лізингодавцю за отримане у лізинг майно, з врахуванням коригування, вказаного в пунктах 3.4.1-3.4.5 договору.

Відповідно до п.3.2 Договору загальна сума винагороди (комісії) лізингодавцю за отримане в лізинг майно за цим договором складає суму без ПДВ 20% - 320 042,42грн., при умові дотримання лізингоодержувачем встановленого договором графіку сплати лізингових платежів. Вказана сума може бути збільшена з урахуванням умов пунктів 3.4.1-3.4.5 Договору.

Пункти 3.4.1.-3.4.5 Договору визначають порядок коригування розміру лізингових платежів в залежності від коливання курсу гривні до долару США.

31.10.2008р. та 19.02.2008р. між сторонами укладено додаткові угоди до договору, відповідно до яких внесені зміни щодо порядку визначення та коригування розміру лізингових платежів в залежності. Договір та додаткові угоди підписані сторонами без зауважень та скріплені печатками. Цим спростовуються доводи скаржника щодо односторонньої зміни позивачем розмір лізингових платежів.

Згідно з умовами уточненого графіку, платежі змінюються відповідно до зміни офіційного курсу; лізингоодержувач згоден, що при зміні офіційного курсу гривні по відношенню до долара США (USD), він самостійно перераховує платежі в гривнях за формулою. Крім того, були внесені зміни щодо порядку коригування розміру чергових лізингових платежів, встановивши право лізингодавця використовувати курс валюти на міжбанківському валютному ринку, а також порядку погашення заборгованості лізингоодержувача перед лізингодавцем, визначивши відповідний графік, з одночасної сплатою поточних платежів.

Відповідно до наявного в матеріалах справи графіку платежів (в редакції додаткової угоди 31.10.2008р.), відповідач повинен сплачувати лізингові платежі щомісячно, до 11-го числа кожного місяця.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що в порушення вимог умов Договору лізингові платежі за період з 11.03.2009р. по 11.02.2011р. в розмірі 360 294,43грн. відповідачем сплачені не були.

З метою забезпечення належного виконання відповідачем обов’язків із здійснення лізингових платежів Позивачем виписувалися рахунки-фактури згідно із умовами договору (а.с.43-54).

Згідно ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як визначено положеннями ст.193 Господарського кодексу України, суб’єкти господарювання повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до умов укладеного договору. Аналогічні положення містить ст.526 Цивільного кодексу України.

Належні та допустимі докази виконання обв’язку щодо сплати лізингових платежів відповідачем до суду надані не були.

Всупереч приписам вищевказаних норм, відповідач на час розгляду справи не виконав обов’язок замовника в частині сплати лізингових платежів, тому позовні вимоги в цій частині цілком правомірно задоволені судом першої інстанції на суму 360 294,43грн.

За приписом ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

З огляду на правильне нарахування, відсутність у розрахунку інфляційних суми страхового відшкодування, позовні вимоги в частині стягнення 3% річних у розмірі 3 183,55грн. та інфляційних в сумі 12 423,35грн. обґрунтовані та правомірно задоволені судом першої інстанції.

Вимоги про стягнення пені в сумі 21 753,04грн. також правомірно задоволені судом першої інстанції як такі, що вірно розраховані відповідно до 11.2.1 Договору та вимог чинного законодавства.

Відповідно до п. 11.2.3. Договору у разі ненадання інформації про стан і місцезнаходження майна згідно п. 8.2.1 лізингоодержувач сплачує штраф у розмірі одного відсотку загальної вартості майна на момент укладання договору за кожен випадок порушення умов п.14.7 цього договору, лізингоодержувач сплачує лізингодавцю штраф у розмірі 1% загальної вартості майна на момент укладання цього договору за кожен випадок такого порушення.

Позивачем нарахований штраф в розмірі 33 441,22грн. відповідно до вказаного пункту договору, за неподання інформації про стан та місцезнаходження майна згідно п.8.2.1 Договору.

Відповідно до п. 8.2.1 Договору, лізингоодержувач зобов’язаний щоквартально письмово інформувати лізингодавця про стан та місцезнаходження майна шляхом направлення лізингодавцю звіту у формі, встановленій сторонами у додатку № 3 до договору.

Як вже встановлено, 19.02.2008р. на підставі акту коригування від 19.02.2008р. між сторонами укладено додаткову угоду №1 до договору, відповідно до якої внесені зміни до п. 3.2 Договору щодо загальної вартості майна, яка склала 836 030,42грн.

Враховуючи, що відповідачем не надано судам обох інстанцій жодних доказів належного виконання обов’язку, встановленого п. 8.2.1, 14.7 договору, тому судом першої інстанції правомірно стягнуто штраф за чотири квартали в розмірі 33 441,22грн. (836 030,42грн. х 1% х 4).

Таким чином, доводи скаржника судовою колегією не приймаються, оскільки спростовуються матеріалами справи та умовами договору.

Отже, відповідно до статті 47 Господарського процесуального кодексу України, судове рішення прийняте суддею за результатами дослідження усіх обставин справи.

З урахуванням вищевикладеного, судова колегія Донецького апеляційного господарського суду дійшла висновку, що відповідно до вимог статті 43 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду Донецької області від 25.02.2011р. у справі за №31/62 ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають суттєве значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги не прийняті судовою колегією до уваги, оскільки не підтверджені матеріалами справи.

Відповідно до ст.49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті державного мита по апеляційній скарзі покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 49, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Донецький апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу селянського (фермерського господарства) «Форум»с.Свободне Волноваського району Донецької області на рішення господарського суду Донецької області від 25.02.2011р. у справі за №31/62 залишити без задоволення, рішення господарського суду Донецької області від 25.02.2011 р. у справі за №31/62 – без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, направляється сторонам по справі в триденний строк та може бути оскаржена до Вищого господарського суду України через Донецький апеляційний господарський суд у двадцятиденний строк.

Головуючий суддя І. В. Приходько

Судді Н. В. Акулова

І. В. Зубченко

Надруковано: 5 прим.

1-позивачу

2-відповідачу

3-у справу

4-ГСДО

5-ДАГС