ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
11 червня 2025 року
м. Чернівці
справа № 722/1520/23
провадження №22-ц/822/475/25
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Одинака О. О.
суддів: Лисака І.Н., ПоловінкіноїН. Ю.
секретар Скулеба А.І.
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
апеляційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 17 березня 2025 року
головуючий в суді першої інстанції суддя Суський О.І.
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 .
Просив суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь грошові кошти у розмірі 10000 доларів США, та 3% річних нарахованих на дану суму в доларах США, починаючи з 02 серпня 2020 року по дату фактичного виконання судового рішення.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 15 грудня 2015 року позивачем передано ОСОБА_2 у позику грошові кошти у розмірі 5000 доларів США з встановленням процентів від суми позики у розмірі 12% річних. 06 травня 2016 року позивачем передано відповідачці у позику грошові кошти у розмірі 5000 доларів США з встановленням процентів від суми позики у розмірі 12% річних.
Вказує, що договори позики у письмовій формі не укладалися. Під час передачі даних грошових коштів позивач діяв під впливом обману, оскільки відповідачка не мала наміру їх повернути і саме тому відмовилася від складання письмового договору (надання розписки) на підтвердження укладених договорів позики. Однак, свою відмову у складанні письмових договорів (наданні розписок) відповідачка під час отримання грошових коштів мотивувала своєю репутацією, посадою та особистими зв`язками, а також переконуючи позивача, що борг буде повернуто на його першу вимогу і без укладення договору у письмовій формі (наданні письмових розписок).
Після отримання вищезазначених грошових коштів і до квітня 2018 року ОСОБА_2 особисто сплачувала позивачу відсотки за користування отриманими грошовими коштами. Однак, після весілля доньки відповідачки ОСОБА_2 припинила сплату відсотків за користування грошовими коштами отриманими від позивача та почала уникати будь-якого спілкування з ним.
27 липня 2020 року позивач звернувся до ОСОБА_2 з вимогою про повернення боргу. Між ними у присутності матері позивача відбулася розмова, під час якої відповідачка підтвердила обставину отримання нею позик на суму 10000 доларів США та зобов`язалась повернути грошові кошти 30 липня 2020 року. Дана розмова була записана особисто позивачем на його мобільний телефон.
30 липня 2020 року борг позивачу повернуто не було, тому 03 серпня 2020 року між ними у присутності матері позивача відбулася розмова, в якій відповідачка знову підтвердила обставину отримання нею грошових коштів та сплату відсотків. При цьому, особисто передала позивачу 1100 доларів США, як відсотки за користування грошовими коштами за період з квітня 2018 року по 2020 рік. Дана розмова також була записана особисто позивачем на його мобільний телефон.
31 липня 2020 року позивач подав до ГУНП в Чернівецькій області заяву про внесення відомостей до ЄРДР з приводу неправомірних дій ОСОБА_2 та погроз її чоловіка (зареєстрована 07 серпня 2020 року до інформаційно-телекомунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» в Сокирянському відділі поліції за №2597).
З відповіді ГУНП в Чернівецькій області від 14 серпня 2020 року №3-64/123/02/44-20 вбачається, що в ході перевірки було встановлено, що з 2015 року позивач добровільно позичив ОСОБА_2 грошові кошти в іноземній валюті на загальну суму 10000 доларів США. При цьому жодних письмових угод з ОСОБА_2 не укладалося. Крім того, з довідки про перевірку по факту звернення ОСОБА_1 від 07 серпня 2020 року ITC ІПНП №2597, складеної 11 серпня 2020 року старшим ДОП СП Сокирянського ВП Кельменецького ВП ГУНП в Чернівецькій області лейтенантом поліції С.Матковським, вбачається, що вказаним працівником поліції було встановлено наступні обставини: «... починаючи з грудня 2015 року ОСОБА_1 добровільно позичив ОСОБА_2 грошові кошти в іноземній валюті, які склали в сумі 10000 доларів США. При цьому жодних письмових угод з ОСОБА_2 не укладалося, умови повернення коштів не встановлено. Декілька разів ОСОБА_2 надавала ОСОБА_1 відсоток за користування грошима, однак із 2018 року припинила виплату коштів. 27 липня 2020 року ОСОБА_2 пообіцяла, що до 30 липня 2020 року поверне частину боргу, однак своєї обіцянки не дотримала. 03 серпня 2020 року ОСОБА_4 повернула частину боргу в сумі 1100 доларів США ОСОБА_1 . Також ОСОБА_1 повідомив, що 28 липня 2020 року на його мобільний телефон зателефонував ОСОБА_5 та в телефонній розмові почав погрожувати йому фізичною розправою, але реальних дій щодо здійснення своїх намірів не мав».
Вказує, що 27 липня 2020 року між сторонами було визначено остаточну дату повернення боргу ОСОБА_2 30 липня 2020 року та 03 серпня 2020 року.
Відповідачкою було повернуто позивачу ОСОБА_1 1100 доларів США, в рахунок погашення заборгованості зі сплати відсотків за користування позикою за період з квітня 2018 року по 2020 рік.
Вважає, що має право на стягнення з відповідачки 3% річних від простроченої суми, що становить на дату подання позову до суду 900,48 доларів США виходячи з наступного розрахунку: за період з 02 серпня 2020 року по 31 грудня 2020 року 10000 доларів США х 3% : 100% х 152днів : 366 днів у році = 124,59 доларів США; за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року 10000 доларів США х 3% : 100% х 365 днів : 365днів у році = 300 доларів США; за період з 01 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року 10000 доларів США х 3% : 100% х 365 днів : 3 65днів у році = 300 доларів США; за період з 01 січня 2023 року по 02 серпня 2023 року 10000 доларів США х 3% : 100% х 214 днів : 365днів у році = 175,89 доларів США.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Сокирянського районного суду Чернівецької області від 17 березня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Встановлено факт передачі 15 грудня 2015 року ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 5000 доларів США ОСОБА_2 у позику, а також користування ними без оформлення письмового договору.
Встановлено факт передачі 06 травня 2016 року ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 5000 доларів США ОСОБА_2 у позику, а також користування ними без оформлення письмового договору.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 10000 доларів США, а також 3% річних нарахованих на дану суму в доларах США, починаючи з 02 серпня 2020 року по дату постановлення судового рішення.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 3986 гривень 30 копійок.
Рішення суду, мотивоване тим, що згідно заяви позивача про внесення відомостей до ЄРДР, довідки перевірки по факту звернення позивача ІТС ІПНП №2597 від 07 серпня 2020 року, досудової вимоги, пояснень свідків та звукозапису розмов з особистого мобільного телефону позивача можна встановити факт існування спірних правовідносин.
Відповідачка свої зобов`язання не виконала, а тому за вимогою позивача суд вважає необхідним стягнути з відповідачки на користь позивача суму грошових коштів в розмірі 10000 доларів США та встановити факт їх передачі відповідачці ОСОБА_2 15 грудня 2015 року та 06 травня 2016 року.
При зверненні до суду з позовом, саме на позивача покладається обов`язок з доведення належними, допустимими та достатніми доказами своїх позовних вимог з посиланням на матеріально-правову підставу своїх вимог.
Відповідачкою не надано суду будь-яких належних та допустимих доказів на спростування позовних вимог позивача.
Щодо стягнення 3% річних від простроченої суми боргу, суд зазначив, що згідно зі статтею 625ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.
При обрахунку 3% річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
Отже, позовні вимоги про стягнення 3% річних від простроченої суми заборгованості є законними та обґрунтованими і підлягають задоволенню з урахуванням розрахунків здійснених позивачем в сумі 900,48 доларів США.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Узагальнені доводи осіб, які подали апеляційні скарги
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушення норм матеріального та процесуального права, як наслідок оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим.
Вказує, що факт існування між сторонами спірних правовідносин суд встановив на підставі заяви позивача про внесення відомостей до ЄРДР, довідки перевірки по факту звернення позивача ІТС ІПНП №2597 від 07 серпня 2020 року, досудової вимоги, пояснень свідків та звукозапису розмов з особистого мобільного телефону позивача.
Зазначає, що вищевказані докази є недостовірними, оскільки на їх підставі не можна встановити обставини виникнення між сторонами правовідносин, що випливають із договору позики. При цьому факт укладення договору позики має бути підтверджений певними засобами доказування, які передбачені ЦК України, зокрема розпискою, та не може підтверджуватися іншими засобами доказування, такими як заява про кримінальне правопорушення або довідки про результати перевірки за фактом звернення, а тому зазначені докази є недопустимими.
Беручи до уваги пояснення свідків під час встановлення факту передачі позивачем відповідачці грошових коштів у позику суд не врахував, що свідок ОСОБА_6 є дружиною позивача, а ОСОБА_7 матір`ю позивача, а отже близькими родичами останнього та прямо заінтересованими у результаті розгляду справи, і надали суду покази аналогічні змісту позовної заяви, що ставить під сумнів їхню об`єктивність та неупередженість, а відтак і достовірність показів свідків. Враховуючи встановлену ЦК України вимогу щодо письмової форми вчинення правочину, покази свідків не можуть підтверджувати факт укладення договору позики та його умови, що свідчить про їх недопустимість.
Дослідивши речовий доказ, а саме мобільний телефон Galaxy НОМЕР_1 , номер моделі SM-J730F, серійний номер НОМЕР_2 , суд відтворив звукозаписи, з яких встановив, що на них зафіксована розмова між позивачем та відповідачкою, які мали місце 27 липня 2020 року та 30 липня 2020 року. Проте, з рішення суду не вбачається, в який спосіб та за якими ознаками суд ідентифікував учасників розмови, та встановив, що одним з них є відповідачка. Суду безпосередньо не відомо як звучить голос відповідачки, адже остання брала участь у справі не особисто, а через свого представника. Фактично висновок про те, що на звукозаписі зафіксовано розмову позивача та відповідача, є припущенням.
З огляду на вказане, надані позивачем та досліджені судом речовий доказ та звукозаписи на ньому є неналежними доказами, оскільки не доведено їх відношення до предмета доказування. Вважає, що такі докази не мали братися судом до уваги при ухвалення оскаржуваного рішення.
Суд першої інстанції зазначив, що відповідач не надав будь-яких належних та допустимих доказів на спростування позовних вимог позивача. Разом з цим суд в порушення принципу змагальності, безпідставно переклав тягар доведення обставин на відповідачку та фактично бездоказово презюмував виникнення в останньої зобов`язання за договором позики.
Вказує, що факт передачі відповідачці у позику 15 грудня 2015 року та 06 травня 2016 року позивачем грошових коштів у сумі 10000 доларів США, а також користування ними без оформлення письмового договору, який суд визнав встановленим, є недоведеним. А відтак відсутні підстави для стягнення з відповідачки на користь позивача грошових коштів.
Позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідачки на його користь грошових коштів у сумі 10000 доларів США, а також 3% річних, нарахованих на дану суму в доларах США починаючи з 02 серпня 2020 року по дату фактичного виконання судового рішення. Однак, суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин положення пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, внаслідок чого безпідставно задовольнив вимоги позивача про стягнення 3% річних, нарахованих у період дії воєнного стану.
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанцій
Відповідно до копії довідки перевірки по факту звернення ОСОБА_1 ІТС ІПНП №2597 від 07 серпня 2020 року, складеної 11 серпня 2020 року старшим ДОП СП Сокирянського ВП Кельменецького ВП ГУНП в Чернівецькій області лейтенантом поліції Матковським М., вбачається, що під час перевірки за вказаним зверненням, починаючи з 2015 року ОСОБА_1 добровільно позичив ОСОБА_2 грошові кошти в іноземній валюті, які склали в сумі 10000 доларів США. При цьому жодних письмових угод з ОСОБА_2 не укладалося, умови повернення коштів не встановлено. Декілька разів ОСОБА_2 надавала ОСОБА_1 відсоток за користування грошима, однак із 2018 року припинила виплату коштів. 27 липня 2020 року ОСОБА_2 пообіцяла, що до 30 липня 2020 року поверне частину боргу, однак своєї обіцянки не дотримала. 03 серпня 2020 року ОСОБА_4 повернула частину боргу в сумі 1100 доларів США ОСОБА_1 (том 1, а.с.20).
31 липня 2020 року позивач подав до ГУНП в Чернівецькій області заяву про внесення відомостей до ЄРДР з приводу неправомірних дій ОСОБА_2 та погроз її чоловіка (зареєстрована 07 серпня 2020 року в інформаційно-телекомунікаційній системі «Інформаційний портал Національної поліції України» в Сокирянському відділі поліції за №2597) (том 1, а.с.22).
13 липня 2023 року ОСОБА_1 направлено вимогу ОСОБА_2 про повернення боргу у сумі 10000 доларів США у строк до 28 липня 2023 року (том 1, а.с.27-34).
17 серпня 2023 року ОСОБА_2 подано до Дністровського районного відділу поліції №1 ГУНП в Чернівецькій області заяву про вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення за частиною першою статті 189 КК України за фактом вимагання чужого майна з погрозою насильства (том1, а.с.116-117).
Постановою Дністровського районного відділу поліції №1 ГУНП в Чернівецькій області від 16 жовтня 2023 року кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за №120232621400000257 від 05 вересня 2023 року за заявою ОСОБА_2 , закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України (встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення) (том 1, а.с.119-124).
Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду зазначеним вище вимогам закону не відповідає з огляду на наступне.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини (пункт перший частини другої статті 11 ЦК України).
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).
У статті 509 ЦК України зазначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (частини перша, друга статті 205 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, разом з тим після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16 та підтримані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 369/11450/19 (провадження № 61-10412св21) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких висновків Верховний Суд не встановив».
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
За статтями 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно зі статями 76, 77, 79ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див.: пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц ).
Як на підставу позову ОСОБА_1 вказував на те, що між сторонами у справі було укладено усний договір позики, згідно якого позивач 15 грудня 2015 року на прохання ОСОБА_2 передав їй грошові кошти у розмірі 5000 доларів США з встановленням процентів від суми позики у розмірі 12% річних, а остання прийняла ці кошти.
06 травня 2016 року було укладено другий усний договір позики, згідно якого позивач передав відповідачці грошові кошти у розмірі 5000 доларів США з встановленням процентів від суми позики у розмірі 12% річних, а остання прийняла ці кошти.
Частина 2 статті 78ЦПК України передбачає, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Разом з цим, позивачем суду не було надано письмового договору позики, укладеного з відповідачкою або розписку відповідачки про отримання грошових коштів з обов`язком їх повернути у погоджений сторонами строк чи інший письмовий доказ.
Отже, позивачем не надано суду будь-якого письмового доказу, який би достовірно підтверджував факт укладання між ним та відповідачкою договору позики, а також який містив би умови отримання ОСОБА_2 грошових коштів у борг із зобов`язанням їх повернення.
З оскаржуваного рішення, вбачається, що факт існування між сторонами спірних правовідносин суд першої інстанції встановив на підставі заяви позивача про внесення відомостей до ЄРДР, довідки перевірки по факту звернення позивача ІТС ІПНП №2597 від 07 серпня 2020 року, досудової вимоги, пояснень свідків та звукозапису розмов з особистого мобільного телефону позивача.
Колегія суддів надаючи оцінку зазначеним доказам виходить із наступного.
Як вбачається з заяви ОСОБА_1 від 31 липня 2020 року до ГУНП в Чернівецькій області остання була зареєстрована 07 серпня 2020 року в ІПНП в Сокирянському ВП за №2597 та згідно листа ГУНП в Чернівецькій області від 14 серпня 2020 року N?3-64/123/02/44-20, було проведено перевірку за фактом звернення позивача та встановлено відсутність в події ознак кримінального правопорушення.
Відповідно до частини шостої статті 82 ЦПК України лише вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Такого судового рішення матеріали справи не містять, а тому вказані вище докази стосовно звернення позивача до правоохоронних органів як кожен окремо, так і в своїй сукупності, не дають змоги встановити факт наявності між сторонами правовідносин, які випливають із договору позики, отже є неналежними.
Близький за змістом висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 10 квітня 2025 року у справі №755/5942/20.
В зв`язку з цим, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що матеріали вказаного кримінального провадження свідчать про укладення договору позики між сторонами, оскільки, за заявою позивача, не було відкрито кримінальне провадження.
Також колегія суддів, погоджується з доводами апеляційної скарги проте, що досудова вимога є неналежним доказом укладення між сторонами договору позики, оскільки на її підставі не можна встановити, чи дійсно між сторонами були укладені договори позики та чи відбулася передача грошових коштів у сумі, про яку зазначає позивач. Вказана вимога свідчить лише про особисте суб`єктивне волевиявлення позивача та не підтверджує будь-якого обов`язку відповідачки з повернення грошових коштів.
Доводи апеляційної скарги проте, що суд першої інстанції не врахував, що свідок ОСОБА_6 є дружиною позивача, а ОСОБА_7 матір`ю позивача, а отже близькими родичами останнього та прямо заінтересованими у результаті справи особами, які надали суду покази аналогічні змісту позовної заяви, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до положень частини другої статті 78ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Отже, показання свідків у цій справі є недопустим доказом.
У своїх висновках суд апеляційної інстанції керується тим, що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт укладення договору позики та виконання зобов`язання за таким договором, а тому суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку в цій частині.
Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 18 липня 2018 року у справі №143/280/17 (провадження № 61-33033св18).
Під час розгляду справи судом першої інстанції було досліджено речовий доказ, а саме мобільний телефон Galaxy НОМЕР_1 , номер моделі SM-J730F, серійний номер НОМЕР_2 . Суд відтворив звукозаписи, з яких встановив, що на них зафіксовані розмови між позивачем та відповідачкою, які мали місце 27 липня 2020 року та 30 липня 2020 року.
Статтею 218 ЦК України встановлено, що заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
У постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі №904//7701/21 зазначено, що аудіозаписи телефонних розмов учасників справи не можуть бути підтвердженням вчинення правочину у письмовій формі.
Колегія суддів вважає, що досліджений речовий доказ та звукозаписи на ньому є недопустимими доказами, оскільки висновок суду першої інстанції про те, що на звукозаписі зафіксовано розмову саме позивача та відповідачки, є припущенням суду.
Разом з цим як зазначалось вище доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку про недоведеність позивачем його права вимоги до відповідачки та наявності у останньої зобов`язання з повернення грошових коштів переданих у позику.
З урахуванням встановлених апеляційним судом обставин справи колегія суддів враховує, що приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Верховний Суд у постанові від 08 квітня 2020 року у справі №761/310/17 (провадження № 61-15840св18), на яку міститься посилання в апеляційній скарзі, дійшов висновку, що у ситуації, коли позивач не довів права на позов у матеріально-правому сенсі, суд не вправі робити висновок по суті позовних вимог про правомірність або неправомірність дій відповідача, чинність або дійсність укладеного правочину тощо.
Отже, в межах заявлених позовних вимог, встановивши, що позивач не довів наявності у нього порушеного права, у задоволенні позову слід відмовити з підстав відсутності порушення цивільних прав та законних інтересів позивача.
У постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2040/20 Верховний Суд вказав на те, що відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є самостійною підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Оскільки суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити з підстав відсутності (недоведеності) порушеного права позивача, що є самостійною підставою для відмови в позові, немає необхідності надавати оцінку усім доводам апеляційної скарги.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у позові.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З мотивувальної частини цієї постанови вбачається, що суд прийшов до висновку про відмову у позові.
З квитанції № 6934-5052-4576-0139 від 23 квітня 2025 року вбачається, що ОСОБА_2 за подання апеляційної скарги сплатила судовий збір у розмірі 4783 гривень 56 копійок.
Отже, судовий збір у вказаному розмірі підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 .
Також за результатами розгляду цієї справи у суді апеляційної інстанції підлягають розподілу понесені ОСОБА_2 судові витрати на правничу допомогу.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Відшкодування судових витрат повинно здійснюватися відповідно до умов, підстав та у порядку, передбаченому Главою 8 Розділу I ЦПК України.
Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Згідно з частиною другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову на відповідача; 2) у разі відмови в позові на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Разом з тим, у частині третій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до вказаної норми закону під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку /дії / бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Колегія суддів звертається до правової позиції, зазначеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21, у якій Велика Палата зробила наступні висновки.
Подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.
Саме лише незазначення учасником справи в детальному описі робіт (наданих послуг) витрат часу на надання правничої допомоги не може перешкодити суду встановити розмір витрат на професійну правничу допомогу (у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару).
Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.
Тому враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.
З наданих до суду документів вбачається, що правова допомога відповідачці у суді апеляційної інстанції надавалася адвокатом Поляком П.П. на підставі договору про надання правничої допомоги від 18 липня 2023 року та ордеру серії СЕ №1105789 від 27 лютого 2025 року.
Разом із апеляційною скаргою подано розрахунок вартості послуг, наданих у зв`язку із розглядом справи та акт виконання робіт за договором про надання правової допомоги від 13 квітня 2025 року, з якого слідує, що понесені витрати на правову допомогу становлять 15000 гривень.
Також адвокатом Поляком П.П на підтвердження понесених відповідачкою витрат на правничу допомогу подано квитанції до прибуткового касового ордеру від 14 квітня 2025 року та від 23 квітня 2025 року про оплату 10000 гривень та 5000 гривень за надані послуги з правничої допомоги відповідно.
Представником позивача 05 травня 2025 року подано відзив на апеляційну скаргу, в якому відсутні заперечення щодо розміру витрат на оплату професійної правничої допомоги понесених відповідачкою.
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що з аналізу частини 3 статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3)розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Однак, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин 5 та 6 статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.
Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 листопада 2023 року в справі № 712/4126/22.
Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог щодо співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, у сумі 15000 гривень.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд
УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області від 17 березня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення.
В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів відмовити.
Змінити розподіл судових витрат.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 4783 (чотири тисячі сімсот вісімдесят три) гривні 56 копійок.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на правничу допомогу, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції, у сумі 15000 (п`ятнадцять тисяч) гривень.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 11 червня 2025 року.
Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК
Судді : Наталія ПОЛОВІНКІНА
Ігор ЛИСАК
