Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 285/136/23
провадження № 61-13500св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Комунальне некомерційне підприємство «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків» Житомирської обласної ради, Комунальне некомерційне підприємство «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини» Житомирської обласної ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 23 травня 2023 року у складі судді Помогаєва А. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року у складі колегії суддів: Павицької Т. М., Трояновської Г. С., Галацевич О. М.
у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків» Житомирської обласної ради, Комунального некомерційного підприємства «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини» Житомирської обласної ради про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 у січні 2023 року звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила:
- визнати незаконним та скасувати наказ № 61-ОС/тр від 24 листопада 2022 року Комунального некомерційного підприємства «Обласний спеціалізований будинок дитини» Житомирської обласної ради (далі - КНП «Обласний спеціалізований будинок дитини») про звільнення з 08 грудня 2022 року з посади сестри медичної по догляду за хворими дітьми з ураженням ЦНС та порушенням психіки, у зв`язку із скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України;
- поновити на посаді сестри медичної по догляду за хворими дітьми з ураженням ЦНС та порушенням психіки у Комунального некомерційного підприємства «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей-сиріт та дітей, які залишились без піклування батьків» Житомирської обласної ради (далі - КНП «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей-сиріт та дітей, які залишились без піклування батьків») з 08 грудня 2022 року;
- стягнути з КНП «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей-сиріт та дітей, які залишились без піклування батьків» на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08 грудня 2022 року до дня фактичного поновлення на роботі, з утриманням із цієї суми встановлених законодавством податків і зборів.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона з 12 липня 2000 року постійно працювала в Новоград-Волинському будинку дитини, який у 2018 році було перейменовано в Комунальну установу «Обласний спеціалізований будинок дитини Житомирської обласної ради», а у 2020 році - КНП «Обласний спеціалізований будинок дитини» на посаді сестра медична по догляду за хворими дітьми з ураженням ЦНС та порушенням психіки.
14 липня 2022 року Житомирська обласна рада прийняла рішення № 401 «Про припинення Комунального некомерційного підприємства «Обласний спеціалізований будинок дитини», реорганізувавши його шляхом приєднання до КНП «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей-сиріт та дітей, які залишились без піклування батьків» Житомирської обласної ради.
Наказом КНП «Обласний спеціалізований будинок дитини» № 61-ОС/тр від 24 листопада 2022 року вона була звільнена з посади сестри медичної по догляду за хворими дітьми з ураженням ЦНС та порушенням психіки з 08 грудня 2022 року у зв`язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Вважає звільнення незаконним, оскільки воно проведено з порушенням визначеного законом порядку, а саме відповідачем не виконано обов`язок перевести її на іншу рівнозначну посаду, не дотримано порядок ознайомлення з наказом про звільнення, не запропоновано вільні посади, не враховано її переважне право на залишення на посаді, як такої, що має тривалий безперервний стаж роботи, більшу кваліфікацію та продуктивність праці, а також перебування на її утриманні дитини.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області рішенням від 23 травня 2023 року в задоволенні позову відмовив.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Рішення місцевий суд мотивував тим, що позивач мала можливість обрати будь-яку посаду із запропонованого переліку, але добровільно відмовилась від такої пропозиції; відбулось повне скорочення чисельності та штату КНП «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини», що виключає реалізацію права на переважне залишення на роботі будь-якого працівника.
Крім того, місцевий суд зазначив, що позовна вимога про поновлення ОСОБА_1 на посаді сестри медичної по догляду за хворими дітьми з ураженням ЦНС та порушенням психіки у КНП «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей-сиріт, та дітей, які залишились без піклування батьків» з 08 грудня 2022 року не підлягає задоволенню, оскільки позивач ніколи не займала будь-якої посади у зазначеному підприємстві. Посада з такою назвою відсутня у штаті КНП «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків».
Житомирський апеляційний суд постановою від 15 серпня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 23 травня 2023 року залишив без змін.
Постанову апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції, дослідивши належними чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову з підстав недоведеності заявлених позовних вимог ОСОБА_1 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Від представника ОСОБА_1 - адвоката Семенька В. М. у вересні 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 23 травня 2023 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що судами попередніх інстанцій залишено поза увагою положення статті 36 КЗпП України в частині необхідності автоматичного продовження дії трудового договору у зв`язку з реорганізацією; відповідач повинен був видати наказ про переведення позивача на рівнозначну посаду (або про зарахування до штатного складу підприємства).
Наказом № 45-ОС/ТР уповноважених осіб, зокрема, зобов`язано в пропозиціях зазначити вакантні посади КНП «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей-сиріт, та дітей, які залишились без піклування батьків», які пропонуються працівникам для переведення, за відповідною спеціальністю, що відповідає кваліфікації працівника. За відсутності такої роботи пропонувати іншу роботу (як вакантна посада, що відповідає кваліфікації працівника, так і вакантна посада, що передбачає виконання роботи більш низької кваліфікації або з нижчим рівнем оплати праці), яку працівник може виконувати з урахуванням стану здоров`я (пункт 1.4 наказу).
Всупереч вимогам даного пункту наказу, видане персональне попередження, яким надано 10 робочих днів на прийняття пропозиції про переведення, однак жодних конкретних пропозицій щодо переведення на наявні вакантні посади до відома позивача не доводились, тому позивача навмисно поставлено в такі умови, які унеможливили її подальше перебування у трудових відносинах з КНП «Обласний спеціалізований будинок дитини» (його правонаступником).
Комісією з припинення не було запропоновано позивачу вакансії, які були на день попередження про звільнення, а також вакансії, які з`являються протягом 2 місяців і які відповідають професії та кваліфікації, хоча такі вакансії були наявні.
Акт, складений 31 жовтня 2022 року, юрисконсультом, головним бухгалтером та головою комісії з припинення, яким засвідчено відмову позивача від прийняття пропозиції про переведення, у місті Житомирі, однак позивач проживає у місті Звягель і про його існування дізналася лише із додатків до відзиву на позовну заяву.
Суди першої та апеляційної інстанцій не врахували порушення відповідачами статті 184 КЗпП України в частині прямої заборони звільнення позивача як одинокої матері, на утриманні якої перебуває дитина 8 років.
Суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1723цс17 та у постановах Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 161/7196/19 (провадження № 61-4375св20), від 13 жовтня 2021 року у справі № 360/2308/20, від 24 листопада 2021 року у справі № 219/14256/18 (провадження № 61-11744св21).
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Від представника КНП «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей-сиріт, та дітей, які залишились без піклування батьків» - адвоката Вернидуба Д. В. у жовтні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просить залишити її без задоволення, посилаючись на те, що судами правильно застосовано положення частини першої статті 32 КЗпП України, якою передбачено обов`язкову письмову згоду працівника на переведення на іншу посаду в іншу місцевість, оскільки переведення позивача на іншу посаду до іншого міста (з міста Звягель до перейменування Новоград-Волинський до міста Житомир) без її згоди є неможливим, в силу положень вказаної статті.
Позовна вимоги про поновлення на роботі не підлягала задоволенню, оскільки позивач ніколи не займала будь-якої посади у КНП «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей-сиріт, та дітей, які залишились без піклування батьків» і така посада відсутня у штаті відповідача.
Судом апеляційної інстанції правильно застосовано постанови Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17, від 30 червня 2022 року у справі № 522/8292/20, від 19 липня 2022 року у справі № 711/1284/20.
Судами встановлено, а позивачем не спростовано того факту, що 07 жовтня 2022 року ОСОБА_1 відмовилася від переведення на вакантні посади, що підтверджується її підписом на персональному попередженні від 07 жовтня 2022 року та актом від 31 жовтня 2022 року.
Наведена у касаційній скарзі судова практика не є подібною до цієї справи.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 20 вересня 2023 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області.
Справа № 285/136/23 надійшла до Верховного Суду 30 жовтня 2023 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 з 12 липня 2000 року постійно працювала в Новоград-Волинському Будинку дитини, який у 2018 році було перейменовано в КУ «Обласний спеціалізований будинок дитини Житомирської обласної ради», а у 2020 році - в КНП «Обласний спеціалізований будинок дитини» Житомирської обласної ради на посаді сестра медична по догляду за хворими дітьми з ураженням ЦНС та порушенням психіки.
Житомирська обласна рада рішенням № 401 від 14 липня 2022 року припинила КНП «Обласний спеціалізований будинок дитини» Житомирської обласної ради, реорганізувавши його шляхом приєднання до КНП «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей-сиріт та дітей, які залишились без піклування батьків» Житомирської обласної ради.
КНП «Обласний спеціалізований будинок дитини» наказом № 45-ОС/ТР від 07 жовтня 2022 року попередив працівників про звільнення за скороченням чисельності та штату, з текстом якого ОСОБА_1 була ознайомлена 07 жовтня 2022 року, про що свідчить її особистий підпис.
Крім того, 07 жовтня 2022 року ОСОБА_1 відповідно до пункту 1.1. наказу КНП «Обласний спеціалізований будинок дитини» № 45-ОС/ТР від 07 жовтня 2022 року отримала персональне попередження про наступне звільнення із пропозицією переведення до КНП «Обласний спеціалізований будинок дитини» Житомирської обласної ради на одну з вакантних посад, які зазначено у додатку до попередження.
Із попередженням та переліком вакантних посад, зазначених в додатку № 1, ОСОБА_1 ознайомлена 07 жовтня 2022 року, що підтверджується її особистим підписом.
Крім того, ОСОБА_1 відмовилася від переведення на запропоновані вакантні посади 07 жовтня 2022 року, що також підтверджується її особистим підписом на персональному попередженні від 07 жовтня 2022 року.
Актом КНП «Обласний спеціалізований будинок дитини» Житомирської обласної ради від 31 жовтня 2022 року засвідчено не надходження жодної інформації щодо прийняття пропозицій ОСОБА_1 згідно з персональним попередженням та переліком вакантних посад, зазначених в додатку до попередження.
Наказом КНП «Обласний спеціалізований будинок дитини Житомирської обласної ради» № 61-ОС/тр від 24 листопада 2022 року ОСОБА_1 була звільнена з посади сестри медичної по догляду за хворими дітьми з ураженням ЦНС та порушенням психіки з 08 грудня 2022 року у зв`язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
З часу попередження про звільнення за скороченням чисельності та штату і до дати звільнення ОСОБА_1 в КНП «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей-сиріт та дітей, які залишились без піклування батьків» Житомирської обласної ради були вакантні посади: реєстратор медичний - 1,5 ставки; фахівець з державних закупівель - 0,5 ставки; оператор комп`ютерного набору - 0,5 ставки; лікар ортопед травматолог - 0,5 ставки; лікар педіатр - 0,25 ставки; лікар невролог дитячий - 1,25 ставки; лікар рефлексотерапевт - 0,25 ставки; лікар з функціональної діагностики - 0,5 ставки; лікар фізичної та реабілітаційної медицини - 0,75 ставки; сестра медична - 4,5 ставки; сестра медична з дієтичного харчування - 1,0 ставки; сестра медична з лікувальної фізкультури - 1,0 ставки; сестра медична з фізіотерапії - 0,5 ставки; фахівець з фізичної реабілітації - 1,0 ставки; молодша сестра медична - 2,5 ставки; вихователь - 2,0 ставки; практичний психолог - 1,0 ставки; соціальний педагог - 1,0 ставки; музичний керівник - 1,0 ставки; логопед - 0,5 ставки; вчитель - дефектолог - 0,5 ставки; бухгалтер - 1,0 ставки; прибиральник території - 1,0 ставки; робітник з комплексного обслуговування будівель - 1,5 ставки; кухар - 1,0 ставки; підсобний робітник - 1,0 ставки; прибиральниця службових приміщень - 1,0 ставки; дезінфектор - 0,5 ставки, водій - 0,5 ставки, сторож - 0,5 ставки.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Конституція України як Основний закон гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).
Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).
Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Вирішуючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.
Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією або спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював, тобто всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати такий працівник.
Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
Частиною другою статті 42 КЗпП України, зокрема, визначено, що при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається працівникам з тривалішим безперервним стажем роботи на цьому підприємстві, в установі, організації.
Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Отже, при вивільненні працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці передусім підлягає оцінці кваліфікація та продуктивність праці працівників, які підлягають скороченню. І лише за умови рівноцінності кваліфікації та продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені у частині другій статті 42 КЗпП України.
Тобто, застосування положень статті 42 КЗпП України можливе серед всіх працівників які обіймають ідентичні (тотожні, однакові) посади.
Гарантії працівників при незаконному звільненні з роботи та порушенні порядку їх звільнення з роботи передбачені у статті 235 КЗпП України.
При ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно постановляє рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш ніж за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Встановивши, що у КНП «Обласний спеціалізований будинок дитини» відбулися зміни в організації виробництва, що мало наслідком скорочення штату працівників, а також те, що ОСОБА_1 відмовилася від переведення на вакантні посади, які були наявні з часу попередження про звільнення за скороченням чисельності та штату і до дати звільнення позивача, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що звільнення позивача відбулося відповідно до вимог трудового законодавства.
Верховний Суд погоджується, що відповідачем при звільненні ОСОБА_1 дотримано вимоги частини другої статті 40 та статей 42, 49-2 КЗпП України, оскільки її вчасно було попереджено про вивільнення та запропоновано всі вакантні посади.
Також суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки звільнення позивача відбулося на законних підставах.
Крім того є правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про неможливість поновлення ОСОБА_1 на посаді сестри медичної по догляду за хворими дітьми з ураженням ЦНС та порушенням психіки та стягнути на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08 грудня 2022 року до дня фактичного поновлення на роботі саме з КНП «Житомирський обласний спеціалізований будинок дитини для дітей-сиріт та дітей, які залишились без піклування батьків» Житомирської обласної ради, оскільки позивач не перебувала з ним у трудових відносинах.
Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували порушення відповідачем статті 184 КЗпП України в частині прямої заборони звільнення позивача як одинокої матері, на утриманні якої перебуває дитина 8 років, суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.
Трудове законодавство України містить комплекс правових норм, які спрямовані на забезпечення прав жінок у сфері праці, метою яких є недопущення їх обмежень у зв`язку з необхідністю поєднувати виконання певної трудової функції з материнством.
Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи роботодавця не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Указана норма встановлює пряму заборону на розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця.
Чинне законодавство у аспекті соціальних гарантій містить лише поняття «одинокої матері», тоді як факт набуття такого правового статусу жінкою унаслідок розірвання шлюбу з чоловіком, який після цього не бере участі у вихованні дитини, чи за фактом народження нею дитини не у шлюбі, якщо у свідоцтві про народження дитини відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, не звільняє роботодавця від обов`язку дотримуватися гарантій трудових прав працівника, визначених частиною третьою статті 184 КЗпП України.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про охорону дитинства», статтею 2 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми», статтею 6 СК України дитина - це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно із законом, застосованого до неї, вона не набуває прав повнолітньої особи раніше.
Відповідно до статей 18-1-18-3 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» одинокою матір`ю є особа, яка не перебуває у шлюбі з батьком дитини, виховує дитину без батька. Цей статус за одинокою матір`ю зберігається і у тому разі, коли вона уклала шлюб не з батьком дитини за умов, якщо діти не були усиновлені чоловіком (дружиною).
Аналіз наведених положень чинного законодавства дає підстави для висновку, що одинокою матір`ю слід вважати жінку, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері; вдову; іншу жінку, яка виховує і утримує дитину сама.
Верховний Суд у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 299/2388/16-ц (провадження № 61-21372св18) зазначив, що основним критерієм при визначенні статусу одинокої матері є виховання та утримання дитини без участі батька. Отже, для підтвердження права на зазначену пільгу в цьому випадку позивачем має бути пред`явлений будь-який офіційно складений, оформлений та засвідчений у встановленому порядку документ, у якому з достатньою достовірністю підтверджується відсутність участі одного з батьків у вихованні дитини.
Зважаючи на наведене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що ОСОБА_1 не підтвердила, що вона є одинокою матір`ю, а тому на неї не поширюються гарантії дотримання трудових прав, визначені частиною третьою статті 184 КЗпП України.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 127/15014/20 (провадження № 61-20340св21).
Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1723цс17 та у постановах Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 161/7196/19 (провадження № 61-4375св20), від 13 жовтня 2021 року у справі № 360/2308/20, від 24 листопада 2021 року у справі № 219/14256/18 (провадження № 61-11744св21), суд касаційної інстанції також відхиляє з таких підстав.
Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), … [на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими].
Враховуючи викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать практиці Верховного Суду України та Верховного Суду, викладеній у постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що питання про поновлення на роботі вирішується у кожному конкретному випадку, з урахуванням встановлених обставин справи. Судами як першої, так і апеляційної інстанції встановлено всі фактичні обставини справи, враховано доводи сторін, надано належну оцінку поданим сторонами доказам та правильно застосовано вищезазначені норми КЗпП України.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 23 травня 2023 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 15 серпня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
Є. В. Петров
