Єдиний державний реєстр судових рішень
ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
Справа № 953/1505/24 Головуючий суддя І інстанції Зуб Г. А.
Провадження № 22-ц/818/1881/24 Суддя доповідач Яцина В.Б.
Категорія: пров становлення факту
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 вересня 2024 року м. Харків
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого Яцини В.Б.,
суддів колегії Мальованого Ю.М., Пилипчук Н.П.,
за участю секретаря судового засідання Зінченко М.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Белей Віталія Миколайовича на ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 11 березня 2024 року, по справі №953/1505/24, за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Департамент служб у справах дітей по Київському району виконавчого комітету Харківської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 про встановлення факту, що має юридичне значення,
в с т а н о в и в :
Заявник в особі свого представника - адвоката Белей В.М. у лютому 2024 року звернувся до суду з вказаною заявою, в якій просить встановити факт, що має юридичне значення, а саме: перебування неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на самостійному вихованні та утриманні її батька - заявника ОСОБА_1 .
На обґрунтування заяви вказав, що від стосунків з ОСОБА_2 у них ІНФОРМАЦІЯ_3 народилась донька ОСОБА_3 . З 23 вересня 2009 року він перебував з ОСОБА_2 у шлюбі, але рішенням Київського районного суду м. Харкова від 20.09.2013 у справі № 640/6212/13-ц їх шлюб було розірвано. Після розлучення донька ОСОБА_3 мешкає із заявником, він її утримує та виховує, а мати дитини ОСОБА_2 уклала новий шлюб та мешкає разом зі своїм чоловіком за іншою адресою та участі у вихованні та утриманні дитини не приймає.
Встановлення факту самостійного виховання доньки необхідне заявнику для оформлення документів для соціальної допомоги на дитину, які виховується тільки одним з батьків, зокрема для реалізації його законних прав для отримання відстрочки від призову на військову службу, передбаченою ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», для отримання соціальної допомоги, як особи яка самостійно виховує дитину до 18 років.
Зазначив, що законодавством не передбачений інший порядок встановлення вищевказаного факту, він не пов`язаний з вирішенням спору про право та встановлення його іншим шляхом неможливе.
Ухвалою Київського районного суд у м. Харкова від 11березня 2024 року відмовлено у відкриття провадження відповідно до ч.4 ст.315 ЦПК України, оскільки у даному випадку вбачається спір про права та обов`язки батька та матері дитини щодо виконання батьківських обов`язків та ознаки публічно-правового спору про право заявника на відстрочку від військової служби.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Белей В.М. покликається на порушення вимог процесуального права просить ухвалу скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Скарга мотивована тим, що судом порушені норми процесуального права, а висновок суду про те, що у даному випадку виник спір про право щодо отримання заявником відстрочки від призову під час мобілізації, який може виникнути у майбутньому - є передчасним.
Зауважує, що існування спору про право повинно бути реальним, а не гіпотетичним. Твердження суду про те, що у майбутньому між заявником та ТЦК може виникнути спір щодо надання відстрочки від призову під час мобілізації не заслуговує на увагу, оскільки суд не відкрив провадження у справі та не отримав з цього приводу заперечення або пояснення заінтересованої сторони. Суд не взяв до уваги, що заявник перебуває на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_1 та відповідно до наданої до суду довідки від 02.02.2023 йому вже надавалась відстрочка від призову на службу під час мобілізації на підставі абз. 5 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку а мобілізацію», а заявник просив встановити факт самостійного виховання дитини віком до 18 років для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на іншій підставі, яка передбачена абз. 4 ч. 1 ст. 23 згаданого Закону України. Тому за відсутності заперечень зацікавленої сторони суд не вправі самостійно встановлювати наявність спору про право.
Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.
Відповідно до положень ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 367 ЦПК України колегія суддів заслухала доповідь судді-доповідача, розглянула апеляційну скаргу за відсутності учасників справи, які належним чином повідомлені про судове засідання і про його відкладення з поважних причин до суду вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з положеннями ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам ухвала суду відповідає.
Ключовим питанням у даному випадку є наявність спору про право та можливість з`ясувати це питання на стадії відкриття провадження у справі.
Колегія суддів на обидва ці питання відповідає ствердно.
Суд першої інстанції обґрунтував свої висновки про наявність спору про право тим, що правовідносини, які склались з приводу заявлених вимог про визначення перебування неповнолітньої дитини на утриманні батька стосується прав та обов`язків заявника та зацікавленої особи ОСОБА_2 , які як батько та мати дитини мають рівні права та обов`язки щодо своєї доньки та зобов`язані забезпечити її інтереси, виховання, навчання і розвиток, ч. 3 ст. 11, ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства», ч.ч. 1, 2 ст. 141 СК України. Вимогами ст. 157 СК України визначено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладання на них відповідальності, встановленої законом, ч. 4 ст. 155 СК України. Зокрема, батько має право звернутись до суду з позовом про позбавлення другого з батьків батьківських прав через ухиляння його від виконання своїх обов`язків з виховання дитини. При цьому одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або з власної ініціативи вирішити питання про стягнення аліментів на дитину. Тому захист порушених прав у зв`язку з не виконанням одним з батьків своїх обов`язків по вихованню та утриманню дитини має розглядатися в іншому, позовному порядку.
Щодо отримання відстрочки від призову на військову службу, а саме можливості заявнику реалізувати права, передбачені ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» з підстав самостійного виховання дитини віком до 18 років, то у даному випадку за своїм змістом звернення до суду з такою заявою по суті є формуванням преюдиціальних обставин у приватно-правовому порядку для подальшого використання в межах предмету доказування у адміністративному провадженні, що відповідно до правових висновків, які були висловлені у постановах ОП КЦС ВС від 23 січня 2023 року у справі № 214/1309/21, від 23 травня 2022 року у справі № 539/4118/19, - є неприпустимим.
Відтак, вимоги заявника про встановлення факту перебування у неповнолітньої дитини на самостійному вихованні та утриманні заявника не підлягають розгляду у порядку окремого провадження відповідно до положень ст.ст. 293, 315 ЦПК України.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
У статті 2 ЦПК України таким визначене основне завдання цивільного судочинства.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Відповідно до положення статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження /загального або спрощеного; 3) окремого провадження.
Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду (ч. 4 ст. 315 ЦПК України).
Так, згідно з ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до змісту ч.ч. 1, 2 статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення певних фактів, перелік яких не є вичерпний.
У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду (ч. 4 ст. 315 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі N 320/948/18 (провадження N 14-567цс18) зроблено висновок, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян.
Таким чином, справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:
- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;
- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;
- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Таких висновків послідовно притримується Верховний Суд у постановах від 10 квітня 2019 року № 320/948/18; від 19 червня 2019 року у справі N 752/20365/16-ц, від 05 грудня 2019 року у справі N 750/9847/18, від 22 квітня 2020 року у справі № 200/14136/17, від 03 лютого 2021 року у справі N 644/9753/19, від 16 червня 2021 року у справі N 643/6447/19/19, від 08 вересня 2021 року у справі N 641/5187/20, від 18 січня 2024 року № 560/17953/21.
Аналізуючи дані положення, Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2020 року у справі № 200/14136/17 зазначив, що юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, а також вказав, що у разі, коли буде виявлено, що встановлення підвідомчого судові факту пов`язане з вирішенням спору про право, суд відмовляє в прийнятті заяви до розгляду в окремому провадженні, а якщо це буде виявлено під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Отже істотною ознакою окремого провадження є відсутність спору про право у правовідносинах, в яких заявник просить встановить відповідний юридичний факт, а у разі спору такі юридичні факти мають встановлюватися в межах позовного провадження в якості підстав відповідних позовних вимог.
За змістом вказаних норм цивільного процесуального права та правових висновків касаційного суду у окремому провадженні, на відміну від позовного, заявники в суді захищають не порушене чи невизнане цивільне право, а лише цивільний інтерес, який ґрунтується на прямо визначеному у законі праві, яке гарантується без подальшого додаткового звернення до суду. Заявник на підставі отриманого рішення суду про встановлення юридичного факту у подальшому реалізує свій інтерес в результаті набуття (отримання) свого прямо визначеного у законі права у позасудовому порядку.
Ознакою спору є недостатність рішення суду про встановлення юридичного факту для набуття права у позасудовому порядку. Тому такі заяви про встановлення юридичного факту самі по собі не мають юридичного значення, а відповідні юридичні факти мають доводитись засобами доказування з метою захисту права, як підстави відповідних позовних вимог, які мають розглядатися судом лише у позовному провадженні. У позовному провадженні суд може встановлювати певний юридичний факт у мотивувальній частині свого рішення при з`ясуванні підстав для захисту порушеного права чи інтересу, який ґрунтується на такому юридичному факті, якщо закон визначає його в якості фактичної підстави для захисту відповідного права чи інтересу у спірних правовідносинах.
Такі висновки також ґрунтуються на згаданому принципі пропорційності, ст. 11 ЦПК України, який має проявляє себе у формі процесуальної економії, що також запобігає зловживанню учасниками справи процесуальним правом умисного звернення до суду із заявами про встановлення спірних юридичних фактів, які можуть використовуватися для паралельних судових процесів, що не відповідає принципу res judicata (вирішена справа), на якому ґрунтується правова визначеність, як елемент принципу верховенства права, та порушує стандарт добросовісної процесуальної поведінки, що не відповідає завданню цивільного судочинства (ст. 2 ЦПК), що за змістом ст. 44 ЦПК України є неприпустимим.
Щодо повноважень суду з`ясувати наявність спору про право до відкриття провадження у справі. Такі повноваження прямо визначені у нормі ч. 4 ст. 315 ЦПК України, в якій зазначено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право.
Згідно зі ст. 318 ЦПК України заявник зобов`язаний у свій заяві про встановлення юридичного факту зазначити: який факт він просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують цей факт.
У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).
З урахуванням цього активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Такі правові висновки були висловлені у постанові ВП ВС від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 щодо правової активності суду на стадії ухвалення рішення по суті.
З урахуванням вищевказаних у нормі ч. 4 ст. 315 ЦПК України повноважень суду про відмову у відкритті провадження у справі про наявність спору про право на підставі оцінки вказаних у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, - колегія суддів за аналогічної процесуальної ситуації застосовує вищевказаний правовий висновок ВП ВС від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 щодо правової активності суду на стадії відкриття провадження у справі. При цьому суд застосує менший стандарт доказування на підставі наданих лише стороною заявника доказів.
Наведене свідчить, що у суду першої інстанції були передбачені вказаними нормами цивільного процесуального права повноваження надавати самостійну оцінку правовідносинам, які виникли у зв`язку зі зверненням до суду у заявника, з урахуванням фактичних підстав заяви та дійсної мети (юридичне значення запитаного факту), які заявник відповідно до ст. 318 ЦПК України зобов`язаний вказувати у свій заяві. Суд відповідно до концепції «суд знає право» застосовує норми права у згаданих межах самостійно, з урахуванням фактичних підстав заяви (позову), та на підставі оцінки наведених на обґрунтування заяви обставин з`ясовує наявність спору про право до відкриття провадження у справі, а наведені з цього приводу доводи скарги є безпідставними.
В якості мети (юридичного значення) для встановлення юридичного факту в суді заявник зазначив отримання на підставі відповідного рішення суду відстрочку від призову відповідно до ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», в якому з цього приводу зазначено наступне: «Не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані:
4) жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України;
5) жінки та чоловіки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років.»
Отже, у контексті вказаних норм Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» засобом доказування для набуття права на відстрочку не може бути рішення суду про встановлення у порядку окремого провадження факту самостійного вихованні та утриманні неповнолітньої дитини її батьком - заявником ОСОБА_1 . Такий факт має встановлюватися у іншому процесуальному порядку, а звернення до суду з такою заявою свідчить, що у заявника у даному випадку дійсно виник спір публічного характеру щодо призову на військову службу.
При цьому суд апеляційної інстанції за не релевантністю не застосовує у даній справі правовий висновок, який був сформульований у постанові ВП ВС від 18 січня 2024 року, справа №560/17953/21, оскільки спірні правовідносини у справі, які переглядав касаційний суд у порядку адміністративного судочинства, на відміну від даної справи, напряму були врегульовані законом, в якому в якості одного із засобів доказування передбачає рішення суду про встановлення юридичного факту, ухвалене у окремому провадженні у порядку цивільного судочинства.
Крім того, встановлення правового статусу батька/матері, які самостійно виховують та утримують дитину з урахуванням того, що дитина має як батька так і матір, не можливо за життя обох батьків, оскільки у разі позбавлення другого з батьків батьківських прав відповідно до ст. 164 СК України, - особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов`язку щодо утримання дитини, ч. 2 ст. 166 СК України, а при задоволенні позову щодо позбавлення батьківських прав суд одночасно приймає рішення про стягнення аліментів на дитину, ч. 3 ст. 166 СК України, що не відповідає вищевказаних у Законі умовам у безспірному, позасудовому порядку набуття права на відстрочку від призову під час мобілізації.
Що стосується доводів скарги про те, що встановлення факту одинокого батька надає йому право на отримання відповідних соціальних виплат, то колегія такі доводи також відхиляє, з аналогічних мотивів наявності ознак спору про право на таку виплату, який має розглядатися у порядку адміністративного судочинства.
Так, згідно ст. 18-1 Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» право на допомогу на дітей одиноким матерям мають одинокі матері (які не перебувають у шлюбі), одинокі усиновлювачі, якщо у свідоцтві про народження дитини або документі про народження дитини, виданому компетентними органами іноземної держави, за умови його легалізації в установленому законодавством порядку (рішенні про усиновлення дитини), відсутній запис про батька (матір) або запис про батька (матір) проведено в установленому порядку органом державної реєстрації актів цивільного стану за вказівкою матері (батька, усиновлювача) дитини (ст. 135 СК України). Право на допомогу на дітей одиноким матерям (батькам) має мати (батько) дітей у разі смерті одного з батьків, які не одержують на них пенсію в разі втрати годувальника, соціальну пенсію або державну соціальну допомогу дитині померлого годувальника, передбачену Законом України "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю".
Таким чином, рішення суду про встановлення факту самостійного виховання і утримання батьком неповнолітньої доньки без участі матері само по собі не забезпечує заявнику можливість у позасудовому порядку отримати сказані соціальні виплати, що є ознакою спору публічного характеру, з урахуванням суб`єктного складу такого спору та його змісту. Тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що заява ОСОБА_1 не розгляду у цивільному судочинстві в порядку окремого провадження з урахуванням положень ст.ст.293,315 ЦПК України.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що ухвала судді першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи скарги висновків суду не спростували, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Белей Віталія Миколайовича залишити без задоволення.
Ухвалу Київського районного суду м. Харкова від 11 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, та касаційному оскарженню не підлягає.
Повний текст судового рішення складений 23 вересня 2024 року
Головуючий В.Б. Яцина.
Судді колегії Ю.М. Мальований.
Н.П. Пилипчук.
