Єдиний державний реєстр судових рішень
Постанова
Іменем України
09 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 466/3398/21
провадження № 61-2058сво23
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: відкрите акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», державна організація (установа, заклад) «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», ОСОБА_2 , товариство з обмеженою відповідальністю «Преміум Лігал Колекшн», товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп»,
третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Тишківська Роксоляна Іванівна,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Преміум Лігал Колекшн» на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2021 року у складі судді: Едер П. Т., та постанову Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ПАТ «Комерційний банк «Надра», Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, ОСОБА_2 , ТОВ «Преміум Лігал Колекшн», ТОВ «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп», третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Тишківська Р. І., про визнання недійсним договору іпотеки та скасування заборон відчуження.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 08 квітня 2013 року, ухваленого у справі № 2-743/11, яким підтверджено незаконність вибуття квартири з його володіння та витребувано цю квартиру з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 , яка передала спірне житло в іпотеку банку за оспорюваним договором іпотеки.
При цьому, ОСОБА_2 уклала з ВАТ «КБ «Надра» договір іпотеки в день придбання нею (іпотекодавцем) спірної квартири, а саме 27 лютого 2008 року, і цього ж дня приватним нотаріусом Тишківською Р. І., у зв`язку з посвідченням вказаного правочину, було накладено заборону на відчуження квартири, про що вчинено відповідний запис в реєстрі за № 734.
Наявність заборони на відчуження квартири та іпотечного договору, стороною якого він не був, позбавляє його можливості належним чином користуватися та розпоряджатися своєю власністю.
ОСОБА_1 просив:
поновити строк звернення до суду;
визнати недійсним договір іпотеки від 27 лютого 2008 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , укладений між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тишківською Р. І. та зареєстрований в реєстрі за № 733;
вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про обтяження № 31006129 та запис про іпотеку № 31006169;
скасувати заборону та вилучити з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про обтяження № 31006129 (заборону) відчуження квартири АДРЕСА_1 , внесений на підставі договору іпотеки.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір іпотеки від 27 лютого 2008 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , укладений між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тишківською Р. І. та зареєстрований в реєстрі за № 733.
Вилучено (припинено) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про обтяження № 31006129 та запис про іпотеку № 31006169.
Скасовано заборону та вилучено з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про обтяження № 31006129 (заборону) відчуження квартири АДРЕСА_1 , внесений на підставі договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Тишківською Р. І.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
іпотекодавець ОСОБА_2 не була власником спірної квартири, яка є предметом іпотеки, і не мала права на розпорядження цим майном та передачу його в іпотеку. ОСОБА_2 неправомірно уклала оспорюваний договір іпотеки, оскільки квартира вибула у власника без законних на це підстав. Договором іпотеки та забороною відчуження квартири позивачеві, як законному власнику майна чиняться перешкоди у вільному користуванні та розпорядженні квартирою, а тому наявні підстави для визнання договору іпотеки недійсним і скасування заборони на відчуження майна, накладеної приватним нотаріусом у зв`язку з посвідченням вказаного правочину;
строк звернення до суду з цим позовом для ОСОБА_1 обчислюється з моменту, коли його представник 27 листопада 2020 року ознайомився з матеріалами справи № 2-1427/10, в яких знаходився оспорюваний договір іпотеки. Про наявність заборони на відчуження спірної квартири позивач дізнався лише 15 квітня 2021 року, тому вказаний строк підлягає поновленню як такий, що пропущений з поважних причин.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року апеляційну скаргу ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2021 року без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
у зв`язку з недійсністю первинного договору купівлі-продажу спірної квартири та підтвердження незаконності набуття права власності на спірну квартиру відповідачкою ОСОБА_2 , колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недійсність оспорюваного договору іпотеки, предметом якого є квартира, законним власником якої був позивач, що підтверджено рішенням суду, а не відповідачка ОСОБА_2 , відтак, остання не мала правомочностей власника щодо розпорядження спірною квартирою;
згідно з частинами другою та третьою статті 583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави. Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника. Отже, право передачі майна в іпотеку належить його власнику. Це випливає із загального правила, встановленого частиною першою статті 317 ЦК України, про те, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном;
згідно з частиною першою статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Статтею 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Отже, за встановлених обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання недійсним договору іпотеки від 27 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_2 ;
відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», іпотека припиняється у разі визнання іпотечного договору недійсним. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Таким чином, у зв`язку з визнанням недійсним договору іпотеки, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог і в частині скасування державної реєстрації іпотеки та обтяження в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, заборони відчуження вищевказаного нерухомого майна на підставі цього договору іпотеки;
доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Посилання ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» на необхідність застосування наслідків спливу позовної давності не заслуговують на увагу, оскільки законність права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру, що є предметом іпотеки, підтверджена ухваленим 08 квітня 2013 року рішенням суду, на підставі якого він зареєстрував 28 березня 2019 року право власності, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, а відтак, саме з цього часу позивач, будучи законним власником квартири, міг ставити питання про захист свого порушеного права. Доказів, які свідчили б про те, що ОСОБА_1 раніше відомо про існування заборони на відчуження спірного майна у зв`язку з укладення договору іпотеки, матеріали справи не містять.
Аргументи учасників справи
У лютому 2023 року ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» подало касаційну скаргу, в якій просило:
скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року;
ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15, від 09 грудня 2020 року у справі № 715/32/18, від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17, від 24 лютого 2021 року у справі № 367/4613/18-ц, від 11 серпня 2021 року у справах № 523/7609/17, № 329/253/20, від 17 листопада 2021 року у справі № 200/4037/19, від 19 жовтня 2022 року у справі № 354/397/17, від 12 січня 2023 року у справі № 940/1275/20, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19;
на момент укладення договору іпотеки 27 лютого 2008 року ОСОБА_2 була власником переданої в іпотеку квартири, договір купівлі-продажу про придбання нею спірного об`єкта нерухомості був правомірний, а право власності зареєстроване в державному реєстрі речових прав. Укладаючи договір іпотеки, ВАТ КБ «Надра» діяло добросовісно та вжило всіх залежних від нього заходів задля перевірки наявності в іпотекодавця повноважень на відчуження спірної квартири. Лише заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 08 квітня 2013 року у справі № 2-743/11 витребувано спірну квартиру з володіння ОСОБА_2 та визнано за ОСОБА_1 право власності на неї. Отже, на момент вчинення оспорюваного правочину банк не знав і не міг знати, що договір іпотеки укладено нібито з порушенням прав та інтересів позивача. Оскільки суди в цій справі не встановили обставин щодо недобросовісності іпотекодержателя, то відсутні підстави для визнання недійсним договору іпотеки та скасування реєстраційних записів і обтяжень. Крім того, суди безпідставно не застосували інститут позовної давності. Доведення факту, через який ОСОБА_1 не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини звернувся за його захистом до суду, недостатньо, оскільки позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про таке порушення;
ОСОБА_1 був учасником справи № 2-1427/10, а тому ще у 2010 році він мав можливість ознайомитися з оспорюваним договором іпотеки, який містився в матеріалах цієї справи. Посилання апеляційного суду на те, що позивач зареєстрував право власності на спірну квартиру 28 березня 2019 року, а відтак, саме з цього часу він, будучи законним власником майна, міг ставити питання про захист свого порушеного права, є безпідставним, оскільки державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а лише засвідчує вже набуте особою право. Крім того, закон не передбачає такого способу захисту порушених речових прав, як скасування запису про державну реєстрацію права.
У квітні 2023 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення.
Відзив мотивований тим, що у матеріалах справи № 2-1427/10 не має жодної заяви позивача про ознайомлення із матеріалами справи, не має жодних доказів у справі, що позивачу було вручено оспорюваний договір іпотеки, а також цей договір іпотеки не був предметом судового розгляду у справі та дослідження, не має жодного посилання на вказаний договір іпотеки у рішеннях судів у справі, а тому строк звернення до суду з цим позовом для позивача обчислюється з моменту, коли особа довідалася про порушення свого права, а позивачу стало відомо про оспорюваний іпотечний договір лише 27 листопада 2020 року, коли представник позивача ознайомився із матеріалами цивільної справи № 2-1427/10.
У квітні 2023 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб через представника ОСОБА_4 надав відзив на касаційну скаргу, в якому просив задовольнити касаційну скаргу, скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
Відзив мотивований тим, що позивачем не надано доказів на підтвердження недійсності договору іпотеки, тому суди безпідставно задовольнили позов.
У серпні 2023 року ОСОБА_1 подав заяву-лист, в якій зазначив, що йому до листопада 2020 року не було відомо про оспорюваний договір іпотеки. Він не має будь-якого відношення до кредиту чи іпотеки.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2023 року: відкрито касаційне провадження у справі; клопотання ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» про зупинення дії судових рішень задоволено частково; зупинено дію рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2021 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2023 року відмовлено у задоволенні клопотання ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» про зупинення провадження у справі.
10 квітня 2023 року справа № 466/3398/21 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 20 березня 2023 року вказано, що касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. В обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» вказало, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15, від 09 грудня 2020 року у справі № 715/32/18, від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17, від 24 лютого 2021 року у справі № 367/4613/18-ц, від 11 серпня 2021 року у справах № 523/7609/17, № 329/253/20, від 17 листопада 2021 року у справі № 200/4037/19, від 19 жовтня 2022 року у справі № 354/397/17, від 12 січня 2023 року у справі № 940/1275/20, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19.
Ухвалою Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2023 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.
Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що:
колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не погоджується з висновками колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеними в раніше ухвалених постановах від 11 серпня 2021 року у справі № 523/7609/17 (провадження № 61-15309св19) та від 17 листопада 2021 року у справі № 200/4037/19 (провадження № 61-18471св20), про те, що у випадку невстановлення недобросовісності іпотекодержателя відсутні підстави для визнання недійсним договору іпотеки, та вважає за необхідне переглянути їх (відступити від них);
як у справах № 523/7609/17 та № 200/4037/19, так і в цій справі на момент укладення договору іпотеки іпотекодавець був власником переданого в іпотеку об`єкта нерухомості, договір купівлі-продажу щодо придбання ним спірного майна був правомірний, а право власності зареєстроване в державному реєстрі речових прав. Разом з тим за наявності рішення суду про витребування позивачем свого майна (предмета іпотеки) з чужого володіння іпотекодавця добросовісність іпотекодержателя не має значення, оскільки за цих умов право іпотеки припиняється і особа (позивач), яка повернула своє майно (предмет іпотеки), не набуває статусу іпотекодавця, так як таке повернення (на підставі рішення суду) власником (позивачем) свого майна унеможливлює застосування статті 23 Закону України «Про іпотеку», за змістом якої уразі переходу права власності (права господарського відання, спеціального майнового права) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у випадку, якщо до відома набувача не доведена інформація про обтяження майна іпотекою; особа, до якої перейшло право власності (право господарського відання, спеціальне майнове право) на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов`язки за іпотечним договором в обсязі та на умовах, що існували до набуття такою особою права власності на предмет іпотеки;
суди попередніх інстанцій в цій справі правильно зазначили, що оспорюваний іпотечний договір та встановлені на його підставі обтяження порушують права і законні інтереси позивача, який є власником майна, переданого в іпотеку, та створюють йому перешкоди в розпорядженні цим майном, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у складі колегії судів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у вищезгаданій постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 308/1324/21 (провадження № 61-8476св22). Наведене свідчить про наявність різної судової практики Верховного Суду при вирішення спорів у подібних правовідносинах, які стосуються визнання недійсними договорів іпотеки, виходячи з того, чи необхідно встановлення обставин добросовісності (недобросовісності) іпотекодержателя на час укладення таких договорів;
тому колегія суддів вважала необхідним передати справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування наведених норм матеріального права (стаття 3 ЦК України щодо добросовісності як загальної засади цивільного законодавства, стаття 204 ЦК України щодо презумпції правомірності правочину в їх поєднанні і взаємозв`язку зі статтею 23 Закону України «Про іпотеку» щодо дійсності іпотеки в разі переходу права власності на предмет іпотеки) у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду у складі колегії судів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 серпня 2021 року у справі № 523/7609/17 (провадження № 61-15309св19) та від 17 листопада 2021 року у справі № 200/4037/19 (провадження № 61-18471св20).
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2022 року прийнято та призначено до розгляду справу Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2023 року: у задоволенні клопотання ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» про зупинення провадження у справі відмовлено; зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21).
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року поновлено касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року передано справу № 466/3398/21 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду мотивована тим, що:
«Об`єднана палата вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21), про те, що: «для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України) з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи. При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення», та зробити такі висновки:
«конструкція «добросовісного іпотекодержателя» (тобто того, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки із невласником), хоча й прямо не передбачена в приватному праві, але є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо ЦК України допускає набуття права власності добросовісним набувачем (стаття 330 ЦК України) найбільш повного та абсолютного речового права (права власності) від неуповноваженої особи, то набуття такого права на чужу річ (обмеженого речового права) як права іпотеки, також має допускатися правопорядком.
До обставин, які можуть свідчити, що іпотекодержатель міг знати, що іпотекодавець відноситься, зокрема: момент вчинення правочину; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняється договір іпотеки (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб). Для добросовісного іпотекодержателя має бути характерним такий стандарт поведінки, який притаманний середньому розумному та обачному іпотекодержателю. Конструкція «добросовісного іпотекодержателя», зокрема, має виключатися в тому разі, коли майно було вкрадене у власника або в особи, якій власник передав майно у володіння.
Власник, який за допомогою віндикаційного позову чи реституції повернув майно від неуповноваженого іпотекодавця «займає» місце останнього у відносинах іпотеки. Очевидно, що до власника, який задовольнив вимоги іпотекодержателя, переходить у порядку суброгації (частина третя статті 528 ЦК України) право вимагати з боржника виконання зобов`язання, яке було забезпечене іпотекою.
Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання кваліфікації вимоги як неефективної та/або перекваліфікації вимоги як негаторного позову для нівелювання конструкції позовної давності. Такий підхід є очевидним «сюрпризом» для учасників справи, особливо на стадії касаційного провадження та не додає стабільності цивільного обороту»».
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2024 року справу № 466/3398/21 повернуто на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвала Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що:
«77. З урахуванням наведених правових висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що висновки суду касаційної інстанції, від яких пропонується відступити, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у справах № 466/3398/21 та № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21) за різних фактичних обставин, тому правове регулювання правовідносин у цих справах не є подібним з огляду на таке. […]
84. Отже, на відміну від справи, переданої об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду, у справі № 496/1059/18, яку розглянула Велика Палата Верховного Суду, право власності на предмет іпотеки - земельну ділянку, не було предметом спору між сторонами, а усунення судом порушення права власності полягало в усуненні перешкод у праві розпорядження майном (стаття 391 ЦК України).
85. Крім того, об`єднана палата у справі № 466/3398/21 посилається на «добросовісність іпотекодержателя» і вказує про необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість. Суди попередніх інстанцій у цій справі встановили, що на момент укладення договору іпотеки 27 лютого 2008 року ОСОБА_2 була власником переданої в іпотеку квартири, договір купівлі-продажу про придбання нею спірного об`єкта нерухомості був правомірний, а право власності зареєстроване в державному реєстрі речових прав. Укладаючи договір іпотеки, ВАТ «КБ «Надра» діяло добросовісно та вжило всіх залежних від нього заходів задля перевірки наявності в іпотекодавця повноважень на відчуження спірної квартири. Лише заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 08 квітня 2013 року у справі № 2-743/11 витребувано спірну квартиру з володіння ОСОБА_2 та визнано за ОСОБА_1 право власності на неї. Отже, на момент вчинення оспорюваного правочину банк не знав і не міг знати, що договір іпотеки укладено нібито з порушенням прав та інтересів позивача. Тобто суди в цій справі не встановили обставин щодо недобросовісності іпотекодержателя.
86. Проте у справі № 496/1059/18, від висновку у якій об`єднана палата просить відступити, відповідач, передаючи майно в іпотеку, усвідомлював протиправність своїх дій, оскільки був достеменно обізнаний з тим, що його правовстановлюючі документи на чуже майно підроблені, видані незаконно. […]
92. Отже, у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21) дії іпотекодержателей із загальними засадами цивільних відносин розумності, добросовісності і справедливості не узгоджуються».
Фактичні обставини
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 08 квітня 2013 року у справі №2-743/11, яким визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 25 грудня 1997 року, укладений між ОСОБА_1 , в інтересах якого, як законний представник, діяла його мати ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , витребувано спірну квартиру з володіння ОСОБА_2 та визнано за ОСОБА_1 право власності на спірну квартиру.
У справі №2-743/11, зокрема, встановлено, що:
на момент укладення договору купівлі-продажу квартири від 25 грудня 1997 року позивач ОСОБА_1 був неповнолітнім, а тому від його імені та від імені неповнолітнього ОСОБА_6 діяла їхня мати ОСОБА_5 , яка продала квартиру ОСОБА_7 , а 06 жовтня 2007 року ОСОБА_7 продав квартиру ОСОБА_8 , який в свою чергу, 27 лютого 2008 року продав квартиру ОСОБА_2 ;
згідно із свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 41 року, тобто ще до продажу спірної квартири 06 жовтня 2007 року ОСОБА_8 , тому від його імені діяла інша (невстановлена) особа. За даним фактом прокуратурою Шевченківського району м. Львова порушено кримінальну справу;
ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 07 лютого 2008 року накладено арешт на спірну квартиру, однак, незважаючи на заборону відчуження, 27 лютого 2008 року відповідач ОСОБА_8 уклала договір купівлі-продажу спірної квартири, з відповідачкою ОСОБА_2
ОСОБА_1 звертався до суду з позовом про визнання трьох договорів купівлі-продажу недійсними і рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 21 жовтня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 25 травня 2009 року такий позов було задоволено, проте ухвалою Верховного Суду України від 10 лютого 2010 року вказані судові рішення скасовані з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. При скасуванні ухвалених судових рішень Верховний Суд України вказав на неправильний спосіб захисту позивачем порушеного права, власне, що в подальшому, стало підставою для звернення позивача з новим позовом, уже з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_2
27 лютого 2008 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_2 , як позичальником, укладено кредитний договір №056/45/08-ф, згідно з яким відповідачка отримала кредит у розмірі 70815,20 доларів США.
Для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 27 лютого 2008 року між ВАТ КБ «Надра» (іпотекодержателем) та ОСОБА_2 (іпотекодавцем) укладено договір іпотеки, посвідчений Тишківською Р. І. приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за № 733, згідно з яким, в іпотеку банку передано спірну квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 липня 2010 року у справі № 2-8132/2010 задоволено позов ВАТ КБ «Надра» до ОСОБА_2 , ОСОБА_9 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 80 415,96 доларів США.
17 липня 2020 року між ПАТ «КБ «Надра» і ТОВ «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» укладено договір № GL48N718070_l_2 про відступлення прав вимоги, відповідно до якого ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» набуло права вимоги до ОСОБА_2 за вказаними кредитним та іпотечними договорами.
17 липня 2020 року між ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» і ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» укладено договір №GL48N718070_l_2-N про відступлення прав вимоги, відповідно до якого ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» набуло права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним та іпотечним договорами.
ТОВ «Преміум Ліга Колекшн» подано заяву про застосування позовної давності (т. 1, а. с .25-27).
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про прийняття аргументів, викладених у касаційній скарзі, з таких мотивів.
Щодо відсутності підстав відступу
Об`єднана палата звертає увагу:
ключовими питаннями, які постали перед судами є такі: (1) що відбувається з іпотекою у випадку відсутності у іпотекодавця права власності на предмет іпотеки? (2) чи допускає правопорядок існування конструкції «добросовісного іпотекодержателя»?;
суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, вказав, що іпотекодавець не був власником спірної квартири, яка є предметом іпотеки, і не мав права на розпорядження цим майном, зокрема, передавати його в іпотеку. Іпотекодавець неправомірно уклав оспорюваний договір іпотеки, оскільки квартира вибула у власника (позивача) без законних на це підстав;
у касаційній сказі іпотекодержатель наполягає на тому, що банк діяв добросовісно та вжив всіх залежних від нього заходів для перевірки наявності в іпотекодавця повноважень на передачу спірної квартири в іпотеки, на момент вчинення оспорюваного правочину банк не знав і не міг знати, що договір іпотеки укладено з порушенням прав та інтересів позивача.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Об`єднана палата зауважує, що розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).
Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість (див. пункт 220 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 917/1212/21 (провадження № 12-24гс23)).
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом (стаття 575 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного договору іпотеки).
Заставодавцем може бути власник речіабо особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави (частина друга статті 583 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного договору іпотеки).
Іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов`язання або зобов`язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель (абзац 6 статті 1 Закону України «Про іпотеку», в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного договору іпотеки).
Майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов`язання іншої особи-боржника (абзац 7 статті 1 Закону України «Про іпотеку», в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного договору іпотеки).
Іпотека припиняється у разі, зокрема, визнання іпотечного договору недійсним (абзац 5 частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку»).
У частині четвертій статті 26 Закону України «Про іпотеку» згадується про добру совість і її врахування в іпотечних відносинах.
Іпотека є правом на чужу річ (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц).
У статті IX.-2:108 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права (DCFR), наприклад, вказано, що навіть якщо забезпечувальний боржник не має права або повноваження розпоряджатися майном, забезпечувальний кредитор набуває забезпечувального права заставного типу на вказане майно за умови, що: у момент встановлення забезпечення майно або документ на пред`явника на нього перебували у володінні особи, яка надала забезпечення або, якщо потрібно, права на майно були зареєстровані в міжнародному чи національному реєстрі за ним як за власником; кредитор не знав і не міг знати, що у момент встановлення забезпечення особа, яка його встановила, не мала права чи повноваження для цього. Добросовісне набуття забезпечувального права виключаєтьсяу разі, якщо майно було вкрадене у власника або особи, якій власник передав майно у володіння (див. Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law. Draft Common Frame of reference (DCFR). Prepared by the Study Group on a European Civil Code and the Research Group on EC Private Law (Acquis Group) / Ed. by Christian von Bar, Eric Clive, Hans Schulte-Nolk, European Law Publishers, Munich, 2009. - p. 4483).
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).
Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов:
факт відчуження майна;
майно відчужене особою, яка не мала на це права;
відчужене майно придбав добросовісний набувач;
відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 523/17358/16-ц (провадження № 61-48373св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 вересня 2023 року в справі № 910/2722/22)).
Принцип доброї совісті не може обмежуватися певною сферою (наприклад, не поширюватися при вирішенні спору про визнання недійсним договору іпотеки). Законом України «Про іпотеку» не передбачено таких підстав припинення іпотеки, як витребування майна від добросовісного набувача або відсутність згоди власника на передачу нерухомого майна в іпотеку. Витребування майна від добросовісного набувача не припиняє основного зобов`язання та не є самостійною підставою для припинення іпотеки, якщо інше не передбачено договором. Закон не встановлює недійсність такого правочину (його нікчемність). Конструкція «добросовісний іпотекодержатель» (тобто той, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки із невласником), хоча прямо й не передбачена в приватному праві, є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).
Об`єднана палата звертає увагу на те, що законодавець не передбачив нікчемності правочину, у випадку відсутності у іпотекодавця права власності на предмет іпотеки. Тому такий правочин є оспорюваним. Недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки, оскільки в українському праві відсутня залежна недійсність для таких випадків (має місце тільки в одиничних випадках, передбачених у законі - наприклад, частина друга статті 548, частина четверта статті 1119 ЦК України). Тому повинна враховуватися добросовісність / недобросовісність іпотекодержателя, для того щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки та/або при визнанні недійсним договору іпотеки. При цьому очевидно, що добра совість «лікує» таку ваду набуття права іпотеки як укладення договору не власником.
Слід акцентувати увагу, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) зазначено, що:
«7.21. З огляду на наведені у постанові в справі № 922/2416/17 мотиви, для забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити шляхом конкретизації від її висновку, викладеного у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, а також від аналогічного висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1193цс15, і Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постановах від 10 травня 2018 року у справі № 643/18839/13-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 643/12557/16-ц та від 13 березня 2019 року у справі № 643/19761/13-ц.
7.22. Означена конкретизація висновків полягає у такому:
- скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення;
- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру на підставі судового рішення є не правовим наслідком такого рішення, а фактичною дією, вчиненою на підставі цього рішення;
- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі;
- запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя;
- за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 за провадженням № 12-127гс19). За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню;
- при вирішенні таких спорів необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження».
Тобто, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) Велика Палата Верховного Суду доволі чітко артикулювала, що добра совість враховується при набутті права на майно. І відсутність в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень зумовлює такий суровий наслідок для іпотекодержателя як припинення права іпотеки.
Обміркувавши викладене та підстави передання справи на розгляд Об`єднаної палати з урахуванням принципу розумності, касаційний суд зауважує, що:
як принцип доброї совісті взагалі, так і його прояви (добросовісного іпотекодержателя), не можуть бути обмежені певною сферою (наприклад, не поширюватися при вирішенні спору про визнання недійсним договору іпотеки);
в практиці касаційного суду неодноразово застосовувалася конструкція «добросовісного іпотекодержателя» і вказувалося про необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року в справі № 449/1154/14, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року в справі № 718/2468/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року в справі № 715/32/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року в справі 509/1157/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2022 року в справі № 707/807/21);
конструкція «добросовісного іпотекодержателя» (тобто того, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки із «не власником»), хоча й прямо не передбачена в приватному праві, але є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо ЦК України допускає набуття права власності добросовісним набувачем (стаття 330 ЦК України) найбільш повного та абсолютного речового права (права власності) від неуповноваженої особи, то набуття такого права на чужу річ (обмеженого речового права) як права іпотеки, також має допускатися правопорядком;
законодавець не передбачив нікчемності правочину, у випадку відсутності у іпотекодавця права власності на предмет іпотеки. Тому такий правочин є оспорюваним. Недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки, оскільки в українському праві відсутня залежна недійсність для таких випадків (має місце тільки в одиничних випадках, передбачених у законі - наприклад, частина друга статті 548, частина четверта статті 1119 ЦК України). Тому повинна враховуватися добросовісність / недобросовісність іпотекодержателя, для того щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки та/або при визнанні недійсним договору іпотеки. При цьому очевидно, що добра совість «лікує» таку ваду набуття права іпотеки як укладення договору не власником;
до обставин, які можуть свідчити, що недобросовісність іпотекодержателя відноситься, зокрема: момент вчинення правочину; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняється договір іпотеки (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб). Для добросовісного іпотекодержателя має бути характерним такий стандарт поведінки, який притаманний середньому розумному та обачному іпотекодержателю. Конструкція «добросовісного іпотекодержателя», зокрема, має виключатися в тому разі, коли майно було вкрадене у власника або в особи, якій власник передав майно у володіння;
власник, який за допомогою віндикаційного позову чи реституції повернув майно від неуповноваженого іпотекодавця «займає» місце останнього у відносинах іпотеки. Очевидно, що до власника, який задовольнив вимоги іпотекодержателя, переходить у порядку суброгації (частина третя статті 528 ЦК України) право вимагати з боржника виконання зобов`язання, яке було забезпечене іпотекою.
Практика вирішення спорів за позовом власника про захист його права власності, обтяженого іпотекою на користь особи, з якою він не перебуває у зобов`язальних відносинах, має враховувати добросовісність іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість. Необхідність врахування конструкції «добросовісного іпотекодержателя» зумовлюється тим, що у протилежному випадку існують очевидні ризики непропорційного втручання у права «добросовісного іпотекодержателя».
За таких обставин Об`єднана палата вважає, що відсутні підстави для відступу від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду у складі колегії судів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 серпня 2021 року у справі № 523/7609/17 (провадження № 61-15309св19) та від 17 листопада 2021 року у справі № 200/4037/19 (провадження № 61-18471св20).
Щодо вирішення касаційної скарги по суті
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про прийняття аргументів, викладених у касаційній скарзі, та задоволення касаційної скарги, з таких мотивів.
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 202 ЦК України правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта статті 202 ЦК України).
У справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2021 року в справі № 570/1533/20 (провадження № 61-8068св21).
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).
Пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19 (провадження № 61-11144св22), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року в справі № 363/2300/20 (провадження № 61-6922св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2023 року в справі № 753/8710/21 (провадження № 61-6090св23)).
Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 947/6589/21 (провадження № 61-10253св23)).
У справі, що переглядається:
ОСОБА_1 звернувся із позовом про визнання недійсним договору іпотеки та скасування заборон відчуження, посилаючись на те, що він є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 08 квітня 2013 року, ухваленого у справі № 2-743/11, яким підтверджено незаконність вибуття квартири з його володіння та витребувано цю квартиру з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 , яка передала спірне житло в іпотеку банку за оспорюваним договором іпотеки;
при задоволенні позовних вимог суди ввжали, що іпотекодавець ОСОБА_2 не була власником спірної квартири, яка є предметом іпотеки, і не мала права на розпорядження цим майном та передачу його в іпотеку. ОСОБА_2 неправомірно уклала оспорюваний договір іпотеки, оскільки квартира вибула у власника без законних на це підстав;
суди встановили, що для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 27 лютого 2008 року між ВАТ КБ «Надра» (іпотекодержателем) та ОСОБА_2 (іпотекодавцем) укладено договір іпотеки, посвідчений Тишківською Р. І. приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі за № 733, згідно з яким, в іпотеку банку передано спірну квартиру АДРЕСА_1 ;
17 липня 2020 року між ПАТ «КБ «Надра» і ТОВ «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» укладено договір № GL48N718070_l_2 про відступлення прав вимоги, відповідно до якого ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» набуло права вимоги до ОСОБА_2 за вказаними кредитним та іпотечними договорами. 17 липня 2020 року між ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» і ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» укладено договір №GL48N718070_l_2-N про відступлення прав вимоги, відповідно до якого ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» набуло права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним та іпотечним договорами;
у суді першої інстанції (т. 1, а. с. 25-27) та в апеляційній скарзі (т. 2, а. с. 1-4) ТОВ «Преміум Ліга Колекшн» посилалося на те, що товариство як правонаступник банку за договором іпотеки, є добросовісним іпотекодержателем квартири АДРЕСА_1 , тому відсутні підстави для визнання недійсним договору іпотеки;
суди не врахували, що конструкція «добросовісного іпотекодержателя» (тобто того, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки із невласником), хоча й прямо не передбачена в приватному праві, але є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо ЦК України допускає набуття права власності добросовісним набувачем (стаття 330 ЦК України) найбільш повного та абсолютного речового права (права власності) від неуповноваженої особи, то набуття такого права на чужу річ (обмеженого речового права) як права іпотеки, також має допускатися правопорядком;
суди не звернули уваги на те, що до обставин, які можуть свідчити, що недобросовісність іпотекодержателя відноситься, зокрема: момент вчинення правочину; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняється договір іпотеки (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб). Для добросовісного іпотекодержателя має бути характерним такий стандарт поведінки, який притаманний середньому розумному та обачному іпотекодержателю. Конструкція «добросовісного іпотекодержателя», зокрема, має виключатися в тому разі, коли майно було вкрадене у власника або в особи, якій власник передав майно у володіння;
судами не встановлено обставин, що свідчать про недобросовісність іпотекодержателя;
за таких обставин суди зробили помилковий висновок про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» є добросовісним іпотекодержателем. Оскільки відсутні підстави для визнання недійсним договору іпотеки, то у задоволенні похідних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» про скасування заборон відчуження також належить відмовити;
сторонами оспорюваного договору іпотеки є ОСОБА_2 та ТОВ «Преміум Лігал Колекшн». За таких обставин ПАТ «Комерційний банк «Надра», державна організація (установа, заклад) «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», ТОВ «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» є неналежними відповідачами за позовними вимогами ОСОБА_1 . Тому у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ «Комерційний банк «Надра», державної організації (установи, закладу) «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», ТОВ «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» належить відмовити із цієї підстави.
Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
Щодо висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 496/1059/18
Об`єднана палата звертає увагу, що у постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21) Велика Палата Верховного Суду зробила такий висновок: «для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України), з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи. Судове рішення про задоволення такого позову, яке набрало законної сили, є підставою для державної реєстрації відомостей про припинення незаконно зареєстрованого за відповідачем права іпотеки, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правоможності розпоряджатись своїм нерухомим майном. При цьому оспорювання ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного нерухомого майна або документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права іпотеки за відповідачем, не є ефективним способом захисту прав власника від описаного вище порушення».
Вирішуючи питання про релевантність цього висновку, Об`єднана палата акцентує увагу на тому, що для цілей застосування приписів процесуальних законів подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовним, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, потрібним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт. На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (див. пункту 25-27, 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20)).
Об`єднана палата зауважує, що за обставинами справи № 466/3398/21, яка розглядається, законність права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру, що є предметом іпотеки, підтверджена ухваленим 08 квітня 2013 року рішенням суду, на підставі якого він зареєстрував 28 березня 2019 року право власності, а відтак спірне нерухоме майно вибуло із законного володіння позивача та відновлено рішенням суду, саме із цього часу позивач, будучи законним власником квартири, міг ставити питання про захист свого порушеного права. У зв`язку з укладенням представником позивача оспорюваного договору у 1997 році та подальшими відчуженнями у 2007-2008 роках спірної квартири мав місце спір про право власності на квартиру. Станом на день укладення оспорюваного договору іпотеки, предметом якого була спірна квартира, остання належала відповідачці.
Проте за обставинами справи № 496/1059/18, яка розглянута Великою Палатою Верховного Суду, позивач є законним власником земельної ділянки з 25 липня 1995 року, з того часу безперешкодно володіє та користується нею. Нерухоме майно не вибувало із власності позивача. Велика Палата Верховного Суду в цій справі виснувала, що позивач є володіючим власником, який прагне усунути перешкоди у здійсненні правоможності самостійно розпоряджатись своїм нерухомим майном, що виникли через дії осіб, з якими він не перебував у зобов`язальних відносинах. Станом на день укладення спірного договору іпотеки, предмет іпотеки (земельна ділянка) належав на праві власності позивачеві.
Отже, на відміну від справи № 466/3398/21, яка розглядається Об`єднаною палатою, у справі № 496/1059/18, яку розглянула Велика Палата Верховного Суду, право власності на предмет іпотеки - земельну ділянку, не було предметом спору між сторонами, а усунення судом порушення права власності полягало в усуненні перешкод у праві розпорядження майном (стаття 391 ЦК України).
Крім того, Об`єднана палата звертає особливу увагу на те, що у справі № 466/3398/21, яка розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що на момент укладення договору іпотеки 27 лютого 2008 року ОСОБА_2 була власником переданої в іпотеку квартири, договір купівлі-продажу про придбання нею спірного об`єкта нерухомості був правомірний, а право власності зареєстроване в державному реєстрі речових прав. Укладаючи договір іпотеки, банк діяв добросовісно та вжив всіх залежних від нього заходів задля перевірки наявності в іпотекодавця повноважень на відчуження спірної квартири. Лише заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 08 квітня 2013 року у справі № 2-743/11 витребувано спірну квартиру з володіння ОСОБА_2 та визнано за ОСОБА_1 право власності на неї. Отже, на момент вчинення оспорюваного правочину банк не знав і не міг знати, що договір іпотеки укладено нібито з порушенням прав та інтересів позивача. Тобто суди в цій справі не встановили обставин щодо недобросовісності іпотекодержателя.
Натомість у справі № 496/1059/18, яку розглянула Велика Палата Верховного Суду, відповідач, передаючи майно в іпотеку, усвідомлював протиправність своїх дій, оскільки був достеменно обізнаний з тим, що його правовстановлюючі документи на чуже майно підроблені, видані незаконно. Рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого відповідачу передано у приватну власність спірну земельну ділянку та видано державний акт на право приватної власності на землю, скасоване судовим рішенням, а державний акт на право приватної власності - визнано недійсним. Тобто первісний іпотекодержатель за договором іпотеки, правонаступником якого у вказаному зобов`язані є товариство, був безумовно обізнаний про ухвалення вказаного судового рішення від 25 травня 2008 року, оскільки безпосередньо приймав участь у розгляді справи. Незважаючи на це, іпотекодержатель з 2008 року не вчинив жодних дій на захист своїх майнових прав, вимог до боржника у зв`язку з неможливістю звернення стягнення на предмет іпотеки не заявив. Знаючи про відсутність в іпотекодавця прав на предмет іпотеки, що унеможливлює задоволення майнових вимог, банк відступив право вимоги за іпотечним договором товариству, тобто діяв очевидно недобросовісно, адже протиправні наслідки таких дій направлені на звернення стягнення на майно особи, яка не пов`язана з банком зобов`язальними відносинами. Товариство, набуваючи право вимоги за іпотечним кредитом, за розумної обачності, могло затребувати у банку повний пакет документів щодо спірної земельної ділянки. Також Товариство, зокрема дізнавшись, що земельна ділянка належить позивачу, який не є майновим поручителем відповідача у договорі іпотеки, не пред`явило претензії щодо відшкодування збитків банку, який свідомо уступив право вимоги за дефектним договором, а почало оспорювати в апеляційній та касаційній скаргах право позивача на звільнення земельної ділянки від обтяження іпотекою. Отже, у справі № 496/1059/18, яку розглянула Велика Палата Верховного Суду, дії іпотекодержателей із загальними засадами цивільних відносин розумності, добросовісності і справедливості не узгоджуються.
Об`єднана палата також акцентує увагу та враховує, що Велика Палата Верховного Суду підтвердила відмінність фактичних обставин справи № 466/3398/21 та справи № 496/1059/18, зазначивши, що «висновки суду касаційної інстанції, від яких пропонується відступити, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у справах № 466/3398/21 та № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21) за різних фактичних обставин, тому правове регулювання правовідносин у цих справах не є подібним», «у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21) дії іпотекодержателей із загальними засадами цивільних відносин розумності, добросовісності і справедливості не узгоджуються» (див. пункти 77, 92 ухвали Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 14-80цс24)).
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що правові висновки суду, у тому числі касаційної інстанції, формулюються виходячи з конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права (постанова від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 68)). Велика Палата Верховного Суду не може формулювати свої висновки абстрактно, а лише в контексті конкретних обставин справи, яка розглядається (постанова Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22, пункт 149)).
Тлумачення частини четвертої статті 263 ЦК України свідчить, що виборі того чи іншого висновку щодо застосування норми права, суд має вирішити питання про його релевантність до обставин справи, яку суд розглядає. Для цього суд має оцінити правовідносини на предмет подібності. Подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовним, суб`єктним та об`єктним критеріями. Висновок щодо застосування норми права зроблений Верховним Судом в контексті конкретних обставин справи, яка ним розглянута, належить враховувати в справах з подібними правовідносинами.
З урахуванням того, що висновки про ефективний захист прав володіючого власника нерухомого майна, сформовані Великою Палатою Верховного Суду у справі № 496/1059/18, з урахуванням фактичних обставин цієї справи, зокрема, того, що «дії іпотекодержателей із загальними засадами цивільних відносин розумності, добросовісності і справедливості не узгоджуються» (пункт 92 ухвали Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 14-80цс24)), ці висновки не можуть бути застосовані Об`єднаною палатою у справі № 466/3398/21, в якій відмінні фактичні обставини, зокрема, «на момент вчинення оспорюваного правочину банк не знав і не міг знати, що договір іпотеки укладено нібито з порушенням прав та інтересів позивача; і суди в цій справі не встановили обставин щодо недобросовісності іпотекодержателя» (пункт 85 ухвали Великої Палати Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 14-80цс24)).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку із наведеним, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належитьзадовольнити, оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
З урахуванням того, що судові рішення підлягають скасуванню, то підстави для поновлення дії рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2021 року відсутні.
ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 724 грн та за подання касаційної скарги у розмірі 3 632 грн. Тому з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Преміум Лігал Колекшн» сплачений судовий збір.
Висновки про правильне застосування норм права
У постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати (частина друга статті 416 ЦПК України).
На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду висловлює такі висновки про застосування норм права.
В практиці касаційного суду неодноразово застосовувалася конструкція «добросовісного іпотекодержателя» і вказувалося про необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року в справі № 449/1154/14, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року в справі № 718/2468/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року в справі № 715/32/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року в справі 509/1157/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2022 року в справі № 707/807/21).
Конструкція «добросовісного іпотекодержателя» (тобто того, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки із невласником), хоча й прямо не передбачена в приватному праві, але є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України).Якщо ЦК України допускає набуття права власності добросовісним набувачем (стаття 330 ЦК України) найбільш повного та абсолютного речового права (права власності) від неуповноваженої особи, то набуття такого права на чужу річ (обмеженого речового права) як права іпотеки, також має допускатися правопорядком.
Законодавець не передбачив нікчемності правочину, у випадку відсутності у іпотекодавця права власності на предмет іпотеки. Тому такий правочин є оспорюваним. Недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки, оскільки в українському праві відсутня залежна недійсність для таких випадків (має місце тільки в одиничних випадках, передбачених у законі - наприклад, частина друга статті 548, частина четверта статті 1119 ЦК України). Тому повинна враховуватися добросовісність / недобросовісність іпотекодержателя, для того щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки та/або при визнанні недійсним договору іпотеки. При цьому очевидно, що добра совість «лікує» таку ваду набуття права іпотеки як укладення договору не власником.
До обставин, які можуть свідчити, що недобросовісність іпотекодержателя відноситься, зокрема: момент вчинення правочину; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняється договір іпотеки (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб). Для добросовісного іпотекодержателя має бути характерним такий стандарт поведінки, який притаманний середньому розумному та обачному іпотекодержателю. Конструкція «добросовісного іпотекодержателя», зокрема, має виключатися в тому разі, коли майно було вкрадене у власника або в особи, якій власник передав майно у володіння.
Власник, який за допомогою віндикаційного позову чи реституції повернув майно від неуповноваженого іпотекодавця «займає» місце останнього у відносинах іпотеки. Очевидно, що до власника, який задовольнив вимоги іпотекодержателя, переходить у порядку суброгації (частина третя статті 528 ЦК України) право вимагати з боржника виконання зобов`язання, яке було забезпечене іпотекою.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Преміум Лігал Колекшн» задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до відкритого акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра», державної організації (установи, закладу) «Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», ОСОБА_2 , товариства з обмеженою відповідальністю «Преміум Лігал Колекшн», товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп», третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Тишківська Роксоляна Іванівна, про визнання недійсним договору іпотеки та скасування заборони відчужень відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Преміум Лігал Колекшн» 6 356 грн сплаченого судового збору.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 14 грудня 2021 року та постанова Львівського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: А. І. Грушицький
Б. І. Гулько
Д. Д. Луспеник
Є. В. Синельников
І. М. Фаловська
М. Є. Червинська
