Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 серпня 2024 року
м. Київ
справа № 748/802/23
провадження № 51-1145км24
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
у режимі відеоконференції:
захисника ОСОБА_6 ,
представника потерпілої адвоката ОСОБА_7 ,
засудженого ОСОБА_8
розглянув у судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12022270340005735, за обвинуваченням
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Мньов Чернігівського району Чернігівської області, зареєстрованого у АДРЕСА_1 ), жителя АДРЕСА_2 , раніше не судимого в силу ст. 89 Кримінального кодексу України (далі - КК),
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК,
за касаційною скаргою представника потерпілої ОСОБА_9 - адвоката ОСОБА_7 на ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 24 листопада 2023 року щодо ОСОБА_8 .
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Чернігівського районного суду Чернігівської області від 25 квітня 2023 року ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки без позбавлення права керування транспортними засобами.
Крім того, вирішено питання про відшкодування витрат у провадженні, долю речових доказів, а також скасовано арешт на автомобіль марки «ВАЗ» модель 21011, р.н. НОМЕР_1 , накладений ухвалою слідчого судді Деснянського районного суду м. Чернігова від 14 грудня 2022 року.
Відповідно до вироку 04 грудня 2022 року близько 18:00 ОСОБА_8 , керуючи автомобілем марки «ВАЗ» моделі «21011», реєстраційний номер НОМЕР_1 , рухався по вул. Лісна в с. Центральне, в напрямку с. Глядин Чернігівського району, Чернігівської області. Біля буд. 5 по вул. Лісна, ОСОБА_8 , порушив вимоги підпунктів 2.1а, 2.3б, 12.3 Правил дорожнього руху, не маючи досвіду керування транспортним засобом, проявив неуважність, не стежив за дорожньою обстановкою та відповідно не реагував на її зміну, при виникненні перешкоди для руху, яку об`єктивно спроможний був виявити, не вжив заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу, внаслідок чого здійснив наїзд на ОСОБА_10 , який лежав на проїжджій частині. У результаті дорожньо-транспортної пригоди потерпілий отримав множинні тілесні ушкодження голови, тулубу та кінцівок, від яких помер на місці події.
Чернігівський апеляційний суд ухвалою від 24 листопада 2023 року змінив вирок Чернігівського районного суду Чернігівської області від 25 квітня 2023 року щодо ОСОБА_8 у частині призначеного покарання, постановив уважати останнього засудженим за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки без позбавлення права керування транспортними засобами. На підставі ст. 75 КК звільнив ОСОБА_8 від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки.
Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка їх подала
Не погоджуючись із ухвалою апеляційного суду, постановленою щодо ОСОБА_8 , представник потерпілої ОСОБА_9 . ОСОБА_7 звернувся до Суду з касаційною скаргою, в якій ставить вимогу про скасування ухвали Чернігівського апеляційного суду від 24 листопада 2023 року та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції у зв`язку з невідповідністю призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості. Представник потерпілої вважає, що суд апеляційної інстанції не обґрунтовано звільнив ОСОБА_8 від відбування призначеного покарання на підставі ст. 75 КК, неправильно застосував приписи ст. 65 КК.
Представник потерпілої наполягає, що виправлення обвинуваченого неможливе без реального відбування призначеного покарання, оскільки злочин, за який засуджено ОСОБА_8 , хоч і вчинений з необережності, але спричинив тяжкі невідворотні наслідки у вигляді смерті людини. При цьому ОСОБА_8 посвідчення водія не має, навчальних курсів водія не проходив і іспитів з практичної їзди на автомобілі та знання Правил дорожнього руху не складав.
Наводить доводи про відсутність щирого каяття з боку ОСОБА_8 та зауважує, що останній не надав допомоги під час поховання загиблого. При цьому, ОСОБА_8 повідомив потерпілу про те, що виплатить 50 тис. грн лише за умови, якщо його буде звільнено від відбування покарання з випробуванням, з огляду на що потерпіла повернула обвинуваченому передані ним гроші, отримані від нього для встановлення надгробного пам`ятнику загиблому.
Вказує на те, що суд апеляційної інстанції не звернув належну увагу на особу обвинуваченого в частині того, що після скоєння дорожньо-транспортної пригоди останній хоч і подзвонив у поліцію і повідомив, що на дорозі лежить збита людина, проте з місця події поїхав і не повідомив, що саме він скоїв наїзд на потерпілого, замовчував свою причетність до дорожньо-транспортної пригоди і лише під тиском доказів, а саме виявлення на днищі його автомобіля ВАЗ характерних слідів, зізнався у скоєному.
Вважає, що оскаржена ухвала не містить переконливого обґрунтування того, що обставини, взяті до уваги, у своїй сукупності дають підстави для звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, що таке правозастосування не сприяє досягненню мети покарання, зокрема, недостатнє для виправлення ОСОБА_8 і попередження нових злочинів.
Звертає увагу, що ОСОБА_9 була визнана потерпілою, оскільки донька загиблого - ОСОБА_11 була вагітна та проживала в м. Києві.
Вказує, що визначена судом першої інстанції засудженому форма відбування покарання в умовах ізоляції від суспільства з мінімальним строком покарання, встановленим санкцією ч. 2 ст. 286 КК, є справедливим і виваженим заходом примусу, який забезпечить виправлення засудженого та попередження вчинення нових злочинів.
Наводить доводи про те, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК та не містить переконливого обґрунтування постановленого рішення.
Позиції учасників судового провадження
Представник потерпілої підтримав вимоги касаційної скарги та просив їх задовольнити.
Прокурор просила задовольнити касаційну скаргу представника потерпілої.
Захисник та засуджений касаційну скаргу представника потерпілої вважали необґрунтованою, оскаржене судове рішення просили залишити без зміни.
Потерпіла ОСОБА_9 була повідомлена про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання не з`явилася, подала заяву, у якій просила судове засідання проводити без її участі, а касаційну скаргу задовольнити.
Від інших учасників кримінального провадження, які повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання не з`явились, клопотань про відкладення судового розгляду, особисту участь чи забезпечення їх участі у режимі відеоконференції не надходило.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів виходить із наступного.
Як передбачено ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Статтею 370 КПК визначено, що судове рішення повинно бути ухвалено компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 вказаного Кодексу.
Представник потерпілої у касаційній скарзі не оскаржує висновків судів попередніх інстанцій про доведеність винуватості ОСОБА_8 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, про кваліфікацію його дій і, відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК, суд касаційної інстанції не переглядає оскаржені судові рішення у цій частині.
Призначаючи покарання ОСОБА_8 , суд першої інстанції врахував характер та ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, зокрема те, що обвинувачений керував транспортним засобом не маючи на це відповідного права. Також судом були враховані відомості про особу винного, зокрема позитивну характеристику, а також те, що ОСОБА_8 раніше не судимий в силу ст. 89 КК, до адміністративної відповідальності не притягувався, утримує чотирьох неповнолітніх дітей, врахував як обставину, що пом`якшує покарання, щире каяття, а також зважив на відсутність обставин, що обтяжують покарання. При цьому, поза увагою місцевого суду не залишилася думка потерпілої та висновок органу пробації щодо ризиків вчинення повторного кримінального правопорушення.
Зазначені обставини суд поклав в основу висновку про необхідність призначення ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки без позбавлення права керувати транспортними засобами, тобто мінімального покарання, передбаченого санкцією ч. 2 ст. 286 КК.
Апеляційний суд, перевіряючи вирок за апеляційною скаргою обвинуваченого, вважав, що призначене ОСОБА_8 покарання не відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі обвинуваченого через суворість. Визнавши повне визнання вини та намагання обвинуваченого відшкодувати потерпілій завдану шкоду, щире каяття обвинуваченого та наявність на його утриманні чотирьох неповнолітніх дітей обставинами, які пом`якшують покарання, апеляційний суд дійшов висновку, що їх сукупність, з огляду на ступінь тяжкості вчиненого злочину та зміст досудової доповіді, є достатньою підставою для звільнення ОСОБА_8 від призначеного покарання з випробуванням відповідно до ст. 75 КК.
Не погоджуючись з таким висновком апеляційного суду, представник потерпілого у касаційній скарзі навів доводи про неправильне застосування статей 65, 75 КК, про безпідставне звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням.
Вказані доводи колегія суддів розглядає в контексті того, що положення ст. 75 КК підлягають застосуванню у взаємозв`язку з приписами статей 50, 65 цього Кодексу, що вимагає від суду переконливо вмотивувати наявність підстав до висновку про можливість досягнення цілей покарання в конкретному кримінальному провадженні.
Виходячи із завдань і загальних засад кримінального провадження, визначених у статтях 2, 7 КПК, функція апеляційного суду полягає в об`єктивному, неупередженому перегляді вироків та ухвал суду першої інстанції, справедливому вирішенні поданих апеляційних скарг із додержанням усіх вимог чинного законодавства.
Згідно з приписами ст. 419 КПК в ухвалі апеляційного суду мають бути зазначені належні мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, та положення закону, яким він керувався.
Суд апеляційної інстанції не дотримався вказаних вимог закону, і, задовольняючи апеляційну скаргу, виходив з того, що місцевий суд не зважив на сукупність усіх обставин, які мають значення для обрання відповідного заходу примусу та форми реалізації кримінальної відповідальності.
На думку колегії суддів апеляційного суду, процесуальна поведінка обвинуваченого під час судового розгляду в суді апеляційної інстанції, а саме те, що ОСОБА_8 вину визнав, щиро розкаявся, просив вибачення у потерпілої, свідчить про критичне ставлення обвинуваченого до вчиненого ним злочину та про щирість його каяття і бажання залагодити ситуацію, що сталася.
Проте, належного обґрунтування підстав до застосування положень ст. 75 КК оскаржене рішення апеляційного суду не містить.
Представник потерпілої наводить доводи, які узгоджуються із правовими позиціями Касаційного кримінального суду Верховного Суду, які висловлені у, серед інших, постановах від 28 лютого 2024 року (справа № 183/2097/23, провадження
№ 51-5624км23), від 15 травня 2024 року (справа № 521/20842/15-к, провадження
№ 51-5128км23), за якими щирим каяттям є відверта негативна оцінка винною особою своєї протиправної поведінки, визнання вини і тих обставин, які їй ставляться в провину, а отже, характеризує її поведінку після вчинення злочину з позицій психологічної переорієнтації, коли вона справді засуджує свій вчинок та визнає його антисуспільний характер, про що мають свідчити відповідні об`єктивні дані. Саме по собі визнання своєї провини ще не означає, що особа стала на шлях виправлення і що її зізнання свідчить про рішучість стати на такий шлях, самоосуд свого вчинку. Щире каяття слід відрізняти від визнання провини з метою створити формальні підстави для пом`якшення кримінальної відповідальності.
Відеозапис судового засідання суду першої інстанції відображає відомості про те, що ОСОБА_8 повідомляє суду, що він щиро кається у вчиненому, що просить вибачення у потерпілої, водночас, у виступі у судових дебатах проголошує висловлювання, у яких перекладає вину на потерпілого ОСОБА_10 , нарікає, що останній вів антисоціальний спосіб життя, часто зловживав алкогольними напоями, що і призвело до негативних наслідків в цьому провадженні.
Колегія суддів виходить із того, що незаперечення засудженим об`єктивного розвитку подій автоматично не свідчить про щире каяття, оскільки останнє завжди пов`язане з відвертим осудом своєї поведінки як причини заподіяної шкоди, отже і відповідним суб`єктивним ставленням до вчиненого порушення спеціальних правил безпеки дорожнього руху, до заподіяних наслідків, зокрема, в частині здійснення справедливої сатисфакції завданої шкоди, яке суд встановлює в аспекті зовнішнього виявлення винуватим свого співчуття і вибачення, висловлених не тільки в формі, що є переконливим свідченням про наявність таких, а і за умови, що вони відповідають реальному ставленню винуватого до заподіяних наслідків.
У цьому контексті посилання засудженого на негативний спосіб життя загиблої особи як причину заподіяних наслідків ставить під сумнів щирість каяття, критичне сприйняття скоєного, оскільки не свідчить про відверту спокуту у вчиненому діянні.
Отже, обґрунтованими є доводи представника потерпілої про те, що висловлений ОСОБА_8 жаль з приводу вчиненого, не є щирим каяттям, що його посилання на наявність такого жалю по своїй суті є формальним твердженням за відсутності відповідних ознак, притаманних щирому каяттю.
Крім того, визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину є основною формою прояву щирого каяття, і у разі його наявності відсутні підстави вважати визнання вини у вчинені інкримінованого кримінального правопорушення окремою і самостійної обставиною, яка пом`якшує покарання.
Вказане узгоджується із правовими позиціями Касаційного кримінального суду, зокрема, у постановах від 18 квітня 2024 року у справі № 317/3517/21 (провадження № 51-4127км23), від 21 березня 2024 року у справі № 570/6036/19 (провадження
№ 51-6200км23).
До того ж суд апеляційної інстанції безпідставно визнав обставиною, яка пом`якшує покарання, намагання обвинуваченого відшкодувати заподіяну шкоду. Апеляційній суд виходив із того, що поведінка ОСОБА_8 у судовому засіданні свідчить про його намір відшкодувати потерпілій завдану шкоду та «бажання залагодити ситуацію, що сталася».
По-перше, колегія суддів Верховного Суду звертає увагу, що за ч. 1 ст. 66 КК суд може визнати обставиною, яка пом`якшує покарання, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, проте таких обставин судами не встановлено.
По-друге, в мотивах оскарженого рішення щодо обґрунтування своїх висновків в цій частині апеляційний суд зазначив, що з огляду на приписи ст. 1168 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) потерпіла не є тією особою, яка має право на відшкодування моральної шкоди заподіяної смертю ОСОБА_10 , вона хоч і є рідною сестрою, проте не проживала із загиблим однією сім`єю. Тобто, апеляційний суд фактично спирався на приписи ч. 2 ст. 66 КК, за якими він може визнати такими, що пом`якшують покарання, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті, проте належного обґрунтування не навів.
Поза увагою апеляційного суду залишилось те, що право ОСОБА_9 отримати компенсацію моральної шкоди, заподіяної смертю рідного брата внаслідок протиправних дій засудженого, ґрунтується на приписах ст. 23 ЦК.
Дійсно, у судовій практиці Верховного Суду України (далі - ВСУ) та Великої Палати Верховного Суду (далі - ВП ВС) в свій час існував підхід, за яким моральна шкода не може бути компенсована, якщо це прямо не передбачено законом або договором.
Враховуючи приписи ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», п. 7 § 3 Розділу 4 Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2148-VIII від 03.10.2017 вказаний підхід був застосований Касаційним кримінальним судом Верховного Суду (далі - ККС ВС) в справі № 182/2352/14-к (провадження № 517997км18), де Суд виходив із того, що приписи ст. 1168 ЦК не дають підстав до стягнення компенсації моральної шкоди на користь брата загиблого, який був визнаний по справі потерпілим, проте проживав окремо.
Втім, ВП ВС в постанові від 01 вересня 2020 року (справа № 216/3521/16) відійшла від раніше висловлених правових позицій та дійшла висновку про те, що виходячи із положень статей 16 і 23 ЦК та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
Оскільки ч.1 ст. 23 ЦК передбачає загальний спосіб захисту порушених цивільних прав та знаходиться у загальних положеннях ЦК, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення будь-яких її прав. Отже, ст. 23 ЦК може прямо застосовуватися до будь-яких відносин. ЦК як основний акт цивільного законодавства не виходить із того, що моральна шкода компенсується лише у випадках, передбачених ним або спеціальними законами.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду (далі - КЦС ВС) неодноразово застосовував цю позицію, зокрема, в постанові від 01 березня 2023 року у справі № 496/1691/19 виходив із того, що в контексті приписів ст. 1168 ЦК, ст. 23 ЦК є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди.
Об`єднана палата КЦС ВС в постанові від 22 квітня 2024 року (справа № 279/1834/22, провадження № 51-1382сво23) сформувала висновок, за яким норми права, передбачені ст. 23 ЦК, мають поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи.
Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає, серед іншого, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. При цьому, в нормі наведений не вичерпний перелік, а найбільш можливі варіанти прояву моральної шкоди.
З тих підстав, що за ст. 23 ЦК моральна шкода повинна відшкодовуватися кожному, чиє право порушене та кому вона дійсно завдана, необґрунтованим є правозастосування, яке обмежує коло суб`єктів, які мають право на відшкодування моральної шкоди, лише тими, про яких йдеться в ч. 2 ст. 1168 ЦК.
За ч. 6 ст. 55 КПК, якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи то положення частин 1-3 цієї статті поширюються на близьких родичів чи членів сім`ї такої особи, коло яких визначено приписами п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК.
ОСОБА_9 набула процесуальний статус потерпілої відповідно до вимог КПК і сторони кримінального провадження не ставлять під сумнів її статус потерпілої, отже вона має належні підстави до використання всіх прав потерпілої особи в цьому кримінальному провадженні, зокрема на отримання відшкодування за шкоду, заподіяну фізичній особі внаслідок вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК.
Частиною 4 ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики. При цьому, ВП ВС в постанові від 30 січня 2019 року (справа № 755/10947/17, провадження № 14-435цс18) зазначила, що суди під час вирішення тотожних правовідносин мають враховувати саме останню правову позицію ВП ВС, отже, відсутні підстави до застосування процесуального порядку, визначеного статтями 434-1, 434-2 КПК щодо відступу від правозастосовної позиції, якою керувалася колегія суддів іншої судової палати ККС ВС в справі № 182/2352/14-к (провадження № 51-7997км18).
Враховуючи наведене, потерпіла ОСОБА_9 належить до суб`єктів, яким може бути компенсована моральна шкода, завдана смертю ОСОБА_10 , попри те, що вона не проживала однією сім`єю із рідним братом, якому ОСОБА_8 внаслідок вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, заподіяно смерть.
Отже, рішення апеляційного суду про визнання обставиною, яка пом`якшує покарання, намагання обвинуваченого відшкодувати потерпілій завдану шкоду, не спирається на належні і переконливі мотиви та приписи матеріального права. Відсутні будь-які матеріально-правові підстави (як в кримінальному праві, так і в цивільному) вважати рішення апеляційного суду в цій частині правильним. Вагомих обставин, які би перешкодили обвинуваченому добровільно відшкодувати заподіяну шкоду потерпілій з урахуванням її позиції в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, судом не встановлено і в оскарженому судовому рішенні не зазначено.
Крім іншого, Верховний Суд звертає увагу, що сам факт відшкодування шкоди, заподіяної злочином, суд має оцінювати через призму можливості досягнення цілей покарання, адже саме по собі відшкодування шкоди не є безумовного підставою до застосування положень ст. 75 КК. За відсутності усвідомлення і дійсного засудження вчиненого кримінального правопорушення та своєї винуватості, саме відшкодування шкоди не можна вважати належним підґрунтям до звільнення особи від відбування покарання з випробуванням.
За приписами статей 50, 65 та 75 КК питання призначення покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням можливості досягти мети покарання як такої, що включає не тільки кару, а і виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.
Натомість васпекті дотримання приписів статей 50, 65 ККоскаржене рішення не містить переконливого обґрунтування того, яким чином звільнення від відбування покарання з випробуванням за ст. 75 КК забезпечує досягнення мети загальної превенції злочинів, передбачених ч. 2 ст. 286 КК.
Апеляційний суд не звернув належної уваги на те, що ОСОБА_8 заподіяв незворотні наслідки у виді смерті потерпілого, що він не має права керувати транспортними засобами, що після скоєння дорожньо-транспортної пригоди хоч і подзвонив в поліцію і повідомив, що на дорозі лежить збита людина, проте з місця події поїхав, що у судових засіданнях місцевого та апеляційного судів обвинувачений повідомив про те, що за відсутності права на керування транспортними засобами, автомобілем користується давно, отже тривалий час свідомо ігнорує вимоги законодавства України в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху та експлуатації транспортних засобів і це, врешті, призвело до заподіяння незворотних наслідків у виді смерті потерпілого.
За відсутності переконливих мотивів, які ґрунтуються на обставинах справи, висновок суду про можливість виправлення ОСОБА_8 без відбування покарання є безпідставним, а оскаржене судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК та, враховуючи приписи пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 438, п. 2 ч. 1 ст. 436 КПК, підлягає скасуванню із призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно належним чином перевірити підстави до звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, надати належну оцінку доводам, наведеним в апеляційній скарзі прокурора, і постановити законне і обґрунтоване рішення. При цьому, слід враховувати, що за тих самих обставин, висновок про наявність підстав до застосування ст. 75 КК є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу представника потерпілої ОСОБА_9 - адвоката ОСОБА_7 задовольнити частково.
Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 24 листопада 2023 року щодо ОСОБА_8 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
