ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2024 року

м. Київ

справа № 759/23666/20

провадження № 61-14763св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач -Товариство з обмеженою відповідальністю «Епіцентр К»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Шеметом Максимом Петровичем, на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 31 січня 2023 року у складі судді П`ятничук І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 06 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Епіцентр К» про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку та відшкодування моральної шкоди, у якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог (т. 1, а. с. 239-241) просив стягнути з ТОВ «Епіцентр К» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати за травень-листопад 2020 року, компенсацію за невикористану відпустку у зв`язку із звільненням; стягнути з ТОВ «Епіцентр К» на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час затримки розрахунку за період із 17 листопада 2020 року до 22 листопада 2021 року у розмірі 441 004,96 грн; стягнути з ТОВ «Епіцентр К» на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди 10 000,00 грн; стягнути з ТОВ «Епіцентр К» на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у розмірі 840,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу.

Позов обґрунтований тим, що відповідно до наказу від 19 липня 2018 року № 171-п з 21 липня 2018 року він був прийнятий на роботу до ТОВ «Епіцентр К» на посаду керівника проєктів та програм у сфері матеріального (нематеріального) виробництва управління капітального будівництва.

З травня 2020 року відповідач перестав виплачувати йому заробітну плату.

15 липня 2020 року він направив на адресу ТОВ «Епіцентр К» заяву про звільнення з роботи, однак згідно з цією заявою з невідомих причин його звільнено не було.

Після довготривалих переговорів між ним та відповідачем та відповідно до заяви про звільнення за згодою сторін його було звільнено з роботи з 16 листопада 2020 року на підставі наказу від 13 листопада 2020 року № 483-п. Однак на час звернення до суду йому не виплачені належні при звільненні суми.

Відповідно до статті 117 КЗпП України у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні відповідач зобов`язаний сплатити йому середній заробіток за весь час затримки, що становить 441 004,96 грн, а також заборгованість з виплати заробітної плати за період з травня до листопада 2020 року та компенсацію за невикористану відпустку.

Оскільки йому не виплачувалась заробітна плата та він був змушений терміново шукати можливість забезпечити себе та свою сім`ю, йому завдано моральної шкоди, яку він оцінює в розмірі 10 000,00 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 31 січня 2023 року, що залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 06 вересня 2023 року, у позові відмовлено.

Рішення судів мотивовані тим, що позивач 16 листопада 2020 року звільнений з посади керівника проєктів та програм у сфері матеріального (нематеріального) виробництва управління капітального будівництва ТОВ «Епіцентр К», та відповідно до платіжного доручення від 16 листопада 2020 року № 197239 того ж дня з ним проведено повний розрахунок при звільненні, тому вимоги позивача є необґрунтованими та не доведеними.

Суд апеляційної інстанції зазначив про відсутність правових підстав для нарахування позивачу заробітної плати за той час, коли він не виходив на роботу та не виконував відповідних трудових обов`язків, що підтверджується, зокрема табелями обліку використання робочого часу за період з 01 травня до 30 листопада 2020 року та довідкою щодо нарахованої та виплаченої заробітної плати за період із липня 2018 року до листопад 2020 року.

Додатковим рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 06 березня 2023 року відмовлено у задоволенні заяви представника позивача Шеремета М. П. про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат з огляду на відмову в позові.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 через адвоката Шемета М. П. направив до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 31 січня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 вересня 2023 року, просив їх скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування частини четвертої статті 97 КЗпП України.

Роботодавець не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними угодами.

Позивачу незаконно зменшили заробітну плату з 30 000,00 грн на місяць до 7 000,00 грн у травні 2020 року та 2 000,00 грн у червні 2020 року.

Докази відсутності позивача на робочому місці та відсутності заборгованості повинен надавати відповідач. Обов`язок доказування покладено на відповідача, а не на позивача.

Відповідач не надав суду доказів причин відсутності позивача на робочому місці.

Очікувані витрати на професійну правничу допомогу становлять 30 000,00 грн.

Аргументи інших учасників справи

Відзив відповідача мотивований тим, що позивач, посилаючись у судовому засіданні на те, що він продовжував виконувати трудові функції з травня до листопада 2020 року не надав будь-яких доказів на підтвердження цих обставин.

Показання свідків позивача - ОСОБА_3 і ОСОБА_4 (колишні працівники відповідача) є суперечливими та недостовірними, оскільки вони зазначили, що місце роботи позивача знаходилося на АДРЕСА_1 , проте позивач з травня до листопада 2020 року перебував у відрядження, водночас ОСОБА_3 звільнений з робити 27 липня 2020 року, а ОСОБА_4 - 29 липня 2020 року.

Заробітна плата виплачується працівнику за виконану роботу, а не за фактом перебування у трудових відносинах.

Рішення судів є правильними, а касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2023 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У листопаді 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Наказом від 19 липня 2018 року № 171-п ОСОБА_1 прийнято на роботу до ТОВ «Епіцентр К» на посаду керівника проєктів та програм у сфері матеріального (нематеріального) виробництва управління капітального будівництва (т. 1, а. с. 12, 75).

15 липня 2020 року ОСОБА_1 подав до ТОВ «Епіцентр К» заяву про звільнення його із займаної посади за згодою сторін, яку відповідач отримав 23 липня 2020 року (т. 1, а. с. 81, 82).

06 листопада 2020 року ТОВ «Епіцентр К» направило на адресу позивача лист, яким проінформувало про необхідність звернутись до відділу персоналу ТОВ «Епіцентр К» щодо вирішення питання про звільнення, оскільки позивач у поданій 15 липня 2020 року заяві не зазначив дату бажаного звільнення (т. 1, а. с. 85-90).

13 листопада 2020 року позивач подав заяву про звільнення за угодою сторін з 16 листопада 2020 року (т. 1, а. с. 91).

Наказом від 13 листопада 2020 року № 483-п ОСОБА_1 звільнено з посади керівника проєктів та програм у сфері матеріального (нематеріального) виробництва управління капітального будівництва з 16 листопада 2020 року за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (т. 1, а. с. 92).

Відповідно до зведеної відомості на перерахунок заробітної плати та інших виплат від 04 травня 2020 року та платіжного доручення від 04 травня 2020 року № 297823 ОСОБА_1 нараховано та виплачено заробітну плату у розмірі 30 000,00 грн (т. 1, а. с. 93-95, 97).

Згідно із вказаною відомістю на перерахунок заробітної плати та інших виплат від 16 листопада 2020 року та платіжним дорученням від 16 листопада 2020 року № 197239 ОСОБА_1 у день звільнення виплачено заробітну плату у розмірі 18 335,69 грн (т. 1, а. с. 96, 98).

Відповідно до довідки ТОВ «Епіцентр К» від 14 липня 2021 року № 22/7 позивачу в травні 2020 року нарахована та виплачена заробітна плата у розмірі 7 000,00 грн, в червні 2020 року - 2 000,00 грн, в листопаді 2020 року виплачена компенсація за невикористану основну щорічну відпустку кількістю 21 календарний день - 13 777,26 грн (т. 1, а. с. 156).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже, трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.

Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.

Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (стаття 94 КЗпП України, стаття 1 Закону України «Про оплату праці»).

Відповідно до статті 2 Закону України «Про оплату праці» до структури заробітної плати входять основна заробітна плата, додаткова заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Роботодавець (роботодавець - фізична особа) не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами (частина четверта статті 97 КЗпП України).

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України (у редакції на час ухвалення рішення судом касаційної інстанції), відповідно до якої у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Верховний Суд зазначає, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.

Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (у разі часткового задоволення вимог працівника).

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 рок у справі № 755/12623/19, провадження № 14-47цс21).

Так, суди, вирішуючи вказаний спір, керувались тим, що відповідач в повному обсязі провів розрахунок із позивачем у день звільнення 16 листопада 2020 року, в тому числі і за невикористану відпустку, що підтверджується доказами у справі (т.1, а. с. 96, 98).

Позивач не спростував установлення судами цих обставин.

Доказами фактичного виконання трудових обов`язків можуть бути, зокрема журнал реєстрації виходу на роботу з підписом працівника, відеозаписи з камер спостереження на пропускних пунктах, робочому місці, листування з клієнтом, показання колег по роботі, контрагентів, підписи працівника на платіжних документах, квитанції, документи про перерахування коштів на картковий рахунок на підтвердження розрахунку із заробітної плати.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 761/2846/16-ц, провадження № 61-302св17, від 18 травня 2022 року у справі № 552/3667/19, провадження № 61-16667св21, від 05 квітня 2023 року у справі № 295/14567/20, провадження № 61-11818св21.

Суди врахували докази, що підтверджують кількість днів перебування позивача на робочому місці, а саме: звіт подій доступу персоналу до приміщення з використання електронної картки за період з 01 травня до 16 листопада 2020 року (т. 1, а. с. 76-80), табелі обліку використання робочого часу за період з 01 травня до 30 листопада 2020 року, складенні відповідно до наказу Держкомстату України від 05 грудня 2008 року № 4890 (т. 1, а. с. 158-164), довідку щодо нарахованої та виплаченої заробітної плати за період із липня 2018 року до листопада 2020 року (т. 1, а. с. 156), згідно з якими відповідач здійснив виплату позивачу заробітної плати відповідно до виконаної ним роботи та про відсутність у відповідача на час звільнення заборгованості із заробітної плати (т. 1, а. с.156).

Отже, відповідач довів, що відсутність позивача на роботі у період з 06 до 22 травня та з 15 червня до 16 листопада 2020 року вплинула на розмір заробітної плати, нарахованої ОСОБА_1 за фактично виконану роботу.

З огляду на надані відповідачем докази до суду першої інстанції у травні-листопаді 2020 року позивач не був на робочому місці в період з 06 до 22 травня та з 15 червня до 16 листопада 2020 року, робота не виконувалась, він також не з`являвся на роботі із нез`ясованих причин, про що є відмітки в табелях обліку робочого час.

Крім того, суд першої інстанції взяв до уваги показання свідків щодо відсутності позивача на робочому місці у встановлені періоди часу. За змістом судового рішення суд не взяв до уваги показання ОСОБА_3 , який працював на посаді заступника генерального директора з питань капітального будівництва та не був безпосереднім керівником ОСОБА_1 , щодо того, що позивач з травня місяця 2020 року до моменту звільнення у листопаді місяці 2020 року виконував трудові функції постійно перебуваючи у відрядженнях, оскільки відповідно до наказу від 27 липня 2020 року № 312-п ОСОБА_3 звільнений за угодою сторін (т. 2, а. с. 98-111).

Згідно з матеріалами справи, незважаючи на відсутність посадової інструкції позивача, що не є предметом оцінки у цій справі, ОСОБА_1 чітко не зазначив, яку саме роботу він виконував поза приміщенням відповідача у період з 06 до 22 травня та з 15 червня до 16 листопада 2020 року та за якими адресами відповідача, не надав суду належних доказів на підтвердження обставин перебування у службових відрядженнях або на дистанційній роботі, зокрема письмових завдань та доручень посадових осіб ТОВ «Епіцентр К», службових записок щодо відряджень, розпоряджень або наказів, посвідчень про направлення у відрядження з відмітками, звітів, кошторис витрат, проїзні документи та документи, що підтверджують витрати на проїзд, документів, що підтверджують проживання та витрати на проживання, робочих документів, створених позивачем під час виконання трудових функцій у відрядженнях або дистанційно. Крім того, позивач не заявляв суду клопотання про витребування таких документів у відповідача.

Суди також взяли до уваги переписку з месенджеру «Viber» від 08 грудня 2020 року, у якій позивач зазначив, що протягом 8 місяців не працює у ТОВ «Епіцентр К» (т. 2, а. с. 70).

Верховний Суд зауважує, що факт відсутність працівника на роботі (прогул) повинен доводити роботодавець, водночас обов`язок доведення наявності поважних причин відсутності покладено на працівника.

Подібні висновки щодо обов`язку доведення наявності поважних причин відсутності працівника на роботі викладено у постановах Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 522/8/20, провадження № 61-5374св21, від 16 січня 2023 року у справі № 568/487/22, провадження № 61-11728св22.

Водночас позивач не спростував доказів відповідача щодо відсутності його на роботі у період з 06 до 22 травня та з 15 червня до 16 листопада 2020 року та не надав доказів поважності причин не перебування на роботі у цей період, що відповідно вплинуло на оплату праці, яка нараховується лише за фактично виконану роботу.

Згідно з матеріалами справи заробітна плата позивача складалась із окладу (від 3900,00 грн з липня 2018 року до 5000,00 грн у травні 2020 року) та премії.

Верховний Суд зазначає, що згідно з нормами трудового права премії виплачуються працівникові як заохочувальна, а також як обов`язкова складова частини заробітної плати (виробнича премія). Питання преміювання практично не входить до сфери державного регулювання оплати праці, постаючи як предмет локальної (положення про преміювання, інші локальні акти) та договірної (колективні договори та угоди, конкретні трудові договори) регламентації (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 760/1125/20-ц, провадження № 61-12476сво21).

Верховний Суд у постанові від 27 січня 2021 року у справі № 464/1369/18, провадження № 61-15457св19, вказав, що повноваження роботодавця з виплати працівникові премій як обов`язкових складових заробітної плати є дискреційними.

У разі, якщо премія виплачується як заохочення за плідну працю або інші досягнення працівника в роботі, тоді її нарахування і виплата повністю залежить від оцінки праці та волі роботодавця.

Заохочувальна виплата у виді премії може застосовуватися роботодавцем до працівника, а може і не застосовуватися.

У тому ж випадку, якщо премія є фактично додатковою заробітною платою, тобто складовою оплати праці, розмір якої визначається роботодавцем на підставі певних критеріїв, визначених законом або трудовим договором (контрактом), тоді виплата такої премії не залежить виключно від волі роботодавця, оскільки він є пов`язаним умовами трудового договору або нормативно-правовим актом, який регулює питання оплати праці працівника на підприємстві (в організації).

Відповідно до пунктів 1.5, 2.2 Положення про преміювання працівників відповідача преміювання працівників за результатами їхньої роботи є правом, а не обов`язком роботодавця, а розмір премії визначається залежно від особистого трудового внеску працівника у загальні результати роботи.

Отже, премія, яка була частиною заробітної плати позивача, відноситься до заохочувальної, яка за своєю правовою природою не є гарантованою для працівника і може йому не нараховуватися роботодавцем.

Суди у справі встановили, що позивачу у травні 2020 року нарахована та виплачена заробітна плата відповідно до фактично відпрацьованих днів у розмірі 7 000,00 грн (премія - 2 000,00 грн), у червні 2020 року - 2 000,00 грн, у листопаді 2020 року виплачена компенсація за невикористану основну щорічну відпустку кількістю 21 календарний день у розмірі 13 777,26 грн (т. 1, а. с. 156).

Зменшення виплат позивачу пов`язано із зменшенням фактично відпрацьованого часу і відповідно премії (в межах дискреційних повноважень відповідача), та не є наслідком одностороннього рішення ТОВ «Епіцентр К» щодо зменшення оплати праці ОСОБА_1 в розумінні статті 97 КЗпП України.

З огляду на вказане посилання заявника на відсутність висновку Верховного Суду з питань застосування частини четвертої статті 97 КЗпП України є необґрунтованим, оскільки у цій справі не встановлено факту прийняття відповідачем одностороннього рішення з питань оплати праці, що погіршує умови оплати праці позивачу, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.

Верховний Суд є судом права, а не факту. Встановлення фактичних обставин справи та надання оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій як судів факту, тоді як до повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права.

З урахуванням підстав позову, встановлених обставин справи, меж касаційного розгляду, суди попередніх інстанцій правильно виснували про відмову в позові, тому підстав для скасування судових рішень у справі немає.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, оскаржуваних судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Шеметом Максимом Петровичем, залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 31 січня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 вересня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

В. М. Ігнатенко

І. М. Фаловська