ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня2024 року

м. Київ

справа № 214/1429/16

провадження № 61-14264св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Данич Оксана Федорівна,

третя особа - приватний нотаріус Криворізького міського нотаріального округу Дацко Ярослав Олексійович,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , подану представником ОСОБА_5 , на рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 лютого 2023 року у складі судді Ткаченка А. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Тимченко О. О., Зубакової В. П., Остапенко В. О., у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Данич Оксани Федорівни, третя особа - приватний нотаріус Криворізького міського нотаріального округу Дацко Ярослав Олексійович, про припинення договору іпотеки, зобов`язання вчинити певні дії, скасування державної реєстрації,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), третя особа - приватний нотаріус Криворізького міського нотаріального округу Дацко Я. О., в якому просили:

- визнати такими, що припинилися, їх зобов`язання за кредитним та іпотечним договорами, укладеними з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»;

- зобов`язати приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Дацко Я. О. внести до Державного реєстру відомості про припинення іпотеки та скасувати заборони, накладені на нерухоме майно, а саме одноповерхову будівлю кафе «Бістро» з літнім майданчиком, загальною площею 255,0 кв. м, що розташована на АДРЕСА_1 .

Свої вимоги позивачі мотивували тим, що 19 травня 2008 року ОСОБА_1 уклала з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» генеральну кредитну угоду № МО14/03-03/239, за якою отримала кредит в еквіваленті 70 000,00 доларів США за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на дату укладення кредитного договору.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 19 травня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»укладено договір іпотеки № МО14/03-03/239/1, предметом якого є одноповерхова будівля кафе «Бістро» з літнім майданчиком, загальною площею 255,0 кв. м, що розташована на АДРЕСА_1 .

До січня 2016 року ОСОБА_1 належним чином виконувала свої зобов`язання за кредитним договором, сплативши на користь банку загалом 3 631 140,81 грн, тобто суму, яка значно перевищує кредитні зобов`язання.

З метою вжиття заходів досудового врегулювання спору ОСОБА_1 звернулася до банку з письмовою пропозицією щодо припинення дії кредитного та іпотечного договорів шляхом підписання додаткових угод до них, акцентуючи увагу на тому, що кредитні кошти надано в еквіваленті 70 000,00 доларів США за курсом НБУ на день укладення правочину, а кредит фактично видано готівкою через касу банку в національній валюті у сумі 353 500,00 грн. Виходячи з розміру тіла кредиту та відсотків, поверненню підлягала сума у гривневому еквіваленті 678 095,87 грн, тоді як позичальник вже сплатила на користь банку 3 631 140,81 грн.

Вказану пропозицію банк отримав у грудні 2016 року, однак не надав будь-якої відповіді, що стало причиною звернення до суду з цим позовом.

Саксаганський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалою від 14 листопада 2018 року замінив первісного відповідача ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» його правонаступником ОСОБА_3 .

Після здійснення заміни первісного відповідача ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» правонаступником ОСОБА_3 , сторона позивачів, наполягаючи на необхідності припинення договору іпотеки у зв`язку з повним виконанням позичальником зобов`язань за кредитним договором, уточнила підстави позову, на обґрунтування якого вказала, що ОСОБА_2 як майновий поручитель взяла на себе гарантування виконання позичальником кредитних зобов`язань у сумі 678 095,87 грн, тоді як ОСОБА_1 фактично сплатила банку 3 631 140,81 грн.

Крім того, з огляду на відсутність нотаріального посвідчення договору відступлення прав за договором іпотеки такий правочин щодо заміни іпотекодержателя є нікчемним та не може породжувати жодних правових наслідків на користь відповідача ОСОБА_3 Здійснюючи реєстрацію із заміни іпотекодержателя на ОСОБА_3 за відсутності нотаріально посвідченого правочину, приватний нотаріус Дацко Я. О. порушив вимоги статей 10, 24, 37, 38 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

В останній редакції позовної заяви від 03 грудня 2019 року, яку Саксаганський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області протокольною ухвалою від 21 січня 2020 року прийняв до розгляду, позивачі зазначили відповідачами ОСОБА_3 , яка є правонаступником первісного кредитора (іпотекодержателя) ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Данич О. Ф., та просили:

- припинити дію договору іпотеки від 19 травня 2008 року № МО14/03-03/239/1, укладеного між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 ;

- зобов`язати приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Дацко Я. О. внести до Державного реєстру відомості про припинення іпотеки та скасувати заборони, накладені на нерухоме майно, а саме нежитлову будівлю, окремо розташовану одноповерхову будівлю кафе «Бістро» з літнім майданчиком,загальною площею 255,0 кв. м, що розташована на АДРЕСА_1 ;

- скасувати державну реєстрацію, здійснену приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Данич О. Ф., щодо заміни іпотекодержателя на ОСОБА_3 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Саксаганський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області рішенням від 27 лютого 2023 року у задоволенні позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що оскільки зобов`язання позичальника ОСОБА_1 за кредитним договором залишилися невиконаними, то відсутні й передбачені статтею 17 Закону України «Про іпотеку» підстави для припинення іпотеки, яка має акцесорний (похідний) характер щодо основного зобов`язання, а також для зняття заборони відчуження нерухомого майна та виключення відповідних записів з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек.

Суд не встановив жодних порушень у діях приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Данич О. Ф. під час проведення державної реєстрації ОСОБА_3 як іпотекодержателя, вказавши, що укладений з останньою договір відступлення прав вимоги за договором іпотеки не є нікчемним, оскільки сторони додержалися вимог закону про нотаріальне посвідчення такого правочину.

Крім того, під час посвідчення та реєстрації договору про відступлення прав вимоги нотаріус пересвідчився у відсутності заставної, інших обтяжень на предмет іпотеки, заборон на відчуження на користь третіх осіб за іншими договорами, які б виключали можливість перереєстрації прав за цим договором за новим іпотекодержателем.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 20 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_5 , залишив без задоволення, а рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 лютого 2023 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , через представника ОСОБА_5 , подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просять скасувати рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 лютого 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року і ухвалити нове рішення по суті спору, яким припинити дію договору іпотеки від 19 травня 2008 року № МО14/03-03/239/1 та скасувати реєстраційні дії (записи) щодо предмета іпотеки, вчинені приватними нотаріусами 19 травня 2008 року, 01 липня 2017 року і 27 травня 2021 року.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявники зазначили, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14 та у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі 906/1174/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди необґрунтовано відхилили клопотання учасника справи, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу заявники мотивували тим, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань.

Суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у прийнятті заяви сторони позивачів від 25 серпня 2021 року про уточнення позовних вимог.

ОСОБА_2 як майновий поручитель взяла на себе гарантування виконання позичальником кредитних зобов`язань у сумі 678 095,87 грн, тоді як ОСОБА_1 фактично сплатила банку 3 631 140,81 грн.

Вказують, що за позовні вимоги про скасування реєстраційних дій, які є похідними від вимоги про припинення договору іпотеки, не підлягав сплаті судовий збір, а тому суд першої інстанції неправильно здійснив розподіл судових витрат.

Аргументи інших учасників справи

У грудні 2023 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 20 жовтня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області.

05 грудня 2023 року справа № 214/1429/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

19 травня 2008 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» як кредитором та ОСОБА_1 як позичальником укладено генеральну кредитну угоду № М014/03-03/239, на підставі якої цього ж дня, 19 травня 2008 року, названі сторони уклали кредитний договір № М014/03-03/240, за умовами якого позичальник отримала перший транш у розмірі 70 000,00 доларів США на споживчі цілі зі сплатою 14,75 % річних з кінцевим терміном повернення до 18 травня 2018 року (том 1, а. с. 13, 14, 21).

Повернення грошових коштів відбувається ануїтентними платежами згідно з графіком погашення кредиту, а саме кожного місяця до 20 числа позичальник повинна вносити платежі на погашення кредиту у розмірі 1 118,65 доларів США (за виключенням першого місця кредитування - у червні 2008 року розмір платежу визначений у сумі 1 157,63 доларів США), останній платіж - у червні 2018 року. Цей платіж включає як погашення боргу, так і сплату процентів за користування кредитом (том 1, а. с. 19, 20).

У пункті 1.11 частини № 2 кредитного договору міститься застереження про те, що усі платежі для повернення суми кредиту та сплати процентів за користування кредитом повинні здійснюватися позичальником у валюті кредиту, в строки та на умовах, встановлених договором. Інші платежі згідно з умовами кредитного договору розраховуються у валюті кредиту і підлягають сплаті у валюті України, виходячи з валютного курсу НБУ на день сплати (том 1, а. с. 15-18).

У пункті 8.3 частини № 2 кредитного договору передбачено, що цей договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами (дата договору) та діє до виконання сторонами взятих на себе зобов`язань за цим договором у повному обсязі.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 19 травня 2008 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», як іпотекодержателем, та ОСОБА_6 (після укладення 13 червня 2009 року шлюбу прізвище змінено на « ОСОБА_7 »), як іпотекодавцем, укладено договір іпотеки № М014/03-03/239/1, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дацко Я. О. та зареєстрований у реєстрі за № 4182, предметом якого є нежитлова будівля, окремо розташована одноповерхова будівля кафе «Бістро» з літнім майданчиком, загальною площею 255,0 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та належить іпотекодавцю ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 22 квітня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Кірієнко І. М., зареєстрованого в реєстрі за № 1605 (том 1, а. с. 22-24).

У пункті 1.1 договору іпотеки передбачено, що цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що витікають з Генеральної кредитної угоди від 19 травня 2008 року № М014/03-03/239 (кредитного договору), укладеного між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та боржником ОСОБА_8 , а також додаткових угод до неї, що можуть бути укладені в подальшому, за умовами якого боржник зобов`язується перед іпотекодержателем повернути кредит у розмірі 70 000,00 доларів США або еквівалента в інших валютах по курсу НБУ на день укладення договору, сплатити проценти за користування ним, комісійну винагороду, неустойку в розмірі, строки та у випадках, передбачених кредитним договором, а також виконати інші умови кредитного договору та відшкодувати іпотекодержателю всі можливі збитки, понесені внаслідок невиконання чи неналежного виконання умов кредитного договору.

У розділі 7 договору іпотеки регламентовано строк дії договору, а саме, що цей договір набуває чинності з моменту його нотаріального посвідчення. Право іпотеки, та відповідно і цей договір, припиняє чинність у разі: припинення боргового зобов`язання, забезпеченого цією іпотекою; знищення (втрати) предмета іпотеки, якщо іпотекодавець не замінив або не відновив предмет іпотеки; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем на підставах, передбачених чинним законодавством України та цим договором, права власності на предмет іпотеки; розірвання цього договору за угодою сторін, яка посвідчується нотаріально; в інших випадках, передбачених чинним законодавством України. Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законом порядку.

Положеннями пункту 3.3 Генеральної угоди сторони погодили, що будь-яке порушення позичальником умов угоди та кредитних договорів, укладених у рамках цієї угоди, повинно розглядатись, як істотне порушення угоди, яке надає право банку в порядку, передбаченому цією угодою та/або діючим законодавством України, незалежно від встановлених угодою строків виконання зобов`язання, вимагати від позичальника повернення кредиту та інших передбачених угодою платежів.

З довідки ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», долученої позивачами до позовної заяви, слідує, що станом на 25 січня 2016 року заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/240 становить 32 812,23 доларів США, з яких: 28 999,64 доларів США - тіло кредиту; 339,08 доларів США - нараховані проценти; 3 473,51 доларів США - прострочені проценти (том 1, а. с. 25).

Позичальник не виконувала належним чином взятих на себе договірних зобов`язань, а тому ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у квітні 2016 року звернулося до суду з позовом про дострокове стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором.

Тернівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області заочним рішенням від 04 жовтня 2016 року у справі № 215/1492/16-ц позов ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задовольнив. Стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/240 у розмірі 33 139,47 доларів США, що за курсом НБУ станом на 22 лютого 2016 року еквівалентно 889 985,72 грн, та витрати зі сплати судового збору у сумі 13 349,79 грн.

Тернівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалою від 01 грудня 2017 року заяву представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Маленької Л. І. про перегляд заочного рішення у справі № 215/1492/16-ц залишив без задоволення.

Апеляційний суд Дніпропетровської області постановою 15 травня 2018 року у справі № 215/1492/16-ц апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Заочне рішення Тернівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 04 жовтня 2016 року скасував та ухвалив нове рішення, яким стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/240 у розмірі 33 139,47 доларів США, що за курсом НБУ станом на 22 лютого 2016 року еквівалентно 889 985,72 грн, та витрати зі сплати судового збору у сумі 13 349,79 грн (том 2, а. с. 92-97).

Вирішуючи спір про стягнення заборгованості, суди першої та апеляційної інстанцій у справі № 215/1492/16-ц визнали доведеним факт укладення кредитного договору від 19 травня 2008 року № М014/03-03/240 саме в іноземній валюті та погодження сторонами виконання зобов`язань у доларах США, а також вважали належними доказами надані банком розрахунки заборгованості за кредитним договором у розмірі 33 139,47 доларів США.

Суди також з`ясували, що 29 червня 2017 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Юнекс Банк» укладено договір про відступлення права вимоги, за умовами якого первісний кредитор ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відступило за плату новому кредитору ПАТ «Юнекс Банк» право вимоги до ОСОБА_1 як позичальника за кредитним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/240 на основі Генеральної кредитної угоди від 19 травня 2008 року № М014/03-03/239. Розмір таких вимог станом на день укладення договору про відступлення прав вимоги становив 38 906,90 доларів США (том 1, а. с. 212-215).

Згідно з актом приймання-передачі документації за договором відступлення права вимоги від 29 червня 2017 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» передало, а ПАТ «Юнекс Банк» прийняло, зокрема, документи судового та/або виконавчого провадження, пов`язаного з правом вимоги за кредитним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/240 на основі Генеральної кредитної угоди від 19 травня 2008 року № М014/03-03/239 за домовленістю (том 1, а. с. 217).

Цього ж дня, 29 червня 2017 року, між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Юнекс Банк» укладено нотаріально посвідчений договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, за умовами якого ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» передало ПАТ «Юнекс Банк» усі права вимоги за іпотечним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/239/1 (том 1, а. с. 218-220).

Крім того, 29 червня 2017 року між ПАТ «Юнекс Банк» та ТОВ «Стандард фінанс групп» укладено договір про відступлення права вимоги, за умовами якого ПАТ «Юнекс Банк» відступило за плату ТОВ «Стандард фінанс групп» право вимоги за кредитним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/240 на основі Генеральної кредитної угоди від 19 травня 2008 року № М014/03-03/239. Розмір таких вимог станом на день укладення договору про відступлення прав вимоги становив 38 906,90 доларів США (том 1, а. с. 227-232).

Згідно з актом приймання-передачі документації за договором відступлення права вимоги від 29 червня 2017 року ПАТ «Юнекс Банк» передало, а ТОВ «Стандард фінанс групп» прийняло, зокрема, документи судового та/або виконавчого провадження, пов`язаного з правом вимоги за кредитним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/240 на основі Генеральної кредитної угоди від 19 травня 2008 року № М014/03-03/239 (том 1, а. с. 234).

Цього ж дня, 29 червня 2017 року, між ПАТ «Юнекс Банк» та ТОВ «Стандард фінанс групп» укладено нотаріально посвідчений договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, за умовами якого ПАТ «Юнекс Банк» передало ТОВ «Стандард фінанс групп» усі права вимоги за іпотечним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/239/1 (том 1, а. с. 221-225).

Також 29 червня 2017 року між ТОВ «Стандард фінанс групп» та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги № 29-06/17, за умовами якого ТОВ «Стандард фінанс групп» відступило за плату ОСОБА_3 право вимоги за кредитним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/240 на основі Генеральної кредитної угоди від 19 травня 2008 року № М014/03-03/239. Розмір таких вимог станом на день укладення договору про відступлення прав вимоги становив 38 906,90 доларів США (том 1, а. с. 203-208).

Згідно з актом приймання-передачі документації за договором відступлення права вимоги від 29 червня 2017 року ТОВ «Стандард фінанс групп» передало, а ОСОБА_3 прийняла, зокрема, документи судового та/або виконавчого провадження, пов`язаного з правом вимоги за кредитним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/240 на основі Генеральної кредитної угоди від 19 травня 2008 року № М014/03-03/239 (том 1, а. с. 210).

Цього ж дня, 29 червня 2017 року, між ТОВ «Стандард фінанс групп» та ОСОБА_3 укладено нотаріально посвідчений договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, за умовами якого ТОВ «Стандард фінанс групп» передало ОСОБА_3 усі права вимоги за іпотечним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/239/1 (том 1, а. с. 242-244).

Тернівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області ухвалою від 04 серпня 2017 року у справі № 215/1492/16-ц, залишеною без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 травня 2018 року, замінив сторону стягувача з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на ОСОБА_3 (том 2, а. с. 118, 122, 123).

На підставі постанови Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 травня 2018 року у справі №215/1492/16-ц Тернівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області 13 червня 2018 року видав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованості за кредитним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/240 у розмірі 33 139,47 доларів США та витрат зі сплати судового збору у сумі 13 349,79 грн (том 2, а. с. 126).

Приватний виконавець постановою від 25 січня 2020 року відкрив виконавче провадження ВП № 61073473 з примусового виконання вказаного виконавчого листа №215/1492/16-ц, у якому стягувачем визначено ОСОБА_3 , а боржником - ОСОБА_1 (том 2, а. с. 122, 123).

Матеріали справи не містять і сторона позивачів не надала доказів на підтвердження виконання позичальником ОСОБА_1 своїх зобов`язання за кредитним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/240 шляхом повного виконання судового рішення про дострокове стягнення з неї всієї суми заборгованості за цим договором.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини.

Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

За змістом статей 610, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов`язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - стаття 1048 ЦК України), що підлягає сплаті.

Отже, у випадку настання строку виконання зобов`язання за кредитним договором, у тому числі і випадку, передбаченому частиною другою1050 ЦК України, позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти.

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Закон України «Про іпотеку» є спеціальним законом щодо врегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна.

У статті 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання в межах вартості предмета іпотеки.

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України).

Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України).

Оскільки статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, а тому з часу зарахування на банківський рахунок сум, стягнутих за рішенням суду або добровільно сплачених позичальником на вимогу про дострокове повернення позики ці зобов`язання вважаються припиненими.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

За системним аналізом зазначених норм права іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання, зокрема, на підставі виконання. При цьому законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов`язаних з припиненням іпотеки, оскільки за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості іпотека припиняється за фактом виконання основного зобов`язання.

Отже, за відсутності обґрунтованої заборгованості позичальника та вимог кредитора на момент виконання рішення суду про стягнення заборгованості та припинення у зв`язку із цим основного зобов`язання - іпотека припиняється.

Згідно з частиною третьою статті 24 Закону України «Про іпотеку» правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).

Обмеження речових прав на нерухоме майно (обтяження нерухомого майна) - це обмеження або заборона розпорядження нерухомим майном, установлена відповідно до правочину (договору), закону або актів органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом (абзац п`ятий частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час укладення іпотечного договору).

Відповідно до частини третьої статті 44 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» після припинення обтяження обтяжувач самостійно або на письмову вимогу боржника чи особи, права якої порушено внаслідок наявності запису про обтяження, протягом п`яти днів зобов`язаний подати держателю або реєстратору Державного реєстру заяву про припинення обтяження і подальше вилучення відповідного запису з Державного реєстру. У разі невиконання цього обов`язку обтяжувач несе відповідальність за відшкодування завданих збитків.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження.

Відповідно до статті 74 Закону України «Про нотаріат», одержавши повідомлення установи банку, підприємства чи організації про погашення позики (кредиту), повідомлення про припинення іпотечного договору або договору застави, а також припинення чи розірвання договору довічного утримання, звернення органів опіки та піклування про усунення обставин, що обумовили накладення заборони відчуження майна дитини, нотаріус знімає заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна.

Записи про державну реєстрацію обтяжень нерухомого майна, а також іпотеки за належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором є перешкодами в реалізації власником права розпорядження відповідним майном.

Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 26 січня 2022 року у справі № 127/26402/20 (провадження № 61-12159св21) та від 25 червня 2024 року у справі № 646/5878/20 (провадження № 61-1152св23).

У частині першій статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої, абзацу дванадцятого частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.

З урахуванням викладеного для вирішення спору, який виник на підставі звернення до суду позивача, який вважає порушеними, невизнаними або оспореними свої, зокрема майнові права, суду необхідно встановити наявність у позивача такого права, факт його порушення і у зв`язку із зазначеним з`ясувати, чи правильний спосіб захисту свого права обрано позивачем при зверненні до суду.

Верховний Суд зазначає, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані у пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

З огляду на викладене, встановивши, що позичальник ОСОБА_1 не виконала свої зобов`язання за кредитним договором від 19 травня 2008 року № М014/03-03/240 шляхом повного виконання судового рішення про дострокове стягнення з неї всієї суми заборгованості за цим договором, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав, передбачених статтею 17 Закону України «Про іпотеку», для визнання припиненим зобов`язання за іпотечним договором та, як наслідок, для задоволення позовних вимог про зняття обтяжень нерухомого майна, що є предметом іпотеки.

При цьому, з`ясувавши, що укладений 29 червня 2017 року між ТОВ «Стандард фінанс групп» та ОСОБА_3 договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки нотаріально посвідчений, а отже, посилання сторони позивачів на нікчемність цього правочину з підстав, передбачених частиною третьою статті 24 Закону України «Про іпотеку» та частиною першою статті 220 ЦК України, не знайшли свого підтвердження, суди правильно керувалися тим, що позовна вимога про скасування державної реєстрації щодо заміни первісного іпотекодержателя на ОСОБА_3 також не підлягає задоволенню у зв`язку з її необґрунтованістю.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14 та у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі 906/1174/18, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) вказано, що укладений між сторонами оспорюваний договір про відступлення права вимоги за кредитним договором за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу. Цесія (уступка права вимоги) є одним з обов`язкових елементів відносин факторингу. Проте сама по собі назва оспорюваного у даній справі договору не змінює його правової природи. З укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором відбулася заміна кредитодавця-банку, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на іншу юридичну особу, яка не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», яка може надавати фінансові послуги, у тому числі і у формі факторингу. За таких обставин та з огляду на те, що за змістом частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а оспорюваний правочин суперечить наведеним вище приписам цивільного законодавства України щодо суб`єктного складу договору факторингу, то він підлягає визнанню недійсним відповідно до частини першої статті 215 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) зазначено, що з укладенням договору про відступлення права вимоги за кредитним договором відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичних осіб, які не можуть надавати фінансові послуги. Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14 (провадження № 14-16цс20), у якій предмет позову ставила вимога про визнання договору про відступлення прав недійсним,вказано, що з укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги. Фактично сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи. При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оспорюваний договір відступлення прав укладений з порушенням частини третьої статті 512, статті 1054, частини третьої статті 1079, частини другої статті 1083 ЦК України, статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а відтак правильно визнаний судом першої інстанції недійсним.

У постанові Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі 906/1174/18, у якій предмет позову ставили вимоги про визнання договору про відступлення прав вимоги недійсним і скасування рішення про державну реєстрацію прав і обтяжень, зазначено, що характерними ознаками договору факторингу є те, що: йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; відступлення права вимоги за таким договором може відбуватися виключно за плату, а його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись: у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Правочин, який не відповідає зазначеним ознакам, не є договором факторингу, а є правочином з відступлення права вимоги (цесії).

Однак, у справі, яка переглядається, позивачі не заявляли позовних вимог про визнання недійсними укладених між ТОВ «Стандард фінанс групп» та ОСОБА_3 договорів про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами і не обґрунтовували позов тим, що таке відступлення на користь фізичної особи суперечить положенням чинного законодавства.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та на порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Отже, предмет споруу наведених постановах Верховного Суду відрізняється від предмету та підстав позову у справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

З огляду на викладене, Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у прийнятті заяви сторони позивачів від 25 серпня 2021 року про уточнення позовних вимог, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Саксаганський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області у складі судді Ковтун Н. Г. ухвалою від 12 квітня 2016 року відкрив провадження у цій справі (том 1, а. с. 73).

За результатами повторного автоматизованого розподілу справи між суддями на підставі розпорядження заступника керівника апарату Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 03 серпня 2017 року № 59 матеріали цієї справи передано в провадження судді Ступак Н. Р. (том 1, а. с. 186, 187).

За результатами повторного автоматизованого розподілу справи між суддями на підставі розпорядження в. о. керівника апарату Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 11 жовтня 2017 року № 224 матеріали цієї справи передано в провадження судді Хомініч С. В. (том 1, а. с. 194, 195).

Згідно з пунктом 9 «Перехідні положення» ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року, справи в суді першої інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до частини дванадцятої статті 33 ЦПК України у разі зміни складу суду на стадії підготовчого провадження розгляд справи починається спочатку, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом. У разі зміни складу суду на стадії розгляду справи по суті суд повторно розпочинає розгляд справи по суті, крім випадку, коли суд ухвалить рішення про повторне проведення підготовчого провадження.

Саксаганський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області у складі судді Хомініч С. В. ухвалою від 14 листопада 2018 року замінив первісного відповідача ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» його правонаступником ОСОБА_3 (том 2, а. с. 132-134).

За результатами повторного автоматизованого розподілу справи між суддями на підставі розпорядження керівника апарату Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 січня 2019 року № 207 матеріали цієї справи передано в провадження судді Ткаченка А. В. (том 2, а. с. 152, 153).

13 лютого 2019 року суддя Ткаченко А. В. прийняв до свого провадження справу № 214/1429/16-ц та призначив її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін з огляду на те, що попередніми складами суду першої інстанції підготовче провадження у справі не проводилося.

Згідно з частиною першою статті 49 ЦПК України сторони користуються рівними процесуальними правами.

У пункті 2 частини другої, частині третій статті 49 ЦПК України передбачено, що крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу, позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить ухвалити судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує його вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14).

Предмет позову кореспондується зі способами захисту права, які визначені, зокрема у статті 16 ЦК України, а тому зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного способу захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.

Зміна предмета позову можлива, зокрема у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.

У свою чергу, підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

При поданні заяви про збільшення позовних вимог, зміну предмета або підстав позову, позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України.

Позивач може змінити або підставу, або предмет позову. Одночасна зміна підстав і предмета позову не допускається. Зміна підстав або предмета позову здійснюється шляхом подання суду відповідної письмової заяви. Зміна підстав або предмета позову можлива лише до початку розгляду судом справи по суті, тобто до того моменту, коли суд почне проголошувати позовну заяву. Ця норма спрямована на усунення зловживання процесуальним правом на зміну підстав або предмета позову. Заява, подана після початку розгляду справи по суті, залишається без розгляду і повертається позивачеві.

Під збільшенням розміру позовних вимог не може розумітися заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені у тексті позовної заяви.

Схожий за змістом правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі № 352/1331/20, від 25 травня 2022 року у справі № 753/1908/15-ц та від 28 лютого 2024 року у справі № 359/6716/21.

Відповідно до частин другої та третьої статті 279 ЦПК України розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.

03 грудня 2019 року сторона позивачів подала до суду першої інстанції заяву про зміну предмета позову, в якій просила: 1) припинити дію договору іпотеки від 19 травня 2008 року № МО14/03-03/239/1, укладеного між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 ; 2) зобов`язати приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Дацко Я. О. внести до Державного реєстру відомості про припинення іпотеки та скасувати заборони, накладені на нерухоме майно, а саме нежитлову будівлю, окремо розташовану одноповерхову будівлю кафе «Бістро» з літнім майданчиком, загальною площею 255,0 кв. м, що розташована на АДРЕСА_1 ; 3) скасувати державну реєстрацію, здійснену приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Данич О. Ф., щодо заміни іпотекодержателя на ОСОБА_3 (том 3, а. с. 27, 28).

Саксаганський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області протокольною ухвалою від 21 січня 2020 року прийняв до розгляду вказану заяву сторони позивачів про зміну предмета позову (том 3, а. с. 49).

25 серпня 2021 року, тобто з пропуском визначених статтями 49, 279 ЦПК України строків, сторона позивачів знову подала до суду першої інстанції заяву про уточнення позовних вимог, у якій просила скасувати реєстраційні дії (записи) щодо предмета іпотеки, вчинені приватними нотаріусами 19 травня 2008 року, 01 липня 2017 року і 27 травня 2021 року (том 3, а. с. 168-171).

За таких обставин, оскільки при поданні заяви про збільшення позовних вимог, зміну предмета або підстав позову, позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України, то суд першої інстанції дійшов загалом правильного висновку про неможливість прийняття вказаної заяви позивачів від 25 серпня 2021 року про зміну предмета позову.

Помилкове посилання суду першої інстанції на те, що позивачами подано клопотання не тільки про зміну предмета позову, а й про зміну підстав позову, на правильність вирішення спору по суті не вплинуло.

З урахуванням викладеного наведена у касаційній скарзі підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 4 частини другої статті 389, пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України, також є необґрунтованою.

Аргументи заявників про те, що за позовні вимоги про скасування реєстраційних дій, які є похідними від вимоги про припинення договору іпотеки, не підлягав сплаті судовий збір, а тому суд першої інстанції неправильно здійснив розподіл судових витрат, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно з абзацом другим частини другої статті 6 Закону України «Про судовий збір» у разі якщо розмір позовних вимог збільшено або пред`явлено нові позовні вимоги, недоплачену суму судового збору необхідно сплатити до звернення до суду з відповідною заявою. У разі зменшення розміру позовних вимог питання щодо повернення суми судового збору вирішується відповідно до статті 7 цього Закону.

Відповідно до абзацу другого частини сьомої статті 6 Закону України «Про судовий збір» у разі коли позов немайнового характеру подається одночасно кількома позивачами до одного або кількох відповідачів, судовий збір сплачується кожним позивачем окремим платіжним документом у розмірах, установлених статтею 4 цього Закону за подання позову немайнового характеру.

Отже, оскільки у заяві від 03 грудня 2019 року про зміну предмета позову сторона позивачів доповнила позовні вимоги новими, проте кожен з позивачів не доплатив судовий збір за загальну кількість заявлених ними вимог немайнового характеру у цій справі, то під час здійснення розподілу судових витрат суд першої інстанції обґрунтовано стягнув з кожного позивача на користь держави недоплачений судовий збір у розмірах, установлених статтею 4 Закону України «Про судовий збір» за подання позову немайнового характеру.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Разом із цим Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.

Звертаючись до суду з позовом про зобов`язання вчинити певні дії та скасування державної реєстрації предмета іпотеки, позивачі визначили співвідповідачем у справі, зокрема приватного нотаріуса.

Водночас, спір про скасування державної реєстрації речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Приватний нотаріус не може виступати належним відповідачем у такому спорі, він лише зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей нотаріус залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений.

Подібні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (провадження № 14-397цс19).

Проте помилкове зазначення позивачами співвідповідачем приватного нотаріуса не призвело до неправильного вирішення спору по суті, крім того, приватний нотаріус не звертався із касаційною скаргою на ухвалені у справі судові рішення та не зазначав про порушення своїх прав.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявників.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , подану представником ОСОБА_5 , залишити без задоволення.

Рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 лютого 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 вересня 2023 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко