Справа № 420/1684/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 липня 2024 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Аракелян М.М.

розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративною позовною заявою ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), начальника групи віпс (тип А) впс « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) лейтенанта ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення,-

ВСТАНОВИВ:

15 січня 2024 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (сформована в системі «Електронний суд» 12.01.2024 року) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), начальника групи віпс (тип А) впс « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) лейтенанта ОСОБА_2 , у якій представник позивача просить суд:

витребувати з ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 ; ІНФОРМАЦІЯ_3 ) документи, які слугували прийняттю рішення про відмову у перетинанні державного кордону України від 05.01.2024 року відносно ОСОБА_1 та документи, щодо повноважень службової особи підрозділу охорони державного кордону ОСОБА_3 приймати рішення про відмову у перетинанні державного кордону України;

визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 від 05.01.2024 року про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 .

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями адміністративна справа розподілена на суддю Аракелян М.М.

Ухвалою суду від 22.01.2024 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін згідно ст. 262 КАС України; витребувано у ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) належним чином завірені копії документів, які слугували підставою для прийняття рішення про відмову у перетинанні державного кордону України від 05.01.2024 року відносно ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 05 січня 2024 року позивач разом із сім`єю в кількості 5 осіб в пункті пропуску «Старокозаче» здійснювали перетинання державного кордону України з метою офіційної участі неповнолітнього сину у зборах та міжнародних змаганнях в Словаччині.

Позивач стверджує, що для проходження прикордонного контролю надав посадовій особі всі необхідні документи для перетинання державного кордону, однак оскаржуваним рішенням йому було відмовлено та у самому рішенні не зазначено пункти Правил перетинання державного кордону, статей Закону України «Про порядок виїзду з України та в`їзду в Україну громадян України», яких позивач не дотримався.

За правовою позицією сторони позивача спірне рішення прикордонного загону як акт індивідуальної дії не відповідає вимогам обґрунтованості та вмотивованості у зв`язку із чим позивач позбавлений можливості встановити дійсну причину відмови у перетинанні державного контролю. З огляду на вказане, спірне рішення про відмову в перетинанні державного кордону, за невідповідності його критеріям, визначених статтею 2 КАС України є протиправним, а отже підлягає скасуванню.

За викладених аргументів та фактичних обставин, позивач просить суд адміністративний позов задовольнити у повному обсязі та відновити його порушені права.

Відповідач з позовом не погодився та у відзиві на позовну заяву просив відмовити у задоволенні позовних вимог з тих підстав, що для перетинання державного кордону громадяни України у випадках визначених законодавством України, крім паспортних документів, повинні мати також інші підтверджуючі документи для виїзду за кордон.

Рішення про надання дозволу на перетинання державного кордону на виїзд з України (відмову у перетинанні державного кордону) приймається безпосередньо в пункті пропуску відповідно до вимог законодавства, що регламентує порядок виїзду за кордон громадян України в умовах дії на території України правового режиму воєнного стану та після вивчення документів, що підтверджують наявність (відсутність) підстав для надання такого дозволу.

Представник відповідача наголошує, що відповідно до запису у п. 15 (стор. 17) військового квитка позивача присутній запис, що 10.01.2023 року комісією при ІНФОРМАЦІЯ_4 визнаний непридатний до військової служби зі зняттям з військового обліку за гр. ІІ ст. 36А розкладу хвороб (наказом МО України 208 р. №402) і знятий з військового обліку та від руки прописано «виключений». З огляду на це, відповідач вважає, що позивач як особа, яка виключена з військового обліку, не підпадає під вимоги Правил щодо виїзду громадян України чоловічої статті призовного віку під час дії воєнного стану в країні.

Крім того, відповідач вказує, що відповідно до запису у розд. VI (стор. 22) військового квитка позивача, присутній запис, «не підлягає призову на військову службу під час мобілізації відповідно до абз. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», де відсутня дата здійснення даного запису та відсутня дата наступного проходження військоволікарської комісії. Вказане доводить правомірність прийнятого рішення про відмову у виїзді за кордон, оскільки вимоги законодавства України з військового обліку громадян у даному випадку вимагають зазначати дату наступного переогляду придатності військовозобов`язаного.

Відповідач також заперечує доводи позивача щодо необґрунтованості оскаржуваного рішення та звертає увагу суду на те, що чинне законодавство не зобов`язує вказувати у рішенні про відмову точний перелік документів, які повинен був надати позивач для перетину державного кордону України.

Таким чином, відповідач вважає, що за викладених фактичних обставин справи жодних підстав для задоволення позовних вимог немає, тому у їх задоволенні слід відмовити у повному обсязі.

Інших процесуальних заяв по суті спору, які визначені статтею 159 КАС України від сторін до суду не надходило.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, які мають значення для вирішення спору, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Судом встановлено та не заперечується сторонами, що 05 січня 2024 року ОСОБА_1 прибув до пункту пропуску через державний кордон «Старокозаче» з метою перетину державного кордону України та надав наступні документи (крім паспорту для виїзду за кордон НОМЕР_4 ): військовий квиток серії НОМЕР_5 , довідку військово-лікарської комісії від 10.01.2023 року № 618 (а.с. 41).

Того ж дня уповноваженою службовою особою підрозділу охорони державного кордону начальником групи віпс (тип А) впс « ІНФОРМАЦІЯ_2 » НОМЕР_6 прикордонного загону ІНФОРМАЦІЯ_5 (військова частина НОМЕР_2 ) лейтенантом ОСОБА_2 прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України громадянину України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 на підставі Закону України «Про порядок виїзду з України та в`їзд в Україну громадян України», Правил перетинання кордону України громадян України, затверджених постановою Кабміну України №57 від 27.01.1995 року (а.с. 18, 19).

Не погоджуючись із такою відмовою, вважаючи її протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом ч. 1 ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України «Про правовий режим воєнного стану» (далі - Закон № 389-VІІІ, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Так, згідно ст. 1 Закону № 389-VІІІ воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (ч. 1 ст. 2 Закону № 389-VІІІ).

Пунктом 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

Відповідно до п. 3 цього Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

У подальшому, воєнний стан неодноразово продовжувався та діяв на момент виникнення спірних правовідносин.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до частини другої статті 102, пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію, яка проводиться на всій території України.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону № 389-VІІІ в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.

Згідно ст. 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» (далі Закон № 3857-XII), перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.

Так, документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в`їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в`їзд в Україну).

У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в`їзду в Україну можуть використовуватися інші документи.

Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.

При цьому, статтею 6 Закону № 3857-XII визначено підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 затверджено Правила перетинання державного кордону громадянами України (далі Правила № 57).

Згідно з п. 2 Правил № 57, у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни, крім паспортних документів, повинні мати також підтверджуючі документи.

Відповідно до п. 2-6 Правил № 57, у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому і третьому частини третьої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", а також пункті 2-14 цих Правил.

Системний аналіз наведених вище правових норм, надає суду підстави для висновку, що право особи на вільний перетин державного кордону України, тобто вільне залишення території України, може бути обмежено в умовах воєнного стану і вказане обмеження визначено на законодавчому рівні.

Звертаючись із даним адміністративним позовом до суду позивач доводить, що відмова відповідача у перетині державного кордону є протиправною, оскільки позивач не підлягає призову на військову службу та надав усі необхідні документи, визначені законодавством України, необхідні для перетину державного кордону України.

У свою чергу відповідач вважає, що надані позивачем документи не надавали позивачу право на перетинання державного кордону в умовах воєнного стану в державі.

Таким чином, при розгляді даної справи, суд, з урахуванням доводів сторін має надати відповідь стосовно того чи надав позивач в достатній мірі документи для реалізації свого права на перетин державного кордону в умовах обмежень такого права з урахування дії воєнного стану в державі, що запроваджено у зв`язку із збройною агресією рф.

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (далі - Закон № 3543-XII).

Статтею 23 Закону №3543-XII передбачений перелік осіб, які підлягають відстрочці від призову на військову службу під час мобілізації.

При цьому, як вже зазначалося судом виходячи із змісту п. 2-6 Правил № 57, на період введеного воєнного стану право на перетин державного кордону України мають, зокрема, військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому і третьому частини третьої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", а також пункті 2-14 цих Правил.

З копії військового квитка ОСОБА_1 (серія НОМЕР_7 , що виданий 21.10.2011 року) вбачається те, що позивач не підлягає призову на військову службу під час мобілізації відповідно до абз. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Також у пункті 15 військового квитка позивача зазначено, що 10 січня 2023 року призовною комісією при 6 відділенні ІНФОРМАЦІЯ_4 його визнано непридатним до військової служби із зняттям з військового обліку за гр. ІІ ст. 39-а розкладу хвороб (наказ МО України 2008 р. № 402) і він знятий з військового обліку. При цьому, у тому ж пункті від руки начальником ІНФОРМАЦІЯ_4 полковником ОСОБА_5 дописано «виключений» (а.с. 12-14).

Згідно довідки військово-лікарської комісії № 618 від 10.01.2023 року ОСОБА_1 визнаний непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку на підставі статті 39 «а» графи ІІ Розкладу хвороб, графи ІІ ТДВ (а.с. 15).

Відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», виключенню з військового обліку у районних (міських) військових комісаріатах (військовозобов`язаних Служби безпеки України у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, військовозобов`язаних Служби зовнішньої розвідки України у відповідному підрозділі Служби зовнішньої розвідки України) підлягають громадяни України, які визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку.

Отже, громадяни України, які визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку, відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», підлягають виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки і не входять автоматично до кола осіб, визначених Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», як такі, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації.

Однак, суд звертає увагу, що факт зняття з військового обліку на підставі п. 3 п. 6 ст.37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» не є підставою (у передбачених законом випадках) для виїзду за кордон у період введення на території України воєнного стану, що обгрунтовано вказано відповідачем.

Крім паспорту громадянина України для виїзду за кордон, позивач для проходження прикордонного контролю надав військовий квиток та довідку ВЛК.

Позивач помилково тлумачить норми законодавства, що регулюють порядок перетину державного кордону громадянами України, і помилково пов`язує наявність права на перетин кордону із зняттям з військового обліку.

Так, п. 5 ст. 37 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу від 25 березня 1992 року № 2232-XII визначено підстави для зняття з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, а п. 6 ст. 37 цього Закону підстави для виключення з військового обліку.

Позивач відповідно до п. 6 ст. 37 Закону № 2232 підлягав саме виключенню з військового обліку, а не зняттю з нього, відповідно на нього не може поширюватися ст. 23 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію.

Тобто, записи у військовому квитку не відповідають п.п. 3 п. 6 ст. 37 Закону № 2232, а допис від руки про виключення з військового обліку суд вважає неналежним доказом.

Пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон здійснюється після проходження всіх передбачених законом видів контролю на державному кордоні (частина третя статті 6 Закону України Про прикордонний контроль).

Відповідно до пункту 10 Правил № 57 пропуск громадян через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами підрозділу охорони державного кордону.

У абзацах 1-3 пункту 12 Правил № 57 визначено, що для здійснення прикордонного контролю громадяни подають уповноваженим службовим особам підрозділу охорони державного кордону паспортні, а у випадках, передбачених законодавством, і підтверджуючі документи без обкладинок і зайвих вкладень.

Паспортні та підтверджуючі документи громадян, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами підрозділу охорони державного кордону з метою встановлення їх дійсності та належності громадянину, який їх пред`являє. У ході перевірки документів під час виїзду з України з`ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.

Указані положення Правил № 57 кореспондуються з положеннями частин першої-третьої статті 7 Закону України Про прикордонний контроль, за якими паспортні та інші документи громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України з метою встановлення їх дійсності та приналежності відповідній особі. При цьому, з`ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасової відмови особі у перетинанні державного кордону.

У ході перевірки документів уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України використовують технічні засоби контролю для пошуку ознак підробки у документах, здійснюють пошук необхідної інформації у базах даних Державної прикордонної служби України, а також за результатами оцінки ризиків проводять опитування осіб, які прямують через державний кордон. Уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України з урахуванням результатів оцінки ризиків можуть проводити повторну перевірку документів осіб, які перетинають державний кордон.

Згідно з пунктом 26 Правил № 57 виїзд транспортних засобів, що перетинають державний кордон, з пункту пропуску також здійснюється тільки з дозволу уповноважених службових осіб підрозділу охорони державного кордону.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що за результатами дослідження повноти та достатності наданих позивачем документів для виїзду за кордон в умовах воєнного стану, уповноважені особи органу Державної прикордонної служби обґрунтовано виходили з того, що їх сукупність не підтверджує право на перетин державного кордону.

Крім того відповідно до правової позиції Верховного суду, викладеної у постанові від 23 грудня 2021 року у справі №480/4737/19, ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов`язком суб`єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.

Адміністративний суд, використовуючи всі надані йому процесуальним законом повноваження, з урахуванням фактичних обставин справи та положень законодавства, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав позивача, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень; ефективний спосіб захисту повинен забезпечити негайне поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, призводити до потрібних (бажаних) позивачу результатів (наслідків); ухвалення судами рішень, які безпосередньо не призводять до необхідних змін в обсязі прав позивача або не гарантують забезпечення примусового виконання судового рішення, не відповідає змісту цього поняття.

Суд вважає за необхідне зазначити, що оскаржуване рішення має разовий характер і вичерпало свою дію фактом його виконання, а саме відмовою позивачу у перетині державного кордону. Спірне рішення, окрім зазначених в ньому обставин, не має безпосереднього впливу, наслідкового зв`язку на подальші та інші суб`єктивні права та обов`язки позивача, тому у разі пред`явлення особою документів, які надають право на перетин державного кордону на виїзд з України, оскаржуване рішення не створить перешкод для такого перетину за наявності на те законних підстав.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 18.04.2024 року у справі №260/3528/22.

Таким чином, суд приходить висновку про відсутність правових підстав для визнання протиправним та скасування рішення відповідача про відмову позивачу в перетині державного кордону України, оскільки відповідач в даному публічно-правовому спорі діяв у відповідності до ч. 2 ст. 19 Конституції України.

Щодо доводів представника позивача з приводу невідповідності оскаржуваного рішення про відмову у перетині державного кордону, вимогам статті 2 КАС України, то суд враховує наступне.

Загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11 серпня 2022 року у справі № 160/8111/20.

Крім того, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди зокрема перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано.

Це узгоджується з передбаченим пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року правом особи на доступ до суду, що, зокрема, включає такий аспект, як право на розгляд справи судом із "повною юрисдикцією", тобто судом, що має достатні та ефективні повноваження щодо: повторної (після адміністративного органу) оцінки доказів; встановлення обставин, які були підставою для прийняття оскарженого адміністративного рішення; належного поновлення прав особи за результатами розгляду справи по суті (п. 70 рішення Європейського суду з прав людини від 28 червня 1990 року у справі "Обермейєр проти Австрії"; п. 155 рішення Європейського суду з прав людини від 4 березня 2014 року у справі "Гранд Стівенс проти Італії").

При цьому стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами Європейський суд з прав людини виробив позицію, за якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (п. 111 рішення від 31 липня 2008 року у справі Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки"; п. 157 рішення від 21 липня 2011 року у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" п. 47-56 рішення від 2 грудня 2010 року у справі "Путтер проти Болгарії").

Як вже встановлено судом при розгляді справи в оскаржуваному рішенні у причинах відмови в перетині державного кордону України вказано «на підставі Закону України «Про порядок виїзду з України та в`їзд в Україну громадян України», Правил перетинання кордону України громадян України, затверджених постановою Кабміну України №57 від 27.01.1995 року».

Суд констатує, що в оскаржуваному рішенні не вказано конкретно, який саме документ не було надано для законного перетину кордону, як і не зазначено правових норм, які були застосовані до позивача у цьому випадку. Втім, суд враховує те, що Правила №57 передбачають виключний перелік підстав для перетину державного кордону військовозобов`язаними у разі введення на території України воєнного стану, та документи, які подаються для їх підтвердження. Тобто особа, яка з`явилася до відповідного пункту пропуску повинна надати документи, які підтверджують відповідну підставу та мету поїздки, яка надає їй право в умовах воєнного стану здійснити перетин державного кордону України. З цього можна зробити висновок про те, що відповідач не має можливості визначити підставу, з якої особа має право здійснити перетин державного кордону України, адже право подання необхідних документів для підтвердження тієї чи іншої підстави належить особі, яка перетинає державний кордон.

До того ж суд зауважує, що чіткий та однозначний перелік документів, необхідних для перетину кордону, зокрема під час дії правового режиму воєнного стану, визначено в діючому законодавстві і має бути відомий позивачу у разі виявлення ним бажання вчинити дії направлені на перетин кордону. Також, позивач не позбавлений права звернутися із відповідним запитом до належних суб`єктів владних повноважень з метою отримання вказаної інформації.

У зв`язку із вищевикладеним доводи сторони позивача щодо необґрунтованості та невмотивованості рішення про відмову в перетині державного кордону суд відхиляє з мотивів наведених вище.

Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Позивачем не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, у зв`язку із чим суд приходить висновку про відмову у задоволенні адміністративного позову.

Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні,

постанові або ухвалі.

Враховуючи те, що суд прийшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, понесені позивачем судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 255, 262, 295, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), начальника групи віпс (тип А) впс « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) лейтенанта ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст. ст. 293,295 КАС України, до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Суддя М.М. Аракелян

.