П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 червня 2024 року

м. Київ

Справа № 990/2/24

Провадження № 11-88заі24

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Уркевича В. Ю.,

судді-доповідача Шевцової Н. В.,

суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А.,

за участю:

секретаря судового засідання Лук`яненко О. О.,

позивачки ОСОБА_1 ,

представника позивачки - Огнев`юк Т.В.,

представника відповідача - Цуцкірідзе І. Л.,

розглянула у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції апеляційну скаргу Вищої ради правосуддя (далі - ВРП, Рада, відповідач) на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 4 квітня 2024 року (судді Кравчук В. М., Рибачук А. І., Стеценко С. Г., Чиркін С. М., Шарапа В. М.) у справі № 990/2/24 за позовом ОСОБА_1 до ВРП про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. У грудні 2023 року ОСОБА_1 (далі - позивачка), в інтересах якої як представник діяла адвокат Огнев`юк Тетяна Василівна, звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВРП, у якому просила:

- визнати протиправним і скасувати рішення ВРП від 12 грудня 2023 року «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області»(далі - спірне рішення);

- зобов`язати ВРП повторно розглянути рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області.

2. На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що спірне рішення є протиправним та підлягає скасуванню як таке, що не відповідає вимогам чинного законодавства та базується на необґрунтованих припущеннях, оскільки у ньому ВРП не навела доказів її неналежної поведінки як у професійній діяльності, так і в особистому житті, що могли б поставити під сумнів її відповідність критерію доброчесності й негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади.

Позиція відповідача

3. Представник відповідача просив відмовити в задоволенні позову, покликаючись на те, що наявність рішення ВККС, яким рекомендовано ВРП призначити кандидата на посаду судді, не є безумовною підставою для внесення подання Президентові України. Повноваження ВРП стосовно оцінювання обставин, пов`язаних із кандидатом на посаду судді, та його особистих якостей є дискреційними та належать до її виключної компетенції. При цьому представник відповідача стверджував, що спірне рішення прийнято за наявності обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критерію доброчесності, оскільки відвідування представниками судових органів окупованих територій та країни-агресора без нагальної потреби сприймається суспільством негативно та може зашкодити авторитету судової влади загалом.

Обставини справи

4. 26 травня 2004 року ОСОБА_1 склала Присягу державного службовця, а з 2006 року була помічником судді.

5. Указом від 24 вересня 2016 року № 410/2016 Президент України призначив ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області строком на п`ять років.

6. Наказом Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 12 жовтня 2016 року ОСОБА_1 зараховано до штату Онуфріївського районного суду Кіровоградської області з 13 жовтня 2016 року.

7. Рішенням від 7 червня 2018 року № 133/зп-18 ВККС призначила кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема й судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області ОСОБА_1 .

8. Згідно з рішенням Комісії у складі колегії від 22 квітня 2019 року № 98/ко19 суддя Онуфріївського районного суду Кіровоградської області ОСОБА_1 за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді отримала 725 балів та визнана такою, що відповідає займаній посаді.

Зокрема, у цьому рішенні зазначено, що за критеріями професійної етики та доброчесності суддя набрала по 180 балів. За цими критеріями ОСОБА_1 оцінено на підставі результатів тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей, дослідження інформації, яка міститься у досьє, та співбесіди.

Так, відомості про поїздки ОСОБА_1 у серпні 2014 року до Криму та до російської федерації у 2014-2017 роках і її пояснення стосовно поїздок до російської федерації містяться у суддівському досьє (с. 382, 383).

Під час співбесіди з позивачкою обговорювалися, зокрема, її поїздки у 2014-2017 роках до російської федерації для відвідування самотнього діда ОСОБА_2 , 1935 року народження (за висловом члена Комісії, з гуманітарною метою). Поїздка до Криму у серпні 2014 року не обговорювалася.

Громадська рада доброчесності (далі - ГРД) висновку щодо ОСОБА_1 не надала.

9. 22 березня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до ВРП із заявою рекомендувати її для обрання на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області безстроково.

10. Одночасно із цим ОСОБА_1 звернулася до ВККС із заявою про рекомендування її для обрання на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області безстроково.

11. Повноваження судді ОСОБА_1 припинилися 24 вересня 2021 року у зв`язку із закінченням строку, на який її було призначено.

12. На підставі рішення ВККС від 10 серпня 2023 року № 51/зп-23 між членами Комісії здійснено автоматизований розподіл матеріалів щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області, не розглянутих ВРП у період відсутності повноважного складу ВККС.

13. Рішенням від 7 вересня 2023 року № 1/дс-23 ВККС рекомендувала ОСОБА_1 для призначення на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області (далі - рішення / рекомендація ВККС).

Під час співбесіди з позивачкою не обговорювалися її поїздки до російської федерації у 2014-2019 роках, а також поїздка до Криму у 2014 році.

14. На підставі протоколу автоматизованого розподілу справи між членами ВРП від 21 вересня 2023 року рекомендацію ВККС з доданими до неї матеріалами передано члену ВРП ОСОБА_3 (далі також доповідачка) для здійснення попереднього розгляду.

15. Оскільки з дати припинення повноважень судді ОСОБА_1 до розгляду ВРП рекомендації Комісії про її призначення на посаду судді минув тривалий проміжок часу, доповідачка надіслала запити до органів державної влади про надання інформації щодо ОСОБА_1 , а саме до: Головного управління з протидії системним загрозам управлінню державою Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України; Управління проведення спеціальних перевірок та контролю за своєчасністю подання декларацій Національного агентства з питань запобігання корупції; Департаменту інформаційно-аналітичної підтримки Національної поліції України; Національного антикорупційного бюро України.

16. Від цих державних органів до ВРП надійшли відповіді щодо запитуваної інформації.

Так, листом від 2 жовтня 2023 року № 5/6/5/1-6701 Головне управління з протидії системним загрозам управлінню державою Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України повідомило ВРП про відсутність інформації щодо наявності в ОСОБА_1 подвійного (множинного) громадянства.

Відповідно до листа Управління проведення спеціальних перевірок та контролю за своєчасністю подання декларацій Національного агентства з питань запобігання корупції від 4 жовтня 2023 року № 49-04/22702-23 станом на 3 жовтня 2023 року протоколи про адміністративні правопорушення, пов`язані з корупцією, стосовно ОСОБА_1 не складалися; в Єдиному державному реєстрі осіб, які вчинили корупційні або пов`язані з корупцією правопорушення, відсутні відомості про притягнення ОСОБА_1 до відповідальності за вчинення корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень. Водночас у цьому листі вказано, що станом на 3 жовтня 2023 року Національне агентство з питань запобігання корупції не проводило повну перевірку поданих ОСОБА_1 декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави та місцевого самоврядування.

Листом від 5 жовтня 2023 року № 8850/27/04/3-2023 Департамент інформаційно-аналітичної підтримки Національної поліції України повідомив ВРП про те, що станом на 3 жовтня 2023 року за даними інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості» Єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України та за обліками інформаційно-комунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності не притягується, засудженою не значиться та в розшуку не перебуває.

Згідно з інформацією, наданою Національним антикорупційним бюро України листом від 15 листопада 2023 року № 0412-179/35197, детективами Бюро не встановлено наявності кримінальних проваджень стосовно ОСОБА_1 .

17. Крім того, на стадії попереднього розгляду рекомендації ВККС ОСОБА_1 надала пояснення на запит доповідачки від 24 жовтня 2023 року № 9171/0/923, у яких щодо поїздок на тимчасово окуповані території України та до російської федерації в період з 2014 року до 2019 року зазначила, що у 2014 році, до призначення на посаду судді, вона їздила із своїми чоловіком та сестрою до Автономної Республіки Крим з метою відпочинку на морі, вважаючи, що Автономна Республіка Крим - це Україна, а у2014, 2015, 2016, 2017, 2019 роках вона відвідувала в російській федерації свого дідуся (батька матері), який мав похилий вік і був самотнім після смерті бабусі у 2013 році та потребував допомоги у догляді, переїжджати зі своєї домівки він не хотів.

18. За результатами попереднього розгляду рекомендації ВККС доповідачка склала висновок від 13 листопада 2023 року, в якому зазначила, що перевіркою матеріалів про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області не виявлено порушень у дотриманні порядку надання Комісією рекомендації для призначення її на посаду судді. У цьому висновку доповідачка також зазначила, що за результатами попереднього розгляду рекомендації ВККС не виявлено відомостей, які б свідчили про невідповідність кандидата критерію доброчесності чи професійної етики, які не були предметом розгляду Комісії чи яким Комісія не надала належної оцінки; не встановлено інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з призначенням ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області.

Враховуючи відсутність отриманих у встановленому законом порядку відомостей, які ставлять під сумнів відповідність кандидата критерію доброчесності чи можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з призначенням ОСОБА_1 на посаду судді, доповідачка запропонувала ВРП ухвалити рішення про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області.

19. Питання про розгляд матеріалів щодо внесення подання Президентові України про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області було внесено до проєкту порядку денного засідання ВРП на 28 листопада 2023 року.

20. 28 листопада 2023 року питання щодо внесення подання Президентові України про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області було знято з розгляду у зв`язку з відсутністю кворуму.

21. Питання про розгляд матеріалів щодо внесення подання Президентові України про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області було внесено до проекту порядку денного засідання ВРП на 12 грудня 2023 року.

22. 12 грудня 2023 року відбулось засідання ВРП, на якому згідно з протоколом засідання № 116 були присутні голова ВРП ОСОБА_4 та 14 членів ВРП. Розгляд питання щодо внесення подання Президентові України про призначення ОСОБА_1 відбувся за її участі.

23. Під час співбесіди у ВРП ОСОБА_1 відповідала на низку питань членів ВРП, зокрема щодо розгляду справ про адміністративні порушення, передбачені статтею 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення, про вартість автомобіля та іншого нерухомого майна. Під час засідання ВРП 12 грудня 2023 року позивачка надала пояснення про те, що у 2014 році, коли ще не була суддею, вона разом з чоловіком їздила до Автономної Республіки Крим на відпочинок (на море), вважаючи, що Крим - це Україна.

24. Розглянувши на цьому засіданні рекомендацію ВККС, матеріали щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області, ВРП прийняла спірне рішення, зміст якого можна викласти так.

25. Спершу у ньому викладено обставини, встановлені доповідачкою за результатом попереднього розгляду рекомендації ВККС.

26. Потім у спірному рішенні надається оцінка обставинам поїздок позивачки до тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим та російської федерації.

27. Так, стосовно поїздки до тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим зазначено таке:

«Під час співбесіди 12 грудня 2023 року суддя ОСОБА_1 підтвердила свої письмові пояснення та зауважила, що їздила до Криму відпочивати, оскільки закон не встановлює відповідної заборони. Відповідаючи на уточнююче запитання, зазначила, що тепер вважає, що не варто було їздити на окуповану територію. Суддя також заявила, що під час відвідування Криму розрахунки здійснювалися у гривнях, а не в рублях. Однак із відкритих джерел інформації відомо, що обіг гривні у Криму припинено з 1 червня 2014 року, тобто за два місяці до поїздки ОСОБА_1 (https://www.epravda.com.ua/news/2014/ 05/16/453476/).

Крім того, пояснення судді в частині невстановлення на той момент прямої заборони закону не може бути сприйнятим як виправдання, а свідчить про відсутність чіткої громадянської позиції. Суддя у своїй професійній діяльності та особистому житті повинен керуватися не лише законами, а й внутрішніми переконаннями та сумлінням.

ОСОБА_1 поїхала до Криму 10 серпня 2014 року, після того, як агресія російської федерації проти України уже тривалий час перебувала в гострій фазі, трансформувалася у військову та призвела до значних жертв. На той час було анексовано Крим, велися постійні кровопролитні бої, велика частина Луганської та Донецької областей були окуповані, збито літак Іл-76 та пасажирський Боїнг?777 рейсу МН17. Задовго до цього резолюцією Генеральної асамблеї ООН A/RES/68/262 від 27 березня 2014 року «Про підтримку територіальної цілісності України» підтверджено факт окупації росією території Автономної Республіки Крим. Безумовно, на той час помічник судді ОСОБА_1 не могла не знати про це.

Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є конституційним обов`язком громадян України. У серпні 2014 року у кожного громадянина України, особливо представника судової влади, мало бути чітке усвідомлення цього обов`язку та розуміння, що росія розпочала воєнну агресію проти нашої держави.

Відвідування Криму без поважної причини (нагальної потреби), а виключно з метою відпочинку, можна розцінювати як хоч і несвідомий, але вклад в економіку країни-агресора, яка на той момент повністю контролювала півострів, на території якого було заборонено обіг гривні. Прояв ОСОБА_1 як представником судової влади байдужості до цих обставин є порушенням критеріїв доброчесності та повинен одержати належну оцінку».

Окремо щодо цієї обставини у спірному рішенні ВРП зазначила й таке:

«Той факт, що на момент відвідування Криму ОСОБА_1 не була суддею, не впливає на загальну оцінку її дій. 26 травня 2004 року ОСОБА_1 склала Присягу державного службовця. Із 2006 року була помічником судді, отже, представником судової влади.

Вища рада правосуддя також бере до уваги, що Комісія рішенням від 5 березня 2014 року № 61/пп-14 затвердила рекомендацію про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області.

19 березня 2014 року ОСОБА_1 звернулася до Вищої ради юстиції з відповідними документами для призначення її на посаду судді. Тобто на час відвідання окупованої території стосовно неї була надана рекомендація про призначення на посаду судді. Очевидно, що на осіб, які беруть участь у доборі на зайняття посади судді, а тим більше на осіб, які отримали рекомендацію про призначення на таку посаду, поширюються ті самі етичні вимоги, що й на суддів.

Слід наголосити, що відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року № 1207-VII датою початку тимчасової окупації російською федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року; Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими російською федерацією з 20 лютого 2014 року: окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими російською федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією російської федерації) починаючи з 7 квітня 2014 року».

28. Щодо поїздок ОСОБА_1 до російської федерації у спірному рішенні ВРП зазначила таке:

«Із пояснень судді ОСОБА_1 щодо поїздок до російської федерації щороку до 2019 року вбачається, що в таких поїздках не було нагальної потреби, вони зумовлені лише бажанням зустрітися з родичем.

Окрім того, відвідування представниками судових органів окупованих територій та країни-агресора без нагальної потреби сприймається суспільством негативно та може зашкодити авторитету судової влади загалом.

У Висновку № 3 Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, визначено стандарти безсторонності та позасудової поведінки суддів, до яких повинні прагнути держави-члени.

Відповідно до пункту 27 цього Висновку Консультативної ради європейських суддів судді не повинні бути ізольовані від суспільства, в якому вони живуть, оскільки судова система може тільки тоді функціонувати належним чином, коли судді не втрачають відчуття реальності.

Суддя має повною мірою усвідомлювати ризики відвідування ним російської федерації без нагальної потреби та як це може бути сприйнято суспільством».

29. Загалом щодо цих обставин ВРП у спірному рішенні зазначила про те, що майже через два роки після повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України суддя не цілком усвідомлює неетичність своєї поведінки та її вплив на авторитет правосуддя. А відповіді судді ОСОБА_1 на поставлені запитання членів ВРП не можна оцінювати як кваліфіковані та належним чином обґрунтовані.

30. Після заслуховування відповіді судді ОСОБА_1 на усні запитання членів ВРП доповідачка запропонувала ВРП ухвалити рішення про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області.

31. У голосуванні за пропозицію доповідачки - члена ВРП ОСОБА_3 взяли участь 15 членів ВРП. За результатами голосування 13 членів Комісії проголосували «за» та 2 - «проти».

32. У підсумку, керуючись статтями 127, 131, пунктом 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, статтею 69, частинами вісімнадцятою, дев`ятнадцятою статті 79 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), статтями 3, 30, 34, 36, 37, пунктом 13 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), ВРП вирішила відмовити у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

33. Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 4 квітня 2024 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення ВРП від 12 грудня 2023 року № 1251/0/15-23 «Про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області». Зобов`язано ВРП повторно розглянути рекомендацію ВККС щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області.

34. Ухвалюючи це судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що спір у цій справі слід вирішувати з урахуванням статті 55 Конституції України іпідходів, які висловлював Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) у справах звільнених українських суддів, та узгоджених з ними висновків Верховного Суду, які полягають у тому, що цю категорію справ слід вирішувати з урахуванням загальних засад адміністративного судочинства, не обмежуючись лише з`ясуванням визначених Законом № 1402-VIII підстав для оскарження і скасування рішення ВРП. При цьому оцінка мотивів та обґрунтованості оскаржуваного рішення ВРП не є втручанням у її дискреційні повноваження. У цьому контексті суд першої інстанції зазначив, що відмова у внесенні подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді позбавила її права на призначення суддею безстроково (продовження суддівської кар`єри) і це право може бути предметом судового захисту.

35. Аналізуючи спірне рішення на предмет його прийняття відповідачем з дотриманням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), суд першої інстанції виснував, що наслідки цього рішення для позивачки є суттєвими та значною мірою впливають на її приватне життя, оскільки викладений у цьому рішенні висновок ВРП про недоброчесність позивачки має наслідком відмову у доступі до професії судді назавжди та обмежує її можливість розвивати відносини з іншими суддями, тобто безпосередньо зачіпає її соціальну і професійну репутацію правника. З огляду на викладене суд першої інстанції виснував, що відмова ВРП у внесенні подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді є втручанням у право позивачки на повагу до приватного життя, у зв`язку із чим визнав за необхідне з`ясувати, чи було таке втручання у приватне життя позивачки вчиненим ВРП відповідно до закону.

36. Так, суд першої інстанції зазначив, що доброчесність як вимога до судді запроваджена в українське законодавство Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII). При цьому зміст поняття «доброчесність судді» законом не визначено.Водночас законодавство закріплює необхідність встановлення відповідності суддів / кандидатів на посади суддів вимогам доброчесності. Такі вимоги перелічені, зокрема, у статті 62 Закону № 1402-VIII у вигляді тверджень, які зазначаються у декларації доброчесності судді. У цьому контексті суд першої інстанції зауважив, що у декларації доброчесності судді, чинній на час виникнення спірних правовідносин, не було вимоги зазначати про поїздки до тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим чи російської федерації.

37. Суд першої інстанції також урахував, що рішенням ВККС від 3 листопада 2016 року № 143/зп-16 (зі змінами) затверджено Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення (далі - Положення № 143/зп-16), однак відвідування російської федерації чи окупованих територій серед критеріїв доброчесності, якими керується ВККС, у цьому Положенні не згадано.

38. Суд першої інстанції урахував і те, що ГРД, яка відповідно до статті 87 Закону № 1402-VIII була утворена з метою сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання, своїм рішенням від 11 січня 2019 року (зі змінами) затвердила Індикатори визначення невідповідності суддів (кандидатів на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики (далі - Індикатори ГРД). Ці індикатори були чинні на час кваліфікаційного оцінювання судді ОСОБА_1 . Так, одним із визначених ГРД індикаторів є такий: «1.5. Суддя (кандидат на посаду судді або члени його сім`ї, близькі родичі) допускав поведінку, що свідчить про підтримку агресивних дій інших держав проти України, колаборацію з представниками таких держав, окупаційної адміністрації або їх пособниками (наприклад, без нагальної потреби відвідував РФ після початку збройної агресії, тимчасово окуповані території). Однак поїздки в РФ, Автономну Республіку Крим чи на іншу тимчасово окуповану територію України з нагальної потреби до близьких родичів, для владнання майнових питань самі по собі не свідчать про наявність порушення цього індикатора.».

39. Суд першої інстанції врахував також те, що у листопаді 2023 року ВККС спільно з ГРД повідомили про те, що вони дійшли згоди щодо переліку індикаторів, які свідчать про невідповідність судді чи кандидата на посаду судді критеріям доброчесності та професійної етики, а також принципів їх застосування. Так, серед індикаторів, які вказують на недоброчесність особи, ВККС спільно з ГРД передбачили такий: «17. Суддя вчинив діяння, що свідчить про підтримку агресивних дій інших держав проти України, колаборацію з представниками таких держав, окупаційної адміністрації або їх пособниками (наприклад, без нагальної потреби відвідував РФ після початку збройної агресії, тимчасово окуповані території)». У повідомленні як принципи оцінювання індикаторів зазначено, зокрема, про те, що для оцінювання відповідності судді критеріям доброчесності можуть використовуватися будь-які джерела інформації без часових та територіальних обмежень. Використання інформації має відбуватися з урахуванням вимог Закону № 1402-VIII щодо формування суддівського досьє. При оцінюванні відповідності індикаторам доброчесності враховується істотність будь-якого порушення. У цьому контексті суд першої інстанції зауважив, що законодавство, яке регулює правовий статус ВККС та ГРД, не передбачає повноважень із затвердження (погодження) індикаторів доброчесності, й погоджені з ГРД індикатори не затверджувалися рішенням ВККС, тому ці індикатори не мають ознак нормативно-правового акта. У зв`язку із цим суд першої інстанції виснував, що узгодження індикаторів має позитивне значення, однак їхнє застосування ґрунтується на домовленості ВККС з ГРД, яка не має офіційного характеру.

40. Суд першої інстанції наголосив, що ВРП як найвищий орган суддівського врядування та носій державно-владних повноважень повинна втілювати більш всеохоплюючі стандарти доказування й детально аргументувати кожен свій висновок, оскільки саме акти цього органу мають вирішальне значення для кар`єри судді, а також у процедурах кваліфікаційного оцінювання судді та інших передбачених законом формальних процедурах, чого від ВРП вимагає як національне законодавство, так і стандарти справедливого судочинства.

41. У підсумку, проаналізувавши розвиток правового забезпечення оцінювання доброчесності суддів і кандидатів на посаду судді, суд першої інстанції констатував, що переліки критеріїв доброчесності, індикаторів, що свідчать про їх недотримання, якими керувалися ВККС, ГРД, Етична рада та ВРП протягом 2016-2023 років, істотно різнилися між собою, час від часу змінювалися і доповнювалися, не були вичерпними, як наслідок - нормативно-правове регулювання критеріїв (індикаторів) оцінювання доброчесності суддів, за висновком суду першої інстанції, не відповідає вимогам «якості закону».

42. Оцінюючи вмотивованість спірного рішення, суд першої інстанції виходив з того, що ВРП ухвалила це рішення, оцінивши дві обставини:поїздку ОСОБА_1 у серпні 2014 року (до призначення на посаду судді) до Автономної Республіки Крим з метою відпочинку на морі та її поїздки в російську федерацію у 2014, 2015, 2016, 2017, 2019 роках з метою зустрічі з родичем похилого віку (дідом).

43. Так, щодо поїздок позивачки в російську федерацію суд першої інстанції зазначив про те, що ВРП, оцінюючи ці поїздки, очевидно керувалася індикатором № 17, погодженим ГРД і ВККС у 2023 році. При цьому суд першої інстанції зауважив, що буквальне (граматичне) тлумачення цього індикатора не містить абсолютної заборони на відвідування російської федерації чи тимчасово окупованих територій, а мовиться у ньому насамперед про діяння, вчинене з певною метою - підтримки агресивних дій чи колаборацію з агресором. У цьому аспекті суд першої інстанції також зауважив про невстановлення того, що позивачка вчиняла такі дії, чи хоча б мала намір їх вчинити. Суд першої інстанції також зауважив, що за цим індикатором виїзд до російської федерації є можливим за нагальної потреби, при цьому ознаку недоброчесності судді ВРП вбачає у тому, що відвідування діда не мало характеру «нагальної потреби». У цьому контексті суд першої інстанції зазначив, що поняття «нагальної потреби» є оціночним, водночас оцінка нагальності потреби відвідувати діда повинна відбуватися з урахуванням права на повагу до сімейного життя, яке гарантується статтею 8 Конвенції. Покликаючись на практику ЄСПЛ, суд першої інстанції зазначив, що перешкоджання спілкуванню з дідом / бабою становить втручання у право на повагу до сімейного життя і відповідно порушення статті 8 Конвенції. Поряд із цим суд першої інстанції зазначив, що зміст поняття «повага» передбачає визнання державою цінності конкретних сімейних відносин. При цьому суд першої інстанції зауважив, що інформація щодо перетину ОСОБА_1 кордону російської федерації у 2014-2017 роках була оцінена ВККС. У підсумку з цього питання суд першої інстанції визнав необґрунтованим висновок відповідача про ненагальність потреби ОСОБА_1 відвідувати діда, зауваживши також про ненадання відповідачем доказів того, що такими відвідуваннями позивачка формувала негативний імідж судової влади у суспільстві. За висновком суду першої інстанції, виявляючи повагу до права на сімейне життя, ВРП як орган держави, який повинен дотримуватися Конвенції, не мала підстав стверджувати, що відвідування діда у російській федерації відбулося без нагальної потреби, оскільки нагальність цієї потреби може оцінити виключно сама ОСОБА_1 .

44. Стосовно поїдки позивачки до тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим, то суд першої інстанції виходив з того, що мотиви спірного рішення у цій частині зводяться до засудження ВРП поведінки позивачки (розрахунку рублями) як несвідомого вкладу в економіку російської федерації, яка контролювала півострів, на території якого було заборонено обіг гривні. Ці мотиви суд першої інстанції оцінив як припущення, що не узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 29 вересня 2022 року у справі № 9901/230/19, згідно з якимлегітимна мета вимірювання доброчесності полягає в здобутті доказів умисного порушення норм суддівської етики чи свідомого нехтування стандартами поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, а також допущення поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя. Поряд із цим суд першої інстанції врахував, що поїздка позивачки до Криму у 2014 році не стала перешкодою для її призначення на посаду судді у 2016 році. Пізніше, у 2019 році ці ж обставини дослідила ВККС, яка не встановила у них ознак недоброчесності.

45. З огляду на викладене суд першої інстанції виснував, що спірне рішення є невмотивованим, оскільки не містить належного обґрунтування того, що поведінка судді викликає обґрунтований сумнів щодо відповідності позивачки критерію доброчесності та є обставиною, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у разі призначення позивачки на посаду судді. При цьому мотиви ВРП щодо недоброчесності судді ОСОБА_1 суд першої інстанції визнав такими, що не узгоджуються з правом на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованим статтею 8 Конвенції.

Короткий зміст та обґрунтування наведених в апеляційній скарзі вимог

46. В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 4 квітня 2024 року та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.

47. На обґрунтування апеляційної скарги скаржник зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, неповно дослідив докази й обставини у справі, неправильно застосував норми права, у результаті чого прийняв незаконне рішення.

48. Так, скаржник доводить, що законодавчі норми, які регулюють порядок вирішення ВРП питання щодо внесення Президентові України подання про призначення на посаду судді, є чіткими і зрозумілими та не містять імперативних приписів про безумовність внесення Президентові України подання про призначення на посаду судді за результатами розгляду рекомендації. При цьому відповідно до Закону № 1402-VIII ВРП має доволі широкі межі оцінки як у частині визначення конкретних обставин, які можуть вплинути на суспільну довіру до судової влади, так і щодо доброчесності та етичності кандидата. Такі широкі межі розсуду загалом відповідають завданню ВРП - формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів. На підставі викладеного скаржник переконує, що дискреційні повноваження ВРП не можуть бути предметом оцінки судом.

49. Щодо висновків суду першої інстанції про відсутність у спірному рішенні посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду або мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків, скаржник наполягає, що спірне рішення містить чітке обґрунтування мотивів та підстав, з яких Рада його ухвалила, у ньому зазначено, які саме обставини можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади та слугувати підставою для голосування «проти», у цьому випадку двох членів Ради, зокрема під час визначення обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з призначенням ОСОБА_1 на посаду судді, зокрема ВРП врахувала неетичну поведінку ОСОБА_1 . Скаржник наполягає, що суддя повинен бути готовим до того, що він / вона стане об`єктом прискіпливої уваги й обговорення з боку суспільства, і тому має прийняти ряд обмежень щодо своїх дій, які могли б здатися обтяжливими пересічному громадянину. За доводами скаржника, суддя (кандидат на посаду судді) не може на обґрунтування своєї неетичної поведінки посилатися на відсутність законодавчих заборон. Важливо, щоб кандидат на посаду судді, як і суддя, не допускав будь-якої неналежної (недоброчесної, неетичної) поведінки як у професійній діяльності, так і в особистому житті, що негативно вплине на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням. Поряд із цим скаржник наполягає, що обставини, які були встановленні ВРП під час розгляду рекомендації, та пояснення кандидата на посаду судді надали підстави членам Ради для обґрунтованого сумніву в тому, що кандидат відповідає високим морально-етичним нормам, оскільки поведінка ОСОБА_1 не узгоджується із нормами Кодексу суддівської етики.

50. Крім того, скаржник уважає, що спірним рішенням не було допущено порушень вимог статті 8 Конвенції, оскільки це рішення відповідає критерію «якості закону».

Рух апеляційної скарги

51. Ухвалою від 15 травня 2024 року Велика Палата Верховного Суду відкрила апеляційне провадження за цією скаргою та витребувала з Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду матеріали справи № 990/2/24.

52. Ухвалою від 29 травня 2024 року Велика Палата Верховного Суду призначила справу до апеляційного розгляду в судовому засіданні, про що повідомила учасників справи.

Позиція учасників справи щодо апеляційної скарги

53. У відзиві на апеляційну скаргу позивачка заперечує проти задоволення апеляційної скарги відповідача та наполягає, що наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування. Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи

54. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

55. За статтею 55 Конституції України права і свободи громадян захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

56. Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Так, у статті 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» конкретизовано, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

На підставі Закону України від 31 жовтня 1995 року № 398/95-ВР Україна приєдналася до Статуту Ради Європи, підтверджуючи тим самим відданість України ідеалам та принципам, які є спільним надбанням європейських народів.

Відповідно до статті 3 Статуту Ради Європи кожний член Ради Європи обов`язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав людини і основних свобод всіма особами, які знаходяться під його юрисдикцією, а також повинен відверто та ефективно співробітничати в досягненні мети Ради, визначеної у главі I.

57. Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції [стаття 1 розділу І Конвенції].

Так, пунктом 1 статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (пункт 1).

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2).

58. Частиною першою статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

59. Крім того, частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

60. Варто зауважити, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити у світлі її преамбули, яка проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Сторін.

61. При цьому частина перша статті 129 Конституції України зобов`язує суди вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає й врахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ, як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

62. Відповідно до практики ЄСПЛ приватне життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, зокрема стосунків професійного або ділового характеру (див. mutatis mutandis рішення від 7 серпня 1996 року у справі «С. проти Бельгії» (С. v. Belgium), заява № 21794/93, параграф 25). А обмеження, накладені на доступ до професії, визнані цим судом такими, що впливають на приватне життя (див. mutatis mutandis рішення від 27 липня 2004 року у справі «Сідабрас та Джяутас проти Литви» (Sidabras and Dziautas v Lithuania), заяви № 55480/00 та № 59330/00, параграф 47).

63. У рішенні від 12 січня 2023 року у справі «Овчаренко та Колос проти України» (заяви № 27276/15 і № 33692/15) ЄСПЛ зазначив, що трудові спори per se не виключаються зі сфери «приватного життя» у розумінні статті 8 Конвенції. Існують певні типові аспекти приватного життя, на які можуть вплинути такі спори внаслідок звільнення, пониження, відмови у доступі до професії або застосування інших подібних несприятливих заходів. До цих аспектів входять (і) «внутрішнє коло» заявника, (іі) можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та (ііі) соціальна і професійна репутація заявника. У таких спорах існують два напрямки, за якими, як правило, виникають питання, пов`язані з приватним життям: або через підстави вжиття оскаржуваного заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на підставах), або, у деяких справах, через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на наслідках) (див. рішення від 25 вересня 2018 року у справі «Денісов проти України» [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява № 76639/11, пункт 115). Під час застосування підходу, заснованого на наслідках, Суд визнає застосовність статті 8 Конвенції лише за умови, якщо ці наслідки є дуже серйозними та значною мірою впливають на приватне життя заявника (там само, пункт 116).

64. У цій справі позивачка оспорює рішення ВРП, яке остання прийняла, розглянувши рекомендацію ВККС щодо призначення позивачки на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області, та яким відмовила у внесенні Президентові України подання про призначення позивачки на цю посаду. Відповідно оспорюване позивачкою рішення безпосередньо зачіпає її право на повагу до приватного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції, в аспекті доступу до обраної професії та можливості встановлювати і розвивати стосунки професійного характеру.

65. Водночас втручання у право на повагу до приватного життя є таким, що порушує статтю 8 Конвенції, якщо воно не є виправданим за пунктом 2 цієї статті Конвенції як таке, що було здійснене «згідно із законом», переслідує одну або декілька законних цілей, перелічених у ньому, і є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї цілі / цих цілей.

66. Так, статтею 6 Конституції України визначено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

67. За правилами частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

68. Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

69. Тобто судовий контроль за реалізацією суб`єктами владних повноважень їхніх повноважень здійснюється за визначеними частиною другою статті 2 КАС України критеріями, зокрема, чи діяли вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

70. При цьому, якщо суд установить, що діяльність органу державної влади не відповідає хоча б одному із визначених у частині другій статті 2 КАС України критеріїв, це може бути підставою для задоволення позову щодо оскарження відповідних дій (бездіяльності) чи рішення, якщо така діяльність порушує права, свободи та інтереси позивача.

71. Указом від 24 вересня 2016 року № 410/2016 Президент України призначив ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області строком на п`ять років.

72. Після призначення позивачки на посаду судді відбулася судова реформа.

73. Так, 30 вересня 2016 року набрали чинності Закон № 1401-VIII та Закон № 1402-VIII.

74. У зв`язку із цим, розділ XV «Перехідні положення» Конституції України доповнено пунктом 16-1, підпункт 2 якого визначає, що повноваження суддів, призначених на посаду строком на п`ять років, припиняються із закінченням строку, на який їх було призначено. Такі судді можуть бути призначені на посаду судді в порядку, визначеному законом.

75. Відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом (підпункт 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України).

76. Згідно із частинами першою та третьою статті 127 Конституції України, у редакції Закону № 1401-VIII, правосуддя здійснюють судді. У визначених законом випадках правосуддя здійснюється за участю присяжних. На посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п`яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п`ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою. Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для призначення на посаду судді.

77. Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням ВРП в порядку, встановленому законом (частина перша статті 128 Конституції України, у редакції Закону № 1401-VIII).

78. Згідно зі статтею 131 Конституції України, у редакції Закону № 1401-VIII, в Україні діє ВРП, яка, серед іншого, вносить подання про призначення судді на посаду.

79. Статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП визначає Закон № 1798-VIII (тут і далі - у редакції, чинній на дату ухвалення спірного рішення).

80. Статтею 1 цього Закону передбачено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

81. Пунктом 1 частини першої статті 3 цього Закону встановлено, що до повноважень ВРП належить внесення подання про призначення судді на посаду.

82. Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні визначає Закон № 1402-VIII (тут і далі - у редакції, чинній на дату ухвалення спірного рішення), пунктом 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» якого передбачено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, оцінюється колегіями ВККС в порядку, визначеному цим Законом.

83. За абзацом шостим пункту 13 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798-VIII за результатами кваліфікаційного оцінювання суддя, призначений на посаду строком на п`ять років до набрання чинності Законом № 1401-VIII, повноваження якого припинилися із закінченням строку, на який його було призначено, може бути призначений на посаду за поданням ВРП за умови підтвердження відповідності цій посаді згідно з підпунктами 2 та 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

84. Частиною вісімнадцятою статті 79 Закону № 1402-VIII передбачено, що відповідно до внесеної ВККС рекомендації ВРП на своєму засіданні розглядає питання про призначення кандидата на посаду судді та в разі ухвалення позитивного рішення вносить подання Президентові України про призначення судді на посаду.

85. Так, відповідно до статті 36 Закону № 1798-VIII, яка регламентує порядок розгляду ВРП рекомендації ВККС, призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням ВРП (частина перша).

ВРП ухвалює рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду за результатами розгляду рекомендації ВККС, до якої обов`язково додається особова справа (досьє) кандидата на посаду судді (частина друга).

За результатами попереднього розгляду доповідач складає висновок щодо можливості призначення судді на посаду та виносить такий висновок на розгляд ВРП (частина третя).

На засіданні ВРП кандидатура на посаду судді розглядається після доповіді члена ВРП, який визначений доповідачем у цій справі (частина четверта).

Кандидат на посаду судді, стосовно якого розглядається питання щодо внесення подання про призначення судді на посаду, запрошується на засідання ВРП у порядку, визначеному цим Законом. Неявка кандидата на посаду судді на засідання незалежно від причин не перешкоджає розгляду питання за його відсутності (частина п`ята).

86. Статтею 37 Закону № 1798-VIII визначено, що рішення щодо кандидата на посаду судді ухвалюється на засіданні ВРП (частина перша).

Засідання ВРП у пленарному складі, на якому розглядається питання щодо внесення подання про призначення судді на посаду, є повноважним, якщо в ньому бере участь не менше чотирнадцяти членів ВРП (частина друга).

Рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду вважається ухваленим, якщо за нього проголосувало не менше чотирнадцяти членів ВРП (частина третя).

Якщо за рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду проголосувало менше чотирнадцяти членів ВРП, вважається, що ВРП ухвалено рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду.

ВРП може ухвалити рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду відповідно до пункту 1 частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII тільки на підставі обґрунтованих відомостей, які були отримані ВРП в передбаченому законом порядку, якщо:

1) такі відомості не були предметом розгляду ВККС;

2) ВККС не дала належної оцінки таким відомостям в межах процедури кваліфікаційного оцінювання щодо відповідного кандидата (частина четверта).

87. Відповідно до частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII ВРП може відмовити у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду виключно з таких підстав:

1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням;

2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді.

Підстави, зазначені у пункті 1 цієї частини, ВРП визначає, керуючись власною оцінкою обставин, пов`язаних із кандидатом на посаду судді, та його особистих якостей.

88. У разі відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду ВРП ухвалює вмотивоване рішення, яке може бути оскаржено до Верховного Суду у порядку, встановленому процесуальним законом (частина двадцята статті 79 Закону № 1402-VIII).

89. Згідно із частиною двадцять першою статті 79 Закону № 1402-VIII рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:

1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;

2) рішення не підписано членом ВРП, який брав участь у його ухваленні;

3) рішення не містить посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду або мотивів, з яких ВРП прийшла до відповідних висновків.

90. Відповідно до статті 18 Закону № 1798-VIII ВРП є повноважною за умови обрання (призначення) на посаду щонайменше п`ятнадцяти членів, серед яких більшість становлять судді (включаючи суддів у відставці), та складення ними присяги.

91. За змістом частини першої статті 5, частини другої статті 30 Закону № 1798- VIII ВРП складається з двадцяти одного члена. Її засідання у пленарному складі, на якому розглядається питання щодо внесення подання про призначення судді на посаду, є повноважним, якщо в ньому бере участь не менше чотирнадцяти членів ВРП.

92. Як установив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи (витягом з протоколу засідання ВРП від 12 грудня 2023 року № 116 та копією спірного рішення), спірне рішення підписане повноважним складом ВРП та всіма її 15 членами, які брали участь у його ухваленні. Позивачка була належним чином повідомлена про засідання ВРП, розгляд рекомендації ВККС відбувся за її участю та з урахуванням наданих нею пояснень. Також ці обставини визнаються та не ставляться під сумнів учасниками справи. З огляду на викладене підстав для скасування спірного рішення, визначених пунктами 1 та 2 частини двадцять першої статті 79 Закону № 1402-VIIІ, немає.

93. Оцінюючи спірне рішення в аспекті його відповідності пункту 3 частини двадцять першої статті 79 Закону № 1402-VIIІ, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

94. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що відповідно до частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII ВРП може відмовити у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду виключно з таких підстав: 1) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням; 2) порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді.

При цьому абзац другий частини четвертої статті 37 Закону № 1798-VIII встановлює умови, за яких ВРП може не погодитися з рекомендацією ВККС, відповідно до пункту 1 частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII. Тобто сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням, повинен основуватися на обґрунтованих відомостях, які були отримані ВРП в передбаченому законом порядку, за умови якщо такі відомості не були предметом розгляду ВККС або остання не дала їм належної оцінки в межах процедури кваліфікаційного оцінювання відповідного кандидата.

95. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 7 листопада 2019 року у справі № 9901/243/19 вже висловлювала правову позицію щодо застосування статті 37 Закону № 1798-VIII та частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII, яка полягає в тому, що ВРП може заново оцінити кандидата на посаду судді та дійти іншого висновку, ніж ВККС. Хоча рекомендація Комісії спирається винятково на об`єктивні критерії, ВРП може не погодитися з нею (Комісією) тільки з підстав, передбачених законом.

Запровадження підстав, за яких ВРП може не погодитися з рекомендацією ВККС і навести свої причини відмови внести Президентові України подання про призначення на посаду судді, має на меті запобігти чи стати пересторогою для ухвалення ВРП свавільних рішень.

96. У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду також зауважила, що ані Закон № 1402-VIII, ані Закон № 1798-VIII не встановлюють, які саме підстави можуть бути використані для відмови внести подання про призначення на посаду судді.

Абзац другий частини четвертої статті 37 Закону № 1798-VIII встановлює умови, за яких ВРП може не погодитися з рекомендацією ВККС.

97. У цьому контексті варто наголосити, що правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципів законності та верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади.

98. У Рішенні від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018 (справа № 1- 123/2018(4892/17) Конституційний Суд України зазначив, що принцип юридичної визначеності як один із елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними.

99. Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року під дискреційним слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за певних обставин.

100. Європейська Комісія «За демократію через право» на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року) (CDL-AD(2011)003rev) схвалила Доповідь «Верховенство права» (далі - Доповідь), у якій до елементів верховенства права віднесено, зокрема, юридичну визначеність та заборону свавілля (пункт 41).

101. У пункті 45 Доповіді зазначено, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон, яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь-якої дискреції та на спосіб її здійснення з достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади.

102. Щодо заборони свавілля у пункті 52 Доповіді зазначено, що хоча дискреційні повноваження є необхідними для здійснення всього діапазону владних функцій у сучасних складних суспільствах, ці повноваження не мають здійснюватись у свавільний спосіб; їх здійснення у такий спосіб уможливлює ухвалення суттєво несправедливих, необґрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень, що є несумісним з поняттям верховенства права.

103. Виходячи з практики ЄСПЛ за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості адміністративних актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (рішення у справі «Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки» від 31 липня 2008 року, рішення у справі «Брайєн проти Об`єднаного Королівства» від 22 листопада 1995 року, рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд проти Кіпру» від 21 липня 2011 року, рішення у справі «Путтер проти Болгарії» від 2 грудня 2010 року).

104. Наведене дає підстави стверджувати, що межі дискреції ВРП щодо здійснення розгляду рекомендації ВККС не можуть бути неосяжними та повинні підлягати зовнішньому публічному контролю. Процес розгляду ВРП цього питання, як і прийняте за результатом цього процесу рішення, мають бути зрозумілим як кандидатам на посаду судді, питання про призначення яких на посаду судді розглядалося ВРП, так і незалежному сторонньому спостерігачу.

105. Обсяг і ступінь мотивації рішення залежить від конкретних обставин, які були предметом розгляду, але у будь-якому випадку має показувати, приміром, що доводи / пояснення кандидата на посаду судді взято до уваги, і, що важливо, давати розуміння, чому і чим керувалася ВРП, коли оцінювала цього кандидата.

106. При цьому у частині двадцятій статті 79 Закону № 1402-VIII прямо передбачено обов`язок ВРП вмотивувати рішення про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду.

107. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що вмотивованість рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду є не лише формальним дотриманням вимог закону, а повинна забезпечити дотримання принципу правової визначеності у питанні встановлення підстав відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді.

108. Слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, передбаченими у цій статті й інших законах, зокрема у Законі № 1798-VIII. Водночас оцінка Верховним Судом мотивів та обґрунтованості оскаржуваного рішення ВРП не є втручанням у її дискреційні повноваження (див. постанови від 16 вересня 2021 року у справі № 9901/395/20, від 29 вересня 2022 року у справі № 9901/230/19).

109. У постанові від 29 вересня 2022 року у справі № 9901/230/19 Велика Палата Верховного Суду також роз`яснила, що визначальним критерієм правомірності рішення ВРП про відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду в аспекті його відповідності пункту 3 частини двадцять першої статті 79 Закону № 1402-VIIІ є встановлення ВРП обставин, які стали підставою для відмови у внесенні Президентові України такого подання, та мотивів, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.

110. Отже, у процедурі розгляду ВРП рекомендації ВККС негативне рішення має містити не лише посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, а й мотиви, з яких ВРП дійшла висновку про наявність обставин, з якими пов`язується обґрунтований сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики, або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням, чи про порушення визначеного законом порядку призначення на посаду судді.

111. Оспорюване рішення ВРП ухвалила відповідно до частини четвертої статті 37 Закону № 1798-VIII, оскільки за рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення позивачки на посаду судді проголосувало менше чотирнадцяти членів ВРП, які брали участь у засіданні ВРП.

112. Велика Палата Верховного Суду не заперечує, що ВРП відповідно до свого статусу, повноважень, встановленого законом порядку, мети і завдань, які перед нею стоять, вільна у виборі будь-яких підстав і, керуючись власною оцінкою цих підстав, вправі засумніватися у відповідності судді чи кандидата на посаду судді критеріям та умовам, за яких можливе внесення подання про призначення на посаду судді.

113. Проте нормативне визначення підстав оскарження рішення ВРП щодо кандидата на посаду судді, зокрема, у зв`язку з тим, що рішення не містить посилання на визначені законом підстави відмови у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду або мотивів, з яких ВРП дійшла відповідних висновків, означає, що підстави відмови внести подання на посаду судді не повинні бути формальними, номінальними чи декларативними.

114. У цій справі звертає на себе увагу той факт, що у спірному рішенні ВРП не зазначила, на якій з підстав, визначених частиною дев`ятнадцятою статті 79 Закону № 1402-VIII, ухвалила це рішення.

115. При цьому ВРП у спірному рішенні не зазначила про виявлення під час перевірки матеріалів про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області порушень у дотриманні порядку надання Комісією рекомендації для призначення її на цю посаду.

116. Таким чином, видається очевидним, що ВРП не встановила підстав для відмови у внесенні Президентові України подання про призначення позивачки на посаду судді відповідно до пункту 2 частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII.

117. Водночас, пропонуючи ВРП ухвалити рішення про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Онуфріївського районного суду Кіровоградської області, доповідачка констатувала, що за результатами попереднього розгляду рекомендації ВККС не було виявлено відомостей, які б свідчили про невідповідність кандидата критерію доброчесності чи професійної етики, які не були предметом розгляду Комісії чи яким Комісія не надала належної оцінки.

118. Як можна зрозуміти зі змісту цього рішення та пояснень сторони відповідача, ВРП ухвалила його на підставі частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII, маючи сумнів щодо відповідності позивачки як кандидата на посаду судді критерію доброчесності, оцінивши обставини поїздок позивачки до тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим у серпні 2014 року та до російської федерації у 2014-2019 роках.

119. Дослідженням матеріалів справи встановлено, що в межах процедури кваліфікаційного оцінювання ВККС мала відомості щодо поїздок позивачки до тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим у серпні 2014 року та до російської федерації у 2014-2017 роках і дійшла висновку про відповідність позивачки займаній посаді, зокрема за критеріями професійної етики та доброчесності.

120. При цьому текст спірного рішення не містить вмотивованого висновку щодо неналежності здійсненої ВККС оцінки таких відомостей.

121. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду визнає такими, що не підтвердилися, доводи апеляційної скарги ВРП про те, що спірне рішення містить чітке обґрунтування мотивів та підстав його ухвалення.

122. Разом з тим в оцінці доводів апеляційної скарги та відзиву на неї Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне з`ясувати: чи існували в розумінні положень частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII обставини, які давали ВРП підстави для висновку не пропонувати Президентові України призначити позивачку на посаду судді; чи не були порушені права кандидата на посаду судді з погляду мети і завдання ВРП з формування суддівського корпусу; чи обставини, які покладені в основу відмови внести подання Президентові України про призначення позивачки на посаду судді, були об`єктивно спроможними для такого рішення.

123. У цьому аспекті варто зауважити, що критерій доброчесності є надзвичайно важливим з огляду на те, яку роль відіграє судова влада у становленні правової держави. Саме доброчесність є ключовою категорією у формуванні морально-етичного образу суддів, запорукою формування довіри народу до суддів та судової влади в цілому.

124. Доброчесність - це необхідна морально-етична складова діяльності судді, яка, серед іншого, визначає межу і спосіб його поведінки, що базується на принципах доброго ставлення до сторін у справах та чесності у способі власного життя, виконанні своїх обов`язків та здійсненні правосуддя.

125. При цьому доброчесність як вимога до судді (кандидата на посаду судді) запроваджена в українське законодавство Законом № 1401-VIII, однак змісту цього поняття законами України не визначено. Так само не визначено оціночних критеріїв (індикаторів), якими ВРП може керуватися, вирішуючи питання відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики, або інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з призначенням цього кандидата на посаду судді.

126. У преамбулі Бангалорських принципів поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та соціальної ради ООН від 27 липня 2006 року № 2006/23 (далі - Бангалорські принципи поведінки суддів), йдеться про те, що ці принципи мають на меті встановлення стандартів етичної поведінки суддів, серед іншого з уваги на те, що довіра суспільства до судової системи, а також до авторитету судової системи в питаннях моралі, чесності та непідкупності судових органів посідає першочергове місце в сучасному демократичному суспільстві.

Так, одним зі схвалених є принцип, згідно з яким дотримання етичних норм, демонстрація дотримання етичних норм є невід`ємною частиною діяльності суддів.

Постійна увага з боку суспільства покладає на суддю обов`язок прийняти низку обмежень, і хоч пересічному громадянину ці обов`язки могли б здатися обтяжливими, суддя приймає їх добровільно та охоче. Поведінка судді має відповідати високому статусу його посади.

127. У пункті 27 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та безсторонності (далі - Висновок КРЄС) зазначено, що судді не повинні бути ізольовані від суспільства, в якому вони живуть, оскільки судова система може тільки тоді функціонувати належним чином, коли судді не втрачають відчуття реальності. Більш того, судді, будучи громадянами, мають основоположні права та свободи, які захищені, зокрема, Європейською конвенцією з прав людини (свобода думки, релігійна свобода тощо). Таким чином, вони повинні загалом вільно займатися позапрофесійною діяльністю на свій розсуд.

128. Щодо правил поведінки судді КРЄС вважає, що кожний окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання судової незалежності на інституційному та особистому рівнях; судді повинні поводитися гідно при виконанні посадових обов`язків та в особистому житті (пункт 50 Висновку КРЄС).

129. Згідно зі статтею 58 Закону № 1402-VIII питання етики суддів визначаються Кодексом суддівської етики, що затверджується з`їздом суддів України за пропозицією Ради суддів України.

130. Статтею 1 Кодексу суддівської етики, затвердженого 22 лютого 2013 року рішенням ХІ чергового з`їзду суддів України, визначено, що суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.

131. Суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною (стаття 3 Кодексу суддівської етики).

132. У пункті 20 Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки (далі - Рекомендація CM/Rec) вказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування.

133. Щодо добору і підвищення по службі суддів у пункті 44 Рекомендації CM/Rec зазначено, що рішення, які стосуються добору та підвищення суддів по службі, мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях, які попередньо визначені законом чи компетентними органами влади. Прийняття таких рішень має базуватися на заслугах, з урахуванням кваліфікації, вмінь та потенціалу, необхідних для вирішення справ при застосуванні закону, зберігаючи повагу до людської гідності.

134. Зазначені вище положення міжнародних документів та Кодексу суддівської етики визначають, що авторитет судової влади має вселяти довіру суспільства до здійснення правосуддя.

135. Підстава для відмови у внесенні Президентові України подання про призначення на посаду судді з огляду на «негативний вплив на суспільну довіру до судової влади» передбачена у пункті 1 частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402- VIII. При цьому повноваження оцінювати ті чи інші діяння та характеристики кандидата на посаду судді як такі, що можуть зумовлювати зазначений негативний вплив, належить саме ВРП, члени якої ухвалюють рішення за їхнім внутрішнім переконанням, сформованим на підставі власної оцінки обставин, пов`язаних із відповідним кандидатом. А судовий контроль за реалізацією цього повноваження ВРП полягає у тому, щоб проконтролювати, чи не є висновки Ради довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж помилковими стосовно певних фактів.

136. За обставинами цієї справи вирішення ВРП питання про призначення позивачки на посаду судді було завершальною стадією процедури її кваліфікаційного оцінювання на відповідність посаді судді згідно з підпунктами 2 та 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України як судді, призначеної на посаду строком на п`ять років до набрання чинності Законом № 1401-VIII, повноваження якої припинилися із закінченням строку, на який її було призначено.

137. Як визначено у частині другій статті 83 Закону № 1402-VIII, одним з критеріїв кваліфікаційного оцінювання є доброчесність.

138. Відповідно до частини п`ятої статті 78 Закону № 1402-VIII питання визначення порядку складення кваліфікаційного іспиту та методики оцінювання кандидатів законодавцем віднесено до повноважень ВККС. Ці повноваження Комісія реалізувала, затвердивши рішенням від 3 листопада 2016 року Положення № 143/зп-16, до якого внесла зміни рішенням від 13 лютого 2018 року № 20/зп-18.

139. У пункті 9 глави 2 розділу ІІ Положення № 143/зп-16 ВККС визначила, що відповідність судді критерію доброчесності оцінюється (встановлюється) за такими показниками: відповідність витрат і майна судді та членів його сім`ї задекларованим доходам; відповідність способу (рівня) життя судді та членів його сім`ї задекларованим доходам; відповідність поведінки судді іншим вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; наявність обставин, передбачених підпунктами 1, 2, 9-12, 15-19 частини першої статті 106 Закону № 1402-VIII; наявність фактів притягнення судді до відповідальності за вчинення проступків або правопорушень, які свідчать про недоброчесність судді; наявність незабезпечених зобов`язань майнового характеру, які можуть мати істотний вплив на здійснення правосуддя суддею; інші дані, які можуть вказувати на відповідність судді критерію доброчесності.

140. Частиною першою статті 87 Закону № 1402-VIII установлено, що з метою сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання утворюється ГРД.

Відповідно до положень частини шостої цієї статті ГРД, зокрема, збирає, перевіряє та аналізує інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); надає Комісії інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); надає, за наявності відповідних підстав, Комісії висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє; має право створити інформаційний портал для збору інформації щодо професійної етики та доброчесності суддів, кандидатів на посаду судді.

141. ГРД рішенням від 11 січня 2019 року (зі змінами) затвердила Індикатори ГРД, у пункті 1.5 яких як індикатор, який серед інших вказує на невідповідність критерію незалежності як складової загальних критеріїв доброчесності та професійної етики, визначено такий: «Суддя (кандидат на посаду судді або члени його сім`ї, близькі родичі) допускав поведінку, що свідчить про підтримку агресивних дій інших держав проти України, колаборацію з представниками таких держав, окупаційної адміністрації або їх пособниками (наприклад, без нагальної потреби відвідував рф після початку збройної агресії, тимчасово окуповані території). Однак поїздки в рф, Автономну Республіку Крим чи на іншу тимчасово окуповану територію України з нагальної потреби до близьких родичів, для владнання майнових питань самі по собі не свідчать про наявність порушення цього індикатора».

142. Згодом 9 листопада 2023 року ВККС на своєму офіційному вебсайті опублікувала повідомлення (https://www.vkksu.gov.ua/news/vkksu-ta-grd-diyshly-zgody-shchodo-spilnyh-indykatoriv-dlya-vyznachennya-nevidpovidnosti) про те, що Комісія та ГРД дійшли згоди щодо переліку індикаторів, які свідчать про невідповідність судді чи кандидата на посаду судді критеріям доброчесності та професійної етики, а також принципів їх застосування. Як зазначено у повідомленні, таке рішення забезпечить єдиний підхід до оцінювання суддів та підвищить якість процедури.Так, серед індикаторів, які вказують на недоброчесність особи, ВККС спільно з ГРД передбачили такий: «17. Суддя вчинив діяння, що свідчить про підтримку агресивних дій інших держав проти України, колаборацію з представниками таких держав, окупаційної адміністрації або їх пособниками (наприклад, без нагальної потреби відвідував РФ після початку збройної агресії, тимчасово окуповані території)».

Як принципи оцінювання індикаторів у повідомленні зазначено, зокрема, про те, що для оцінювання відповідності судді критеріям доброчесності можуть використовуватися будь-які джерела інформації без часових та територіальних обмежень. Використання інформації має відбуватися з урахуванням вимог Закону № 1402-VIII щодо формування суддівського досьє. При оцінюванні відповідності індикаторам доброчесності враховується істотність будь-якого порушення.

143. У рішенні від 12 січня 2023 року «Овчаренко та Колос проти України», аналізуючи законність втручання у право на повагу до приватного життя, ЄСПЛ зазначив, що словосполучення «згідно із законом» пункту 2 статті 8 Конвенції по суті посилається на національне законодавство та встановлює зобов`язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм (див. рішення у справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06, пункт 109, від 5 червня 2014 року). Якщо було доведено, що втручання не відповідало закону, то зазвичай порушення статті 8 Конвенції встановляється без визначення того, чи переслідувало втручання «законну мету», або чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» (див., наприклад, рішення у справах «Чорап проти Молдови» (Ciorap v. Moldova), заява № 12066/02, пункт 104, від 19 червня 2007 року, «Халікова проти Азербайджану» (Khalikova v. Azerbaijan), заява № 42883/11, пункт 128, від 22 жовтня 2015 року, «Чукаєв проти росії» (Chukayev v. Russia), заява № 36814/06, пункт 137, від 5 листопада 2015 року, та «Поровський проти Польщі» (Porowski v. Poland), заява № 34458/03, пункт 171, від 21 березня 2017 року). До того ж словосполучення «згідно із законом» стосується якості відповідного закону та вимагає, щоб він був сумісним з принципом верховенства права і доступним для відповідної особи, яка до того ж повинна мати можливість передбачити наслідки його застосування для себе. Таким чином, це словосполучення, inter alia, передбачає, що формулювання національного законодавства має бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам належну вказівку на обставини та умови, за яких органи державної влади мають право вдаватися до заходів, що зачіпають їхні права за Конвенцією (див. рішення у справі «Фернандез Мартінез проти Іспанії» [ВП] (Fernandez Martinez v. Spain) [GC], заява № 56030/07, пункт 117, ЄСПЛ 2014 (витяги), з подальшими посиланнями). Крім того, законодавство має забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання органів державної влади. У цьому контексті необхідним є існування чітких процесуальних гарантій. Те, які саме гарантії вимагатимуться, принаймні певною мірою залежатиме від характеру та масштабів відповідного втручання (див. згадане рішення у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), пункт 170, з подальшими посиланнями) (пункти 93, 94).

144. Застосовуючи ці підходи ЄСПЛ до спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду висновує, що законодавство, яке врегульовує відносини у процедурі суддівської кар`єри, а відповідно й практика його застосування, мають бути достатньо ясними, чіткими та передбачуваними, щоб судді (кандидати на посаду судді) могли розуміти наслідки своїх дій, а також обставини та умови, які можуть бути розтлумачені компетентним органом як підстава для прийняття негативного для них рішення.

145. Не заперечуючи того, що високий статус суддів зумовлює підвищену увагу до них з боку суспільства, а отже і певні обмеження щодо їх поведінки, зокрема і в особистому житті, які могли б здатися обтяжливими пересічному громадянину, Велика Палата Верховного Суду наполягає, що такі обмеження все ж не можуть бути неосяжними, що не сумісно з принципом верховенства права.

146. Якщо певна не заборонена законом поведінка судді (кандидата на посаду судді) може розглядатися компетентними органами, зокрема ВРП, як така, що не відповідає вимогам доброчесності та професійної етики судді (кандидата на посаду судді), тоді законом або ж цим органом мають бути сформульовані достатньо чіткі об`єктивні критерії (показники / індикатори) для оцінки відповідності поведінки судді (кандидата на посаду судді) вимогам доброчесності та професійної етики.

147. Проаналізувавши наведене вище правове забезпечення оцінювання доброчесності суддів і кандидатів на посаду судді, Велика Палата Верховного Суду вимушена констатувати, що законодавство, яке врегульовує відносини у процедурі суддівської кар`єри, у питанні переліку критеріїв доброчесності та індикаторів, що свідчать про їх (не)дотримання, якими керуються ВККС, ГРД, ВРП, не є достатньо чітким і передбачуваним, а отже, не відповідає вимогам щодо «якості закону», як їх розуміє ЄСПЛ.

148. Разом з тим, ураховуючи мету положень пункту 1 частини дев`ятнадцятої статті 79 Закону № 1402-VIII [призначення високопрофесійних та доброчесних (високоморальних, гідних) кандидатів на посаду судді] та його текстуальний зміст, можна презюмувати, що обставини, з якими ВРП пов`язує відмову у внесенні Президентові України подання про призначення судді на посаду, повинні бути об`єктивними, реальними, вагомими (істотними) і негативними настільки, щоб не лише викликати сумнів у відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики. Ці обставини мають оцінюватися також з погляду можливості їх негативного впливу на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням.

149. Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що положення Закону № 1402-VII про добір та призначення на посаду судді та, що головне, принципи проведення добору переконують у тому, що розгляд ВРП рекомендацій ВККС не повинен істотно відрізнятися від процедури кваліфікаційного оцінювання, на підставі якого Комісія подала відповідні рекомендації. Цей порядок розгляду не має бути тотожним тому, якого дотримується ВККС, або дублювати його, але він повинен відповідати (не суперечити) принципам добору та відображати процедуру, з якої можна простежити і визначити, зокрема: чи достовірні відомості, які викликають сумнів у доброчесності та професійній придатності судді (кандидата на посаду судді); чи не містить ця процедура певних вад, що спотворюють об`єктивність та допустимість отриманих результатів (див. постанову від 10 листопада 2022 року у справі № 9901/335/21).

150. Повертаючись до обставин цієї справи та надаючи оцінку достатності вмотивованості спірного рішення у частині сумнів ВРП щодо відповідності позивачки критерію доброчесності з огляду на обставини її поїздки до тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

151. Як можна зрозуміти зі змісту спірного рішення, у цій частині сумніви ВРП щодо відповідності позивачки критерію доброчесності пов`язані з її несвідомим вкладом в економіку російської федерації (здійсненні розрахунків рублями під час цієї поїздки до тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим), яка контролювала півострів, на території якого було заборонено обіг гривні.

152. Водночас ВРП у спірному рішенні зазначила, що надані позивачкою пояснення щодо обставин цієї поїздки не можуть сприйматись як виправдання, а свідчать про відсутність чіткої громадянської позиції.

153. У ході розгляду справи суд установив, що під час співбесіди ОСОБА_1 заперечувала розрахунки рублями та наполягала, що розраховувалася за придбані товари гривнями.

154. При цьому сам факт уведення окупаційною владою з 1 червня 2014 року рублів не доводить того, що у серпні 2014 року на півострові не був можливий розрахунок гривнями, отже, твердження ВРП про те, що ОСОБА_1 , перебуваючи на тимчасово окупованій території у 2014 році, здійснила несвідомий вклад в економіку країни-агресора, засновані на припущеннях.

155. У цьому контексті слід зауважити, що дії, з якими у цій частині Рада пов`язала підстави для відмови у внесенні Президентові України подання про призначення позивачки на посаду судді, вона вчинила у серпні 2014 року, коли саме поняття «доброчесність» ще не було запроваджено в законодавство України, а чіткі критерії цього поняття не сформовані й до цього часу. Водночас ВККС та ГРД серед індикаторів, які вказують на недоброчесність судді (кандидата на посаду судді), визначають його дії, що свідчать про підтримку агресивних дій інших держав проти України, колаборацію з представниками таких держав, окупаційної адміністрації або їх пособниками (наприклад, відвідування без нагальної потреби російської федерації після початку збройної агресії, тимчасово окупованих територій). Однак поїздки в російську федерацію, Автономну Республіку Крим чи на іншу тимчасово окуповану територію України з нагальної потреби до близьких родичів, для владнання майнових питань ВККС та ГРД вважають такими, що самі по собі не свідчать про наявність порушення цього індикатора.

156. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 вересня 2022 року у справі № 9901/230/19 вже роз`яснювала, що легітимна мета вимірювання доброчесності полягає в здобутті доказів саме умисного порушення норм суддівської етики чи свідомого нехтування стандартами поведінки, які забезпечують суспільну довіру до суду, а також допущення поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя.

157. Крім того, як правильно виснував суд першої інстанції, ВРП з огляду на її конституційно-правовий статус найвищого органу суддівського врядування та носія державно-владних повноважень повинна втілювати всеохоплюючі стандарти доказування й детально аргументувати кожен свій висновок, оскільки саме акти цього органу мають вирішальне значення для кар`єри судді.

158. Натомість загальний висновок ВРП про відсутність чіткої громадянської позиції позивачки у зв`язку з поїздкою до Криму у 2014 році є абстрактним припущенням, оскільки не доведено якою саме була громадянська позиція позивачки на той час. Зокрема, матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що позивачка підтримувала агресивні дії російської федерації проти України або співпрацювала з окупаційною владою.

159. Наведене у підсумку дає підстави стверджувати, що викладені ВРП у спірному рішенні мотиви щодо невідповідності позивачки критеріям доброчесності та професійної етики з підстави відвідування Криму є необґрунтованими, суб`єктивними і такими, що зроблені фактично на підставі припущень (сумнівів), за відсутності належних доказів, які доводили б недоброчесність позивачки.

160. У спірному рішенні ВРП зазначила про наявність у неї обґрунтованого сумніву в усвідомленні позивачкою неетичності її поведінки, який пов`язувала також з обставинами її поїздок до російської федерації.

161. Як можна зрозуміти зі змісту спірного рішення, у цій частині сумніви Ради у доброчесності позивачки викликані тим, що вона у період з 2014 до 2019 року здійснила кілька поїздок у російську федерацію, зумовлених бажанням відвідати родича (діда), в яких, за твердженням Ради, не було нагальної потреби. Отже, ознаку недоброчесності судді ВРП пов`язала з тим, що відвідування діда не мало характеру «нагальної потреби».

162. У цьому контексті варто зазначити, що поняття «нагальна потреба» є оціночним, тобто чітко не визначеним. Як слушно зазначив суд першої інстанції, ВРП має право давати власне тлумачення таким поняттям, але до межі, яка не суперечить закону і основоположним правам та свободам людини, які захищені, зокрема, Конвенцією.

163. Велика Палата Верховного Суду також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в спірному випадку оцінка нагальності для позивачки потреби відвідувати діда повинна відбуватися з урахуванням права на повагу до сімейного життя, яке гарантується статтею 8 Конвенції та практики ЄСПЛ щодо цього питання.

164. Ратифікуючи Конвенцію, України взяла на себе зобов`язання поважати право людини на приватне та сімейне життя. Основною метою статті 8 Конвенції є захист від свавільного втручання у приватне та сімейне життя, житло та кореспонденцію. Це зобов`язання має класичний негативний характер (утримання від втручання), який Суд визначив як основний об`єкт статті 8 Конвенції (рішення у справі «Кроон та інші проти Нідерландів» (Kroon and Others v. the Netherlands) від 27 жовтня 1994 року).

165. Хоча мета статті 8 Конвенції полягає в основному в захисті особистості від свавільного втручання органів державної влади в її справи, вона не просто примушує державу утримуватися від такого втручання: на додаток до цього негативного зобов`язання невід`ємною частиною ефективного захисту приватного життя можуть бути і зобов`язання позитивні. Ці зобов`язання можуть передбачати вжиття заходів, призначених забезпечити повагу до приватного життя навіть у сфері відносин індивідуумів один з одним. Межі між позитивними і негативними зобов`язаннями держави відповідно до вимог статті 8 Конвенції неможливо точно визначити. Проте принципи, що підлягають застосуванню, є аналогічними.

166. Отже, зміст права на повагу до сімейного життя охоплює право людини вимагати від держави виконання негативних (утримання від дій) і позитивних (вчинення дій) обов`язків зі створення умов, необхідних для безперешкодної реалізації її потреб та інтересів у сфері сімейного життя. Поняття «повага» передбачає визнання державою цінності конкретних сімейних відносин. При цьому повага з боку держави до гарантованих статтею 8 Конвенції прав людини є невід`ємною передумовою впевненості суспільства у верховенстві права.

167. Поняття «приватне життя» у практиці ЄСПЛ не є чітко визначеним і охоплює широкий спектр питань, зокрема встановлення та підтримання стосунків з іншими людьми та зовнішнім світом (рішення «Бурґгартц проти Швейцарії» (Burghartz v. Switzerland) від 22 лютого 1994 року; «Німітц проти Німеччини» (Niemietz v. Germany) від 16 грудня 1992 року).

168. ЄСПЛ тлумачить поняття «сімейне життя» як таке, що охоплює не лише формальні, але й інші «сімейні зв`язки», які існують де-факто і характеризуються достатньою сталістю (наприклад, рішення у справі «Кроон та інші проти Нідерландів» (Kroon and Others v. the Netherlands) від 27 жовтня 1994 року).

169. Отже, поняття «сімейне життя» відповідно до положень статті 8 Конвенції у розумінні Суду охоплює зв`язки між близькими родичами, наприклад між унуками та їхніми дідусями й бабусями.

170. Так, до традиційних цінностей українського народу належить підтримання тісних сімейних зв`язків між дітьми, батьками, дідами. Вони є спільними для багатьох сімей.

171. Сімейні цінності можуть мати різні форми прояву, але поважатися і захищатися повинні однаково. Демократичне суспільство характеризується плюралізмом і терпимістю. Однак держава повинна демонструвати однакове ставлення до людей незалежно від того, як організоване їх сімейне життя і яких традицій вони дотримуються.

172. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що національне законодавство повинне бути чітким, передбачуваним та адекватно доступним. Це передбачає достатню передбачуваність того, що особи можуть діяти відповідно до закону, а також чітке розмежування обсягу дискреційних повноважень державних органів.

173. У цьому аспекті варто зауважити, що далека поїздка онуки разом з правнучкою до діда похилого віку, щоб провідати його, підтримати, надати йому можливість поспілкуватися з правнучкою сама по собі не повинна викликати сумнів у доброчесності судді. Більше того, Сімейний кодекс України прямо передбачає право на таке спілкування (частина перша статті 257) і обов`язки особи піклуватися про бабу, діда, прабабу, прадіда (стаття 264). Те, що дід жив у російській федерації, є об`єктивною обставиною, незалежною від волі судді.

174. При цьому матеріалами справи підтверджено, що обставини щодо перетину ОСОБА_1 кордону російської федерації у 2014-2017 роках та мета цих поїздок були відомі та оцінені ВККС під час проходження нею кваліфікаційного оцінювання.

175. Тобто ОСОБА_1 ніколи вказаних фактів не приховувала, надавала однакові пояснення щодо причини своїх поїздок до російської федерації як ВККС, так і ВРП та суду. За результатами кваліфікаційного оцінювання ВККС сумнівів щодо доброчесності судді не мала.

176. У цьому контексті варто нагадати, що ВРП не встановила обставин чи підстав, які б указували на те, що ОСОБА_1 підтримувала агресивні дії російської федерації проти України, або співпрацювала з окупаційною владою. За змістом спірного рішення Рада лише вказує на те, що у поїздках позивачки до російської федерації не було нагальної потреби, а відвідування представниками судових органів окупованих територій та країни-агресора без нагальної потреби сприймається суспільством негативно та може зашкодити авторитету судової влади загалом. Разом з тим нагальність потреби спілкування з дідом, як правильно зауважив суд першої інстанції, могла визначити лише сама позивачка.

177. З огляду на викладене Велика Палата Верховний Суду висновує, що ВРП як орган держави, який повинен дотримуватися Конвенції, виявляючи повагу до права на сімейне життя, не мала підстав оцінювати правомірні дії позивачки, спрямовані на підтримання її сімейних зв`язків, як прояв недоброчесні.

178. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що будь-яке втручання державного органу у право особи на повагу до приватного і сімейного життя має здійснюватися згідно із законом. Однак за обставинами цієї справи, як правильно виснував суд першої інстанції, мало місце порушення статті 8 Конвенції в аспекті прояву неповаги до права ОСОБА_1 на сімейне життя, яке не було виправданим за переліченими у пункті 2 статті 8 Конвенції критеріями.

179. Таким чином, висновки ВРП про невідповідність ОСОБА_1 вимогам доброчесності у зв`язку з її поїздками до російської федерації також є необґрунтованими, суб`єктивними і помилковими щодо фактів.

180. Отже, в обсязі встановлених у цій справі обставин у зіставленні з правовим регулюванням спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду висновує, що спірне рішення не відповідає вимогам частини двадцятої та пункту 3 частини двадцять першої статті 79 Закону № 1402-VIII, а також критеріям обґрунтованості, безсторонності та розсудливості, визначеним статтею 2 КАС України, що є підставою для визнання його протиправним і скасування.

181. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, які мають значення для її вирішення, та ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права.

182. Доводи апеляційної скарги не спростовують правових висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених в оскаржуваному судовому рішенні, тому не містять вагомих підстав для визнання його протиправним, немотивованим і таким, що підлягає скасуванню.

Висновки за результатами розгляду скарги

183. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

184. Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

185. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у цій справі суд першої інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які могли призвести до неправильного вирішення справи та відповідно бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні цього суду висновків. Отже, апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 266, 292, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу Вищої ради правосуддя залишити без задоволення.

2. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 4 квітня 2024 року у справі № 990/2/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. Ю. УркевичСуддя-доповідач Н. В. ШевцоваСудді: О. О. Банасько О. В. Кривенда О. Л. Булейко М. В. Мазур Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв М. І. Гриців К. М. Пільков Ж. М. Єленіна І. В. Ткач І. В. Желєзний О. С. Ткачук Л. Ю. Кишакевич Є. А. Усенко В. В. Король