На підставі наведеного та вимог пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України суди дійшли висновку, що ефективний та справедливий розмір компенсації, що підлягає стягненню з відповідача, становить 40 260,00 грн (15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб).

Частиною четвертою статті 55 Закону передбачено, що суд може постановити рішення про накладення на порушника штрафу у розмірі 10 відсотків суми, присудженої судом на користь позивача. Сума штрафів передається у встановленому порядку до державного бюджету.

Оскільки відповідач не заперечував факт порушення ним авторських прав позивача, що було встановлено у судовому порядку, суд на підставі вимог частини четвертої статті 55 Закону стягнув з ФОП Зайця Є. О. до Державного бюджету України 4 026,00 грн штрафу.

Скаржник зазначає, що застосовуючи пункт 4 частини третьої статті 55 Закону, суд не врахував положення пункту 51.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 № 12 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов`язаних із захистом прав інтелектуальної власності», згідно з яким для задоволення вимоги про виплату компенсації достатньо наявності доказів вчинення особою дій, які визнаються порушенням авторського права та/або суміжних прав, в тому числі неодноразове використання одного й того самого об`єкта становить самостійне порушення і може бути підставою для застосування відповідальності у вигляді стягнення компенсації.

Оскільки відповідачем вчинено як мінімум шість самостійних фактів протиправоного використання авторського дизайну, що було доведено позивачем належними та допустимими доказами (фіскальні чеки про оплату 6 замовлень спірної продукції, товарно-транспортних накладних, та скріншотами з переказом коштів за спірну продукцію на рахунок відповідача), скаржник вважає, що справедливий розмір компенсації повинен становити 805 200,00 грн, тобто по 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб за кожен із шести фактів протиправного використання авторського дизайну.

Суд виснує, що постанови Пленуму Вищих судів відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України не можуть застосовуватися при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин, відповідно до якої висновки мають бути викладені саме у постановах Верховного Суду.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

При касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи (постанови Верховного Суду від 12.11.2020 у справі № 904/3807/19, від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17).

Крім того, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Судом не встановлено неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права в частині стягнення з ФОП Зайця Є. О. 40 260,00 грн компенсації за порушення майнових авторських прав та накладення на порушника штрафу у розмірі 4 026,00 грн в дохід Державного бюджету України. Рішення в цій частині ухвалені судами попередніх інстанцій з дотриманням вимог пункту 4 частини третьої статті 55 Закону та в межах встановленого цією нормою розміру (від 2 до 200 прожиткових мінімумів для працездатних осіб).

Суд касаційної інстанції наділений повноваженням щодо надання висновку щодо застосування норм права у конкретних правовідносинах, а не надавати висновок щодо тлумачення норми права чи її застосування в цілому без відносно до конкретних правовідносин.

Відповідно до усталеної судової практики, сформованої та викладеної, зокрема у постанові Верховного Суду від 11.11.2020 зі справи № 755/22219/14 розмір компенсації, що підлягає стягненню при доведеності факту порушення майнових авторських прав, визначається судом у межах, встановлених пунктом 5 частини другої статті 432 ЦК України (пунктом «г» частини першої статті 52 ЗУ «Про авторське право і суміжні права» у редакції, що діяла станом на час виникнення спірних правовідносин у вказаній справі).

Статтею 432 ЦК України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 5 частини другої цієї статті суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об`єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення.

Відповідно до частини третьої статті 311 ГПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

Підсумовуючи наведене, Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги в частині випадку, передбаченого пунктом 3 частиною другою статті 287 ГПК України.

Таким чином, підстава касаційного оскарження з посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

3. У касаційній скарзі скаржник також посилається на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України, частина третя статті 310 ГПК України).

Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає, зокрема таке.

Суд виходить з того, що за змістом частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Згідно з приписами частини першої статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, що входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до статті 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи.

Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону або докази, які не можуть підтверджувати ті обставини, які в силу приписів законодавства мають підтверджуватись лише певними засобами доказування. При цьому тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ.

Водночас доводи касаційної скарги у зазначеній частині щодо встановлення судами попередніх інстанцій обставин справи на підставі недопустимих доказів не містять аргументованих, обґрунтованих мотивувань та зводяться до заперечень встановлених обставин справи.

Таким чином, аргументи касаційної скарги в частині посилання на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права (пункту 4 частини третьої статті 310 ГПК України) не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки такі аргументи фактично зводяться до незгоди скаржників з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених ними обставин справи. При цьому суд касаційної інстанції не має права додатково встановлювати обставини справи та перевіряти докази.

Інші доводи касаційної скарги на судові рішення по суті спору фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, що, відповідно до норм статті 300 ГПК України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому, Суд зазначає, що з огляду на загальність сформульованих скаржниками питань, суд касаційної інстанції розглянув наведені доводи касаційних скарг з урахуванням встановлених судами попередніх інстанцій обставин цієї конкретної справи та дійшов висновку про відсутність процесуальних порушень при ухваленні оскаржуваних судових рішень .

Верховний Суд зазначає, що наведені у касаційних скаргах скаржників доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржників, свідчить про наявність підстав для скасування судових рішень і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Водночас зі змісту судових рішень вбачається, що у справі, яка розглядається, суди надали оцінку наданим сторонами доказам, якими вони обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення і які мають значення для розгляду цього господарського спору, до переоцінки яких в силу приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.

За наведених обставин, враховуючи доводи касаційної скарги, підстави для скасування/зміни судових рішень попередніх інстанцій, які ухвалені по суті спору, відсутні.

Оскарження судових рішень в частині судових витрат на професійну правничу допомогу

З посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає про порушення судами попередніх інстанцій:

- частини дев`ятої статті 129 ГПК України та незастосування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22.06.2023 у справі № 912/164/20, від 14.01.2021 № 521/3011/18, від 18.09.2023 у справі № 711/64/23, від 14.01.2022 у справі № 452/2713/18, ухвалі Верховного Суду від 01.09.2022 у справі № 903/793/21 та додатковій постанові від 04.03.2021 у справі № 916/376/19;

- частини п`ятої статті 126 ГПК України без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 640/22250/19, від 29.03.2018 у справі № 907/357/16 та від 18.12.2018 у справі № 910/4881/18.

Стосовно касаційної скарги LEGO A/S (ЛЕГО А/С) на додаткове рішення суду першої інстанції, яке залишено без змін постановою суду апеляційної інстанції, Суд зазначає таке.

Щодо доводів скаржника про порушення судами попередніх інстанцій застосування частини дев`ятої статті 129 ГПК України

Доводи скаржника щодо неврахування висновків Верховного Суду у справах № 912/164/20 та № 521/3011/18 відхиляються Судом, оскільки у зазначених справах суди не застосовували положення частини дев`ятої статті 129 ГПК України.

У справі № 711/64/23, № 452/2713/18 Судом також не застосовувалися положення частини дев`ятої статті 129 ГПК України. У наведених скаржником справах, Верховний Суд вирішував питання щодо компенсації на підставі частини п`ятої статті 142 ЦПК України здійснених витрат, пов`язаних з розглядом справи, відповідно до вимог якої відповідачу згідно з процесуальним обов`язком доказування необхідно довести, які саме необґрунтовані дії позивачем здійснені під час розгляду справи, зокрема, але не виключно: чи діяв позивач недобросовісно та пред`явив необґрунтований позов; чи систематично протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету - ущемлення прав та інтересів відповідача; чи були дії позивача умисні та який ступінь його вини й чим це підтверджується.

Колегія суддів відхиляє посилання скаржника в обґрунтування підстави касаційного оскарження на ухвалу Верховного Суду від 01.09.2022 у справі № 903/793/21, оскільки відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України висновки, викладені в ухвалі Верховного Суду, не можуть застосовуватися при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин, адже в зазначеній статті вказано, що висновки мають бути викладені саме у постановах Верховного Суду.

У додатковій постанові Верховного Суду у справі № 916/376/19 викладена стала та послідовна позиція Верховного Суду, згідно з якою частина дев`ята статті 129 ГПК України наділяє суд дискреційними повноваженнями щодо покладання на сторону, внаслідок неправильних дій якої виник спір, судових витрат повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору, однак за умови, що відповідний висновок суду має бути належним чином обґрунтованим. Наведена норма виступає процесуальною санкцією, яка застосовується господарським судом незалежно від того, чи заявлялося відповідне клопотання заінтересованою стороною.

Норми права, означені скаржником у вказаних постановах, є загальними та універсальними, адже є нормами процесуального права, вміщеними у ГПК України, та застосування яких не залежить від категорії спорів, що розглядаються судами, а залежить від предмету доказування, доводів і аргументів сторін, які є вагомими і ключовими з точки зору доказів та обставин справи, і які впливають на кваліфікацію спірних правовідносин. А тому, доводи касаційної скарги щодо неврахування висновку Верховного Суду, викладеного у вказаній додатковій постанові також відхиляються Судом.

Щодо доводів скаржника про порушення судами попередніх інстанцій застосування частини п`ятої статті 126 ГПК України

Доводи скаржника щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій частини п`ятої статті 126 ГПК України у справі № 640/22250/19 відхиляються Судом, оскільки в зазначеній справі вирішувалось питання щодо застосування положення статті 134 КАС України, зауважено про неврахування судами критерію реальності адвокатських витрат, розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

У наведених скаржником для порівняння справах № 910/4881/18 та № 907/357/16 Верховний Суд звертає увагу, що відсутність обґрунтованого клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу від іншої сторони виключає можливість суду самостійно (без указаного клопотання) зменшувати розмір витрат на професійну правничу допомогу (постанови Верховного Суду від 18.12.2018 та від 29.03.2018 відповідно).

Разом з тим підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

При цьому, колегія суддів враховує, що саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися ця норма права.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 244 ГПК України передбачено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Згідно з частинами другою та третьою статті 221 ГПК України для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п`ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог; у випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 244 цього Кодексу.

Відповідно до частини п`ятої статті 126 ГПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті, якою встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи, суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

За частиною восьмою статті 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Як встановлено частиною дев`ятою наведеної статті, у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

У додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц Велика Палата Верховного Суду зробила такі висновки:

1) при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21);

2) розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу (пункти 28-29);

3) саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони (пункт 44).

Склад і розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Така правова позиція послідовно викладалася Верховним Судом, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16, у постановах Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 902/844/18, від 31.05.2022 у справі № 927/728/21, від 07.09.2022 у справі № 916/2348/21, від 09.03.2023 у справі № 925/1758/21, від 29.03.2023 у справі № 906/945/21, у справі № 910/6518/19, і Суд не вбачає підстав для відступу від неї.

Слід зазначати, що норми права, означені скаржником у вказаних постановах, є загальними та універсальними, адже є нормами процесуального права, вміщеними у ГПК України, та застосування яких не залежить від категорії спорів, що розглядаються судами, а залежить від предмету доказування, доводів і аргументів сторін, які є вагомими і ключовими з точки зору доказів та обставин справи, і які впливають на кваліфікацію спірних правовідносин, а доводи скаржника зводяться насамперед до намагання переоцінити докази, яким надана оцінка судами попередніх інстанцій у справі, без урахування меж розгляду справи касаційним судом.

Викладене не дає підстав вважати правовідносини у даній справі та справах, на які посилається скаржник подібними, як і не дає можливості касаційному суду проводити касаційний перегляд оскаржуваних судових рішень, оскільки неподібність правовідносин у справі, що переглядається та справах, які розглядалися Верховним Судом виключає здійснення касаційного провадження з підстави касаційного оскарження, що визначена у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України.

З урахуванням викладеного вище, передчасним є надання оцінки іншим доводам касаційної скарги LEGO A/S (Лего А/С) на додаткове рішення суду першої інстанції, яке залишено без змін постановою суду апеляційної інстанції, які (доводи) обґрунтовані з посиланням, зокрема, на пункти 1, 4 частини другої статті 287 ГПК України.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги в цій частині.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу LEGO A/S (Лего А/С) на додаткове рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, згідно з якою зазначене додаткове рішення залишено без змін, залишити без змін.

З огляду на викладене Суд зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі вагомі, ключові та доречні питання, порушені у касаційній скарзі.

Відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 308 та статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані додаткове рішення та постанову суду в межах доводів касаційної скарги відповідача, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та додаткового рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до частини 14 статті 129 ГПК України, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За змістом статті 129 ГПК України судові витрати у разі задоволення позову покладаються на відповідача.

Оскільки касаційну скаргу належить задовольнити в частині, то, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат, передбаченими приписами статті 129 ГПК України, Верховний Суд здійснює розподіл судових витрат, понесених LEGO A/S (ЛЕГО А/С) у зв`язку з розглядом справи в цій частині в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, шляхом покладення цих витрат на ФОП Зайця Є. О.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу LEGO A/S (Лего А/С) задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.04.2024 у справі № 910/11011/23 в частині відмови у задоволенні позовних вимог про заборону здійснювати відтворення, публічне сповіщення на вебсайті інтернет-магазину https://amigo-sport.com.ua/ua та подальше розповсюдження шляхом введення в цивільний обіг будь-яким способом товарів: «Конструктор ВЕLА 10423 ГОРОД - поліцайський вертоліт (528 дет.)» (Код упаковки: 10423); «Конструктор ВЕLА 10540 ПІДРУЖКИ - Маяк (478 дет.)» (Код упаковки: 10540); «SENCO SY1219 ГОРОД - Карусель (2) 670 дет.)» (Код упаковки: SY1219); «Конструктор ВЕLА (Tank) 11615 ГОРОД - головний аеропорт (32 дет.) (Код упаковки: Код: Т- 11615); «Конструктор ВЕLА (Tank) 11531 ГОРОД - поліцайський вертоліт (341 дет.)» (Код упаковки: Т- 11531); «LEPIN 01061 - Спортивна арена для Стефані (515 дет.)» (Код упаковки: LP-01061) - скасувати, та в цій частині ухвалити нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, а саме: