Погоджуючись з висновками суду першої інстанції, апеляційний господарський суд вказав, що відповідач належним чином дослідив всі обставини та правомірно зробив висновки про порушення позивачем вимог законодавства про економічну конкуренцію.

Порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції згідно з пунктом 3 частини першої статті 50 Закону є, зокрема антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю.

Згідно абзацу 7 частини другої статті 15 Закону антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються дії, внаслідок якої окремим суб`єктам господарювання або групам суб`єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами.

За вимогами підпункту 12.3.7. пункту 12.3. статті 12 ПК України сільським, селищним, міським радам не дозволяється встановлювати індивідуальні пільгові ставки місцевих податків та зборів для окремих юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців і фізичних осіб або звільняти їх від сплати таких податків та зборів.

Згідно з пунктом 30.2. статті 30 ПК України підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об`єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат.

Пунктом 30.5. цієї статті встановлено, що податкові пільги, порядок та підстави їх надання встановлюються з урахуванням вимог законодавства України про захист економічної конкуренції виключно цим Кодексом, рішеннями Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, прийнятими відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до інформації, наданої Головним Управлінням ДПС в Івано-Франківській області (вх. № 63-01/786 від 25.04.2023) у 2022 році суб`єктам господарювання, що розташовані на території Івано-Франківської територіальної громади, було нараховано 66 085,00 грн земельного податку (сплачено 64 839,00 грн).

За висновком АМКУ встановлення Міськрадою пільг зі сплати земельного податку підприємствам комунальної форми власності призводить до заощадження ними коштів, які вони не змогли б заощадити за звичайних ринкових умов, тобто без втручання держави. Крім того, вказані комунальні підприємства здобувають переваги над іншими суб`єктами господарювання не завдяки власним досягненням, а внаслідок дії Рішення № 252-11 та дії Рішення № 102-25 Міськради, що створює нерівні умови в конкуренції.

На подання АМКУ про попередні висновки у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції від 05.06.2023 № 63-03/77п Міськрада своїх заперечень чи спростувань не надавала.

Ураховуючи наведене, АМКУ дійшов висновку, що дії Міськради слід кваліфікувати як антиконкурентні та такі, що можуть призвести до обмеження конкуренції, тобто є порушенням, передбаченим пунктом 3 статті 50 та абзацом 7 частини другої статті 15 ЗУ «Про захист економічної конкуренції».

Відповідно до пунктів 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1); якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3).

1. На обґрунтування доводів касаційної скарги за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України Міськрада посилається на неврахування у подібних правовідносинах висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21.04.2021 у справі № 910/701/17, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18 та від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, у яких Верховний Суд вказує, що при розгляді спорів з АМКУ принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 під судовим рішенням у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Разом з тим, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що кожна зі справ за участю органів АМКУ є індивідуальною, з притаманною лише даній справі специфікою та особливостями (постанови від 28.01.2020 у справі № 910/6507/19, від 19.05.2020 у справі № 910/8399/19).

Аналіз наданих для порівняння постанов Верховного Суду дає підстави для висновку, що справа, яка розглядається, відрізняється за фактичними обставинами, складом правопорушень та регулюється різними нормами ЗУ «Про захист економічної конкуренції».

Водночас застосування судами першої та апеляційної інстанцій у справі, що розглядається, пункту 3 статті 50 визначеного абзацом 7 частини другої статті 15 ЗУ «Про захист економічної конкуренції» не суперечить жодному з наданих для порівняння висновків суду касаційної інстанції, у яких йдеться про дотримання судом принципу змагальності при розгляді справи задля забезпечення повноти дослідження обставин справи, оцінку наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу.

Ураховуючи наведене, Суд відхиляє аргументи, викладені в касаційній скарзі на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, оскільки доводи скарги фактично зводяться до незгоди з висновками суду попередніх інстанцій та переоцінки доказів і встановлення інших обставин.

2. Мотивуючи наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вказав на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 48, 60 ЗУ «Про захист економічної конкуренції» під час перегляду АМКУ рішень органів місцевого самоврядування нормативно-правового характеру, зокрема, про встановлення місцевих податків і зборів, які на момент їх розгляду вичерпали свою дію, та пункту 30.2. статті 30 ПК України щодо надання податкових пільг певній групі платників податків.

Зі змісту пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України вбачається, що норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник повинен обґрунтувати, в чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судами були застосовано неправильно). При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Згідно з вимогами частини третьої статті 311 ГПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Стаття 48 Закону визначає повноваження АМКУ при прийнятті рішень за результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Підстави та порядок оскарження рішень АМКУ встановлено статтею 60 Закону.

За пунктом 30.2. статті 30 ПК України підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об`єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат.

У справі, що розглядається, всупереч вимогам пункту 30.2. статті 30 ПК України, Міськрада надала пільги/звільнила від сплати земельного податку не за особливостями діяльності групи платників податку, а за приналежністю їх до підприємств, засновниками яких є орган місцевого самоврядування, за умови, що частка комунальної власності в них становить 100 відсотків.

Статтею 282 ПК України визначений виключний перелік юридичних осіб, яким передбачено пільги щодо сплати земельного податку та не передбачено встановлення пільг зі сплати земельного податку для комунальних підприємств, засновниками яких є орган місцевого самоврядування.

Частиною другою статті 15 Закону антиконкурентними діями органів місцевого самоврядування визнається зокрема, надання окремим суб`єктам господарювання або групам суб`єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Отже, сама можливість настання негативних наслідків для конкуренції є достатньою умовою визнання дій, передбачених частинами першою та другою статті 15 ЗУ «Про захист економічної конкуренції», порушенням законодавства про захист економічної конкуренції.

Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17.08.2021 у справі № 904/4062/20 та у постанові від 26.05.2020 у справі № 920/768/19.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що наявність відповідної можливості була достатньою підставою для кваліфікації дій позивача як порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченого абзацом 7 частини другої статті 15 та пунктом 3 статті 50 Закону.

Посилання скаржника на факт часу, як кваліфікуючу ознаку порушення законодавства про захист економічної конкуренції, що передбачене абзацом 7 частини другої статті 15 Закону, не відповідає змісту норми права та фактичним обставинам справи (листування щодо непогодження та погодження проекту рішення, яке розпочалось з 05.05.2021, початок 20.10.2022 розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у якій прийнято рішення Колегії, тощо).

При цьому Закон не встановлює право/обов`язок Комітету на проведення перевірок на вжиття заходів лише відносно порушень антимонопольного законодавства, які тривають.

Згідно з вимогами статті 25 ГК України Міськрада мала виконати вимоги АМКУ, та не приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб`єктів господарювання тієї чи іншої форми власності у межах своїх дискреційних повноважень, та сприяти розвитку конкуренції, не допускаючи порушення антимонопольного законодавства.

Міськрада, приймаючи Рішення № 252-11 та Рішення № 102-25, вимог статті 25 ГК України не дотримала.

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що Рішення АМКУ прийняте відповідачем з урахуванням сукупності норм законодавства про захист економічної конкуренції. Комітет належним чином дослідив всі обставини справи та правомірно зробив висновки про порушення позивачем вимог законодавства про економічну конкуренцію.

Таким чином, проаналізувавши обставини справи в сукупності, суд дійшов висновку, що при прийнятті оскаржуваного рішення АМКУ діяв у межах своїх дискреційних повноважень, у порядок та спосіб, встановлений законом; висновки, викладені у рішенні, відповідають фактичним обставинам справи та є обґрунтованими.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи скаржника про відсутність єдиної позиції та висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм статей 48, 60 ЗУ «Про захист економічної конкуренції» та пункту 30.2. статті 30 ПК України під час розгляду органами АМКУ рішень нормативно-правового характеру органів місцевого самоврядування, зокрема про встановлення місцевих податків і зборів, які на момент розгляду справи такими органами, вичерпали свою дію, відхиляються з огляду на встановлені судами обставини справи в контексті доведеності, що у діях позивача містяться порушення вимог антиконкурентного законодавства за певний період, незалежно від того втратило це рішення чинність, чи його дію продовжено на наступний період.

Посилання скаржника на невірне застосування Комітетом АМКУ норм статей 48 та 60 Закону, пункту 30.2. статті 30 ПК України при встановленні порушень законодавства Міськрадою, передбаченого пунктом 3 статті 50 Закону визначеного абзацом 7 частини другої статті 15 ЗУ «Про захист економічної конкуренції», є безпідставними, з огляду на те, що дії, передбачені абзацом 7 вказаної статті є самостійною підставою для кваліфікації дій суб`єктів щодо порушення антиконкурентного законодавства.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 14.03.2024 у справі № 914/3068/22.

Отже, зважаючи на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, у Верховного Суду відсутні підстави для надання правового висновку щодо застосування вказаних скаржником норм права у подібних правовідносинах.

Відповідно, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування судових рішень попередніх інстанцій з такої підстави.

Інші аргументи касаційної скарги не спростовують викладеного вище та не доводять неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Ураховуючи викладене, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги за пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України.

Інші доводи Міськради, які наведені в касаційній скарзі, зводяться до власного тлумачення норм законодавства та безпосередньо пов`язані із встановленням фактичних обставин справи та оцінкою доказів у ній, тоді як суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішеннях судів попередніх інстанцій чи відхилені ними. Тому пов`язані з наведеним аргументи скаржника не можуть бути прийняті Касаційним господарським судом з огляду на статтю 300 ГПК України.

Верховний Суд вважає, що учасникам справи було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

За таких обставин касаційну скаргу Міськради слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таких, що відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Судовий збір за розгляд касаційної скарги за вимогами статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 129, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Івано-Франківської міської ради, місто Івано-Франківськ, Івано-Франківська область залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області від 11.01.2024 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 16.04.2024 у справі № 914/2464/23 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок

Суддя А. А. Ємець

Суддя І. Б. Колос