ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.06.2024 року м.Дніпро Справа № 904/6044/20 (904/4625/22)

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Коваль Л.А., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 13.09.2023 (суддя Соловйова А.Є.)

у справі № 904/6044/20(904/4625/22)

за позовом ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" арбітражного керуючого Огулькової Анни Миколаївни

до ОСОБА_1

про стягнення заборгованості

ВСТАНОВИВ:

Ліквідатор Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" арбітражний керуючий Огулькова Анна Миколаївна звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості у розмірі 1458069,00 грн.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 13.09.2023 у справі №904/6044/20 (904/4625/22) позовну заяву задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" 1 458 069,00 грн заборгованості, 21 872,00 грн судового збору.

Не погодившись з вказаним рішенням ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 13.09.2023 у справі № 904/6044/20 (904/4625/22) та прийняте нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції прийняте при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

1) суд першої інстанції не застосував припис ч. 1 ст. 638 ЦК України, згідно якого договір є укладеним тільки в тому випадку, коли сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору;

2) суд першої інстанції безпідставно не застосував ще один припис ч. 1 ст. 638 ЦК України, згідно якого істотними умовами договору є умови про предмет договору, а також умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду (для договорів позики грошей такими істотними та необхідними умовами є розмір (сума) позики, строк позики та обставини надання і повернення позики);

3) суд першої інстанції не встановивши факту укладення між позивачем та відповідачкою договору позики з повним виконанням при укладенні договору вимог ч. 1 ст. 638 ЦК України, необґрунтовано застосував припис ст. 526 ЦК України, згідно якого зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору (в даному випадку - неіснуючого договору);

4) суд першої інстанції не встановивши факту укладення між позивачем та відповідачкою договору позики з повним виконанням при укладенні договору вимог ч. 1 ст. 638 ЦК України, необґрунтовано застосував припис ч. 1 ст. 1049 ЦК України, згідно якого позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором (в даному випадку - неіснуючим договором);

5) суд першої інстанції необґрунтовано розповсюдив на відповідачку ОСОБА_1 та застосував припис ст. 174 ГК України, вказавши, що «господарське зобов`язання виникає, зокрема, із господарського договору (див. шостий аркуш оскаржуваного рішення - т. 2, а. 220), а після цього безпідставно не застосувала припис ч. 3 ст. 175 ГК України, згідно якого негосподарюючий суб`єкт - громадянин (в даному випадку - відповідачка ОСОБА_1 ) ні за яких умов не може бути учасниками майнових господарських правовідносин;

6) за відсутності господарських правовідносин та зобов`язань між негосподарюючим суб`єктом - громадянкою ОСОБА_1 та ТОВ «НИВА 2014» господарським судом необґрунтовано застосовано припис ч. 1 ст. 193 ГК України, згідно якого учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору;

7) господарським судом безпідставно не застосовано припис ч. 2 ст. 11 ЦК України, згідно якого крім договірних прав та обов`язків, що виникають з договорів та інших правочинів, існують недоговірні права та обов`язки, що виникають із завдання майнової (матеріальної) або моральної шкоди іншій особі, а також з інших юридичних фактів;

8) господарським судом безпідставно не застосовано приписи ч.ч. 1 та 3 ст. 1212 ЦК України, згідно яких особа, яка набула майно за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Вказане положення застосовується також до вимог витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

9) суд першої інстанції не встановивши факту укладення між ТОВ «НИВА 2014» та ОСОБА_1 договору позики як на визначений, так і на невизначений строк, необґрунтовано застосував припис ч. 2 ст. 1049 ЦК України, згідно якого якщо договором не встановлено строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, то позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (в даному випадку - неіснуючим договором);

10) суд першої інстанції безпідставно не застосував припис ч. 1 ст. 261 ЦК України, згідно якого перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (за недоговірними зобов`язаннями перебіг позовної давності починається від дня порушення права);

11) суд першої інстанції необґрунтовано застосував припис пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, яким з 02 квітня 2020 року строк позовної давності подовжено до кінця дії карантину, введеного з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби, до трьох перших траншів отримання відповідачкою ОСОБА_1 грошей з рахунку ТОВ «НИВА 2014» в 2016 році (11 липня, 10 та 24 грудня 2016 року), хоча по цим трьом траншам трирічний строк позовної давності закінчився ще в 2019 році, а пункт 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України набрав чинності тільки 02 квітня 2020 року;

12) одночасно з необґрунтованим застосуванням припису пункту 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України до трьох перших траншів отримання грошей господарський суд безпідставно не застосував приписи ч.ч. 1 та 2 ст. 5 ЦК України, якими встановлено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності, і не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують цивільну відповідальність особи;

13) господарський суд безпідставно не застосував до вказаних трьох траншів отримання відповідачкою ОСОБА_1 грошей з рахунку ТОВ «НИВА 2014» в 2016 році припис ч. 4 ст. 267 ЦК України, згідно якого сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові;

14) при складанні тексту оскаржуваного рішення суд першої інстанції не виконав вимоги п. 1 ч. 4 ст. 238 ГПК України та не вказав в мотивувальній частині рішення встановлені судом фактичні обставини справи, тобто не вказав ініціатора, дату та місце укладення договору позики, не вказав форму укладення договору (усна чи письмова), не вказав передбачений договором розмір (суму) позики та строк її повернення, не вказав чому вважає встановленим факт укладення договору саме на невизначений строк і чому виключає можливість укладення строкового договору на тривалий строк (10-15 років), не вказав спосіб та обставини отримання грошей, не вказав одноразово було отримано гроші чи кількома траншами, не вказав кількість траншів та їх періодичність, не вказав яку суму грошей було отримано більш як за три роки до дня подовження строку позовної давності, тобто до 02 квітня 2020 року, і т.д.;

15) при складанні тексту оскаржуваного рішення суд першої інстанції не виконав вимоги п. 2 ч. 4 ст. 238 ГПК України та не вказав в мотивувальній частині рішення мотиви відхилення ним доказів відповідача;

16) при складанні тексту оскаржуваного рішення суд першої інстанції не виконав вимоги п. 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України та в мотивувальній частині рішення не дав мотивованої оцінки жодному наведеному відповідачем аргументу щодо наявності підстав для задоволення позову;

17) при складанні тексту оскаржуваного рішення суд першої інстанції не виконав вимоги п. 5 ч. 4 ст. 238 ГПК України та в мотивувальній частині рішення не вказав мотиви застосування ст. 174, ч. 1 ст. 193 ГК України, ст. 1046, ч. 1 ст. 1049 ЦУК України та ін.;

18) при складанні тексту оскаржуваного рішення суд першої інстанції не виконав вимоги п. 6 ч. 4 ст. 238 ГПК України та в мотивувальній частині рішення не вказав мотиви незастосування ч. 1 ст. 638, ч. 1 ст. 261, ч. 4 ст. 267, ч.ч. 1 та 3 ст. 1212 ЦК України;

19) господарський суд ухвалив оскаржуване рішення за позовом АК Огулькової А.М. на порушення припису п. 12 ч. 1 ст. 20 ГПК України, згідно якого тільки власники (учасники, акціонери) юридичної особи вправі подавати до суду позови у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями чи бездіяльністю такої посадової особи;

20) ухваленням оскаржуваного рішення за позовом АК Огулькової А.М. на порушення припису п. 12 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарський суд порушив припис п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України, згідно якого суд зобов`язаний залишити позов без розгляду, якщо позовну заяву підписано особою, яка не має права підписувати її;

21) на порушення вимог п. 7 ч. 1 ст. 90 КУзПБ та п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України господарський суд не закрив провадження у справі про банкротство, яка не належить до господарської юрисдикції та не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Резюмує тим, що про складність та неоднозначність цієї справи свідчить той факт, що в ній одночасно наявні підстави і для закриття провадження, і для залишення позову без розгляду, і для відмови в позові відразу з кількох підстав, в тому числі: недоведеність укладення між ТОВ «НИВА 2014» та ОСОБА_1 договору позики в будь-якій формі; недоведеність отримання відповідачкою ОСОБА_1 грошей у власність та використання їх на власні корисливі потреби; необхідністьдотримання принципудиспозитивності господарського судочинства; сплив на день подовження позовної давності (02 квітня 2020 року) трирічної позовної давності по трьох перших траншах отримання відповідачкою ОСОБА_1 грошей з рахунку ТОВ «НИВА 2014» в 2016 році.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

26.12.2023 до Центрального апеляційного господарського суду від арбітражного керуючого ліквідатора ТОВ "Нива 2014" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

11.04.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача (апелянта) надійшло клопотання про необхідність врахування усіх обставин справи та доказів, якими він обґрунтовує свої заперечення проти позовних вимог.

30.04.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача (апелянта) надійшло клопотання про необхідність врахування усіх обставин справи та доказів, якими він обґрунтовує свої заперечення проти позовних вимог. Крім того, просить мотивувати відхилення аргументів, що наведені у апеляційній скарзі та цьому клопотанні.

Колегія суддів зауважує, що відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

В свою чергу, згідно ч.ч. 1, 2 ст. 266 ГПК України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження. У разі доповнення чи зміни апеляційної скарги особа, яка подала апеляційну скаргу, повинна подати докази надсилання копій відповідних доповнень чи змін до апеляційної скарги іншим учасникам справи з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу. В іншому разі суд не враховує такі доповнення чи зміни.

Зважаючи на викладене та відсутність поданих доповнень до апеляційної скарги протягом строку апеляційного оскарження рішення, суд переглядає апеляційну скаргу відповідача саме в межах викладених у ній доводів та вимог.

В судовому засіданні 06.06.2024 приймали участь представник відповідача (апелянта) та арбітражний керуючий Огулькова А.М..

Представник відповідача (апелянта) підтримав доводи своєї апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове про відмову в позові.

Арбітражний керуючий ліквідатор ТОВ "Нива 2014" (позивач) заперечила проти задоволення апеляційної скарги, в тому числі з підстав, викладених у відзиві, наполягала на необхідності залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення учасників справи, їх представників, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, в ході ліквідаційної процедури ліквідатору стало відомо про те, що ТОВ «Нива 2014» було сплачено з власного банківського рахунку на користь Відповідача - ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 1 458 069,00 грн (один мільйон чотириста п`ятдесят вісім тисяч шістдесят дев`ять гривень 00 копійок) зворотної фінансової допомоги.

Зазначене підтверджується банківською випискою АТ "РАЙФФАЙЗЕН БАНК" за період з 12.03.2014 по 09.02.2022, яка міститься в матеріалах справи.

Зазначені кошти повернуті не були.

20 червня 2022 року ліквідатор звернулася до ОСОБА_1 із запитом вих.№20-06-22/2/02-02, до якого додавався Акт звірки взаєморозрахунків між ТОВ «НИВА 2014» та ОСОБА_1 за липень 2016 року - червень 2022 року.

У запиті зазначалося, що у випадку неотримання відповіді на запит, вважається, що за принципом мовчазної згоди ОСОБА_1 підтверджує заборгованість перед ТОВ "Нива 2014" в сумі 1 458 069,00 грн зворотної фінансової допомоги. Заборгованість ОСОБА_1 перед Товариством з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" підлягає погашенню в семиденний строк з дня отримання цього запиту.

Вказаний запит було направлено ліквідатором ТОВ "Нива 2014" на адресу ОСОБА_1 20.06.2022 поштовим відправленням зі штрихкодовим ідентифікатором №0315077995081 (т. 1, а.с. 151).

Відповідно до п. 10 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 № 270, пересилання поштових відправлень, що належать до універсальних послуг поштового зв`язку, у нормативні строки, встановлені Мінінфраструктури.

Пунктами 1, 2 Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 №958, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 28.01.2014 за №173/24950, нормативні строки пересилання простої письмової кореспонденції операторами поштового зв`язку (без урахування вихідних днів об`єктів поштового зв`язку) у межах області та між обласними центрами України (у тому числі для міст Києва, Сімферополя, Севастополя) - Д+3, пріоритетної - Д+2, де Д - день подання поштового відправлення до пересилання в об`єкті поштового зв`язку або опускання простого листа чи поштової картки до поштової скриньки до початку останнього виймання; 1, 2, 3, 4, 5 - кількість днів, протягом яких пересилається поштове відправлення.

Враховуючи викладене, станом на дату звернення з позовом до суду минуло достатньо часу виходячи з встановлених строків для поштового пересилання для отримання відповідачем вказаного запиту та надання відповідної відповіді або заперечення.

Проте, відповідь на запит на адресу ліквідатора ТОВ «НИВА 2014» не надходила, заборгованість у розмірі 1 458 069,00 грн не погашена.

Звертаючись до суду із цим позовом, позивач посилається на невиконання відповідачем зобов`язань із повернення зворотної фінансової допомоги та просить суду стягнути з Відповідача вказану суму основного боргу, що і є причиною виникнення цього спору.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем допущено невиконання зобов`язань з повернення зворотної фінансової допомоги, а тому позовні вимоги про стягнення з ОСОБА_1 основного боргу в сумі 1 458 069,00 грн є обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Ліквідатор Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" арбітражний керуючий Огулькова Анна Миколаївна звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості у розмірі 1458069,00 грн.

В обґрунтування вказаної заяви позивач посилається на те, що в ході ліквідаційної процедури ліквідатору стало відомо, що ТОВ "Нива 2014" сплатило з власного рахунку на користь відповідача - ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 1 458 069,00 грн зворотної фінансової допомоги, однак кошти повернуті не були.

Відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування своїх заперечень посилається на те, що: справа №904/6044/20(904/4625/22) за позовом ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" арбітражного керуючого Огулькової Анни Миколаївни до ОСОБА_1 , не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства; грошові кошти в сумі 1 458 069,00 грн отримані Відповідачем не для власної вигоди, а для подальшої передачі власнику товариства ОСОБА_2 , що підтверджується заявами свідків: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Крім того, в матеріалах справи міститься заява ОСОБА_1 про застосування строку позовної давності до позовних вимог ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014".

Предметом доказування у даній справі є обставини наявності/відсутності між сторонами договірних правовідносин, передачі грошових коштів, настання строку їх повернення, сплив строку позовної давності до пред`явлених вимог.

З огляду на статтю 509 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) вбачається, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України.

У відповідності до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ст. 638 ЦК України).

Згідно ч.ч. 1 та 2 ст. 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Матеріалами справи підтверджується факт перерахування протягом 2016-2018рр. ТОВ «Нива 2014» з власного банківського рахунку на користь Відповідача ОСОБА_1 грошових кошів в сумі 1 458 069,00 (один мільйон чотириста п`ятдесят вісім шістдесят дев`ять гривень 00 копійок) грн. зворотної фінансової допомоги, про що свідчить наявна в матеріалах справи банківська виписка (т. 2 а.с. 7 -147).

Також, як вбачається з додаткового відзиву на позовну заяву, поданого Відповідачем, ОСОБА_1 визнає факт отримання грошових коштів з рахунку ТОВ "НИВА 2014" в сумі 1 458 069,00 грн, зазначивши наступне: "По суті позивач довів тільки факт отримання мною грошей з рахунку ТОВ "НИВА 2014" в сумі 1 458 069,00 грн, але ж сам по собі факт отримання грошей з банківського рахунку зовсім не свідчить (та ще й при даних обставинах) про спричинення ТОВ "НИВА 2014" збитків чи іншої майнової шкоди..." (т. 1, а.с. 189).

Зауважується, що позиція відповідача зводиться до того, що ОСОБА_1 отримувала від ТОВ «Нива 2014» грошові кошти в позику не для себе, а для подальшої передачі їх колишньому засновнику цього підприємства - ОСОБА_2 .

Водночас, колегія суддів відхиляє такі твердження як необґрунтовані з огляду на те, що у призначенні платежів було зазначено саме видачу готівки за чеками - зворотна фінансова допомога ОСОБА_1 та вказано її паспортні дані, що дозволяють ідентифікувати особу.

Крім того, згідно ч. 1 ст. 198 ГК України платежі за грошовими зобов`язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Кожна із сторін у зобов`язанні має право вимагати доказів того, що обов`язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред`явлення такої вимоги.

В свою чергу, за приписами ч. 1-3 ст. 545 ЦК України прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

Відповідачем доказів передачі/запозичення ОСОБА_2 грошових коштів, що були отримані нею від ТОВ «Нива 2014», суду не надано.

Суд приймає до уваги, що ч. 1 ст. 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

На підставі показань свідків не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах. Законом можуть бути визначені інші обставини, які не можуть встановлюватися на підставі показань свідків (ч. 2 ст. 87 ГПК України).

Зокрема, за положеннями абз. 2 ч .1 ст. 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Також, абз. 2 ч. 1 ст. 1051 ЦК України визначає, що якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Слід зауважити, що заява свідка є доказом, який за умови дотримання вимог процесуального закону щодо її форми, підлягає оцінці в сукупності з іншими доказами у справі відповідно до статті 86 ГПК України (висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10.12.2019 у справі №911/1382/18).

Отже, показання свідків оцінюються судом в сукупності з іншими доказами поданими у справі. Проте, з матеріалів справи вбачається, що належних та допустимих доказів на спростовування викладених позивачем обставин щодо цілей отримання грошових коштів, відповідачем не надано.

Необхідно також зазначити, що у даній справі, всі обставини, які входять до предмета доказування відповідно до вимог законодавства встановлюються на підставі правочинів та первинних документів (договорів, банківської виписки тощо), а не показань свідків.

ОСОБА_1 не надано суду документальних доказів існування договірних відносин з ОСОБА_2 .

Більше того, згідно банківських виписок за період з 01.01.2014 по 31.12.2014 та 01.01.2015 по 31.12.2015 вбачається, що ТОВ «Нива 2014» протягом 2014-2015 рр. отримала від засновника ОСОБА_2 кошти в сумі 9 419 105,00 грн., а повернуло навіть більше 9 439 000,00 грн. (додатки № 2 та № 2 до відповіді на додатковий відзив вих.№ 31-01-23/1/02-02 від 31.01.2023р.). А з тієї ж банківської виписки (додаток 2 до позовної заяви) слідує, що грошові кошти перераховувалися безпосередньо ОСОБА_2 47 разів за період з 29.12.2015 по 23.04.2018р., що вказує на можливість отримання ним грошей за потреби самостійно.

У постанові Верховного Суду від 27.05.2020 у справі № 2-879/13 зауважено на тому, що сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс (див. також пункт 43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18).

Натомість стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Згідно ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18).

Тобто, обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосований ЄСПЛ у рішенні від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

ЄСПЛ у рішенні від 21.10.2011 у справі "Дія-97" проти України" зазначив, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

За змістом ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З урахуванням вищевказаного стандарту доказування, твердження ОСОБА_1 , а також ОСОБА_4 і ОСОБА_3 , які містяться в заявах свідків, що Відповідач отримала грошові кошти з метою передачі ОСОБА_2 , не підтверджується іншими доказами наявними у справі, з чим погоджується апеляційний суд.

Судом також обґрунтовано встановлено, що ОСОБА_1 займала посаду головного бухгалтера ТОВ «Нива 2014».

Відповідно до ч. 8 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» відповідальність за несвоєчасне складання первинних документів і регістрів бухгалтерського обліку та недостовірність відображених у них даних несуть особи, які склали та підписали ці документи.

При чому цей Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» встановлює, що він поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності.

Згідно ч. 2 ст. 3 цього Закону бухгалтерський облік є обов`язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Як передбачено ч. 6 ст. 8 Закону керівник підприємства зобов`язаний створити необхідні умови для правильного ведення бухгалтерського обліку, забезпечити неухильне виконання всіма підрозділами, службами та працівниками причетними до бухгалтерського обліку, правомірних вимог бухгалтера дотримання порядку оформлення та подання до обліку первинних документів.

ОСОБА_4 , який є колишнім керівником ТОВ «НИВА 2014», є відповідальним за ведення бухгалтерського обліку на ТОВ "НИВА 2014" на підставі ч.3 та ч.6 ст. 8 цього Закону.

Відповідно ж до ч. 1 ст. 8 Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації.

Таким чином, відомості про проведені фінансові операції ТОВ «НИВА 2014» згідно Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» мають відображатися у належним чином складених первинних документах, відповідальність за це несе керівник підприємства. А отже, цей самий керівник не може давати показання про обставини, які в силу Закону встановлюються на підставі первинних документів підприємства.

Водночас, апеляційний суд не може погодитися з висновком господарського суду, що відповідачем допущено невиконання договірних зобов`язань з повернення зворотної фінансової допомоги, виходячи з наступного.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан та результати діяльності підприємства. Бухгалтерський облік є обов`язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Підпунктом 2.1. пункту 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24.05.1995, в редакції, чинній станом на дату здійснення спірних поставок товару, (далі по тексту - Положення) визначено, що первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

За своєю правовою природою первинні документи є документами, які посвідчують виконання зобов`язань (констатують, фіксують певні факти господарської діяльності в правовідносинах між сторонами) та мають юридичне значення для встановлення обставин такого виконання (висновок викладений у постанові Верховного Суду від 10.02.2020 у справі № 909/146/19).

Для з`ясування правової природи як господарської операції (спірної поставки), так і договору (укладенням якого опосередковувалося виконання цієї операції), необхідно вичерпно дослідити фактичні права та обов`язки сторін у процесі виконання операції, фактичний результат, до якого прагнули учасники такої операції, та оцінити зміни майнового стану, які відбулися у сторін в результаті операції. Зважаючи на принцип превалювання сутності над формою, слід враховувати, що фактичне здійснення господарської операції, у випадку заперечення однією із сторін факту здійснення такої господарської операції, повинно підтверджуватися, в тому числі, і наявністю у продавця у власності товару, вибуття із власності такого товару, оприбуткування товару іншою стороною та іншими непрямими доказами (правова позиція Верховного Суду у постанові від 19.02.2019 у справі № 911/5309/14).

Так, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази укладення між сторонами договору зворотної фінансової допомоги / позики.

Згідно ст.ст. 1046, 1047 ЦК України (тут і надалі в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

До того ж, відповідно до вимог ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

При цьому за приписами ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Як вже було зазначено, договір є укладеним тільки в тому випадку, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору та про умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду (ч. 1 ст. 638 ЦК України).

Виходячи з аналізу змісту ст. 1046 ЦК України істотними умовами договору позики є:

1) розмір позики, тобто грошова сума або кількість предметів, які позикодавець тимчасово передає у власність позичальника; порядок передачі та повернення позики,

2) строк позики, тобто визначений або невизначений проміжок часу, на який надається позика;

3) порядок (процедура) передачі та повернення позики, тобто порядок надходження предмету позики у власність позичальника та порядок повернення предмета позики у власність позикодавця.

Однак матеріали справи не містять доказів узгодження сторонами розміру позики, строку її надання, порядку передачі та повернення позики, які будь-яких інших умов, на яких вона надається.

При цьому в наданій позивачем банківській виписці не вказано реквізитів (номеру та дати укладеного між ТОВ «Нива 2014» та ОСОБА_1 договору про надання зворотної фінансової допомоги), на підставі якого відповідачу надавалась позика (т. 1, а.с. 65, 67, 84, 86, 117 та ін.), як власне графа призначення платежу не містить посилання на договір як такий взагалі (за винятком фінансової операції за 21 грудня 2017 року, де ОСОБА_1 як фізична особа-підприємець отримала з рахунку ТОВ «НИВА 2014» зворотну фінансову позику в сумі 100 000,00 грн на підставі укладеного нею з ТОВ «НИВА 2014» договору № 2012/2017 від 20.12.2017 року (т. 1, а.с. 126), спір за якою не є предметом розгляду даної справи)

Наявні в матеріалах справи докази в своїй сукупності дають можливість суду зробити висновок про більшу вірогідність відсутності між сторонами договірних відносин за спірною сумою в 1 458 069,00 грн, а ніж про їх наявність.

Із приписів ч. 1 ст. 177 ЦК України слідує, що об`єктом цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Колегія суддів наголошує, що положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондиційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося згодом відпала.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов`язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2 ст. 11 ЦК України.

Верховний Суд в постанові від 25.01.2018 у справі № 910/11210/16 зробив правовий висновок з питання застосування ст. 1212 ЦК України про те, що конструкція статті 1212 Цивільного кодексу України, як і загалом норми глави 83 Цивільного кодексу України, свідчать про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі ст. 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Таким чином, із змісту зазначеної норми вбачається, що підставою виникнення зобов`язання, визначеного даною нормою, є сукупність наступних умов: набуття (збереження) майна (майном також є грошові кошти) однією особою за рахунок іншої; відсутність для цього підстав, або коли така підстава згодом відпала. До таких підстав відноситься також випадок, коли зобов`язання було припинено на вимогу однієї із сторін, якщо це допускається договором або законом. Зокрема, внаслідок відмови кредитора від прийняття виконання у зв`язку тим, що виконання зобов`язання втратило інтерес для нього через прострочення боржника.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/9055/17.

Згідно із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 04.05.2018 у справі № 927/468/17, у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Разом з тим, для кондикційних зобов`язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (близькі за змістом правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 наголосила, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору.

Отже, апеляційний суд доходить висновку, що ОСОБА_1 набула від ТОВ «Нива 2014» грошові кошти в розмірі 1 458 069,00 грн поза договірних відносин без достатньої правової підстави, а тому зобов`язана повернути їх позивачу, що узгоджується з приписами ст. 1212 ЦК України.

Наведене відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, відповідно до якої у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

Разом з тим, судом встановлено, що відповідач заявила про застосування наслідків спливу строків позовної давності до заявлених до неї вимог шляхом подання до суду письмової заяви про це.

В обґрунтування вказаної заяви Відповідач посилається на те, що від дня отримання ОСОБА_1 грошових коштів 23 грудня 2016 року, до дня пред`явлення позовних вимог минуло майже шість років; від дня отримання грошових коштів 27.12.2017 до дня пред`явлення позовних вимог минуло майже п`ять років і від дня отримання грошових коштів 23.04.2018 до дня пред`явлення позовних вимог минуло майже чотири роки.

Таким чином, станом на дату звернення позивача з відповідним позовом до суду (08.12.2022) трирічний строк, встановлений ст. 257 Цивільного кодексу України сплив.

Так, Європейський Суд з прав людини наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93 та № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Частиною 1 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу), яка в силу приписів статті 257 цього Кодексу встановлюється тривалістю у три роки.

У застосуванні наведених вище положень законодавства слід враховувати правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі №907/50/16, в якій зазначено, що це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

В свою чергу, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.02.2024 у справі №910/3831/22 відступила від правових висновків, викладених у постанові Касаційного цивільного суду від 02.02.2021 у справі № 330/2142/16-ц та постановах Касаційного господарського суду від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 17.08.2021 у справі № 913/371/20 та від 27.03.2019 у справі № 905/1313/18 щодо моменту виникнення прострочення виконання зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна на підставі статті 1212 ЦК України, визначивши, що зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Виконати таке зобов`язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала.

Таким чином, колегія суддів не може погодитися з тим, що зобов`язання з повернення безпідставно набутого майна має бути виконане особою протягом 7 днів з дня направлення / отримання нею вимоги про виконання такого зобов`язання відповідно до статті 530 ЦК України, як вважав позивач, так і з висновком суду, що позовна давність розпочала свій перебіг 24.07.2022, тобто через 30 днів від того дня, коли ОСОБА_1 отримала письмову вимогу про повернення грошових коштів - згідно тренінгу поштового відправлення (додаток 6 до позовної заяви) 23.06.2022, відповідно 30 днів закінчилися 23.07.2022.

Апеляційний суд враховує, що Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020р. № 211 Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (із змінами і доповненнями внесеними постановами Кабінету Міністрів України) введено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Було запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, було введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина. Строк карантину неодноразово продовжувався, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2023 року №383 дію карантину продовжено до 30 червня 2023 року.

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби COVID-19 розділ Прикінцеві та перехідні положення Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

У пункті 12 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ перелічені всі статті Цивільного кодексу України, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби COVID-19.

Подібний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 07.09.2022 у справі №679/1136/21 та від 19.04.2023 у справі № 199/782/21.

ОСОБА_1 отримувала гроші від ТОВ «НИВА 2014» частинами, а тому й перебіг позовної давності повинен обліковуватися окремо за кожним траншем в день його вчинення.

Перший транш на суму 25 000,00 грн. було вчинено 11 липня 2016 року (т. 1, а.с. 39), а тому перебіг позовної давності почався 12 липня 2016 року і закінчився 11 липня 2019 року.

Другий транш на суму 524 500,00 грн. було вчинено 09 грудня 2016 року (т. 1, а.с. 65), а тому перебіг позовної давності почався 10 грудня 2016 року і закінчився 09 грудня 2019 року.

Третій транш на суму 459 000,00 грн. було вчинено 23 грудня 2016 року (т. 1, а.с. 67), а тому перебіг позовної давності почався 24 грудня 2016 року і закінчився 23 грудня 2019 року.

Таким чином, за вказаними трьома траншами відбулося отримання відповідачем грошових коштів на загальну суму 1 008 500,00 грн. (25 000,00+524 500,00+459 000,00), а трирічний строк позовної давності, про застосування якого заявлено ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 196-200), закінчився до 02 квітня 2020 року, тобто задовго до дня набрання чинності Законом України № 540-ІХ, яким було подовжено строк позовної давності на період пандемії COVID 19 в Україні.

Наряду з цим, у рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України", Суд зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об`ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Іліан проти Туреччини", зазначено правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Практика Європейського суду з прав людини при застосуванні положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує кожному право на звернення до суду, акцентує увагу на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції") від 16.12.1992).

Частиною 5 ст. 267 ЦК України передбачено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Верховний Суд у постанові від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19 зазначив, що закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права у випадку подання позову з пропуском позовної давності, тому таке питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (пункт 23.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18)).

Водночас, до висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим. Встановлення обставин, які свідчать про поважність причин пропуску позовної давності, здійснюється судом за загальними правилами доказування, визначеними процесуальним законом. Якщо суд дійде висновку про те, що позовна давність пропущена з поважної причини, то у своєму рішенні наводить відповідні мотиви з посиланням на докази на підтвердження цих висновків.

Вирішуючи питання про поважність причин пропуску позовної давності при зверненні особи (позивача) до суду за захистом порушеного права у спорі, стороною якого є боржник, що розглядається у межах справи про банкрутство, суди мають виходити з їх об`єктивного, а не суб`єктивного характеру, тобто з обставин, які підтверджують ці причини та вказують на існування об`єктивної перешкоди для боржника своєчасно звернутися за захистом порушеного права (пункт 112 постанови Верховного Суду від 22.12.2022 у справі № 911/3091/21).

З огляду на положення ст. 13 ЦК України («Межі здійснення цивільних прав») суд має враховувати добросовісність поведінки як позивача (заявника), так і відповідача протягом всього періоду з моменту виникнення права на захист порушеного права (право на позов) і до моменту звернення з позовом, зважати на характер спірних правовідносин між сторонами, особливості їх нормативного регулювання (надані сторонам права та покладені на них обов`язки тощо).

В запереченнях проти задоволення заяви ОСОБА_5 про застосування строків позовної давності Позивач зазначив, що бездіяльність колишніх директорів ТОВ Нива 2014 ОСОБА_4 та ОСОБА_6 щодо стягнення дебіторської заборгованості зробила для ТОВ "Нива 2014" своєчасне пред`явлення позову неможливим.

Жодних фінансово-господарських документів колишніми посадовими особами ліквідатору передано не було, що підтверджується як матеріалами справи № 904/6044/20 про банкрутство, так і копіями ухвал зі справи про банкрутство, які містяться в матеріалах поточної справи №904/6044/20 (904/4625/22).

Крім того, Позивачем було вказано, що після визнання ТОВ Нива 2014 банкрутом (11.05.2021) листом вих.№27-05-21/1/02-02 від 27.05.2021 ліквідатор звернулася до АТ Райффайзен Банк Аваль, в якому у боржника були відкриті рахунки, з питання отримання банківських виписок по ним за увесь період обслуговування.

Листом вих.№97-5-4/1271 від 07.06.2021 АТ Райффайзен Банк Аваль надав відповідь про те, що Банк не може задовольнити прохання та надати запитувану інформацію без подання особисто ліквідатором документів щодо банкрутства боржника та проходження ідентифікації.

Отримавши цього листа, ліквідатор особисто звернулась у відділення Банку та надала копії ухвали Господарського суду Дніпропетровської області про відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ Нива 2014, та Постанову про визнання боржника банкрутом.

При наданні документів виявилося, що Банк не може завершити ідентифікацію ліквідатора, оскільки в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не міститься інформація про ліквідатора як керівника юридичної особи.

У січні 2022 року ліквідатору вдалося привести у відповідність із КУзПБ відомості про ліквідатора в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо юридичної особи - боржника.

Після цього 09.02.2022 ліквідатор змогла завершити ідентифікацію в АТ Райффайзен Банк Аваль та отримати доступ до інформації по рахунках боржника. Про це свідчить банківська виписка сформована 09.02.2022 по рахунку ТОВ НИВА 2014 з дати його відкриття, а саме з 12.03.2014.

Крім того, позивачем було зазначено, що ліквідатору не було відомо про наявність або відсутність письмового договору фінансової допомоги між ТОВ "Нива 2014" та ОСОБА_1 , оскільки первинну документацію ліквідатору ніхто не передав. А саме не було відомо чи був встановлений строк повернення фінансової допомоги.

Колегія суддів зазначає, що обставини відкриття провадження у справі про банкрутство та призначення арбітражного керуючого самі по собі (за відсутності інших обставин) не можуть розглядатися судами як виняток, свідчити про об`єктивність перешкоди для заявника звернутися до суду за захистом порушеного права у межах позовної давності, і, відповідно, бути поважною причиною пропуску цього строку, що відповідає правовому висновку, викладеному судовою палатою для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 11.02.2020 у справі №10/5026/995/2012, а також в пункті 114 постанови Верховного Суду від 22.12.2022 у справі № 911/3091/21.

У справі, що розглядається, призначення ліквідатора та обставини її необізнаності щодо порушеного права боржника, не може вважатися поважною причиною пропуску позовної давності для звернення з відповідною заявою. Суд враховує, що впродовж більш як шести років (з липня 2016 року до грудня 2022 року) ТОВ «НИВА 2014» позову до ОСОБА_1 не заявляло. При цьому позивачем не доведено обставин неправомірної бездіяльності колишніх директорів ТОВ Нива 2014 ОСОБА_4 та ОСОБА_6 щодо стягнення дебіторської заборгованості, а саме що своєчасне пред`явлення позову стало неможливим через їх протиправну поведінку, а не було наслідком об`єктивних обставин, як-то відсутність на рахунках достатніх коштів для сплати судового збору тощо.

Отже, ліквідатором не наведено поважних причин пропуску строку, а колегією суддів такі не встановлені, відтак відсутні підстави для його поновлення.

Як зазначив Європейський суд у справі Yvone van Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.

Відповідно, оскільки судом встановлено, що строк позовної давності для звернення до суду з позовними вимогами про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «НИВА 2014» безпідставно набутих грошових коштів в сумі 1 008 500,00 грн станом на день подання позовної заяви закінчився, а відповідачем заявлено про застосування наслідків спливу строку позовної давності, за умов відсутності визнаних судом поважними причин його пропуску, наявні підстави для відмови у задоволенні вимог в цій частині позову.

Натомість колегія суддів вбачає підставними вимоги на загальну суму 449 569,00 грн, яка отримувалася відповідачем частинами після 02 квітня 2017 року, відповідно строк позовної давності щодо яких позивачем не пропущений.

Усім вищенаведеним підтверджується обґрунтованість доводів ОСОБА_1 в частині пунктів 1-18 апеляційної скарги.

Водночас, суд не може погодитися з аргументами скаржника (пункти 19-21), що: - господарський суд ухвалив оскаржуване рішення за позовом АК Огулькової А.М. на порушення припису п. 12 ч. 1 ст. 20 ГПК України, згідно якого тільки власники (учасники, акціонери) юридичної особи вправі подавати до суду позови у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями чи бездіяльністю такої посадової особи; - ухваленням оскаржуваного рішення за позовом АК Огулькової А.М. на порушення припису п. 12 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарський суд порушив припис п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України, згідно якого суд зобов`язаний залишити позов без розгляду, якщо позовну заяву підписано особою, яка не має права підписувати її; - на порушення вимог п. 7 ч. 1 ст. 90 КУзПБ та п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України господарський суд не закрив провадження у справі про банкротство, яка не належить до господарської юрисдикції та не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Згідно п. 12 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (власників), учасника (учасників), акціонера (акціонерів) такої юридичної особи, поданим в її інтересах.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, зокрема, якщо позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано.

Суд зазначає, що п. 12 ч. 1 ст. 20 ГПК України стосується виключно спорів про заподіяння збитків посадовою особою юридичній особі, в той час як предметом позову у справі №904/6044/20(904/4625/22) є саме стягнення безпідставно набутих грошових коштів.

За змістом ст. 12 ГПК України провадження у справах про банкрутство є однією з форм господарського процесу, тому в його межах повинні виконуватися завдання господарського судочинства та досягатися його мета - ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому ГПК України для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених спеціальним законом про банкрутство.

За правилами юрисдикції господарських судів у п. 8 ч.1 ст. 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України.

Справи, передбачені пунктами 8 та 9 ч. 1 ст. 20 ГПК України, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника (частина дев`ята статті 30 цього Кодексу), тобто є справами виключної підсудності.

Як передбачено ч.ч. 1, 2 ст. 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Таким чином, процесуальний закон встановив імперативне правило виключної підсудності справ про банкрутство та справ, стороною в яких є боржник.

24.11.2020 Господарським судом Дніпропетровської області відносно позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" (49074, Дніпропетровська область, м. Дніпро, проспект Слобожанський, 111 А, кв.51, код ЄДРПОУ 39121721) відкрито провадження у справі про банкрутство № 904/6044/20, що перебуває на розгляді судді Господарського суду Дніпропетровської області Соловйової А. Є.

Отже, справа № 904/6044/20(904/4625/22) підсудна саме Господарському суду Дніпропетровської області та підлягає розгляду в межах справи № 904/6044/20 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014".

При цьому варто зауважити, що позивач звертався до Господарського суду Дніпропетровської області на підставі норм Цивільного кодексу України, Господарського процесуального кодексу України та Кодексу України з процедур банкрутства, тож твердження відповідача, що позовні вимоги обґрунтовано виключно наявністю в діях ОСОБА_1 умисного заволодіння грошовими коштами ТОВ "Нива 2014", що має ознаки кримінального правопорушення, є суб`єктивним та не відповідає дійсності.

В свою чергу, безпідставне набуття майна не завжди є тотожним його неправомірному заволодінню.

Відповідно до ст. 128 Кримінального процесуального кодексу України особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

В той же час, відповідач не надав доказів наявності будь-якого кримінального провадження, відкритого щодо обставин, викладених в позовній заяві, або щодо ОСОБА_1 .

Щодо посилань відповідача (апелянта) на необхідність застосування п. 7 ч. 1 ст. 90 Кодексу України про банкрутство, на підставі якого просить суд закрити провадження у даній справі, то така норма не може застосовуватися до справ позовного провадження, оскільки визначає підставу для закриття провадження у справі про банкрутство.

З огляду на все вищевикладене, доводи скаржника в цій частині апеляційної скарги не спростовують мотивів господарського суду щодо відсутності підстав для залишення позову без розгляду та закриття провадження у справі, а тому відхиляються судом як необґрунтовані.

Відтак, слід відмовити у задоволенні відповідних клопотань, що заявлені в апеляційній скарзі з аналогічних підстав.

Підсумовуючи слід наголосити на тому, що принцип справедливості судового розгляду (ст. 6 Конвенції) в рішеннях ЄСПЛ трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що: «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію стосовно того, що одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення судової помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі.

Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає п. 1 ст. 6 (див., mutatismutandis, рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» (Schenk v. Switzerland) від 12.07.1988, серія A № 140, с. 29, п. 46).

Відповідно до п. 48 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Мала проти України" від 03.07.2014, остаточне 17.11.2014: "Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18.07.2006, та "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21.04.2011).

Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Згідно ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За приписами ч. 2 цієї статті неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (ч. 4 ст. 277 ГПК України).

Оскільки аргументи апелянта про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права частково підтвердилися, колегія суддів вбачає підстави для зміни оскаржуваного рішення, а саме: часткового задоволення позову та стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" суми безпідставно набутих грошових коштів в розмірі 449 569,00 грн. При цьому в решті вимог необхідно відмовити за спливом строку позовної давності.

Частиною 14 статті 129 ГПК України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Так як апеляційну скаргу задоволено частково, згідно ст. 129 ГПК України суд відповідно змінює розподіл судових витрат наступним чином: 6 743,53 грн судового збору за подання позовної заяви слід стягнути з відповідача на користь позивача, а за подання апеляційної скарги судовий збір в розмірі 23 061,41 грн належить стягнути з позивача на користь відповідача.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 277, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 13.09.2023 у справі №904/6044/20(904/4625/22) задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 13.09.2023 у справі №904/6044/20(904/4625/22) змінити.

Позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" (49074, м. Дніпро, просп. Слобожанський, 111А, кв. 51, код ЄДРПОУ 39121721) 449 569,00 грн заборгованості, 6 743,53 грн судового збору за подання позовної заяви, про що видати наказ.

В решті вимог відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива 2014" (49074, м. Дніпро, просп. Слобожанський, 111А, кв. 51, код ЄДРПОУ 39121721) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 22 691,25 грн судового збору за подання апеляційної скарги, про що видати наказ.

Видачу наказів на виконання даної постанови доручити Господарському суду Дніпропетровської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 02.07.2024

Головуючий суддяВ.Ф. Мороз

Суддя Л.А. Коваль

Суддя А.Є. Чередко