Справа № 761/28458/23

Провадження № 2/761/3049/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 травня 2024 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді: Мальцева Д.О.,

при секретарі: Панчоха Д.А.,

представник позивача: ОСОБА_1 ,

представник відповідача: ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування за заповітом,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_3 (далі - позивач) звернулася до ОСОБА_4 (далі - відповідач) про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування за заповітом, згідно з яким просила суд: визнати за позивачем право власності в порядку спадкування за заповітом на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та стягнути з відповідача судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 01 березня 2017 року ОСОБА_5 (первісний власник спірної квартири) склав на користь позивача заповіт. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.

21 жовтня 2016 року між ОСОБА_6 та відповідачем укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 . На підставі підроблених документів ОСОБА_6 було продано квартиру ОСОБА_5 відповідачу.

Позивачем було подано до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Седлецької Тетяни Анатоліївни заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом. 25 липня 2018 року нотаріус винесла постанову від 25 липня 2018 року про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Підставою для такої відмови була інформація, що згідно Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ця квартира належить іншій особі, а саме відповідачу, у результаті чого позивач звернулася до суду з даним позовом.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.08.2023 року матеріали позову передані на розгляд судді Мальцева Д.О.

22.08.2023 ухвалою судді Шевченківського районного суду міста Києва Мальцева Д.О. позовну заяву залишено без руху та наданий строк позивачу для усунення недоліків.

30.08.2023 на адресу суду від позивача надійшли заява на виконання вимог ухвали суду про залишення позовної заяви без руху та клопотання про витребування доказів.

31 серпня 2023 року ухвалою судді Шевченківського районного суду міста Києва Мальцева Д.О. відкрито провадження, справу призначено до розгляду за правилами позовного провадження в загальному порядку.

Ухвалою суду від 30.11.2023 клопотання представника позивача про витребування доказів - задоволено. Витребувано від приватного нотаріуса КМНО Седлецької Тетяни Анатоліївни завірену належним чином копію спадкової справи №6/2018 року до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 .

06.12.2023на адресу суду від приватного нотаріуса КМНО Седлецької Тетяни Анатоліївни надійшла завірена належним чином копія спадкової справи №6/2018 року до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 .

Ухвалою суду від 30.01.2024 закрито підготовче провадження за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за заповітом. Призначено справу до судового розгляду по суті.

26.03.2024 через підсистему «Електронний суд» від представника відповідача надійшов відзив із викладенням заперечень.

02.05.2024 через підсистему «Електронний суд» від представника відповідача надійшла заява про застосування строків позовної давності.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував.

Суд, заслухавши пояснення сторін, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов до наступного висновку.

Як вбачається із позовної заяви, 01 березня 2017 року ОСОБА_5 (первісний власник спірної квартири) склав на користь позивача заповіт, у відповідності з яким заповів їй все своє майно де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося і взагалі все те, що буде належати йому на день смерті і на що він за законом матиме право. На день його смерті заповіт не змінений та не скасований.

Заповіт посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Седлецькою Т.А.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, про що свідчить свідоцтво про смерть, видане 24 січня 2018 року Відділом державної реєстрації смерті Головного територіального управління юстиції у місті Києві, Серія НОМЕР_1 .

Спірна квартира належала спадкодавцю ОСОБА_5 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 вересня 1998 року, виданого Радянською районною державною адміністрацією у м. Києві згідно з розпорядженням (наказом) від 24.09.1998 р. №19505. Вказана квартира зареєстрована в БТІ м. Києва на праві приватної власності 29 вересня 1998 р. і записана у реєстрову книгу № 121, що підтверджується довідками з КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 22.12.2016 р. №16167(И-2016) на адресу Шевченківського УП ГУНП у м.Києві та КВ-2017 №4705 від 10.03.2017 р. за замовленням ОСОБА_5

21 жовтня 2016 року між ОСОБА_6 та відповідачем укладено договір купівлі-продажу спірної квартири АДРЕСА_2 .

Договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Деделюк С.Ю.

Спірна квартира складається з однієї кімнати, має загальну площу 31,8 кв.м., жилою площею 17,8 кв.м. Продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 148 900 грн.

Після того, як ОСОБА_5 стало відомо про незаконний продаж своєї квартири він 17.12.2016 р. звернувся із заявою про скоєння злочину до Шевченківського УП ГУНП у м. Києві.

На підставі даної заяви 18.12.2016 р. до ЄРДР були внесені відомості про злочин. Згідно витягу з кримінального провадження №12016100100016051 невстановлені особи в невстановлений слідством час шахрайським шляхом використовуючи підроблені документи переоформили та продали кв. АДРЕСА_2 , власником якої був ОСОБА_5 , заподіявши заявнику матеріальну шкоду в особливо великих розмірах. Правова кваліфікація ст. 190 ч. 4 КК України

В ході досудового слідства ОСОБА_5 як власнику-спадкодавцю і потерпілому по даному кримінальному провадженню стало відомо, що продавцем його квартири по підроблених документах є ОСОБА_6 .

З матеріалів кримінального провадження №12016100100016051 від 18.12.2016 р. вбачається, що для оформлення продажу квартири було виготовлено підроблене свідоцтво про право власності на житло від 12.11.1996 p., виданого комісією по приватизації житлового фонду ВАТ «Більшовик» на ім`я ОСОБА_6 .

Крім того, на підставі підроблених документів державним реєстратором прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною Олександрою Степанівною постановлено рішення від 03.02.2016 р. №28066776 згідно з яким проведена державна реєстрація права власності на квартиру за ОСОБА_6 .

На підставі цих підроблених документів ОСОБА_6 було продано квартиру ОСОБА_5 відповідачу.

Вказані вище обставини підтверджені вироком Печерського районного суду м.Києва від 07.12.2022 року. Цим судовим рішенням затверджено угоду від 24 листопада 2021 року між прокурором відділу Київської міської прокуратури Ковальчук О.В. та обвинуваченим ОСОБА_7 про визнання винуватості.

У відповідності з цією угодою ОСОБА_6 судом визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.4 ст. 190 та ч.4 ст. 358 КК України, а саме: у використанні завідомо підроблених документів при відчуженні квартири АДРЕСА_2 та заволодінні чужим майном (зазначеною вище квартирою) шляхом обману (шахрайство), вчинене повторно, за попередньою змовою групою осіб, в особливо великих розмірах.

Вирок набрав законної сили 10.01.2023 року (справа № 757/21328/19-к).

При цьому, після смерті ОСОБА_5 у січні 2018 року позивач як спадкоємець за заповітом, а отже і правонаступник, була в процесуальному статусі потерпілої під час досудового розслідування у кримінальному провадженні №12016100100016051 та під час судового розгляду справи №757/21328/19-к у Печерському районному суді м. Києва.

Також, позивачем на виконання вимог ст.1268-1270 ЦК України як спадкоємцем, було подано до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Седлецької Тетяни Анатоліївни заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

25 липня 2018 року нотаріус винесла постанову від 25 липня 2018 року про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_2 після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Підставою для такої відмови була інформація у довідці, виданій Комунальним підприємством Київської міської ради Київське міське бюро технічної інвентаризації від 10 березня 2017 року КВ- 2017 №4705 про те, що вказана вище квартира зареєстрована за ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Радянською районною державною адміністрацією у м. Києві 24.09.1998 року згідно з розпорядженням (наказом) від 24.09.1998 р. №19505, але згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ця квартира належить іншій особі, а саме відповідачу.

Відповідно ч. 1 ст. 316 ЦК України право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частиною 1 ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Статтею 391 ЦК України передбачене право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Обмеження у здійсненні прав конкретного власника полягає у звуженні того обсягу прав яким загальна норма закону наділяє усіх власників. Це не є загальна норма, а виняткова ситуація, яка може бути наслідком неправомірної поведінки власника.

Приписами ст. 386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Позивач вважає, що договір від 21.10.2016 року є нікчемним.

При цьому, нікчемний правочин є той, недійсність якого встановлена законом.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 19, 20 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Відповідно до статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Таким чином, відсутні ознаки того, що договір від 21.10.2016 року є нікчемним.

Крім цього, статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

У постанові Верховного Суду від 22.10.2020 по справі № 752/11904/17, провадження № 61-14959св19 з питання застосування стаття 388 ЦК України висловлена правова позиція відповідно до якої Цивільним кодексом України передбачено як одні зі способів захисту порушених прав віндикація або реституція.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння.

Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Відтак, особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу рухомого або нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14- 208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача {подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, адже у відповідності до п. 6.43. постанови Великої палати Верховного Суду від 02.07.2019 року у справі 48/340, ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна.

Разом із цим, суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Відповідно до ст. 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Ст. 15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України встановлено імперативний обов`язок щодо доказування і подання доказів у цивільному процесі, а саме зазначеною нормою вказано, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Оскільки, вказаний спосіб захисту не відновлює права позивача та не сприяє захисту її прав, тобто, зважаючи на обрання позивачем неналежного способу захисту, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки, в задоволенні позовних вимог було відмовлено, понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню.

На підставі наведеного, керуючись ст. 4, п. 2 ч. 2 ст. 19, ст. 41 Конституції України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 12, 13, 76, 81, 89, 141, 247, 264, 265, 268 ЦПК України, ст.ст.3, 15, 16, 316, 317, 319, 321, 386, 391, 593, 598, 599 ЦК України, ст.ст. 4, 2, 175 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_2 у порядку спадкування за заповітом.

Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складений 30.05.2024 року.

Суддя: