Миколаївський районний суд Миколаївської області

Справа № 945/464/21

Провадження № 2/945/107/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 липня 2024року Миколаївський районний суд Миколаївської області в складі головуючого судді Войнарівського М.М., за участю секретаря Фути О.В., розглянувши в місті Миколаєві у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю,-

В С Т А Н О В И В:

У провадженні Миколаївського районного суду Миколаївської області перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

Позовна заява обґрунтована тим, що позивач є рідною сестрою померлого ОСОБА_2 та є єдиним спадкоємцем після його смерті. Починаючи з 2002 р. ОСОБА_2 постійно проживав у будинку за адресою АДРЕСА_1 з ОСОБА_3 , з якою вони вели спільний побут та фактично проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу.Проживання у будинку за адресою АДРЕСА_1 відбулось за домовленістю з колишнім власником будинку - ОСОБА_4 , який відповідно до розписок отримав кошти від ОСОБА_3 за продаж їй цього будинку. Фактично, як з`ясувалось після смерті ОСОБА_3 , будинок так і не був на неї переоформлений, оскільки ОСОБА_4 виїхав за межі с. Крива Балка, наразі його місцезнаходження не відоме, за повідомленою сторонніми особами інформації, він помер. Так, ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 фактично проживали у вказаному будинку, вели спільний побут, мали спільний бюджет, разом працювали, доглядали за вказаним будинком як за своїм, сплачували комунальні послуги за утримання вказаного будинку. Фактично, проживаючи у спірному будинку, ОСОБА_2 не знав про відсутність у нього підстав для набуття власності на спірне майно, не знав, що спірний будинок набутий ОСОБА_3 невірно. Будь-яких інших осіб, які б претендували на вказаний будинок не було. Тобто, ОСОБА_2 відкрито, протягом більш ніж 10 років, безперервно володів вказаним будинком, не маючи при цьому жодних претензій ні від мешканців села, ні від відповідача. Після смерті ОСОБА_2 відкрилась спадщина та постановою приватного нотаріуса Новоодеського районного нотаріального округу Миколаївської області Філіпенко Д.В. від 23.03.2021 р. № 83/02-31 відмовлено Позивачу у видачі свідоцтв про право на спадщину за законом у зв`язку з відсутністю документів, що підтверджують право власності на житловий будинок та земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 . За відомою Позивачу інформації, останнім власником майна був ОСОБА_4 , та за наявною у Позивача інформації від сторонніх осіб, вказана особа померла. Власник майна фактично зник, що свідчить про втрату інтересу до будинку, або помер, що свідчить про відсутність законного власника майна взагалі. Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.Тобто, на думку позивача вона має такі ж права на визнання майна за набувальною давністю як ОСОБА_2 , оскільки вона є його єдиним спадкоємцем. Отже, померлий ОСОБА_2 відкрито, добросовісно та безперервно, більш ніж 10 років, володів спірним житловим будинком. На підставі вищенаведеного просить суд встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу починаючи з 2002 року громадянки ОСОБА_3 та громадянина ОСОБА_2 та визнати за позивачем право власності на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 , за набувальною давністю.

27.05.2021року представником відповідача Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області подано відзив. В якому зазначено,що станом на 27.05.2021 року згідно даних погосподарської книги сільської ради на 2016рік головою домогосподарства є ОСОБА_5 (номер об`єкта по господарського обліку 04191). Ткож зазначає,що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 дійсно тривалий час спільно проживали без реєстрації у будинку за адресою: АДРЕСА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_4, тобто до дня смерті ОСОБА_3 .

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу призначено головуючому судді Войнарівському М.М.

Ухвалою Миколаївського районного суду Миколаївської області від 30.03.2021 року відкрито провадження у даній справі та постановлено дану справу розглядати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Миколаївського районного суду Миколаївської області від 14.03.2024 року закрито підготовче провадження в справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судове засідання позивач ОСОБА_1 та її представник адвокат Ішбулатова С.Р. не з`явилися,при цьому представником позивача подано заяву про розгляд справи без їх участі, позовні вимоги підтримує в повному обсязі.

Представник відповідача Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської областіу судове засідання не з`явився,при цьому подав заяву про розгляд справи без його участі.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, повно і всебічно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступного висновку.

Стосовно вимог про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Згідно копії свідоцтва про народження ОСОБА_2 серія НОМЕР_1 , в графі батько вказаний ОСОБА_6 ,в графі мати вказана ОСОБА_7 .

Як вбачається з копії свідоцтва про народження позивачки серія НОМЕР_2 в графі батько вказаний ОСОБА_6 ,в графі мати вказана ОСОБА_7 .

Відповідно до копії свідоцтва про смерть серія НОМЕР_3 ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в с.Крива Балка Миколаївського району Миколаївської області у віці 46 років.

Суд звертає увагу на наявні розбіжності,щодо прізвищ. Оскільки прізвище позивачки у свідоцтві про народження,яке було отримано нею повторно зазначено як « ОСОБА_8 », відповідно до копії свідоцтва про смерть її брата прізвище останнього вказано як « ОСОБА_9 ».

Згідно копії свідоцтва про смерть серія НОМЕР_4 ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 в с.Крива Балка Миколаївського району Миколаївської області у віці 44 роки.

Як вбачається з довідки Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області № 8 від 05.01.2021року ОСОБА_2 тривалий час проживав без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до листа поданого представником Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, опитуванням свідків підтверджено факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу починаючи з 2002року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у будинку за адресою: АДРЕСА_1 до жовтня 2019року, тобто до дня смерті ОСОБА_3 Опитуванням сусідів та мешканців села Крива Балка встановлено, що утримання будинку за адресою: АДРЕСА_1 з 2002 року по 28.07.2020року здійснювалось ОСОБА_2 .

За своєю природою принцип змагальності судового процесу засновується на розподілі процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог - на відповідача.

Враховуюти правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 18.12.2019 у справі № 9901/949/18 та від 27.05.2020 у справі № 9901/11/19, про те, що загальнообов`язкові процесуальні правила є певною формою реалізації гарантій особи (кожного) на звернення до суду за захистом свого порушеного права чи обмеження свобод. У них презюмується, що кожен, хто звертається до суду за захистом свого права, відповідно до принципів верховенство права, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, гласності і відкритості судового процесу, змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з`ясування всіх обставин у справі, буде активним учасником судового провадження, зможе безпосередньо чи опосередковано через свого представника отримати судовий захист свого права.

Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить з того, що положення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його цивільних прав і обов`язків.

Згідно зі ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

В силу ч.ч.2, 4 ст.3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно роз`яснень Верховного Суду України у листі «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 01.01.2012, доказами, які свідчать про факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу можуть бути: свідоцтва про народження дітей, довідки з місця проживання, свідчення свідків, листи ділового та особистого характеру тощо). Також це можуть бути: свідоцтво про смерть одного із "подружжя", свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько, виписки з господарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що "подружжя" вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства.

Конституційним Судом України у рішенні від 03.06.1999 за № 5-рп/99 (справа про офіційне тлумачення терміну «член сім`ї») визначено, що до членів сім`ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Згідно вимог ч.4 СК України сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Поняття сім`ї, сформульоване в цій статті, не містить такої обов`язкової ознаки сім`ї, як знаходження саме в зареєстрованому шлюбі. Сім`я розглядається як соціальний інститут і водночас як союз конкретних осіб. Сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки, що й є ознаками сім`ї.

Згідно із частинами 1, 2 статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до частини 1 статті 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню.

Так, при встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у понятті домогосподарства.

Домогосподарство є сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об`єднують та витрачають кошти.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання.

Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, пояснення свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання слід зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини.

Як зазначив Верховний Суд у своїй постанові №438/1673/13 від 12.08.2021року «…положення КпШС України не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року. Тому встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.Подібний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20 квітня 2021 року в справі № 185/8560/18 (провадження № 61-22363св19),від 24 червня 2021 року у справі № 694/646/20 (провадження № 61-5208св21).

Верховний Суд у своїй постанові №583/3251/21 від 28.07.2021року зробив висновок, що «сам по собі факт спільного відпочинку сторін та спільне святкування свят без доведення належними та достовірними доказами факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце протягом спірного періоду часу усталені відносини, які притаманні подружжю, в розумінні частини другої статті 3 СК України»

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово.

Спадкування за законом здійснюється у наступній черговості (при цьому кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків зміни черговості одержання права на спадкування, встановлених статтею 1259 ЦК України): перша черга: діти спадкодавця (у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті), той з подружжя, який його пережив, та батьки; друга черга: рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері; третя черга: рідні дядько та тітка спадкодавця; четверта черга: особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини; п`ята черга: інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення, та утриманці спадкодавця (неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім`ї спадкодавця, але не менш як п`ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування).

Системне тлумачення положень статей 1258, 1259 та інших положень книги 6 ЦК України дає змогу стверджувати про необхідність розмежовувати такі правові конструкції, як «одержання права на спадкування наступною чергою» (частина друга статті 1258 ЦК України) та «зміна суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом». «Одержання права на спадкування наступною чергою» (частина друга статті 1258 ЦК України) стосується другої-п`ятої черг і пов`язується із такими юридичними фактами, як відсутність спадкоємців попередньої черги; усунення спадкоємців попередньої черги від права на спадкування; неприйняття спадкоємцями попередньої черги спадщини; відмова від прийняття спадщини.

На «зміну суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом» в межах певної черги впливають такі юридичні факти, як зміна черговості на підставі договору або рішення суду (стаття 1259 ЦК України); застосування правил про право представлення (стаття 1266 ЦК України); відмова спадкоємця від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за законом (частина друга статті 1274 ЦК України); спадкова трансмісія (стаття 1276 ЦК України); збереження правового зв`язку при усиновленні (частина третя статті 1260 ЦК України). Зміна суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом стосується першої-п`ятої черги.

Відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали із спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини.

При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі статті 1261 ЦК України.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача. За таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов`язків.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Згідно із частиною другою статті 315 ЦПК України у судовому порядку може бути встановлений такий факт, якщо від цього залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Вирішуючи позовну вимогу про встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловік та жінка слід врахувати, що юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

Як зазначив Верховний суд у своїй постанові від 19.06.2024 року №343/2085/21 «Вирішуючи позовну вимогу про встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловік та жінка слід врахувати, що юридичні факти можуть бути встановлені лише для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.З огляду на те, що встановлення позивачці факту проживання однією сім`єю зі спадкодавцем як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу необхідно їй як наслідок лише для отримання права на спадщину за законом та самостійно не породжує юридичних наслідків, тому факт проживання позивачки із спадкодавцем однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, в цій конкретній справі, не підлягає встановленню, оскільки не породжує юридичних наслідків для позивачки».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що «вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України)».

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як зазначив Верховний Суд у своїй постанові № 583/3251/17 від 28 липня 2021 року сам по собі факт спільного відпочинку сторін та спільне святкування свят без доведення належними та достовірними доказами факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце протягом спірного періоду часу усталені відносини, які притаманні подружжю, в розумінні частини другої статті 3 СК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Таким чином, обов`язковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом у постанові від 31 травня 2022 року у справі № 554/8629/17 (провадження № 61-3012св21).

Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Як зазначив Верховний Суд у своїй постанові №216/5984/21 від 08.05.2024року "... про спільне проживання можуть свідчити наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини".

Самі по собі показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту проживання однією сім`єю.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 129/2115/15-ц та від 22 квітня 2021 року у справі № 707/2882/19.

Довідка, видана виконавчим комітетом Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області від 05.01.2021року в якій вказано, що ОСОБА_2 дійсно тривалий час фактично проживав без реєстрації за адресою АДРЕСА_1 по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , також не є достовірним доказом, підтверджуючим факт проживання сторін однією сім`єю з ОСОБА_3 оскільки не містить цих відомостей та не містить відомостей стосовно періоду проживання за вказаною адресою та ведення спільного господарства.

Крім того, у поданій представником відповідача заяві свідка не вказано, чим підтверджується вказана в ній інформація, згідно якої особа за свідченнями свідків фактично проживала за вказаною адресою, оскільки не зазначено прізвища цих свідків, також вони не допитувались судом.

Позивачемне надано допустимих та належних доказів на підтвердження своїх вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю. Сама по собі обставина, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 проживали за однією адресою, не свідчить про те, що вони проживали однією сім`єю, були пов`язані спільним побутом та мали спільний бюджет та наявність між ними спільних прав та обов`язків.

Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що позов в цій частині не підлягає задоволенню.

Стосовно вимог провизнання права власності за позивачем на житловий будинок за набувальною давністю.

Згідно даних погосподарської книги сільської ради станом на 27.05.2021року головою домогосподарства по АДРЕСА_1 є ОСОБА_5 (номер об`єкта по господарського обліку №04191).

Відповідно до копії розписки ОСОБА_4 отримав завдаток у розмірі 200дол.США з продажу будинку,що розташований за адресою: АДРЕСА_1 та зобов`язазвся переоформити будинок на ОСОБА_3 .

Відповідно до ст. 344 ЦК України, на яку як на підставу позову посилається позивач в поданій до суду позовній заяві, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.Особа, яка заявляє про давність володіння,може приєднати до часу свого володіння увесь час,протягом якого цим майном володіла особа,чиїм спадкоємцем вона є.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Як роз`яснила Велика Палата Верховного суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, провадження № 12-291гс18, аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

В той же час добросовісність володіння, яка є передумовою для визнання права власності на майно за набувальною давністю, передбачає, що особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Отже, до спірних правовідносин не підлягають застосуванню норми ст. 344 ЦК України.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для набуття права власності на нього. При вирішенні спорів, пов`язаних із визнанням права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави.

Згідно Постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року справа N 201/12550/16-ц зазначено, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Також за висновком суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного суду України від 22.02.2021 року у справа № 607/21758/19.

Стосовно пред`явлення позову про визнання права власності за набувальною давністю - Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.04.2020 року у справі № 552/1354/18 містить висновок, що позов про визнання права власності за набувальною давністю не може заявляти особа, яка володіє ним за волею власника і завжди знала, хто є власником цього майна. Крім того, зазначена постанова також визначає можливість набуття права власності за набувальною давністю виключно за умов добросовісності, відкритості та безперервності володіння.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірний будинок за набувальною давністю, оскільки позивачка в контексті положень статті 344 ЦПК України не є добросовісним набувачем, крім того не надано доказів відкритості і безперервності користування спірним майном саме позивачем.

Такі висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 01 жовтня 2020 року у справі № 286/1652/18, від 21 січня 2021 року у справі № 140/1774/18, від 18 березня 2021 року у справі № 389/2946/16-ц, від 20 грудня 2021 року у справі № 294/380/20; від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 525/505/16-ц, у постановах Верховного Суду від 09 липня 2019 року у справі № 920/999/16, від 24 лютого 2021 року у справі № 914/8/20, від 26 квітня 2018 року у справі № 823/708/17, на які посилається заявниця.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду№472/713/22 від 02.05.2024 року.

За таких обставин, у позивача право власності за набувальною давністю на спірне нерухоме майно не виникло.

З цих підставі суд приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині є безпідставними та не підлягають задоволенню.

Керуючись ст. 12, 13, 89, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 273 ЦПК України, суд,-

ухвалив :

В задоволенні позову ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ; паспорт серія НОМЕР_5 ;РНОКПП НОМЕР_6 ;зареєстрована: АДРЕСА_2 ) до Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області (ЄДРПОУ 20883438; адреса: вул. Центральна, 6 с.Весняне, Миколаївського району Миколаївської області) про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю,- відмовити.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 273 ЦПК України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Згідно з положеннями ст. 355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції - Миколаївського апеляційного суду.

Суддя М.М.Войнарівський