ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5074/24 Справа № 207/3389/23 Суддя у 1-й інстанції - Погребняк Т.Ю. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2024 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючої - Городничої В.С.,

суддів: Петешенкової М.Ю., Красвітної Т.П.,

за участю секретаря судового засідання - Панасенко С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Донця Віталія Валерійовича на заочне рішення Баглійського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 26 лютого 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Відділ формування та ведення реєстру територіальної громади міста Кам`янської міської ради Дніпропетровської області про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зняття з реєстрації, -

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Відділ формування та ведення реєстру територіальної громади міста Кам`янської міської ради Дніпропетровської області про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зняття з реєстрації (а.с. 4-5), в обґрунтування якого посилалась на те, що вона є уповноваженим квартиронаймачем за адресою: АДРЕСА_1 .

Членами сім?ї квартиронаймачки, є ОСОБА_2 , яка є матір`ю позивачки.

Квартира, на теперішній час, не приватизована та належить до комунальної форми власності, що підтверджується особовим рахунком на квартиру а витягом із ДРРПнНМ.

На теперішній час у квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 (квартиронаймач), ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 (мати), ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вже протягом тривалого часу, однак не менше ніж з 18.03.2017 року за місцем реєстрації фактично не проживає: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідачу не чиняться перешкоди у користуванні квартирою, вона не зверталася до органів поліції з даного приводу, що підтверджується відповідним листом від 10.07.2023р. №44/14357 ГУНП в Дніпропетровській області.

Реєстрація відповідача за адресою місця мешкання позивача порушує її права та спричиняє чималі матеріальні витрати на оплату комунальних витрат за утримання квартири.

Також позивач не може звернутися до відповідних служб міста для оформлення субсидії на квартиру.

Наразі всі основні витрати по утриманню квартири несе позивач.

Реєстрація відповідача є формальною, вона не бажає мешкати за місцем реєстрації, а так само не бере участі в оплаті комунальних витрат та утриманні квартири у належному стані.

Вищезазначені обставини справи у своїй сукупності свідчать про порушення прав позивача з боку відповідача і необхідності захисту таких прав судом, шляхом визнання відповідача такою, що втратила право на проживання у спільній квартирі і як наслідок зняття її з реєстрації за даною адресою.

На підставі викладеного, позивач просила суд визнати відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , що є підставою для зняття її з реєстраційного облвку за даною адресою.

Заочним рішенням Баглійського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 26 лютого 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Відділ формування та ведення реєстру територіальної громади міста Кам`янської міської ради Дніпропетровської області про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зняття з реєстрації - відмовлено (а.с. 38-41).

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Донець В.В. подав апеляційну скаргу (а.с. 46-48), посилаючись на неповне з`ясування всіх обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, а також на порушення норм процесуального та невірне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Сторони по справі не скористались своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу у цій справі станом на час її розгляду апеляційним судом, але в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційні скарги залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін з наступних підстав.

Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення спору.

Докази мають бути належними, допустимими, достовірними.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. ст. 76, 77, 78, 79 ЦПК України).

Згідно з вимогами ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з їх недоведеності та необгрунтованості.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції враховуючи наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач є уповноваженим квартиронаймачем за адресою: АДРЕСА_1 . Членами сім?ї квартиронаймачки, є ОСОБА_2 , яка є матір`ю позивача.

Квартира, на теперішній час, не приватизована та належить до комунальної форми власності, що підтверджується особовим рахунком на квартиру а витягом із ДРРПнНМ (а.с. 10).

На теперішній час у квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 (квартиронаймач), ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 (мати позивачки), ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 6 зв. - 8 зв., 10 зв.)

Як стверджує позивачка, відповідачка протягом тривалого часу, тобто не менше ніж з 18.03.2017 року за місцем реєстрації фактично не проживає. На підтвердження факту не проживання вищезазначеної громадянки надано суду акт про не проживання від 28.06.2023р., складений комісією техніків КП КМР «Добробут» та затверджений начальником юридичного відділу даного підприємства (а.с. 11 зв.), та Акт про не проживання №31 від 23.01.2024 року (а.с. 33).

Відповідачу не чиняться перешкоди у користуванні квартирою, вона не зверталася до органів поліції з даного приводу, що підтверджується відповідним листом від 10.07.2023р. №44/14357 ГУНП в Дніпропетровській області (а.с. 9).

Як вбачається з положень статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Як зазначено устатті 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (пункт 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод).

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom), заява №19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v.Ukraine») заява № 30856/03, п. 41.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Втручання держави є порушеннямстатті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України`від 18 грудня 2008 року).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 вересня 2021 року зазначено, що із урахуванням положень статті 55 Конституції України, статей 15, 16 ЦК України, статей 64, 65, 71, 72 ЖК Української РСР, враховуючи те, що особа, яка на законних підставах вселилася в жиле приміщення як член сім`ї наймача та зареєстрована у ньому, набула рівного права із наймачем на користування жилим приміщенням, несе тягар його утримання, така особа має право на звернення до суду за захистом своїх прав, зокрема, і з позовом про визнання іншої особи (зокрема й наймача) такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі №641/8007/17, провадження №61-2577св19.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні, а на відповідача - довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами.

На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Зазначене відповідає правовим висновкам, які викладено у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року, справа №490/12384/16-ц, провадження №61-37646св18; від 22 листопада 2018 року, справа №760/13113/14-ц, провадження №61-30912св18, від 09 лютого 2021 року, справа №201/489/17, провадження №61-9724св19, від 06 вересня 2022 року, справа №725/5243/19, провадження №61-21052св21, від 28 вересня 2022 року, справа №686/21929/19-ц, провадження №61-6652св22, від 29 березня 2023 року, справа №200/17337/17, провадження №61-21102св21.

Вказане також відповідає роз`ясненням, наданим судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до якогоу справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказувала, що ОСОБА_2 протягом тривалого часу не проживає у спірній квартирі, не цікавиться житлом, не приймає участь в його утриманні, тому наявні підстави для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих позивачем, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_2 на законних підставах набула права користування спірною квартирою, як член сім`ї наймача. Отже, судом вірно встановлено, що ОСОБА_2 має право на проживання у квартирі.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що у матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази на підтвердження свідомої бездіяльності відповідача щодо втрати ним інтересу до спірного житлового будинку та такі судом першої інстанції не встановлено.

Акти про непроживання від 28.06.2023 та від 23.01.2024, які міститься в матеріалах справи, не є належними доказами на підтвердження вказаних обставин, оскільки акт №562 від 28.06.2023 року складений комісією в складі лише техніка КП КМР "Добробут" ОСОБА_3 та підписаний лише одним мешканцем будинку АДРЕСА_2 , ОСОБА_4 , а акт №31 від 23.01.2024 року складений комісією в складі лише техніків КП КМР "Добробут" ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та підписаний лише двома мешканцями будинку АДРЕСА_2 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Позивачем не подавалось до суду клопотання про допит в якості свідків вказаних осіб на підтвердження тих обставин про які зазначено в акті та які є предметом розгляду у справі.

Крім того, у вказаних актах не зазначено про відсутність чи наявність особистих речей відповідача, а також чи переривався вказаний строк непроживання.

Також, з вказаних актів неможливо встановити чи проводилось членами комісії взагалі обстеження квартири АДРЕСА_3 щодо відсутності у вказаному житловому приміщенні відповідача, наявності чи відсутності її речей, що може свідчити про те, що такий акт складено комісією виключно зі слів позивачки та сусідів.

Також на запитання головуючого судді представник апелянта не зміг відповісти щодо наявності чи відсутності між сторонами (матір`ю та донькою) неприязних стосунків, що в свою чергу може бути перешкодою для вільного користування відповідачем спірним житлом та, відповідно, причиною не проживання відповідача в квартирі. У постанові від 01 квітня 2020 року у справі №287/318/18-ц, провадження №61-16571св19, Верховний Суд погодився із висновком суду апеляційної інстанції про те, що неприязні відносини, які перешкоджають відповідачу проживати у спірному житловому будинку, є поважними причинами непроживання відповідача за місцем реєстрації.

Крім того, колегія суддів зауважує, що позивачем не доведено обставини щодо наявності у відповідача іншого житла, придатного для проживання в ньому.

Ураховуючи викладене, суд, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем належними та допустимими доказами не підтверджено факт непроживання відповідача у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин, тому відсутні правові підстави для визнання відповідача такою, що втратила право користування квартирою.

Посилання апелянта на те, що відповідач не сплачує комунальні послуги колегія суддів відхиляє, адже це не є підставою для позбавлення відповідача права користування житлом. Крім того, апелянт має право звернутись до відповідача з вимогами про відшкодування їй витрат щодо сплати комунальних послуг, якщо вважає свої права порушеними.

Доводи скарги про те, що не проживання відповідача обмежує позивача у реалізації прав щодо квартири, оскільки для вчинення дій та вчинення правочинів необхідна згода всіх мешканців колегія суддів не бере до уваги, оскільки апелянтом не конкретизовано, які дії щодо спірного житла вона позбавлена можливості вчинити без згоди відповідача. Крім того, колегія суддів зауважує те, що позивач не має права з власної ініціативи чи зі згоди відповідача вчиняти будь-які правочини щодо спірної квартири, оскільки не є її власником.

Доводи щодо неможливості оформити субсидію колегія суддів відхиляє, оскільки апелянтом не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що вона зверталась до відповідних органів щодо оформлення субсидії та їй було відмовлено через відсутність згоди відповідача.

Доводи скарги стосовно того, що судом було зроблено помилкові висновки стосовно того, що відповідач була зареєстрована зі згоди саме позивача враховуються колегією судді, разом з тим, вказане не може бути підставою для скасування по суті законного рішення, оскільки з матеріалів справи видно, що відповідач була зареєстрована зі згоди попереднього наймача, її батька ОСОБА_9 .

Доводи скарги про те, що судом першої інстанції було невірно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин спростовується змістом оскаржуваного рішення, а тому не враховуються судом апеляційної інстанції.

Доводи скарги про те, що суд помилково виходив з того, що відсутність відповідачки може мати об`єктивні причини, оскільки в країні оголошено воєнний стан, оскільки період не проживання відповідача у спірній квартирі починається з березня 2017 року, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки позов пред`явлено під час дії воєнного стану, а як встановлено вище належні докази на підтвердження не проживання відповідача саме з березня 2017 року в матеріалах справи відсутні. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що позивач не була можливості звернутись до суду з вказаним позовом починаючи ще з жовтня 2017 року враховуючи її твердження щодо не проживання відповідача з березня 2017 року, однак позивачем таких об`єктивних причин не зазначено.

Отже, вирішуючи спір суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані та підтверджуються письмовими доказами.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення - не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Донця Віталія Валерійовича - залишити без задоволення.

Рішення Баглійського районного суду м.Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 26 лютого 2024 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

Т.П. Красвітна