ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2024 року

м. Київ

справа № 357/10181/16-ц

провадження № 61-168 св 24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

заявник - приватний виконавець виконавчого округу Київської області Крегул Іван Іванович,

заінтересовані особи:

боржник - ОСОБА_1 ,

стягувач - ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б. від 17 жовтня 2023 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст подання

У червні 2022 року приватний виконавець виконавчого округу Київської області Крегул І. І. звернувся до суду із заявою в порядку статті 440 ЦПК України, в якій просив суд звернути стягнення на належне боржнику - ОСОБА_1 нерухоме майно,

а саме: нежитлову будівлю, розташовану по АДРЕСА_1 , право власності на яку не зареєстровано в установленому законом порядку, оскільки зареєстрована за померлим ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 15 грудня 1999 року.

Заява мотивована тим, що в нього на виконанні перебувають виконавчі провадження, а саме: № НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_1 , як спадкоємця

ОСОБА_4 , на користь ОСОБА_2 боргу за договором позики від 01 квітня

2015 року в сумі 522 340,00 грн; № НОМЕР_3 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судових витрат в сумі 2 400 грн; № НОМЕР_2 про стягнення з

ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 % річних у розмірі 44 987,56 грн та інфляційних втрат у розмірі 86 823,13 грн за невиконання грошового зобов`язання, встановленого рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 21 липня 2017 року у справі № 357/10181/16-ц, а всього у розмірі 131 810,69 грн; № НОМЕР_4 про стягнення з ОСОБА_1 , як спадкоємця ОСОБА_4 , на користь ОСОБА_3 боргу за договором позики від 18 вересня 2014 року в сумі 254 800 грн та судових витрат у справі в сумі 2 548 грн.

Вказував, що боржник добровільно рішення суду не виконує, як і свій обов`язок, передбачений пунктом 3 частини п`ятої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» щодо подання виконавцю декларації про доходи та майно.

Приватний виконавець зазначав, що у процесі виконання рішень суду, ним було з`ясовано, що ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем померлого ОСОБА_4 , а тому все майно, що залишилося від померлого, фактично належить боржнику - ОСОБА_1 , який зобов`язаний задовольнити вимоги померлого в межах вартості майна, одержаного у спадщину.

Посилався на те, що відповідно до договору купівлі-продажу від 15 грудня 1999 року ОСОБА_4 належала на праві власності нежитлова будівля по

АДРЕСА_1 . Боржник свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 не отримував та не зареєстрував майно за собою, що залишилося після смерті ОСОБА_4 .

Зазначав, що у зв`язку із відсутністю у боржника грошових коштів та рухомого майна, яким можливо було б задовольнити вимоги стягувача для повного, реального та своєчасного виконання судового рішення необхідно звернути стягнення на нерухоме майно боржника, що не зареєстровано в установленому законом порядку.

Ураховуючи викладене, приватний виконавець виконавчого округу Київської області Крегул І. І. просив суд його заяву задовольнити.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 липня

2022 року заяву приватного виконавця Крегул І. І. задоволено.

Звернуто стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстроване в установленому законом порядку, а саме на нежитлову будівлю по АДРЕСА_1 , яка зареєстрована за померлим ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу

від 15 грудня 1999 року, реєстраційний номер майна 1662473.

Ухвала районного суду мотивована тим, що звернення стягнення на незареєстроване в установленому законом порядку майно боржника ОСОБА_1 необхідне для виконання рішення суду, з метою захисту прав стягувача, враховуючи тривалість невиконання рішення суду.

Не погоджуючись із вказаною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив її в апеляційному порядку.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 27 червня 2023 року залучено до участі

у справі правонаступника стягувача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 .

Постановою Київського апеляційного суду від 17 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Ухвалу Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 липня

2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні подання приватного виконавця виконавчого округу Київської області Крегула І. І. про звернення стягнення на незареєстроване майно боржника

ОСОБА_1 , стягувач - ОСОБА_2 , правонаступником якого є ОСОБА_3 , відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що звернення приватного виконавця виконавчого округу Київської області Крегул І. І. із поданням є передчасним, оскільки зі змісту подання вбачається, що приватний виконавець в порядку статті 440 ЦПК України просив звернути стягнення на належне боржнику

ОСОБА_1 вищевказане нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, оскільки зареєстрована за померлим

ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 15 грудня 1999 року. Співвласником майна, на яке приватний виконавець просить звернути стягнення, крім спадкоємця боржника ( ОСОБА_1 ), у силу статті 60 СК України є дружина спадкодавця ОСОБА_4 - ОСОБА_5 .

При цьому з постанови Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі

№ 376/103/18 установлено, що ОСОБА_5 звернулася до приватного нотаріуса і відмовилася від спадщини після смерті ОСОБА_4 на користь онука - ОСОБА_1 , проте просила видати свідоцтво про право власності на частку у спільному майні подружжя.

Проте з поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами відповідно до статті 443 ЦПК України, приватний виконавець не звертався.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

28 грудня 2023 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 17 жовтня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати, ухвалу суду першої інстанції залишити в силі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 18 січня 2024 року визнано наведені ОСОБА_3 підстави для поновлення строку на касаційне оскарження неповажними. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без руху. Зазначено строк виконання ухвали та попереджено про наслідки її невиконання.

У наданий судом строк ОСОБА_3 звернулася до суду із клопотанням на виконання ухвали Верховного Суду від 18 січня 2024 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року клопотання ОСОБА_3 про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено й поновлено цей строк,відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано матеріали справи

№ 357/10181/16-ц із Білоцерківського міськрайонного суду Київської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У квітні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є незаконною, винесена з неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 11 серпня 2019 року у справі

№ 723/826/19, від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц, від 26 січня

2023 року у справі № 442/5855/21.

Зазначає, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про задоволення апеляційної скарги боржника ОСОБА_1 , оскільки дії боржника свідчать про намагання останнього уникнути виконання зобов`язання з повернення заборгованості. Боржник ОСОБА_1 навмисно не отримує свідоцтво про право власності на спадкове майно після померлого ОСОБА_4 , оскільки автоматично на все це майно буде накладено арешт з подальшою передачею на прилюдні торги. Крім того, ОСОБА_5 (дружина померлого ОСОБА_4 , який отримав від

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 кошти у позику, що відбулося під час перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у шлюбі) навмисно ініційовано судове провадження у справі № 376/103/18 з метою недопущення успадкування ОСОБА_1 спадкового майна, для уникнення ним зобов`язання з виконання судових рішень.

Крім того, що апеляційним судом не було встановлено, що отримані під час шлюбу грошові кошти ОСОБА_4 були використані не в інтересах сім`ї та зобов`язання по повернення позики лежить тільки на померлому ОСОБА_4 , оскільки вважає, що повернення позики є спільним зобов`язання дружини та чоловіка, і поки дружина та правонаступник чоловіка не виконають судові рішення по поверненню боргу, спадкове майно не підлягає поділу, тому висновок апеляційного суду щодо необхідності виділення майна в натурі є передчасними, так як апеляційним судом не було застосовано статтю 73 СК України, не встановлено, хто відповідає за зобов`язаннями з позики обоє з подружжя або лише один із подружжя.

Відзиви на касаційну скаргу від учасників справи до суду не надходили.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог абзацу 6 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною першої статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Заходами примусового виконання рішень є:

1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;

2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;

3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні;

4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;

5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом (стаття 10 цього Закону).

Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний: здійснювати заходи примусового виконання рішень

у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки.

Пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Частиною першою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Згідно з частиною п`ятою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження»

у разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, крім майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати види майна чи предмети, які необхідно реалізувати в першу чергу. Черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається виконавцем.

Відповідно до частини четвертої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо право власності на нерухоме майно боржника не зареєстровано в установленому законом порядку, виконавець звертається до суду із заявою про вирішення питання про звернення стягнення на таке майно.

Згідно з частиною десятою статті 440 ЦПК України питання про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано

в установленому законом порядку, під час виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця, приватного виконавця.

Застосування судом положень частини десятої статті 440 ЦПК України та

статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» є крайнім заходом виконання судового рішення, який може бути застосований лише в тому випадку, коли виконавцем вичерпано всі можливі заходи, які передбачені законом щодо примусового виконання рішень за рахунок іншого майна боржника.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постановах Верховного Суду: від 13 червня 2018 року у справі № 2-592/09 (провадження № 61-8383св18),

від 23 січня 2019 року у справу № 522/6400/15-ц (провадження № 61-19786св18).

Судами встановлено, що ОСОБА_1 не виконав добровільно рішення суду, не подав виконавцю протягом п`яти робочих днів з дня відкриття виконавчого провадження декларацію про доходи та майно боржника, зокрема про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, про рахунки у банках чи інших фінансових установах, про майно, що перебуває в заставі (іпотеці) або в інших осіб, чи про кошти та майно, належні йому від інших осіб, за формою, встановленою Міністерством юстиції України, у боржника відсутнє майно та кошти на рахунках у банку, на яке б можливо було б здійснити стягнення.

Приватний виконавець, здійснюючи заходи щодо пошуку майна боржника, за рахунок якого можливо задовольнити вимоги стягувача, встановив, що боржник ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем померлого ОСОБА_4 , а тому все майно, що залишилося від померлого фактично належить боржнику ОСОБА_1 , який зобов`язаний задовольнити вимоги померлого в межах вартості майна, одержаного у спадщину.

Проте, цього не достатньо для задоволення заяви приватного виконавця.

Звертаючись з відповідною заявою, приватний виконавець повинен надати докази на підтвердження того, що вказане право власності на нерухоме майно належить боржнику, але не зареєстроване в установленому законом порядку. Передбачена нормами ЦПК України можливість звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому порядку, не звільняє стягувача або державного/приватного виконавця від необхідності доведення доводів, на які він посилаються, відповідними доказами.

Якщо з поданих виконавцем доказів неможливо безумовно/безспірно дійти висновку, що право власності на нерухоме майно, назване виконавцем, фактично належить боржнику, і не надано доказів на спростування тієї обставини, що спірне нерухоме майно може належати іншій фізичній особі, то відсутні підстави для задоволення подання виконавця про вирішення питання щодо звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, у зв`язку з недоведеністю обставин, на які посилався державний виконавець (пункти 9.5, 9.6, 9.7 постанови Верховного Суду від 16 березня 2020 у справі № 5023/197/12, пункти 66-70 постанови Верховного Суду від 16 червня 2023 року у справі № 921/575/21).

Отже обставини належності нерухомого майна, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку, боржнику за рішенням суду мають бути доведеними в установленому порядку. Наявність інших власників спірного майна та/або встановлення порушення прав третіх осіб унеможливлює задоволення звернення стягнення на нерухоме майно, оскільки така заява розглядається на стадії виконання судового рішення, суд не розглядає позов та не вирішує спору про право.

Верховний Суд зазначає, що звернення стягнення на майно без перевірки обставин належності іншим особам неможливе, оскільки згідно із частиною першою

статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Згідно з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на нежитлову будівлю по АДРЕСА_1 зареєстровано за померлим ОСОБА_4 , на підставі договору купівлі-продажу від 15 грудня 1999 року, реєстраційний номер майна 1662473.

ОСОБА_1 вказував, що він не отримав у спадщину від ОСОБА_4 грошові кошти, рухоме або нерухоме майно. На дату подання даної скарги Сквирським районним судом Київської області розглядається справа № 376/103/18 за позовом ОСОБА_5 до нього ( ОСОБА_1 ) про визнання права особистої власності на майно, зокрема на нежитлову будівлю по АДРЕСА_1 .

Рішенням Сквирського районного суду Київської області від 09 листопада 2022 року у справі №376/103/18 позов ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та як правонаступник ОСОБА_2 , про визнання майна особистою приватною власністю задоволено. Визнано за ОСОБА_5 право особистої власності на майно, в тому числі і на нежитлову будівлю по АДРЕСА_1 , загальною площею

1 567,60 кв. м.

Постановою Київського апеляційного суду від 11 липня 2023 року у справі

№ 376/103/18 рішення Сквирського районного суду Київської області

від 09 листопада 2022 року скасовано та ухвалено нове, яким відмовлено ОСОБА_5 у задоволенні позову.

У справі № 376/103/18 встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 30 січня 1981 року. Згідно з копією дублікату договору купівлі-продажу від 15 грудня 1999 року, посвідченого державним нотаріусом Сквирської державної нотаріальної контори Климчук Л. П., ОСОБА_4 було придбано нежитлову будівлю за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 1 567,60 кв. м. З копії спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_4 вбачається, що спадкова справа була відкрита за заявою ОСОБА_1 , який останній вказав, що він є спадкоємцем п`ятої черги спадщини і приймає її. Спадкоємець першої черги - ОСОБА_5 відмовилася від прийняття спадщини, яка залишилася після померлого ОСОБА_4 на користь онука померлого - ОСОБА_1 .

Також встановлено, що ОСОБА_5 перебувала у зареєстрованому шлюбі з

ОСОБА_4 з 30 січня 1981 року і до дня його смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 . Майно, на яке позивач ОСОБА_5 просить визнати право особистої приватної власності набуто в період перебування позивача у шлюбі з ОСОБА_4 . За життя останнього питання щодо поділу майна, набутого за час шлюбу між подружжям не вирішувалось.

Постановою Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 376/103/18 було встановлено, що 10 жовтня 2016 року до приватного нотаріуса звернулася

ОСОБА_5 із заявою про відмову від прийняття спадщини, яка залишилася після померлого ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 та просила видати свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя (провадження № 61-42283св18).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Вказана презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Оскільки апеляційним судом встановлено, що нежитлова будівля на АДРЕСА_1 , загальною площею

1 567,60 кв. м. була придбана ОСОБА_4 під час шлюбу з ОСОБА_5 , суд дійшов висновку, що вказане майно, за відсутності доказів протилежного, не може вважатися приватною власністю ОСОБА_4 .

Відтак, апеляційний суд дійшов висновку, що вказане майно належало на праві спільної сумісної власності подружжю: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Таким чином, співвласником майна, на яке приватний виконавець просить звернути стягнення, крім спадкоємця ( ОСОБА_1 ), є дружина спадкодавця - ОСОБА_5 .

Про врахування прав інших власників/співвласників майна, на яке приватний виконавець просить звернути стягнення, зазначено і в подібній справі № 2-591/11,

в якій 08 червня 2022 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову і зробила певні правові висновки, релевантні до правовідносин у цій справі (провадження № 14-31цс21).

Більше того, і в самій касаційній скарзі ОСОБА_3 вказує на обставини, які підлягають дослідженню, а саме щодо встановлення, чи отримані під час шлюбу грошові кошти ОСОБА_4 були використані в інтересах сім`ї чи ні, чи зобов`язання по поверненню позики лежить тільки на померлому ОСОБА_4 , зазначаючи, що повернення позики є спільним зобов`язання дружини та чоловіка тощо.

З поданням про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами відповідно до статті 443 ЦПК України, приватний виконавець не звертався.

Таким чином апеляційний суд дійшов правильного висновку, що звернення приватного виконавця із поданням про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку згідно зі статтею 440 ЦПК України є передчасним.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновки, які обґрунтовано викладені в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції, правильне застосовування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені у касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності постанови суду апеляційної інстанції та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, розподіл судових витрат за подання відповідної касаційної скарги Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 17 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець