ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2024 року

м. Київ

справа № 552/5831/15-ц

провадження № 61-11937св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на постанову Полтавського апеляційного суду від 06 липня 2023 року та додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 24 серпня 2023 року у складі колегії суддів: Абрамова П. С., Панченка О. О., Триголова В. М., у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2015 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило найменування на Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 24 березня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № PLЕ0АК01530021(далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 26 860,00 доларів США під 11,52 % річних з кінцевим терміном повернення до 24 березня 2013 року.

У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за Кредитним договором станом на 28 серпня 2015 року у нього утворилася заборгованість перед банком у розмірі 60 501,72 доларів США, з яких: 9 249,02 доларів США - тіло кредиту; 11 795,80 доларів США - проценти; 2 169,36 доларів США - комісія за користування кредитом; 37 287,54 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання договірних зобов`язань.

Враховуючи викладене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило суд стягнути з відповідача на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Київський районний суд міста Полтави заочним рішенням від 11 січня 2016 рокупозов задовольнив.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 60 501,72 доларів США, що станом на 28 серпня 2015 року за офіційним курсом Національного банку України еквівалентно 1 289 291,65 грн, та судовий збір у сумі 19 339,37 грн.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що банк довів й обґрунтував свій позов належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача заборгованості за Кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання ним взятих на себе зобов`язань.

Київський районний суд міста Полтави ухвалою від 08 липня 2022 року скасував заочне рішення Київського районного суду міста Полтави від 11 січня 2016 року та призначив розгляд справи у порядку спрощеного провадження з викликом сторін.

Київський районний суд міста Полтави у складі судді Миронець О. К. рішенням від 23 листопада 2022 рокупозовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задовольнив частково.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 21 044,82 доларів США, з яких: 9 249,02 доларів США - тіло кредиту; 11 795,80 доларів США - проценти за користування кредитом.

В іншій частині позову відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що відповідач здійснив останній платіж у рахунок погашення комісії та пені у жовтні 2010 року, однак банк звернувся до суду з позовом про стягнення цих складових заборгованості лише 05 жовтня 2015 року, тобто з пропуском позовної давності, про застосування якої заявила сторона відповідача.

Поряд із цим, у частині пред`явлених вимог про стягнення заборгованості за тілом кредиту та процентами позивач не пропустив позовну давність у три роки, перебіг якої підлягає обчисленню від дня закінчення строку дії Кредитного договору, тобто з 24 березня 2013 року.

Полтавський апеляційний суд постановою від 06 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнив.

Рішення Київського районного суду міста Полтави від 23 листопада 2022 року скасував і ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що суд першої інстанції розглянув справу, яка не є малозначною, у порядку спрощеного позовного провадження, що є істотним порушенням норм процесуального права та обов`язковою підставою для скасування судового рішення.

Вирішуючи спір по суті, колегія суддів керувалася тим, що у зв`язку з припиненням сплати щомісячних платежів ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі пункту 2.3.6 Кредитного договору висунуло позичальнику вимогу щодо передання заставного майна (автомобіляMitsubishi Lancer 1.6) з метою його подальшої реалізації.

У травні 2010 року відповідач передав банку заставний автомобіль за актом приймання-передання та видав доручення на право розпорядження цим майном.

01 жовтня 2010 року банк продав предмет застави за 9 981,17 доларів США, які були зараховані на часткове погашення кредитної заборгованості.

Отже, звернувши стягнення на заставне майно сторони змінили строк виконання основного зобов`язання, аоскільки отриманих від реалізації автомобіля грошових коштів було недостатньо для того, щоб погасити заборгованість у повному обсязі, то у ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі статті 24 Закону України «Про заставу» виникло право щодо стягнення залишку боргу за Кредитним договором.

Таким чином, з 02 жовтня 2010 року (з наступного дня після реалізації автомобіля та надходження грошових коштів) розпочався перебіг позовної давності для пред`явлення ПАТ КБ «ПриватБанк» вимог до позичальника про стягнення решти кредитної заборгованості, однак банк звернувся до суду з цим позовом лише 05 жовтня 2015 року, тобто зі спливом загальної позовної давності у три роки, про застосування якої заявила сторона відповідача, що, в свою чергу, є підставою для відмови у позові. Про поважні причини та поновлення цього строку, а також про стягнення сум, визначених статтею 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), банк жодних вимог не заявляв.

Полтавський апеляційний суд додатковою постановою від 24 серпня 2023 року стягнув з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 витрати за надання правничої допомоги у розмірі 8 000,00 грн.

Вирішуючи питання про відшкодування відповідачу понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції вказав, що у задоволенні позову відмовлено, проте, враховуючи наявність клопотання позивача про зменшення розміру правничої допомоги та беручи до уваги складність справи, обсяг виконаної адвокатом роботи, критерій необхідності вчинення процесуальних дій та їх значимість, заявлений відповідачем розмір витрат є завищеним та не обґрунтованим належним чином, а тому підлягає зменшенню з 15 000,00 грн до 8 000,00 грн.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

У серпні 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 06 липня 2023 року, а у вересні 2023 року - на додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 24 серпня 2023 року, в яких просить скасувати основну постанову апеляційного суду у частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення кредитної заборгованості у розмірі 2 261,64 доларів США, а додаткову постанову цього суду - у повному обсязі, та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 12 листопада 2014 року у справі № 6-167цс14, від 03 червня 2015 року у справі № 6-31цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16, від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16 та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16, від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18.

Касаційні скарги заявник мотивував тим, що банк не направляв позичальнику вимогу про дострокове повернення кредиту, отже, не змінював строк виконання основного зобов`язання, а тому апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог у частині стягнення чергових щомісячних платежів за Кредитним договором за період з 05 жовтня 2012 року до 24 березня 2013 року у сумі 2 261,64 доларів США.

Кошти від продажу предмета застави були розподілені на погашення простроченої заборгованості за тілом кредиту, а також нарахованими і несплаченими на той час процентами та винагородою, що також є підтвердженням того, що банк не висував позичальнику вимогу про повне дострокове повернення кредиту.

Отже, оскільки у цьому випадку відповідач отримав кредит з кінцевим терміном повернення до 24 березня 2013 року, а банк не змінював такий строк кредитування, то, звернувшись до суду з цим позовом 05 жовтня 2015 року, АТ КБ «ПриватБанк» не пропустило позовну давність до частини чергових платежів за період з 05 жовтня 2012 року до 24 березня 2013 року.

Скасування постанови апеляційного суду, якою вирішено спір по суті, є безумовною підставою для скасування додаткової постанови цього суду, якою вирішено питання про розподіл судових витрат за надання правничої допомоги.

Аргументи інших учасників справи

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 , через представника ОСОБА_2 , подав до Верховного Суду відзиви на касаційні скарги АТ КБ «ПриватБанк», у яких просив залишити ці скарги без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані рішення апеляційного суду є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 31 серпня 2023 рокувідкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на постанову Полтавського апеляційного суду від 06 липня 2023 року та витребував матеріали цієї справи із Київського районного суду міста Полтави.

09 жовтня 2023 року справа № 552/5831/15 надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 12 жовтня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 24 серпня 2023 року.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

24 березня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило найменування на АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладений Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит для придбання автомобіля (том 1 а. с. 8, 9).

Згідно з пунктом 1.1 Кредитного договору банк зобов`язався надати кредитні кошти на строк до 24 березня 2013 рокувключно у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 26 860,00 доларів США на такі цілі: 18 864,00 доларів США - для придбання нового автомобіля Mitsubishi Lancer, 7 996,00 доларів США - на оплату страхових платежів, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 0,96 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, щомісячної винагороди (комісії) у розмірі 0,25 % від суми виданого кредиту. Погашення заборгованості за цим договором здійснюється у такому порядку: щомісяця у період сплати, за який приймається період з «19» до «25» число кожного місяця, позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 376,94 доларів США для погашення заборгованості за Кредитним договором, яка складається із заборгованості за тілом кредиту та процентами за користування кредитом.

У пункті 1.3 Кредитного договору передбачено, що забезпеченням виконання позичальником зобов`язань за цим договором виступає договір застави транспортного засобу (автомобіля Mitsubishi Lancer 1.6).

Згідно з пунктом 2.3.6 Кредитного договору банк має право стягнути кредит до настання дати, передбаченої пунктом 1.1 цього договору, у тому числі шляхом звернення стягнення на заставне майно.

У пункті 4.1 Кредитного договору вказано, що у випадку порушення позичальником кожного із зобов`язань, передбачених пунктами 2.2.2, 2.2.3 цього договору, банк має право нараховувати, а позичальник зобов`язується сплатити банку пеню у розмірі 0,15 % від суми непогашеної заборгованості за кожний день прострочення платежу.

Занаданим ПАТ КБ «ПриватБанк» розрахунком станом на 28 серпня 2015 року у позичальника ОСОБА_1 утворилася заборгованість за Кредитним договором у розмірі 60 501,72 доларів США, з яких: 9 249,02 доларів США - тіло кредиту; 11 795,80 доларів США - проценти; 2 169,36 доларів США - комісія за користування кредитом; 37 287,54 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання договірних зобов`язань (том 1 а. с. 4-6).

Апеляційний суд також з`ясував, що у зв`язку з припиненням сплати щомісячних платежів ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі пункту 2.3.6 Кредитного договору висунуло позичальнику ОСОБА_1 вимогу щодо передання банку заставного майна - автомобіля Mitsubishi Lancer 1.6.

12 травня 2010 року згідно з актом приймання-передання ОСОБА_1 передав ПАТ КБ «ПриватБанк» предмет застави (автомобіль Mitsubishi Lancer 1.6) та 29 травня 2010 року видав на ім`я банку довіреність з правом розпорядження цим майном (том 1 а. с. 62-64).

Згідно з наданим ПАТ КБ «ПриватБанк» розрахунком станом на момент передання у розпорядження банку вказаного транспортного засобу розмір кредитної заборгованості становив: 9 776,09 доларів США - заборгованість за тілом кредиту, з яких 4 342,43 доларів США - прострочена заборгованість; 4 115,69 доларів США - заборгованість за процентами; 3 099,49 доларів США - пеня; 990,00 доларів США - комісія.

01 жовтня 2010 року банк продав предмет застави за 9 981,17 доларів США, які були зараховані на часткове погашення заборгованості за Кредитним договором, а саме: за тілом кредиту - 4 990,59 доларів США, за комісією - 424,44 доларів США, за пенею - 3 230,33 доларів США.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

У частинах першій та третій статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Неустойка за своєю правовою природою володіє акцесорним характером і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом чи договором, - неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави (стаття 19 Закону України «Про заставу»).

У справі, яка переглядається, відповідач ОСОБА_1 просив суд першої інстанції застосувати позовну давність до заявлених банком вимог.

За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

При цьому суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість. Якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності в разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

У постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявність обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача, причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що:

- Кредитний договір укладений 24 березня 2006 року з кінцевим терміном повернення кредиту до 24 березня 2013 року включно;

- у зв`язку з припиненням позичальником сплати щомісячних платежів ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі пункту 2.3.6 Кредитного договору висунуло ОСОБА_1 вимогу щодо передання банку заставного майна - автомобіля Mitsubishi Lancer 1.6;

- 12 травня 2010 року згідно з актом приймання-передання ОСОБА_1 передав ПАТ КБ «ПриватБанк» предмет застави (автомобіль Mitsubishi Lancer 1.6) та 29 травня 2010 року видав на ім`я банку довіреність з правом розпорядження цим майном;

- 01 жовтня 2010 року банк продав предмет застави за 9 981,17 доларів США, які були зараховані на часткове погашення кредитної заборгованості, однак отриманих від реалізації автомобіля грошових коштів було недостатньо для того, щоб погасити заборгованість у повному обсязі.

Відповідно до частини четвертої статті 591 ЦК України, якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 24 Закону України «Про заставу» у випадках, коли суми, вирученої від продажу предмета застави, недостатньо для повного задоволення вимог заставодержателя, він має право, якщо інше не передбачено законом чи договором, одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з іншого майна боржника в порядку черговості, передбаченої законодавством України.

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна.

У постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 456/1747/15-ц (провадження № 61-27806св18) вказано, що автомобіль, що перебував у заставі було реалізовано 08 жовтня 2014 року, а тому саме з цього часу розпочався перебіг позовної давності за заявленими вимогами щодо стягнення решти заборгованості.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, встановивши, що суми, вирученої від продажу предмета застави було недостатньо для повного задоволення вимог заставодержателя, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що у позивача на підставі положень статті 591 ЦК України, статті 24 Закону України «Про заставу» виникло право на стягнення залишку боргу за Кредитним договором.

З огляду на викладене, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд правильно керувався тим, що після реалізації банком 01 жовтня 2010 року предмета застави розпочався перебіг позовної давності за заявленими до позичальника вимогами щодо стягнення решти кредитної заборгованості, однак ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду з цим позовом лише 05 жовтня 2015 року, тобто зі спливом загальної позовної давності у три роки, про застосування якої заявила сторона відповідача.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що банк не направляв позичальнику вимогу про дострокове повернення кредиту, отже, не змінював строк виконання основного зобов`язання, а тому апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог у частині стягнення чергових щомісячних платежів за Кредитним договором за період з 05 жовтня 2012 року до 24 березня 2013 року у сумі 2 261,64 доларів США, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно з пунктом 2.3.6 Кредитного договору банк має право стягнути кредит до настання дати, передбаченої пунктом 1.1 цього договору (24 березня 2013 року), у тому числі шляхом звернення стягнення на заставне майно.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції з`ясував, що у зв`язку з припиненням сплати щомісячних платежів ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі пункту 2.3.6 Кредитного договору пред`явило позичальнику ОСОБА_1 вимогу щодо передання заставного майна (автомобіля Mitsubishi Lancer 1.6.) з метою його подальшої реалізації, отже, такими діями банк фактично змінив визначений пунктом 1.1 цього договору строк кредитування.

Після зміни строку виконання зобов`язання усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мають правового значення. Тому у цьому конкретному випадку банк був зобов`язаний пред`явити позов до позичальника протягом трьох років від дати реалізації предмета застави, враховуючи, що суми коштів, отриманої від продажу заставленого майна, виявилося недостатньою для погашення усієї кредитної заборгованості.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 12 листопада 2014 року у справі № 6-167цс14, від 03 червня 2015 року у справі № 6-31цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16, від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16 та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16, від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16, від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 12 листопада 2014 року у справі № 6-167цс14, від 03 червня 2015 року у справі № 6-31цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 та від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16 зазначено, що якщо умовами кредитного договору передбачені окремі самостійні зобов`язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов`язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов`язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16 (провадження № 14-318цс18) вказано, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13 (провадження № 14-154цс18) зазначено, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) вказано, що оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (провадження № 12-83гс21) зазначено, що з метою звернення стягнення на предмет застави обтяжувач (заставодержатель, стягувач) повинен неухильно дотримуватися порядку дій, передбаченого спеціальним для цього виду правовідносин Законом України від 18 листопада 2003 року № 1255-IV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Процедура звернення стягнення на заставлене рухоме майно передбачає активні дії заставодателя, який повинен передати предмет обтяження, якщо той перебуває у його володінні. У разі відсутності активних дій заставодателя (передачі предмета обтяження обтяжувачу) звернення стягнення на предмет обтяження відбувається на підставі рішення суду. При цьому в силу положень частини першої статті 29 Закону № 1255-IV набуття обтяжувачем права власності на предмет обтяження неможливе без попереднього одержання ним цього предмета у володіння. Отже, оскільки процедура звернення стягнення на предмет обтяження пов`язана з передачею рухомого майна у володіння, то якщо такої передачі не відбулось - звернення стягнення на це майно не було здійснене.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Посилання на загальні висновки у постановах суду касаційної інстанції щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права чи порушив норми процесуального права під час ухвалення оскаржуваного судового рішення, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14 (провадження № 14-43цс22)).

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених постановах Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суд апеляційної інстанції ухвалив своє рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Крім того, висновки, зроблені судом касаційної інстанції у вказаних справах, не суперечать висновкам, зробленими апеляційним судом під час розгляду цієї справи.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися, оскільки у постановах суду касаційної інстанції, на які посилається заявник, встановлено обставини відмінні від тих, які встановлено у цій справі.

Щодо вирішення судом апеляційної інстанції питання про відшкодування відповідачу понесених судових витрат на професійну правничу допомогу

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

За приписами частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

За загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті всі заявлені вимоги, а також вирішено всі інші, в тому числі процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення.

Додатковими судовими рішеннями є додаткове рішення, додаткова постанова чи додаткова ухвала, якими вирішуються окремі правові вимоги, котрі не вирішені основним рішенням, та за умови, якщо з приводу позовних вимог досліджувалися докази (для рішень, постанов) або вирішені не всі клопотання (для ухвал).

Крім того, додаткові рішення можуть прийматися, якщо судом при ухваленні основного судового рішення не визначено способу його виконання або не вирішено питання про судові витрати.

Додаткове судове рішення є невід`ємною складовою основного судового рішення.

Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими у статтях 141-142 ЦПК України.

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин третьої та восьмої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

У постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц (провадження № 61-299св17), від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 (провадження № 61-6486св19) зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04, § 268).

У постанові Верховного Суду від 01 вересня 2021 року у справі № 178/1522/18 (провадження № 61-3157св21) міститься висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).

Аналогічну правову позицію виклав Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).

У постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22) Велика Палата Верховного Суду вказала, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права. […] У випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.

Вирішуючи питання про відшкодування відповідачу понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції обґрунтовано керувався тим, що у задоволенні цього позову відмовлено, а сторона відповідача надала належні докази (договір про надання правничої допомоги від 20 грудня 2022 року та додаткову угоду до цього договору від 27 червня 2023 року,акти приймання-передачі наданих послуг з описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом) на підтвердження понесених витрат. Разом із тим, врахувавши наявність клопотання позивача про зменшення розміру правничої допомоги та взявши до уваги складність справи, обсяг виконаної адвокатом роботи, критерій необхідності вчинення процесуальних дій та їх значимість, апеляційний суд правильно виснував, що заявлений відповідачем розмір витрат підлягає зменшенню з 15 000,00 грн до 8 000,00 грн.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у наведених вище постановах суду касаційної інстанції, на які посилався заявник у касаційних скаргах.

З огляду на викладене, Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної у касаційних скаргах підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Інші наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційних скаргах, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційні скарги є необґрунтованими, а тому підлягають залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 06 липня 2023 року та додаткову постанову Полтавського апеляційного суду від 24 серпня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко