справа № 185/4173/20 головуючий у суді І інстанції Ольшевська І.О.

провадження № 22-ц/824/36/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді - Березовенко Р.В.,

суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Щавлінського С.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 02 серпня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,-

В С Т А Н О В И В:

У липні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в якому просила суд стягнути на її користь борг за договором позики у розмірі 68 500,00 дол. США.

Позовна заява мотивована тим, що 24 листопада 2019 року позивачка надала ОСОБА_1 в борг грошові кошти у розмірі 68 500,00 дол. США, які останній зобов`язався повернути у строк до 01 січня 2020 року, що підтверджується відповідною розпискою. Однак, відповідач взяті на себе зобов`язання за договором позики не виконав, грошові кошти у визначений строк не повернув.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 02 серпня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за борговою розпискою в розмірі 68 500,00 доларів США та судові витрати.

Не погодившись із таким рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 05 листопада 2021 року подав апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 02 серпня 2021 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтував тим, що розписку, яка наявна в матеріалах справи не писав. Під час розгляду справи в суді першої інстанції знаходився на лікуванні у лікарні та на реабілітації від хвороби COVID - 19, перебував у важкому стані, не міг особисто бути присутнім на засіданнях суду, а мати представника по справі - адвоката, не мав матеріальної можливості.

Звернув увагу, що судові повістки направлені відповідачу, поверталися до суду «за закінченням терміну зберігання», що у розумінні ЦПК України є неналежним повідомленням.

Зазначив, що з об`єктивних причин не зміг висловити свою позицію стосовно позовних вимог. У зв`язку з тим, що не мав можливості клопотати перед судом першої інстанції про проведення почеркознавчої експертизи розписки, копія якої міститься в матеріалах справи, клопотав перед судом апеляційної інстанції про призначення такої експертизи.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 02 серпня 2021 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2023 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Передаючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, колегія суддів зазначила про відсутність в матеріалах справи жодного рекомендованого повідомлення про вручення ОСОБА_1 поштових відправлень з повідомленнями про призначення розгляду справи Київським апеляційним судом на 25 січня 2023 року. Таким чином, відсутні підстави вважати, що відповідач ОСОБА_1 був належним чином повідомлений про дату та час розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 січня 2024 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.

У судовому зсіданні ОСОБА_2 заперечила проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.

У судове засідання апелянт ОСОБА_1 не з`явився, причин неявки суду не повідомив, про розгляд справи повідомлений у встановленому законом порядку.

26 червня 2024 року адвокат Лукашенко М.П., діючи в інтересах ОСОБА_1 , подав клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з затримкою з непередбачуваних обставин у відрядженні в м. Харкові, та відсутністю можливості прибути в судове засідання. Доказів на підтвердження наведених обставин до клопотання не долучено.

Колегія суддів враховує, що у попереднє судове засідання, призначене на 27 травня 2024 року, апелянт також не з`явився. Адвокат Лукашенко М.П. подав клопотання про відкладення засідання суду з тих підстав, що відповідач ОСОБА_1 мав особисто дати пояснення по суті позовних вимог та по суті апеляційної скарги, але в даний час перебуває на лікуванні та за станом здоров`я не має можливості з`явитися до суду.

Означене клопотання апеляційний суд задовольнив та відклав розгляд справи на 26 червня 2024 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Верховним Судом неодноразово зазначалось, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з`явилась (статті 240 ЦПК України).

Також ЄСПЛ виходить з того, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Правосуддя має бути швидким. Тривала невиправдана затримка процесу практично рівнозначна відмові в правосудді (рішення у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).

У рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» ЄСПЛ вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», заява № 16652/04).

Колегія суддів враховує, що розумні строки судового розгляду є невід`ємним елементом права на справедливий суд, а невиправдано тривалий розгляд справи, без достатніх на те підстав, призводить до перебування сторін у стан правової невизначеності.

Виходячи з наведеного, колегія суддів у межах своїх повноважень дійшла висновку про визнання неповажними причин неявки апелянта та його представника в судове засідання, а неявку такою, що не перешкоджає розгляду справи по суті, та з огляду на належне повідомлення про судове засідання цих учасників справи, з урахуванням категорії справи, строку її розгляду, ухвалила проводити розгляд справи по суті за їх відсутності, на підставі наявних у справі доказів.

Заслухавши думку учасника справи, який прибув в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 24 листопада 2019 року ОСОБА_1 отримав у борг від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 68 500,00 доларів США із зобов`язанням їх повернути в строк до 01 січня 2020 року.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, виходив із того, що матеріали справи містять належні та допустимі докази на доведення факту укладення між позивачем та відповідачем договору позики від 24 листопада 2019 року, а також вважав встановленим факт невиконання відповідачем своїх зобов`язань перед позивачем щодо повернення боргу в розмірі 68 500,00 дол. США в строки до 01 січня 2020 року включно.

На думку апеляційного суду, висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. При цьому, доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального при ухваленні рішення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися в суд за захистом свого цивільного права у випадку його порушення з вимогою про примусове виконання зобов`язання в натурі. Згідно ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У відповідності до ч. 2, ч. 3 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.

У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 638 ЦК України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначенні законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Таким чином, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, слід виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Відповідно до вимог ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальнику) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України слід встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду у постанові від 02 липня 2017 року у справі №6-79цс14, відповідно до норм 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов`язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.

Системний аналіз наведених положень законодавства дає змогу визначити основні вимоги, дотримання яких при укладанні договору позики дозволяє виявляти справжню правову природу укладеного договору.

Так, договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш ніж у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

На підтвердження укладення договору і його умов може бути надано розписку позичальника або інший документ, що засвідчує передачу позичальнику позикодавцем певної грошової суми або певної кількості речей. При цьому, розписка може лише підтверджувати факт укладення договору позики і є необов`язковою.

Таким чином, письмовий договір позики та правильно складена письмова розписка позичальника (разом або кожній окремо) є самостійним підтвердженням існування між сторонами правовідносин, пов`язаних із наданням та отриманням у борг коштів.

В такому випадку договір позики, крім обов`язкових умов, повинен містити застереження, в якому зазначено, що позикодавець передав, а позичальник прийняв гроші у певній сумі або про те, що сторони підтверджують передання грошових коштів до (під час) підписання договору або інше.

Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

На підставі, аналізу боргового документу, суд першої інстанції на думку колегії суддів дійшов правомірного висновку, що текст розписки містить безумовне та однозначне зобов`язання стосовно повернення певної грошової суми на користь позивача. Розписка містить необхідні умови договору позики, зокрема, дату її складання (24 листопада 2019 року), отримання грошових коштів в конкретно визначеній сумі (68 500,00 доларів США), зобов`язання щодо їх повернення та строк повернення (01 січня 2020 року).

Таким чином, уклавши договір позики на умовах, викладених у ньому, відповідач тим самим засвідчив свою згоду та взяв на себе зобов`язання виконувати умови, які були закріплені.

Згідно частини 2 статті 545 ЦК України якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це в розписці, яку він видає. Тобто, кредитор має виконати свій обов`язок з повернення боргового документа, або видачі розписки при неможливості повернення боргового документа під час прийняття виконання.

У ст. 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку.

Відповідно до ч. 3 ст. 1049 ЦПК України, позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У відповідності до ст. 631 ЦК України, строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Згідно із ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Отже, наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця), наданого суду для огляду в судовому засіданні суду першої інстанції, згідно з положеннями ст. 545 ЦК України свідчить, що зобов`язання з повернення позики позичальником ОСОБА_1 не виконано.

Виконання відповідачем своїх фінансових зобов`язань за розпискою від 24 листопада 2020 року не було встановлено й під час апеляційного перегляду справи.

У постанові від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що грошовою одиницею України є гривня (частина перша статті 99 Конституції України). Але Основний Закон не встановлює заборони використання в Україні грошових одиниць іноземних держав. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України). Тобто гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на території України за номінальною вартістю (частина перша статті 192 ЦК України), тоді як обіг іноземної валюти регламентований законами України. Приписи чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, у якому має бути виражене та виконане зобов`язання (частина перша статті 192, частина перша статті 524, частина перша статті 533 ЦК України), однак не забороняють вираження у договорі грошового зобов`язання в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов`язання в іноземній валюті, а також на перерахунок грошового зобов`язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України щодо іноземної валюти. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті (частина друга статі 524 ЦК України). Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (частина друга статті 533 ЦК України). Як укладення, так і виконання договірних зобов`язань, зокрема позики, виражених через іноземну валюту, не суперечить законодавству України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошей (суму позики), тобто таку ж суму грошових коштів в іноземній валюті, яку він отримав у позику (частина перша статті 1046, частина перша статті 1049 ЦК України; див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16).

За наведених обставин апеляційний суд вважає, що місцевий суд правомірно виходив з того, що виконання зобов`язань умовами договору обумовлене в іноземній валюті, а тому й стягнення боргу в цій же валюті не суперечитиме чинному законодавству України.

Згідно ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Частина другова статті 76 ЦПК України визначає висновок експерта як один із засобів доказування.

Статтею 103 ЦПК України визначено, що суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. При призначенні експертизи судом експерт або експертна установа обирається сторонами за взаємною згодою, а якщо такої згоди не досягнуто у встановлений судом строк, експерта чи експертну установу визначає суд. Суд з урахуванням обставин справи має право визначити експерта чи експертну установу самостійно. У разі необхідності може бути призначено декілька експертів для підготовки одного висновку (комісійна або комплексна експертиза). Питання, з яких має бути проведена експертиза, що призначається судом, визначаються судом. Учасники справи мають право запропонувати суду питання, роз`яснення яких, на їхню думку, потребує висновку експерта. У разі відхилення або зміни питань, запропонованих учасниками справи, суд зобов`язаний мотивувати таке відхилення або зміну. Питання, які ставляться експерту, і його висновок щодо них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.

Відповідно до частини першої статті 107 ЦПК України матеріали, необхідні для проведення експертизи, експерту надає суд, якщо експертиза призначена судом, або учасник справи, якщо експертиза проводиться за його замовленням. При призначенні експертизи суд з урахуванням думки учасників справи визначає, які саме матеріали необхідні для проведення експертизи. Суд може також заслухати призначених судом експертів з цього питання. Копії матеріалів, що надаються експерту, можуть залишатися у матеріалах справи.

Згідно з п. 1.1. Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року №53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26 грудня 2012 року №1950/5) об`єктом почеркознавчої експертизи є почерковий матеріал, в якому відображені ознаки почерку певної особи у тому обсязі, в якому їх можна виявити для вирішення поставлених завдань. Для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів надаються оригінали документів.

Заявляючи перед судом апеляційної інстанції клопотання про призначення почеркознавчої експертизи розписки, апелянт не навів орієнтовного переліку питань, які слід на його думку поставити перед експертом, не конкретизував об`єкт експертизи (рукописний текст розписки в цілому чи лише підпис, тощо), не надав вільних зразків об`єкту експертизи, які є обов`язковою умовою проведення такої експертизи.

Відповідно до частини четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Як встановлено попередньо, у судове засідання апелянт, будучи належним чином повідомленим, не з`явився. При цьому, письмової позиції щодо вказаного ним у апеляційній скарзі клопотання про призначення експертизи не висловив, що на думку апеляційного суду свідчить про його непідтримання. Поряд з цим, позивач у судовому засідання заперечує проти призначення експертизи, вказуючи про те, що такими своїми діями відповідач лише намагається затягнути розгляд справи. За таких обставин, колегія суддів вважає клопотання таким, що задоволенню не підлягає, з наведених вище підстав.

Отже, переглянувши справу, апеляційний суд вважає, що висновки суду першої інстанцій по суті спору щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог є правомірними, оскільки позовні вимоги є обгрунтованими та доведеними належними, достатніми і допустимими доказами, а отже, є такими, що підлягають задоволенню.

Поряд з цим, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що одним з доводів апеляційної скарги є неналежне повідомлення відповідача про час і місце розгляду справи в суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 квітня 2022 року у справі №522/18010/18 забезпечуючи єдність судової практики, досліджував питання щодо обов`язковості скасування рішення суду у разі неповідомлення про слухання справи та не участі учасника зазначив: «Обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однієї з основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Конституційне право на участь у судовому розгляді, у тому числі бути належним чином повідомленим про дату судового розгляду, не може вважатися формальним - це є порушенням зазначених вимог законодавства та підставою для безумовного скасування судового рішення.

Так, частинами 1, 3 ст. 128 ЦПК України передбачено, що суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик.

Положення ч. 5 та ч. 6 ст. 128 ЦПК України визначають, що судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасниками судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.

Відповідно до ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: день вручення судової повістки під розписку; день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судового повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Згідно з ч. 5 ст. 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.

Як на поважність причин неявки в судові засідання з розгляду справи апелянт вказує, що він не був повідомлений судом належним чином про дату, час та місце слухання справи, і суд розглянув справу за його відсутності без належного повідомлення про розгляд.

Так, судові повістки про виклик у судові засідання з розгляду справи суд першої інстанції направляв за адресою: АДРЕСА_1 .

Поштові повідомлення поверталися до суду з відміткою «інші причини невручення: адресат відсутній» (а.с. 63, 91).

Однак, за інформацією Відділу з питань реєстрації місця проживання/ перебування фізичних осіб Голосіївської РДА від 29 січня 2021 року, відповідач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Доказів про повідомлення відповідача про судовий розгляд за встановленою судом адресою його реєстрації матеріали справи не містять.

Оскільки суд першої інстанції повідомляв відповідача про розгляд справи не за зареєстрованим місцем його проживання, ОСОБА_1 вважається таким, що не був повідомлений належним чином про судовий розгляд, що відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Враховуючи вищевикладене, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 02 серпня 2021 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову з мотивів, викладених вище в постанові апеляційного суду.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Таким чином, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції у зв`язку з наявністю обов`язкових підстав для цього.

Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України апеляційний суд, в зв`язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат.

Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 02 серпня 2021 року - задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 02 серпня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задовольнити.

Стягнути зі ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_4 ) заборгованість за борговою розпискою від 24 листопада 2019 року в розмірі 68 500 (шістдесят вісім тисяч п`ятсот) доларів США 00 центів.

Стягнути зі ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_4 ) судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції у розмірі 10 510 (десять тисяч п`ятсот десять) гривень 00 копійок.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 28 червня 2024 року.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова