справа № 753/7060/23 головуючий у суді І інстанції Якусик О.В.

провадження № 22-ц/824/136/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді - Березовенко Р.В.,

суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Щавлінського С.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником, Дяченко Мариною Ігорівною на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕОМЕД 2007», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним,-

В С Т А Н О В И В:

01 травня 2023 року адвокат Муляр Ірина Володимирівна в інтересах ОСОБА_1 звернулася до Дарницького районного суду міста Києва з позовом до ТОВ «НЕОМЕД 2007», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежилого будинку від 27 липня 2021 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Неомед 2007», ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , за умовами якого ТОВ «Неомед 2007» продало ОСОБА_3 та ОСОБА_4 нежилий будинок - амбулаторний діагностично-лікувальний заклад (літера А), що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (далі - спірне приміщення).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує, що ТОВ «Неомед 2007» було власником спірного приміщення. До 13 липня 2022 року єдиним засновником Товариства була компанія «Прополіус лімітед» (Propolius Limited), яка є юридичною особою, зареєстрованою за законодавством Республіки Кіпр (далі - Компанія). ОСОБА_1 є власником 1681 акцій Компанії, що становить 28,02% від загальної кількості акцій, тобто фактично на 28,02% володіла Товариством через «Прополіус лімітед». 13 липня 2022 року засновником Товариства замість компанії «Прополіус лімітед» стала компанія «Даліла Фінанс Лтд» (Dalila Finance Ltd).

Підставою визнання недійсним договору позивач вважає те, що спірне приміщення, яке є основним активом Товариства і безпосередньо задіяне у його господарській діяльності, без відома та згоди позивача і компанії «Прополіус лімітед» було відчужено фізичним особам за заниженою вартістю, тобто здійснено незаконно з порушенням прав позивача.

Позивач вважає, що продаж майна у порушення вимог статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» відбувся без згоди загальних зборів Товариства; вчинення спірного правочину свідчить про прийняття очевидно необачного та марнотратного рішення щодо відчуження нерухомого майна за заниженою ціною і сплатою в подальшому за оренду цього майна за очевидно завищеною ціною; зазначає, що укладений договір не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, оскільки спірне майно так і лишилося у володінні Товариства, продовжує ним використовуватися з тією самою метою, розрахунки за договором його учасники не здійснювали.

Мотивуючи порушення її прав внаслідок укладання спірного договору, позивач вказує, що весь отриманий у 2021 році і подальших роках прибуток Товариство повинно було переховувати на користь єдиного учасника - Компанії «Прополіус Лімітед», яке в свою чергу повинно розподілити між його акціонерами пропорційно сумам, сплаченим за акції Компанії, тобто позивач повинна отримувати 28,02% від прибутку у виді дивідендів.

Продаж нерухомого майна Товариства, яке є його основним активом, за заниженою ціною грубо порушує права позивача, оскільки в результаті відчуження майна фінансовий стан Товариства значно погіршився, що в свою чергу впливає на розмір прибутку «Прополіус Лімітед» і, як наслідок, на розмір прибутку позивача. Також порушення своїх прав позивач вбачає в тому, що загальні збори «Прополіус Лімітед» повинні надати згоду на вчинення такого правочину і якби вони проводилися, то позивачка брала б у них участь і змогла б обґрунтувати недоцільність продажу майна, а тому неврахування її голосу порушує її права.

На думку позивача її права порушені також тим, що Товариство повинно приносити довгостроковий прибуток, а дії відповідача призвели до неплатоспроможності Товариства.

Обґрунтовуючи юрисдикцію спору, позивач вказала, що не є безпосереднім учасником Товариства, його предметом не є виникнення, здійснення, зміна і припинення корпоративних прав, а тому спір у цій справі не є корпоративним. Пред`явленням цього позову позивачка захищає своє цивільне право, оскільки уклавши спірний договір відповідачі позбавили її можливості отримувати дохід у вигляді дивідендів від діяльності «Прополіус Лімітед», а також можливості розвивати медичну науку.

22 серпня 2023 року представник ТОВ «Неомед 2007» - адвокат Мирець Д.С. подала до суду клопотання про закриття провадження у справі, яке мотивовано тим, що зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач вважає себе на 28,02% володільцем Товариства через компанію «Прополіус Лімітед» і просить визнати недійсним договір, укладений без відома та згоди ОСОБА_1 та «Прополіус Лімітед», тобто вважає порушеними свої корпоративні права на участь в управлінні Товариством. На думку представника відповідача-1, виходячи з предмета, підстав позову та обґрунтування порушених прав позивача, слідує, що спір у цій справі виник між акціонером «Прополіус Лімітед», яке станом на дату вчинення оспорюваного правочину було єдиним учасником Товариства, та самим Товариством щодо укладення правочину про відчуження майна Товариства, а тому спірні правовідносини пов`язані з діяльністю та управлінням таким товариством і за своєю суттю є корпоративними.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕОМЕД 2007», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним закрито. Роз`яснено позивачу право на звернення із відповідним позовом до Господарського суду міста Києва.

Не погодившись із вказаною ухвалою суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Дяченко Марина Ігорівна, 21 грудня 2023 року подала до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, просила скасувати ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Представник апелянта вказала на хибність висновків суду першої інстанції щодо господарської юрисдикції спору, адже позивачкою у справі є фізична особа, яка не є учасником ТОВ «НЕОМЕД 2007» і не має ніякої частки у цьому товаристві, а тому, з урахуванням ст. 167 ГК України, відсутні підстави для віднесення спору до корпоративного.

Позивачем у позові чітко зазначено, що спірним правочином порушено її цивільне право і не посилається на порушення корпоративних прав.

Відповідно до статті 96-1 ЦК України права учасників юридичних осіб (корпоративні права) - це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства.

Корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об`єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи.

Згідно з частиною 6 статті 96-1 ЦК України корпоративними відносинами є відносини між учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) юридичних осіб, у тому числі які виникають між ними до державної реєстрації юридичної особи, а також відносини між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) щодо виникнення, здійснення, зміни і припинення корпоративних прав.

З посиланням на постанову Верховного Суду від 19 липня 2023 року у справі №922/1308/20, апелянт вважає, що за змістом та підставами поданого позову, характером спірних правовідносин, суб`єктним складом учасників справи, спір у цій справі виник з правовідносин, що стосуються правочинів, сторонами яких є фізичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником, Дяченко Мариною Ігорівною на ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «НЕОМЕД 2007», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.

19 лютого 2024 року представник ТОВ «НЕОМЕД 2007» - адвокат Лайтаренко Олексій Вікторович подав відзив, у якому заперечив проти доводів апеляційної скарги, вважаючи ухвалу суду першої інстанції законною та обґрунтованою.

Свою позицію обґрунтував обставинам, на які посилався у клопотання про закриття провадження у справі.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2024 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.

У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Дяченко Марина Ігорівна, вимоги апеляційної скарги підтримала та просила її задовольнити.

У судовому засіданні представник ТОВ «НЕОМЕД 2007» - адвокат Мирець Дар`я Сергіївна заперечила проти задоволення вимог апеляційної скарги з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу.

В судове засідання інші учасники справи не з`явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши думку учасників справи, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Постановляючи оскаржувану ухвалу суд першої інстанції виходив з того, що спірні правовідносини виникли щодо діяльності та управління ТОВ «Неомед 2007» і позивач звернулася до суду за захистом своїх прав, пов`язаних з отриманням доходу від діяльності Товариства, які ґрунтуються на факті її участі у Компанії «Прополіус Лімітед» як єдиного учасника Товариства, а тому правовідносини, які виникли між сторонами носять господарський характер, а позивач захищає свої права саме у зв`язку із її опосередкованою участю у Товаристві. При цьому, позивач не перебуває у будь-яких інших правовідносинах з Товариством, які належать до предметної юрисдикції загальних судів відповідно до статті 19 ЦПК України, і захист прав у яких міг би здійснюватися обраним позивачем способом - шляхом визнання недійсним договору відчуження майна цього Товариства. Оцінюючи доводи позивача щодо юрисдикції спору, суд врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 10 вересня 2019 року у справі №921/36/18.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Статтею 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв`язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов`язано з процесуальним законодавством.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад, а також пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, ЦПК України, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Звідси можна дійти висновку, що загальні (цивільні) суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції та розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин у всіх випадках, за винятком, якщо розгляд таких справ прямо визначений за правилами іншого судочинства.

Відповідно до частини другої статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Вирішуючи питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 ГК України, щодо віднесення до господарських правовідносин, зокрема правовідносин, які виникають з некомерційної діяльності, спрямованої на забезпечення матеріально-технічних умов функціонування таких суб`єктів. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі №910/8729/18 визначено ознаки спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду: наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, та спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі №646/6644/17 зроблено висновок, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб`єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.

Статтею 20 ГПК України визначено коло справ, які підлягають розгляду в господарському суді, зокрема й справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Відповідно до частин першої, третьої статті 167 ГК України корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Спір, пов`язаний з управлінням юридичною особою її найвищим керівним органом та реалізацією особами, які є або вважають себе учасниками юридичної особи їх повноважень, є корпоративним спором і підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК України, незалежно від того, чи є позивач акціонером (учасником) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК України (постанови від 10 вересня 2019 року у справі №921/36/18, від 01 квітня 2020 року у справі №813/1056/18, від 15 квітня 2020 року у справі №804/14471/15.

У цій справі ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом як акціонер з часткою 28,02% компанії «Прополіус Лімітед», який був єдиним засновником ТОВ «НЕОМЕД 2007» на час укладення оспорюваних договорів. Підставами для звернення до суду з позовом зазначила саме порушення її корпоративних прав, а саме: продаж без її та Компанії відома та згоди спірного приміщення (як зазначає сама позивач «основний актив, який безпосередньо задіяний у господарській діяльності») та інше, що призвело до зменшення отримуваних нею дивідендів.

Так, у статті 158 ЦК України та статті 34 Закону України «Про акціонерні товариства» дивіденди визначено як частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу.

Таким чином, спір у цій справі виник у зв`язку з порушення корпоративних прав позивачки. Те, що сторонами спору є, у тому числі. фізичні особи не спростовує характеру виниклих між ними правовідносин.

Додатково колегія суддів зауважує, що судовим розглядом не встановлено наявність між сторонами інших, цивільно-правових зобов`язань, окрім порушення прав ОСОБА_1 як акціонера компанії «Прополіус Лімітед», який був єдиним засновником ТОВ «НЕОМЕД 2007» на час укладення оспорюваних договорів.

Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 19 липня 2023 року у справі №922/1308/20 колегія суддів сприймає критично, оскільки у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 та від 11 квітня 2018 року у справі №910/12294/16, міститься підхід, згідно з яким подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі №233/2021/19 Велика Палата конкретизувала вказаний висновок та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед, за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Правовідносини, які були предметом розгляду у справі №922/1308/20 не є подібними до правовідносин у даній справі, оскільки стосувалися діяльності фізичної особи-підприємця, що відповідно до національного законодавства, є статусом фізичної особи при реалізації здатності до праці шляхом самостійної, на власний ризик, діяльності з метою отримання прибутку, а не господарського товариства. Отже, такі правові висновки не можуть бути застосовані апеляційним судом у даній справі.

Інші доводи апеляційної скарги також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд доходить висновку, що ухвала суду першої інстанції відповідає обставинам справи, постановлена з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасована з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником, Дяченко Мариною Ігорівною - залишити без задоволення.

Ухвалу Дарницького районного суду м. Києва від 11 жовтня 2023 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 26 червня 2024 року.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова