ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 червня 2024 року

м. Київ

справа № 369/8960/19

провадження № 61-3743св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 ,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гусаченко Ігор Анатолійович, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 травня 2022 року у складі судді Ковальчук Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року у складі колегії суддів Мережко М. В., Ігнатченко Н. В., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 05 червня 2015 року, який розірваний заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 жовтня 2019 року.

Позивач зазначала, що за час шлюбу у спільну сумісну власність подружжя набуло грошові кошти на рахунках у банківських установах у розмірі приблизно 600 000 грн та майнові права на квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідач не погоджується на поділ майна, тому позивач вважає, що порушуються її права на майно, яке набуте за час шлюбу та знаходиться у спільній власності сторін у справі.

На підставі викладеного позивач просила суд: визнати за нею право власності на 1/2 частину майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 (проектна загальна площа 34,77 кв. м); визнати за нею право власності на 1/2 частину сумісно накопичених коштів за час сімейного життя у розмірі 300 000 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 05 травня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги не є обґрунтованими і доведеними належними та допустимими доказами. Суд першої інстанції керувався тим, що сторони фактично припинили ведення спільного господарства та спільне подружнє проживання з грудня 2018 року, тому майнові права на квартиру, які відповідач набув 19 січня 2019 року, не відносяться до спільного майна подружжя.

Не погодившись з рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 травня 2022 року, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку.

Київський апеляційний суд постановою від 16 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 травня 2022 року залишив без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гусаченко І. А., просить рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 травня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження позивач посилається на:

пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), а саме, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, від 12 травня 2022 року у справі № 126/1737/20;

пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначає, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що висновки судів не відповідають обставинам справи. ОСОБА_1 вказує, що у позовній заяві про розірвання шлюбу вона не зазначала, з якого часу сторони у справі проживали окремо, тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що майнові права на квартиру, які відповідач набув 19 січня 2019 року, не відносяться до спільного майна подружжя.

Позивач зазначає, що суди не з`ясували походження коштів, за які було придбано квартиру АДРЕСА_1 , оскільки вказана квартира придбана за кошти, накопичені подружжям за час їх спільного проживання.

Доводи інших учасників справи

Інший учасник судового процесу не скористався правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гусаченко І. А., у березні 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 10 квітня 2023 року відкрив касаційне провадження у справі та витребував цивільну справу з Києво-Святошинського районного суду Київської області.

У квітні 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 05 червня 2015 року між сторонами у справі зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 05 червня 2015 року.

ОСОБА_1 08 квітня 2019 року звернулася до Дарницького районного суду міста Києва з позовною заявою про розірвання шлюбу з ОСОБА_2 , в якій вказала, що її чоловік пішов з сім`ї, проживає окремо.

Від шлюбу подружжя спільних дітей не має.

Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 жовтня 2019 року шлюб розірвано.

Між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 25 грудня 2018 року укладено договір найму (оренди) нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_2 , терміном дії з 25 грудня 2018 року до 25 червня 2019 року. Сторони указаного договору підписали акт прийому-передачі приміщення відповідно до договору оренди від 25 грудня 2018 року. З додатку № 3 до договору найму (оренди) нерухомого майна вбачається, що відповідач вносив оплату за оренду вказаної квартири з 25 грудня 2018 року до 30 серпня 2019 року.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Петрівський квартал 2» та ОСОБА_2 19 січня 2019 року уклали договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 . Предметом цього договору є майнові права на квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до довідки Акціонерного товариства «Укрсиббанк» рахунки клієнта ОСОБА_2 закриті 19 червня 2018 року.

Згідно з довідкою Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» станом на 21 червня 2021 року на рахунку клієнта ОСОБА_2 , який відкрито 29 січня 2014 року, залишок становить 0 грн.

Відповідно до довідки Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» картка для виплат та картка універсальна «Голд», видані на ім`я клієнта ОСОБА_2 , закриті 14 грудня 2017 року та 28 серпня 2017 року відповідно.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, враховуючи таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (абзац 1 частини другої статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України)).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин (частина шоста статті 57 СК України).

У статті 60 СК України зазначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 537/541/23 викладено висновок про те, що «конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (частини перша-третя статті 61 СК України).

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України) .

Відповідно до статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Згідно із частиною першою статті 69 СК України, дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (стаття 70 СК України).

Спільна сумісна власність - це власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статті 372 ЦК України.

Верховний Суд у постанові від 11 квітня 2024 року у справі № 573/1896/18 вказував, що «судам, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна».

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна (постанова Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 537/541/23).

У постанові Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 509/2428/19 викладено висновок про те, що «застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття)».

Верховний Суд у постанові від 17 квітня 2024 року у справі № 638/2341/20 вказував, що «критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя».

При вирішенні питання про правовий режим майна подружжя з`ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.

Суди встановили, що сторони у справі фактично припинили ведення спільного господарства та спільне проживання як подружжя з грудня 2018 року.

З січня 2017 року до січня 2019 року позивач не працювала та, відповідно, не отримувала доходу, що відповідає записам її трудової книжки та відомостям про суми виплачених доходів та утриманих податків.

Станом на час припинення ведення спільного господарства та спільного проживання подружжя, а також станом на час розгляду справи рахунки відповідача закриті, грошові кошти відсутні.

Майнові права на спірну у цій справі квартиру відповідач набув 19 січня 2019 року.

Відповідно до частини другої статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Частиною другою статті 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухвалені судового рішення.

Висновок суду першої інстанції у цій справі, з яким погодився й апеляційний суд, що майнові права на квартиру, які відповідач набув 19 січня 2019 року, не відносяться до спільного майна подружжя, є обґрунтованим, відповідає встановленим обставинам щодо часу фактичного припинення ведення спільного господарства та спільного подружнього проживання сторін з грудня 2018 року.

З огляду на встановлені обставини, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , оскільки заявлені у справі вимоги не доведені належними та допустимими доказами. Водночас відповідач спростував презумпцію спільної сумісної власності на набуті ним майнові права на квартиру.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що судине врахували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, від 12 травня 2022 року у справі № 126/1737/20, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

У справі № 339/116/16-ц Верховний Суд погодився з висновками судів, які, зокрема, визнали спільним майном подружжя нежитлову будівлю, допоміжну будівлю, земельну ділянку, автомобіль та грошовий вклад; поділили майно подружжя, визнали за сторонами за кожним право власності на відповідну частку спірного майна; стягнули компенсацію вартості автомобіля та частину грошового вкладу. У постанові від 11 квітня 2019 року суд касаційної інстанції вказував, що за встановлених обставин суди дійшли правильного та обґрунтованого висновку, що спірне нерухоме майно придбане подружжям під час перебування у шлюбі та за спільні кошти, а тому воно підлягає поділу між ними в рівних частинах; належних і допустимих доказів на спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, відповідачем не надано. У зазначеній справі суди дали належну оцінку усім доводам і доказам відповідача (чоловіка), на які він посилався, спростовуючи презумпцію спільності майна та, з урахуванням встановлених обставин і доказів, які підтверджують спільність набутого під час шлюбу майна, недоведення факту придбання цього майна за особисті кошти, в тому числі проведення за власні кошти реконструкції нежитлового приміщення, яке істотно збільшилось у площі і вартості, прийняте в експлуатацію і зареєстроване за ним під час перебування у шлюбі.

Постановою Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 126/1737/20 залишено без змін постанову апеляційного суду, якою у порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнано за позивачем право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями, 1/2 частку нежитлової будівлі сушильного цеху лікарської сировини та складу. Касаційний суд вказував, що, встановивши, що спірне майно набуте сторонами в період шлюбу, презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя відповідач належними доказами не спростував, адже сам по собі рух коштів по рахунку підприємства не свідчить про придбання відповідачем цього майна за особисті кошти, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову; визначальним у вирішенні питання про початок перебігу позовної давності є день, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Водночас у цій справі відповідач спростував належними та допустимими доказами презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, а суди вказаним доказам надали належну правову оцінку.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду у справах № 339/116/16-ц, № 126/1737/20, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи, висновки судів не є суперечливими.

Помилковими є доводи касаційної скарги, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, оскільки оскаржувані судові рішення ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Доводи касаційної скарги, що в заяві про розірвання шлюбу позивач не вказувала чітко, з якого саме часу вони не проживають разом з відповідачем, спростовуються встановленими у справі обставинами, зокрема судовим рішенням про розірвання шлюбу між сторонами, відповідно до якого позивач з відповідачем проживають окремо, відповідач пішов із сім`ї, спільних дітей немає.

Доводи касаційної скарги у сукупності зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо неналежної, на думку ОСОБА_1 , оцінки наданих нею доказів на підтвердження придбання майнових прав на квартиру за спільні кошти та наявності коштів на рахунках. Разом з тим, суди у сукупності надали належну правову оцінку наданим сторонами доказам: договору купівлі-продажу майнових прав, фотокопіям платіжних карток, довідкам про закриття рахунків, доводам щодо сплати відповідачем коштів, та дійшли обґрунтованого висновку, що підтверджуються обставини, на які посилався в запереченнях на позов відповідач, щодо укладення договору купівлі-продажу майнових прав не за спільні кошти подружжя. Крім того, суди надали оцінку доводам та встановили, що вказані у позовній заяві банківські рахунки у Акціонерному товаристві комерційний банк «ПриватБанк» були закриті задовго до припинення сторонами шлюбних відносин, а щодо рахунків, відкритих у інших банківських установах, належних доказів позивач не надала.

Інші доводи касаційної скарги є подібними доводам, що були викладені позивачем в апеляційній скарзі, та є такими, що зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Гусаченко Ігор Анатолійович, залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 травня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді І. М. Фаловська

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк