ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2024 року

м. Київ

справа № 487/3703/22

провадження № 61-8776св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

позивач - заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 листопада 2022 року у складі судді Карташевої Т. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 01 травня 2023 року у складі колегії суддів: Самчишиної М. В., Коломієць В. В., Серебрякової Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заяви

У листопаді 2022 року заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, знесення житлового будинку.

Одночасно з пред`явленням позову прокурор подав до суду заяву про забезпечення позову.

Заява обґрунтована тим, що ОСОБА_1 , будучи власником житлового будинку, може в будь-який час розпорядитись спірним майном на користь третіх осіб, вчинити інші дії щодо реконструкції зі збільшення площі забудови, що в подальшому може призвести до неможливості реального виконання судових рішень та захисту інтересів Миколаївської міської ради, а тому є необхідність у вжитті заходів забезпечення позову.

Підставами пред`явлення позову є порушення відповідачем вимог законодавства щодо будівництва житлового будинку на земельній ділянці прибережної захисної смуги Бузького лиману площею 0,0997 га з кадастровим номером 4810136300:12:001:0005 за адресою: АДРЕСА_1 .

Так, спірний будинок відповідач ОСОБА_1 побудувала на земельній ділянці, на якій згідно з частинами першою-другою статті 61 ЗК України, статтею 90 ВК України заборонено будівництво такого об`єкту, що вже встановлено рішеннями судів у справі № 487/10128/14-ц. Крім того, ОСОБА_1 25 лютого 2013 року розпочала будівництво об`єкту на ділянці з кадастром номером 4810136300:12:001:0005, 27 листопада 2014 року ввівши його в експлуатацію та 30 травня 2015 року здійснила державну реєстрацію права власності на житловий будинок. При цьому, будучи відповідачем у справі № 487/10128/14, провадження у якій відкрито 16 жовтня 2014 року ОСОБА_1 достеменно знала про існування спору з приводу неможливості перебування у приватній власності земельної ділянки з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку і про заборону будівництва житлових будинків на спірній місцевості.

Просив суд:

накласти арешт на житловий будинок (літера А-2) з підпірною стіною (№1), загальною площею 367,8 кв. м, житловою - 175 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , а також заборонити органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо нього;

заборонити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) укладати договори, вчиняти інші правочини, здійснювати будь-які дії щодо відчуження та передачі житлового будинку (літера А-2) з підпірною стіною (№ 1 ), загальною площею 367,8 кв. м, житловою - 175 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 ;

заборонити Управлінню державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради (вул. Адміральська, 20 м. Миколаїв 54001, ідентифікаційний код юридичної особи 41256954) та іншим органам державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва та введення в експлуатацію об`єктів нерухомості по АДРЕСА_1 ;

заборонити виконавчому комітету Миколаївської міської ради (вул. Адміральська, 20 м. Миколаїв 54001, ідентифікаційний код юридичної особи 04056612) змінювати адресу нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 листопада 2022 року, залишеною без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 01 травня 2023 року,заяву задоволено.

Накладено арешт на житловий будинок (літера А-2) з підпірною стіною (№1), загальною площею 367,8 кв. м, житловою - 175 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , а також заборонено органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо нього.

Заборонено ОСОБА_1 укладати договори, вчиняти інші правочини, здійснювати будь-які дії щодо відчуження та передачі житлового будинку (літера А-2) з підпірною стіною (№ 1 ), загальною площею 367,8 кв. м, житловою - 175 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

Заборонено Управлінню державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради та іншим органам державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва та введення в експлуатацію об`єктів нерухомості по АДРЕСА_1 .

Заборонено виконавчому комітету Миколаївської міської ради змінювати адресу нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 .

Судові рішення мотивовано тим, що між сторонами існує спір з приводу правомірності користування земельною ділянкою, а також законності оформлення права власності на житловий будинок на цій земельній ділянці, наявні обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття заходів забезпечення позову можуть виникнути істотні перешкоди як для виконання судового рішення, так і ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Аргументи учасників справи

У червні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу,в якій просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд проігнорував аргументи відповідача, не надав відповідь на перший аргумент щодо порушення районним судом пункту 5 частини першої статті 151, пункту 10 статті 153 ЦПК України, не повідомив мотиви неврахування висновку Верховного Суду при застосуванні статті 150 ЦПК України, хоча відповідач просив застосувати конкретний висновок, не надав прямих відповідей на міркування відповідача про те, що держава не є учасником приватно-правових відносин щодо користування та розпорядження земельною ділянкою, і рішення, яке просить прийняти прокурор, не може поновити право «користування та розпорядження» сторони спору.

Відповідач стверджував, що між сторонами відсутній спір, оскільки держава: не є носієм «права користування та розпорядження» земельною ділянкою, яке просить захистити; не є учасником спірних приватно-правових відносин, які потенційно існують між ОСОБА_1 та територіальною громадою, яка не зверталась до суду із позовом в порядку, визначеному законом через належного представника (стаття 172 ЦК, статті 18-1, стаття 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в України»); не є жертвою порушення (потерпілою) «права користування та розпорядження» з огляду на обставини, які зазначені вище.

Оскільки процесуальний закон не передбачає альтернативної поведінки, суд першої інстанції зобов`язаний був постановити ухвалу про повернення заяви на підставі частини десятої статті 153 ЦПК, оскільки вона не відповідала чіткій вимозі пункту 5 частини першої статті 151 ЦПК, а саме не містила «ціну позову, про забезпечення якого просить заявник».

Суд першої інстанції протиправно наклав арешт на житловий будинок в забезпечення немайнового позову, а тому застосував пункт 1 частини першої статті 150 ЦПК без врахування висновку Верховного Суду, викладеного в пункті 8.16 постанови Верховного Суду від 26 листопада 2020 року у справі № 911/949/20. Апеляційний суд указане не виправив.

Оскільки між державою та ОСОБА_1 відсутній приватно-правовий спір щодо користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, вжиття заходів забезпечення за позовом держави до ОСОБА_1 є протиправною та, серед іншого, порушує вимогу співмірності (частина третя статті 150 ЦПК). За таких умов ухвала про забезпечення позову, якою держава втрутилась у право на мирне володіння майном (стаття 1 Протоколу 1), є протиправною.

У серпні 2023 року прокурор Миколаївської обласної прокуратури С. Волкожа подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Зазначає, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно встановив ефективні заходи забезпечення позову у цій справі, які є необхідними та співмірними із заявленими вимогами та забезпечать поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача в разі задоволення позову.

Суди виконали обов`язок щодо обґрунтованості судового рішення, який передбачений статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, надано оцінку усім доводам учасників процесу.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають та зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 28 червня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2023 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 754/5683/22 (провадження № 14-28цс23).

Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2024 року поновлено касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що предметом позову у справі є усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, знесення житлового будинку.

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, номер інформаційної довідки 315419500 від 17 листопада 2022 року, земельна ділянка з кадастровим номером 4810136300:12:001:0005 за адресою: АДРЕСА_1 , належить Миколаївській міській раді на праві комунальної власності.

09 червня 2016 року Заводським районним судовим м. Миколаєва ухвалено рішення у справі № 487/10128/14-ц, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року, відповідно до якого позов Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері задоволено; визнано незаконними та скасовано пункти 48, 48.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року, якими затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 997 кв. м, нормативною грошовою оцінкою 206 177,42 грн, за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект», з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 ; визнано недійсним державний акт на право власності на землю серії ЯИ № 140146 від 28 жовтня 2009 року, виданий ОСОБА_3 та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 01 грудня 2009 року за № 0109497021001; зобов`язано ОСОБА_1 повернути у комунальну власність земельну ділянку площею 997 кв. м по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4810136300:12:001:0005.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2019 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2016 року й ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року змінено у мотивувальних частинах, викладено їх в редакції цієї постанови. В інших частинах судові рішення залишено без змін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частинами першою та другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

У статті 150 ЦПК України встановлені види забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб, забороною вчиняти певні дії, забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання;

Заява про забезпечення позову подається в письмовій формі, підписується заявником і повинна містити, зокрема предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову, захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності,ціну позову, про забезпечення якого просить заявник. У заяві можуть бути зазначені кілька заходів забезпечення позову, що мають бути вжиті судом, із обґрунтуванням доцільності вжиття кожного з цих заходів, (пункти 3-5 частини першої, частина п`ята статті 151 ЦПК України).

Суд, встановивши, що заяву про забезпечення позову подано без додержання вимог статті 151 цього Кодексу, а також у разі подання заяви особою, яка відповідно до частини шостої статті 14 цього Кодексу зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу (частина десята статті 153 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК України види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

При вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності заявлених вимог щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу. Суд повинні враховувати інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів.

Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.

Співмірність передбачає врахування судом співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі

№ 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17 (провадження № 14-88цс20) зазначено, що «умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача. Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання. Конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.[…] Цей спір стосується, зокрема, майнових прав на ј частину будинку. Апеляційний суд встановив, що відповідачка під час розгляду справи зареєструвала право власності на будинок. Тому через ризик його відчуження на користь третіх осіб невжиття заходів забезпечення позову у вигляді арешту ј частини будинку може істотно ускладнити ефективний захист прав позивача у випадку задоволення його позову. Те, що відповідачка проживає у будинку впродовж десяти років і після державної реєстрації її права власності на нього ще не вчинила дії, що могли би підтвердити намір відчужити будинок, зокрема, не зверталася до ріелторів і не розміщувала оголошення про продаж, не спростовують висновки апеляційного суду про наявність у відповідачки як в одноособового власника можливості вільно розпорядитись будинком, якщо не вжити заходи забезпечення позову. Крім того, той вид забезпечення позову, який застосував апеляційний суд, є домірним заявленим позовним вимогам. Немає підстав вважати, що застосування такого заходу призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідачки, оскільки будинок залишається в її володінні та користуванні, а можливість розпоряджатися обмежується на певний час лише щодо частини, якої стосується спір».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі

№ 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) зазначено, що «під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2024 рокуу справі № 754/5683/22 (провадження № 14-28цс23) зазначено, що:

«38. Велика Палата Верховного Суду підтверджує сформульовані нею у справах № 914/1570/20, № 381/4019/18 висновки та додатково зазначає таке.

40. Після набрання чинності Законом № 2147-VIII частини першу, другу статті 149 ЦПК України викладено в такій редакції: «Суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 ЦПК України заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом».

41. Тобто з 15 грудня 2017 року законодавець серед передумов забезпечення позову визначає можливий вплив невжиття заходів забезпечення позову не тільки на виконання рішення суду, а й на можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

42. Тлумачення наведених норм процесуального права дає підстави для висновку, що можливість забезпечення судом позову не пов`язується з тим, чи підлягає рішення суду, ухвалене по суті спору, примусовому виконанню.

43. Цивільний процесуальний закон не забороняє вживати заходи забезпечення позову у справі, рішення у якій не підлягає примусовому виконанню, якщо забезпечення позову сприятиме ефективному захисту порушених прав позивача. І навпаки, якщо рішення у справі підлягатиме примусовому виконанню, вжиття заходів забезпечення позову, зокрема накладення арешту на майно, не завжди може бути необхідним та співмірним із пред`явленими вимогами позову і відповідати характеру порушеного права позивача.

45. Жодних обмежень щодо застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно (грошові кошти), лише у сфері майнових спорів або заборони його застосування при вирішенні немайнового спору цивільне процесуальне законодавство не містить.

46. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.

47. Ключовим є встановлення судом: 1) наявності спору між сторонами; 2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду; 3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами та 4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами.

48. Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.

54. Та обставина, що можливе рішення суду про задоволення позову в цій справі не підлягає примусовому виконанню, а може бути виконано шляхом його пред`явлення до державного реєстратора, як уже зазначалося вище, не свідчить про неможливість застосування такого виду забезпечення позову, як накладення арешту на майно, яке є предметом оспорюваного договору, якщо невжиття заходів забезпечення позову негативно впливатиме на можливість позивача ефективно захистити (поновити) свої порушені права.

55. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що можливе подальше відчуження відповідачкою спірної квартири об`єктивно перешкоджатиме ефективному захисту порушених прав позивача з огляду на те, що оспорюваний у цій справі правочин не буде підставою для наступної зміни власника квартири, а тому визнання його недійсним не відновлюватиме порушене право позивача та спонукатиме останнього до ініціювання нових судових спорів.

57. Апеляційний суд обґрунтовано прийняв до уваги, що без вжиття заходів забезпечення позову відповідачка має можливість безперешкодно відчужити спірне нерухоме майно. Водночас відсутні підстави вважати, що застосування такого заходу забезпечення позову призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідачки, оскільки квартира залишається в її володінні та користуванні.

63. У справі № 910/8298/21 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду з посиланням на правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 серпня 2018 року у справі № 910/1040/18, зазначив: «У випадку звернення особи до суду з позовними вимогами немайнового характеру, судове рішення у разі задоволення яких не вимагатиме примусового виконання, то в такому випадку має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду. Водночас у таких немайнових спорах має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного судового провадження за його позовом без нових звернень до суду».

64. З урахуванням наведених Великою Палатою Верховного Суду мотивів цієї постанови підстав для відступу від висновків, що містяться у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та на які послався Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду при передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, немає».

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.

Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).

Встановивши, що з наданих позивачем доказів вбачається наявність спору між сторонами щодо правомірності користування земельною ділянкою водного фонду, законності оформлення права власності на житловий будинок на цій земельній ділянці, відсутність обтяжень спірної нерухомості не перешкоджатиме подальшій зміні речових прав на нерухоме майно, що може стати дійсною перешкодою у ефективному захисті та поновленні прав позивача, якщо факт їх порушення буде встановлений судом при вирішенні спору, суди зробили обґрунтований висновок про наявність передбачених законом підстав для задоволення заяви про забезпечення позову шляхом накладення арешту на житловий будинок.

За обставин цієї справи такий захід забезпечення позову є співмірним із заявленими позивачем вимогами, які спрямовані на збереження існуючого становища у спірних правовідносинах до завершення розгляду справи. Водночас відсутні підстави вважати, що застосування такого заходу забезпечення позову призведе до невиправданого обмеження прав відповідача, оскільки будинок залишається в її володінні та користуванні.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що суд протиправно наклав арешт на житловий будинок в забезпечення немайнового позову, без врахування висновку Верховного Суду, викладеного в пункті 8.16 постанови Верховного Суду від 26 листопада 2020 року у справі № 911/949/20, оскільки механізми забезпечення єдності судової практики полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів вказує на те, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 130/1001/17, від 18 січня 2021 року у справі № Б-23/75-02, від 29 вересня 2021 року у справі № 166/1222/20 (провадження № 61-9003св21)).

Разом з тим, колегія суддів зауважує, що арешт майна, як спосіб забезпечення позову, передбачає накладання заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження до визначення подальшої долі цього майна (див. постанову Верховного Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2024 року у справі № 504/3408/22 (провадження № 61-18041св23)).

У постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 червня 2022 року у cправі № 908/2382/21 вказано, що «за своєю суттю арешт майна - це тимчасовий захід, який має наслідком накладання заборони на право розпоряджатися майном з метою його збереження. При вжитті такого заходу власник майна не обмежується у правах володіння та користування своїм майном, та не позбавляється їх. Отже накладення арешту на майно не завдасть шкоди та збитків відповідачу, не позбавить його конституційних прав на володіння та користування вказаним нерухомим майном, здійснення господарської діяльності, отримання доходів, сплату податків тощо, а лише тимчасово обмежить право відповідача реалізувати вказане майно третім особам».

Арешт віднесений до видів обтяжень речових прав на нерухоме майно, об`єктів незавершеного будівництва, майбутніх об`єктів нерухомості (пункт 4 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Отже, арешт, як заборона на право розпоряджатися майном, включає і обмеження на розпорядження таким майном. Тому при накладенні арешту на майно вжиття додаткових заходів забезпечення, направлених на обмеження розпорядження таким майном, не є необхідним.

За таких обставин, враховуючи предмет спору у цій справі, не є необхідним і співмірним додатково забороняти: органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо нього; ОСОБА_1 - укладати договори, вчиняти інші правочини, здійснювати будь-які дії щодо відчуження та передачі житлового будинку; Управлінню державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради та іншим органам державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду - здійснювати реєстрацію дозвільних документів щодо будівництва та введення в експлуатацію об`єктів нерухомості за цією адресою; виконавчому комітету Миколаївської міської ради - змінювати адресу спірного нерухомого майна.

Суди задовольнили заяву прокурора в цій частині, проте не врахували, що при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування та доцільності вжиття кожного з таких заходів. Однак заява про забезпечення позову в цій частині не містить належного обґрунтування співмірності таких заходів із заявленими прокурором вимогами про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, знесення житлового будинку.

Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги, що держава не є учасником приватно-правових відносин щодо користування та розпорядження спірною земельною ділянкою, які потенційно існують між ОСОБА_1 та територіальною громадою.

У пунктах 36 - 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19) зазначено, що:

«суди встановили, що земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади с. Коблеве. Суд апеляційної інстанції у постанові звернув увагу на таке: Прокурор, звертаючись з позовом, зазначив про те, що первинним суб`єктом місцевого самоврядування та суб`єктом права комунальної власності є територіальна громада. З огляду на те, що порушення інтересів територіальної громади відбулося внаслідок прийняття органом місцевого самоврядування, який є одним зі співвідповідачів, незаконних рішень, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах частини Українського народу - членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки. Прокурор наголошував на особливому режимі прибережних захисних смуг, їх значенні у формуванні водно-екологічного правопорядку та забезпеченні екологічної безпеки населення України; указав на необхідність захисту як інтересів територіальної громади, позбавленої права власності на земельну ділянку, так і публічного, суспільного інтересу як інтересу державного. Велика Палата Верховного Суду погоджується з такими аргументами прокурора та вважає необґрунтованим довід касаційної скарги про те, що прокурор не може представляти інтереси територіальної громади, бо вони не є державними. Конституція України та Закон України «Про прокуратуру» надають прокурору повноваження з представництва не тільки загальнодержавних інтересів, але й локальних інтересів держави. Більше того, у збереженні прибережних захисних смуг виражаються загальнодержавні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України)».

Схожі висновки щодо представництва прокурором інтересів держави в особі органів місцевого самоврядування (територіальної громади) наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 (провадження № 12-72гс19, пунктах 6.41.-6.43.), від 20 липня 2022 року в справі № 910/5201/19 (провадження № 12-37гс21, пункти 93-95).

Необґрунтованим є доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції зобов`язаний був постановити ухвалу про повернення заяви на підставі частини десятої статті 153 ЦПК України, яка не відповідала вимозі пункту 5 частини першої статті 151 ЦПК України, а саме не містила «ціну позову, про забезпечення якого просить заявник», оскільки предметом спору у цій справі є немайновий позов про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду.

З урахуванням викладеного та зважаючи на те, що апеляційний суд не врахував або не здійснив відхилення доречних доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Колеснікова В. В., оскаржені судові рішення у зазначеній частині підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні заяви прокурора в цій частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 754/5683/22 (провадження № 14-28цс23), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині забезпечення позову шляхом накладення арешту на житловий будинок залишити без змін, а в іншій частині - скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні заяви прокурора в цій частині.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 412, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 листопада 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 01 травня 2023 року в частині вжиття заходів забезпечення позову заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду шляхом накладення арешту на житловий будинок залишити без змін.

В іншій частині ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 листопада 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 01 травня 2023 рокускасувати та в задоволенні заяви заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. Ю. Тітов