ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2024 р.Справа № 480/148/24Другий апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,

Суддів: Спаскіна О.А. , Любчич Л.В. ,

за участю секретаря судового засідання Труфанової К.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Сумській області на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 03.04.2024 р. (ухвалене суддею Шаповал М.М., повний текст якого складено 08.04.2024 р.) по справі № 480/148/24

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Стелліум-Ш»

до Головного управління ДПС у Сумській області

про визнання протиправним та скасування рішень,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Стелліум-Ш» (в подальшому ТОВ «Стелліум-Ш») звернулося до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Сумській області, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Сумській області від 18.12.2023 р. № 843118280703, яким нараховано штрафні (фінансові санкції) в розмірі 11151,6 грн. та податкове повідомлення-рішення від 18.12.2023 р. № 843418280703, яким встановлено суму завищення позивачем від`ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного (звітного) періоду в розмірі 932607 грн.

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 03.04.2024 р. позов задоволено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 22.09.2023 р. та прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а саме,Податкового кодексу України,Кодексу адміністративного судочинства Українита на не відповідність висновків суду обставинам справи.

Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно дост. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судовим розглядом встановлено, що ТОВ "Стелліум-Ш" є юридичною особою, зареєстрованою в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 03.04.2014 р., № запису: 16331020000001336, обліковується в Реєстрі платників ПДВ за індивідуальним податковим номером 391614618227, є платником єдиного податку 4 групи.

Основним видом діяльності позивача є діяльність з кодом КВЕД 01.11 "Вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур". Інші види діяльності: 01.43 Розведення коней та інших тварин родини конячих; 01.20 Змішане сільське господарство; 46.21 Оптова торгівля зерном, необробленим тютюном, насінням і кормами для тварин; 77.39 Надання в оренду інших машин, устаткування та товарів; 93.19 Інша діяльність у сфері спорту; 46.90 Неспеціалізована оптова торгівля; 68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна; 49.41 Вантажний автомобільний транспорт, 01.46 Розведення свиней; 01.49 Розведення інших тварин; 10.11 Виробництво м`яса. Підприємство орендує 1397 земельних ділянок.

Фахівцями контролюючого органу проведено перевірку дотримання позивачем податкового законодавства при декларуванні в Декларації з ПДВ за серпень 2022 року від`ємного значення з ПДВ, у тому числі заявленого до відшкодування з бюджету за результатами якого складено акт № 7073/18-28-07-03-07/39161460/305 від 16.11.2023 р., висновками якого встановлено порушення платником податку вимог: п.185.1 ст. 185, п.187.1 ст.187, п.188.1 ст. 188, абзац "г" п.198.5 ст.198, п.200.1, абзацу "б" п.200.4 ст. 200 Податкового кодексу України, оскільки ним: завищено заявлену суму бюджетного відшкодування ПДВ на розрахунковий рахунок по декларації за серпень 2023 року на загальну суму ПДВ 111516 грн.; завищено суму від`ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного періоду, на 932607 грн.

Судовим розглядом встановлено, що під час перевірки контролюючим органом встановлено заниження суми податкового зобов`язання, яке відбулось у зв`язку з не нарахуванням ТОВ "Стелліум-Ш" всупереч пп. 14.1.36, пп. 14.1.202 п.14.1 ст.14, п.185.1 ст.185, п.187.1 ст.187п.188.1 ст. 188, абзац "г" п.198.5 ст. 198 ПК Україниподаткових зобов`язань по операціях зі списання добрив, гербицидів, посадочного матеріалу, палива, послуг елеватора (сушіння продукції) на суму ПДВ 1 044 122,98 грн, що використані не у господарській діяльності.

Частина із вказаної суми була заявлена позивачем до бюджетного відшкодування (111 516 грн), інша частина віднесена до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду (932607 грн).

Відповідно, позивачем: завищено заявлену суму бюджетного відшкодування ПДВ на розрахунковий рахунок по декларації за серпень 2023 року на загальну суму ПДВ 111516 грн; завищено суму від`ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного періоду на 93607 грн.

За результатами перевірки встановлено, що ТОВ "Стелліум-Ш" згідно наданих первинних документів здійснював посів сільськогосподарської продукції (ріпака озимого, овса, пшениці озимої, гречки, кукурудзи, соняшника) на землі, яка має інше призначення, а саме - сіножаті та пасовища.

Згідно із відомостями податкової декларації платника єдиного податку четвертої групи за 2023 рік від 14.02.2023 р. № 9023812424 ТОВ "Стелліум-Ш" має у володінні: ріллі - 1920,5770 га, сіножатей - 588,5293 га, пасовищ - 221,4026 га.

Відповідно до статистичної звітності ТОВ "Стелліум-Ш" за формою 4-СГ "Звіт про посівні площі сільськогосподарських культур" під урожай 2023 року встановлено, що платник має всього у користуванні сільськогосподарських угідь 2730,51 га, в т.ч. ріллі -1920,58 га.

Згідно із даних статистичної звітності за формою 4-СГ позивачем засіяно площу землі у кількості 2347 га, а саме: пшениця озима - 819,0 га, кукурудза - 140,0 га, овес - 101,0 га, гречка - 194,0 га, ріпак озимий - 673,0 га, соняшник - 420,0 га.

Таким чином, в ході перевірки документально не підтверджено правомірність використання позивачем земельних угідь з метою посіву сільськогосподарських культуру кількості 426,42 га (2347га -1920,58 га).

У відсотковому відношенні земельна ділянка у розмірі 426,42 га від загальної засіяної площі становить 18,17% (426,42 га/2347 га* 100%).

На підставі висновків вищевказаного акту перевірки 18.12.2023 р. відповідачем прийняті податкові повідомлення-рішення № 843118280703, яким позивачу нараховано штрафні (фінансові санкції) в розмірі 11151,60 грн. та № 843418280703, яким встановлено суму завищення ТОВ "Стелліум-Ш" від`ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного (звітного) періоду в розмірі 932607 грн.

Не погоджуючись із вищевказаними податковими повідомленнями-рішеннями відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення необґрунтовані, у зв`язку з чим підлягають скасуванню.

Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до ч. 2ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.

Згідно п. «а» ч. 1ст. 19 Земельного кодексу України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема, землі сільськогосподарського призначення.

Відповідно до ст. 22 Земельного кодексу України, землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. До земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі під об`єктами виробництва біометану, які є складовими комплексів з виробництва, переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Згідно із ст. 1 Закону України «Про оренду землі», оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Об`єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності (ст. 3 Закону України «Про оренду землі»).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про оренду землі», орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи.

Згідно із ст. 21 Податкового кодексу України, посадові та службові особи контролюючих органів зобов`язані: дотримуватисяКонституції Українита діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами.

Чинним законодавством не передбачено, що контролюючий орган здійснює контроль за цільовим використанням земель та не містить імперативної норми, яка зобов`язує платника податку - сільгоспвиробника, збільшувати зобов`язання з ПДВ на суму витрат, понесених на обробку земель, використаних не за призначенням.

Використання земельної ділянки не за цільовим призначенням може призвести до розірвання договору оренди земельних ділянок, застосування штрафу до посадових осіб, відшкодування збитків, завданих власнику земельної ділянки внаслідок її використання не за цільовим призначенням.

Відповідно до п.п "г" п.198.5 ст. 198 Податкового кодексу України (в подальшому ПК України), платник податку зобов`язаний нарахувати податкові зобов`язання виходячи з бази оподаткування, визначеної відповідно до пункту189.1 статті 189цьогоКодексу, та скласти не пізніше останнього дня звітного (податкового) періоду і зареєструвати в Єдиному реєстрі податкових накладних в терміни, встановлені цим Кодексом для такої реєстрації, зведену податкову накладну за товарами/послугами, необоротними активами, придбаними/виготовленими з податком на додану вартість (для товарів/послуг, необоротних активів, придбаних або виготовлених до 1 липня 2015 року, - у разі якщо під час такого придбання або виготовлення суми податку були включені до складу податкового кредиту), у разі якщо такі товари/послуги, необоротні активи призначаються для їх використання або починають використовуватися в операціях, що не є господарською діяльністю платника податку (крім випадків, передбачених пунктом189.9 статті 189цьогоКодексу).

Суд апеляційної інстанції зазначає, що вказана норма не містить поняття "використання земельної ділянки не за призначенням", а стосується використання матеріальних активів в операціях що не є господарською діяльністю. Тобто, якщо підприємство використовує придбані товари в операціях, що не є господарською діяльністю, воно повинно нарахувати собі податкові зобов`язання з ПДВ, у відповідності до п.п. "г" п.198.5 ст. 198 ПК України.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що застосування податковим органом до позивача п.п. "г" п.198.5 ст. 198 ПК Україниє помилковим, оскільки аналіз наведеної вище норми закону свідчить, що обов`язок платника податку нарахувати податкові зобов`язання ставиться в залежність від такої умови, як використання в операціях, що не є господарською діяльністю платника (безоплатна передача, втрати, псування тощо).

Відповідно дост. 14 ПК Українигосподарська діяльність - діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами; розумна економічна причина (ділова мета) - причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності.

Мета отримання доходу, як кваліфікуюча ознака господарської діяльності, кореспондує з вимогою щодо наявності розумної економічної причини (ділової мети) під час здійснення господарської діяльності. Оскільки господарська діяльність складається із сукупності господарських операцій платника податку (які є формою здійснення господарської діяльності), то розумна економічна причина має бути наявною в кожній господарській операції. Лише в такому разі та чи інша операція може вважатися вчиненою в межах господарської діяльності платника податків. І лише за таких умов платник податків має право на врахування у податковому обліку наслідків відповідних господарських операцій.

Тобто, зміст поняття розумної економічної причини (ділової мети) передбачає обов`язкову спрямованість будь-якої операції платника податків на отримання позитивного економічного ефекту. Із загального розуміння характеру економічної діяльності можна дійти висновку, що економічний ефект - це приріст (збереження) активів платника податків та/або їх вартості, а так само створення умов для такого приросту (збереження) в майбутньому.

Таким чином, з визначеного уПодатковому кодексі Українипоняття ділової мети випливає обов`язкова наявність наміру платника податків отримати відповідний економічний ефект, тобто господарська операція (за умови досягнення поставлених завдань) має передбачати можливість приросту або збереження активів чи їх вартості.

Якщо ж та чи інша операція не зумовлена розумними економічними причинами (позбавлена ділової мети), то такі операції не є вчиненими в межах господарської діяльності, а відтак, їх наслідки не можуть бути відображені в податковому обліку.

Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постанові Верховного Суду від 28.05.2020 р. у справі № 826/2179/15.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що основним видом діяльності позивача є діяльність з кодом КВЕД 01.11 "Вирощування зернових культур (крім рису), бобових культур і насіння олійних культур", тобто, витрати на обробку земель (пасовища, сіножаті), що знаходяться в оренді підприємства, здійсненні товариством в межах виду своєї основної діяльності, що є прямою статутною господарською діяльністю як платника податку.

Згідно із звітом про посівні площі с/г культур" за формою 4-СГ, підприємством зазначено загальну площу землі яка була засіяна (2 347 га), тобто документально підтверджено напрямок використання витрат.

Крім того, контролюючим органом під час перевірки встановлено, що підприємство здійснює свою господарську діяльність на земельних ділянках.

Таким чином, витрати понесенні ТОВ "Стелліум-Ш" на придбання майна та отримання послуг, не тільки мали направленість на отримання доходу від господарської діяльності, а призвели до його отримання.

Оскільки товари/послуги використовуватися в господарській діяльність платника податку, то відсутні підстави для застосування п.п. "г" п.198.5 ст. 198 ПК України.

Крім того, відповідачем ні під час розгляду справи у суді першої інстанції, ні під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції не надано доказів в яких саме операціях, що не є господарською діяльністю підприємства, використано придбані позивачем товари та послуги.

Із врахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення необґрунтовані, у зв`язку з чим підлягають скасуванню.

Згідно із ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Щодо стягнення на користь позивача витрат на правову допомогу, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Згідно із ч. 1ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч. 1 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Згідно із ч. 2 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (п. 1 ч. 3 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до ч. 6 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 7 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Статтею 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", визначено, що інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення; представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Згідно із ч. 3 ст. 4 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Відповідно до п.п. 1, 2, 6 ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", до видів адвокатської діяльності, серед іншого, відносяться: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 р. № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що до правової допомоги належать консультації та роз`яснення з правових питань, складання заяв, скарг та інших документів правового характеру, представництво у судах тощо.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (в подальшому - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі Схід/Захід Альянс Лімітед проти України (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Аналогічні висновки щодо застосування норм матеріального права, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 р. у справі № 826/1216/16 та в постановах Верховного Суду від 17.09.2019 р. у справі № 810/3806/18, від 31.03.2020 р. у справі № 726/549/19, від 16.11.2023 р. у справі № 640/16003/22.

Вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін. При цьому, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як вже було зазначено вище, включає у себе такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони.

Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постанові Верховного Суду від 02.09.2020 р. у справі № 826/4959/16.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Крім того, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.02.2023 р. у справі № 755/2587/17 та Верховного Суду від 26.06.2019 р. у справі № 200/14113/18-а, від 31.03.2020 р. у справі № 726/549/19, від 21.05.2020 р. у справі № 240/3888/19, від 11.02.2021 р. у справі № 520/9115/19, № 640/19536/18 від 03.02.2022 р.

Також, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг з категорією складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем на підтвердження витрат з оплати правової допомоги, понесених ним при розгляді справи у суді першої інстанції, подано копії:

договору від 24.11.2023 р. № 24/11 про надання правової допомоги відповідно до якого зазначено фіксовану суму гонорару за договором складає 20000 грн, рахунок на оплату № 24/11 від 24.11.2023 р., платіжну інструкцію № 1178 від 24.11.2023 р. про отримання коштів від позивача у сумі 20000 грн, ордер про надання правничої допомоги, акт приймання-передачі адвокатських послуг від24.11.2023 р.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Сумській області в розмірі 10000 грн. є обґрунтованими, документально підтвердженими та є співмірними обсягу виконаних робіт та складності справи.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справіРуїс Торіха проти Іспанії(RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційноїінстанціївважає, що ключові аргументи апеляційноїскарги отримали достатню оцінку.

Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Сумського окружного адміністративного суду від 03.04.2024 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 243,308,315, 316,322,325,326,328,329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Сумській області залишити без задоволення.

Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 03.04.2024 р. по справі № 480/148/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя О.В. ПрисяжнюкСудді О.А. Спаскін Л.В. Любчич Повний текст постанови складено 27.06.2024 року