ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2024 року

м. Київ

справа № 554/7669/21

провадження № 61-5805сво23

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Синельникова Є. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

третя особа - Первинна профспілкова організація співробітників Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Октябрського районного суду м. Полтави в складі судді Чуванової А. М. від 27 грудня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду в складі колегії суддів: Одринської Т. В., Абрамова П. С., Панченка О. О. від 16 березня 2023 року,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), третя особа - Первинна профспілкова організація співробітників Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», про скасування наказу та поновлення на роботі.

Позов мотивований тим, що він займав посаду директора Полтавського регіонального управління АТ КБ «ПриватБанк», а також є членом Первинної профспілкової організації співробітників АТ КБ «ПриватБанк». 09 липня 2021 року він прийшов на роботу, але на вході в банк його зустріла охорона, та його повідомили, що є наказ про звільнення. Після розмови з керівником Дирекції з управління регіональною мережею АТ КБ «ПриватБанк» він дізнався, що 08 липня 2021 року його було звільнено з займаної посади в АТ КБ «ПриватБанк» на підставі частини першої статті 40 КЗпП України відповідно до наказу від 11 лютого 2021 року № Е 17.U.0.0/4-6593725. Йому було повідомлено лише номер наказу про звільнення, проте не вручили зазначений наказ.

Зі змісту наказу про зміни в організації праці вбачається, що директорам філій, указаних у цьому наказі, не надали права залишення на роботі на аналогічній посаді, на відміну від інших працівників, яких переведено на інші посади, а саме структура підрозділів не змінюється. Дії відповідача свідчать про штучне створення роботодавцем причин та умов для розірвання трудового договору з власної ініціативи з неугодними працівниками (директорами філій) під виглядом скорочення штату працівників, без ліквідації певних посад або зменшення кількості штатних одиниць за певними посадами.

У порушення вимог частини третьої статті 49-2 КЗпП України відповідач у попередженні про скорочення штату працівників повідомив його про звільнення у зв`язку із скороченням штату працівників та посад, при цьому не запропонував рівнозначні та аналогічні для його кваліфікації і досвіду посади. Саме попередження про скорочення штату не було йому вручено, так як він в цей час перебував на лікарняному, хоча й деякий час знаходився на робочому місці. Відповідач формально надав список вакантних посад по всій Україні, але по жодній з посад не було надано посадової інструкції, які передбачені чинним законодавством та є обов`язковими до кожної з посад. Також АТ КБ «ПриватБанк» не надав доказів того, що ОСОБА_1 відмовився від вакантних посад.

Посади директора Центрального, Північного або Південно-Східного мікрорегіональних управлінь позивачу не були запропоновані. При цьому для того, щоб якось приховати його незаконне звільнення, відповідач вирішив провести конкурс на зазначені посади директорів, в якому він приймав участь, але йому було відмовлено, що також вчинено протиправно. Унаслідок цього він звернувся до суду за захистом своїх прав, у зв`язку з чим рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 16 березня 2021 року у справі № 554/619/21, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 15 червня 2021 року, визнано недійсними результати конкурсу на зайняття вакантної посади керівника Центрального макрорегіонального управління.

Наказ про звільнення був винесений з порушенням статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», а саме Первинною профспілковою організацією співробітників АТ КБ «ПриватБанк» обґрунтовано відмовлено у наданні згоди на його звільнення, що підтверджується листом від 28 травня 2021 року. Крім того, відповідачем не проведено консультацій з професійними спілками про заходи щодо запобігання звільненню чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несправедливих наслідків звільнення.

ОСОБА_1 просив суд:

визнати незаконним та скасувати наказ АТ КБ «ПриватБанк від 08 липня 2021 року № Е 17.U.0.0/4-6593725 про його звільнення;

поновити його на роботі в АТ КБ «ПриватБанк» на посаді директора Полтавського головного регіонального управління АТ КБ «ПриватБанк»;

стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на його користь середній заробіток за увесь час вимушеного прогулу.

Короткий зміст судових рішень

Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 30 вересня 2021 року в задоволенні клопотання представника АТ КБ «ПриватБанк» про передачу справи за підсудністю відмовлено.

Ухвала мотивована тим, що Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантується свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією України, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Отже, фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право на місце проживання передбачене Конституцією України (стаття 33), Загальною декларацією прав людини (стаття 13), Протоколом № 4 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 2 та Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (стаття 12).

Частина перша статті 28 ЦПК України встановлює випадки альтернативної підсудності, згідно з якою позов за вибором позивача може бути пред`явлений в одному і більше судів. Суд не має право обмежувати вибір позивача для розгляду справи у конкретному суді. Справи, що виникають з трудових правовідносин є справами позовного провадження, тому ця категорія справ підлягає розгляду за загальними правилами підсудності, також відповідно до статті 27 ЦПК України такий позов може подаватися за вибором позивача згідно з частиною першою статті 28 ЦПК України.

На підтвердження місця свого проживання позивачем надано договір оренди житлового приміщення від 10 червня 2020 року із зазначенням адреси місця проживання ОСОБА_1 - АДРЕСА_1 . Доводи позивача про його проживання за спірною адресою належним чином не спростовані. Оскільки позов виник із трудових правовідносин, позивач працював у відповідача на посаді директора Полтавського головного регіонального управління АТ КБ «ПриватБанк» та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , суд дійшов висновку, що вимоги ЦПК України щодо визначення підсудності вказаної цивільної справи позивачем були дотримані. Крім того, справа позивача до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсними результатів конкурсу на посаду керівника мікрорегіонального управління АТ КБ «ПриватБанк» та про зобов`язання провести конкурс на посаду керівника макрорегіонального управління АТ КБ «ПриватБанк» була предметом розгляду як в Октябрському районному суді м. Полтави, так і в Полтавському апеляційному суді, де місце проживання позивача підтверджено вказаним договором оренди житла. Посилання представника АТ КБ «ПриватБанк» на постанову Верховного Суду та рішення апеляційних та місцевих судів, викладені в інших справах, суд вважає необґрунтованими, оскільки вони є відмінними від обставин, встановлених судом у даній справі.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 27 грудня 2022 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 16 березня 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ АТ КБ «ПриватБанк» від 08 липня 2021 року № Е 17.U.0.0/4-6593725 про звільнення ОСОБА_1 .

Поновлено ОСОБА_1 на роботі в АТ КБ «ПриватБанк» на посаді директора Полтавського головного регіонального управління АТ КБ «ПриватБанк».

Стягнено з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 1 723 519,20 грн.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення на його користь з АТ КБ «ПриватБанк» середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць допущено до негайного виконання.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач повідомив позивача про можливість ознайомлення із переліком вакантних посад, який щоденно оновлюється на офіційному сайті банку: privatbank.ua/work, запропонував позивачу розглянути список вакантних посад та самостійно обрати актуальну посаду відповідно до своєї спеціальності, кваліфікації та досвіду і в разі бажання зайняти вакантну посаду зв`язатися з ОСОБА_2 . Посилання відповідача на інтернет-ресурс та зазначення, що позивач може ознайомитись із актуальним списком вакантних посад та обрати посаду відповідно до спеціальності, кваліфікації та досвіду за відповідним посиланням, не є належним доказом виконання відповідачем своїх обов`язків, що передбачені статтею 40, частиною третьою статті 49-2 КЗпП України, оскільки неможливо встановити, які саме вакансії на той період перебували на вказаному відповідачем інтернет-ресурсі, чи були там всі наявні в той час вакантні посади, чи ознайомився позивач з вказаним переліком вакансій і взагалі, чим мав позивач доступ до вказаного інтернет-ресурсу.

Крім того, ОСОБА_1 звертав увагу на те, що посади директора Центрального, Північного або Південно-Східного макрорегіонального управлінь йому запропоновані не були. Більш того, відповідач вирішив провести протиправно конкурс на зазначені посади директорів, в якому позивач взяв участь та не пройшов його. Отже, вакантні посади були, але перейти на них фактично неможливо, адже для цього потрібно брати участь у конкурсі на ці посади на загальних умовах разом із кандидатами, які не працюють в банку, а сама процедура відбору була фактично працевлаштуванням на нову посаду.

Судом установлено, що Первинна профспілкова організація співробітників АТ КБ «ПриватБанк» відмовила відповідачеві в наданні згоди на звільнення позивача. Рішення мотивоване, зокрема тим, що відсутні докази того, що роботодавець запропонував ОСОБА_1 нові посади, та він відмовився від них. У свою чергу рішення профспілки за своїм змістом є досить обґрунтованим, а протилежні твердження відповідача з цього приводу є неспроможними.

Ураховуючи викладене та зважаючи на відсутність згоди профспілки на звільнення позивача, відповідач не дотримався вимог КЗпП України, а тому є підстави для скасування наказу про звільнення та поновлення його на роботі.

При цьому відповідач не надав власний розрахунок розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу з обґрунтуванням його правильності та повноти, а тому суд зробив висновок про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції, що вказана форма повідомлення про наявність в установі вакантних посад не відповідає вимогам частини третьої статті 49-2 КЗпП України. Позивача лише повідомлено про його право взяти участь у відборі на вакантні посади за загальною процедурою прийому на роботу разом з іншими кандидатами, тобто роботодавець фактично висунув умову про проходження позивачем конкурсу на зайняття таких посад (посади) на загальних умовах, що за своєю суттю є процедурою нового прийому на роботу. Відповідачем не було доведено належними та допустимими доказами, що позивачу було запропоновано вакантні посади за відповідною професією (спеціальністю), як того вимагає закон. Оскільки вимога позивача про стягнення на його користь середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу є похідною від вимоги про поновлення на роботі, вона також підлягає до задоволення у розмірі, який вірно встановлений судом першої інстанції.

Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» щодо порушення судом правил територіальної підсудності. Виходив із того, що, ураховуючи положення частини другої статті 27, частини першої статті 28 ЦПК України, позивач мав альтернативне право пред`явити позов як за місцезнаходженням відповідача, так і за місцем свого проживання. Згідно з договором оренди від 10 червня 2020 року ОСОБА_1 на час звернення до суду з цим позовом проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Тобто, на момент звернення до суду позивач перебував на території, яка підсудна Октябрському районному суду м. Полтави. Указане узгоджується з позицією Верховного Суду, зазначеною в постанові від 17 червня 2022 року в справі № 556/1395/21. Крім того, проживаючи за вказаною адресою, позивач вже звертався до Октябрського районного суду м. Полтави з позовною заявою АТ КБ «ПриватБанк» про визнання результатів конкурсу недійсними, за наслідками розгляду якої ухвалено рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 16 березня 2021 року, що набрало законної сили, та яким позов задоволено.

Узагальнені доводи вимог касаційної скарги

24 квітня 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просило скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що в частині висновків судів щодо неможливості переведення працівника на посаду з проходженням відбіркових процедур суди не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування положень статті 49-2 КЗпП України. Приписами цієї статті не передбачено обов`язку роботодавця переводити працівника на будь-яку обрану ним посаду без проходження відбору/співбесіди, визначених внутрішніми процедурами. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноваженим ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. До того ж позивач не висловлював бажання перевестись на жодну із запропонованих йому вакантних посад, а питання правомірності організації банком процедури відбору на зайняття вакантної посади не є предметом цього спору.

Висновки судів щодо обов`язку банку перевести позивача на будь-яку обрану ним посаду без проходження порівняльного аналізу рівня кваліфікацій працівників в рамках конкурсних чи будь-яких інших процедур не відповідають вимогам статті 42, частин другої і третьої статті 49-2 КЗпП України.

Суди дійшли висновку, що посилання на інтернет-ресурс банку є неналежним способом ознайомлення працівника із наявними вакантними посадами банку, однак частина третя статті 49-2 КЗпП України не визначає належні чи неналежні форми повідомлення працівника про наявні на підприємстві вакантні посади та не вказує, що здійснення посилання на інтернет-ресурс є неналежним та недопустимим способом повідомлення про актуальні вакансії. Неознайомлення позивача з переліком вакантних посад, розміщених на інтернет-ресурсі банку, не є підставою вважати, що банк порушив обов`язок, визначений частиною третьою статті 49-2 КЗпП України, оскільки важливим є сам факт пропозиції ознайомитись з переліком посад.

Факт проведення конкурсу на посаду директора Центрального макрорегіаонального управління та визнання його недійсним за результатами розгляду справи № 554/619/21 не зумовлює вакантність посад директорів макрорегіональних управлінь і обов`язок банку запропонувати такі посади позивачу. Конкурс на посади директорів цих управлінь було проведено ще у 2020 році, тобто до прийняття рішення про реорганізацію підрозділу, в якому працював позивач, та до його ознайомлення із попередженням. Позивач брав участь у конкурсі на посаду директора Центрального макрорегіонального управління, однак не був обраний переможцем. Після встановлення результатів конкурсів, переможці були призначені на відповідні посади та постійно займали їх у подальшому (в тому числі у період ознайомлення позивача із попередженням до дати його звільнення).

Аргументи судів щодо відмови профспілки у наданні згоди на звільнення позивача базуються на припущеннях, які не відповідають тексту відповіді профспілки від 30 квітня 2021 року. Суд апеляційної інстанції не дослідив витяги з наказів про переведення переможців конкурсів на посади директорів та довідку банку щодо зайняття вакантних посад в період з 18 березня 2021 року по 08 липня 2021 року. Тоді як суд першої інстанції в судовому рішенні зазначив необґрунтовані висновки щодо наявності вакантних посад, чим вийшов за межі предмета та підстав позову, адже позивач не посилався на обставину наявності вакантних посад у цей період. Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що позивачу не було запропоновано вакантні посади за відповідною професією, однак наведене спростовується попередженням, до якого було додано список вакантних посад станом на 18 березня 2021 року.

Судові рішення у справі ухвалені з порушенням правил територіальної підсудності. 02 вересня 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» подало клопотання про передачу справи за підсудністю до Миргородського міськрайонного суду Полтавської області. Клопотання було мотивовано тим, що договір оренди, наданий позивачем, не є належним доказом, який підтверджує його зареєстроване місце проживання. Однак ухвалою суду від 30 вересня 2021 року у задоволенні клопотання відмовлено з посиланням на те, що зазначений договір оренди підтверджує місце проживання позивача. Разом із тим, суд проігнорував наявну у матеріалах справи копію паспорта з відміткою зареєстрованого місця проживання. Відповідно до положень частини першої статті 28 ЦПК України позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред`являтися за зареєстрованим місцем проживання позивача. Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі якщо особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції. Правила альтернативної підсудності передбачають прив`язку не просто до будь-якого місця проживання позивача, а саме до зареєстрованого, яке відповідно до законодавства України може бути лише одним з декількох на вибір позивача. Договір оренди не є належним доказом, який може підтвердити обставину зареєстрованого місця проживання. Позивач жодним чином не обмежений в укладенні цілої низки договорів оренди по всій території України, що, однак, не підтверджує його реального проживання у визначених такими договорами місцях. При цьому, використовуючи різні договори оренди, позивач таким чином може фактично маніпулювати правилами підсудності розгляду справи на власний розсуд.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд першої інстанції стягнув з банку судовий збір в розмірі 24 526,27 грн, тоді як за пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Також суди розглянули у спрощеному позовному провадженні справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, оскільки ціна позову перевищує 250 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення виконання оскаржених судових рішень.

В ухвалі вказано, що як підстави касаційного оскарження цих судових рішень скаржник визначив те, що:

1) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі № 577/256/18, від 20 лютого 2019 року у справі № 359/8899/17, від 24 липня 2019 року у справі № 607/2852/17, від 16 січня 2019 року у справі № 804/16509/15, від 27 червня 2022 року у справі № 227/2755/20 щодо застосування статті 49-2 КЗпП України;

2) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2019 року у справі № 761/7096/16-ц, від 16 березня 2020 року в справі № 554/9520/17, від 13 січня 2021 року у справі № 641/5023/17, від 23 березня 2023 року у справі № 344/13848/21 у постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2017 року у справі № 183/3123/15 щодо застосування статті 40 та частини третьої статті 49-2 КЗпП України;

3) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі № 363/5828/16, від 27 листопада 2019 року в справі № 459/3444/17, від 08 червня 2022 року в справі № 465/5654/16-ц, згідно з якими за відсутності у матеріалах справи доказів вакантних посад чи інших посад, роботодавець вважається таким, що виконав вимоги статті 49-2 КЗпП України;

4) суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 щодо застосування статті 141 ЦПК України та пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір»;

5) суд першої інстанції порушив правила територіальної юрисдикції;

6) суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у матеріалах справи докази.

Отже, серед підстав касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявником зазначена та підстава, яка згадана у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України, у пункті 6 частини першої та пункті 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, що свідчить про виконання ним вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2023 року клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про зупинення дії судових рішень задоволено частково. Зупинено дію рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 27 грудня 2022 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 16 березня 2023 року в частині стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 1 723 519,20 грн до закінчення касаційного провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2024 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справи № 638/14165/21 (провадження № 61-13363св23).

Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2024 року поновлено касаційне провадження у справі; призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою у складі Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 березня 2024 року зазначену справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2024 року справу № 554/7669/21 прийнято до свого провадження та призначено до розгляду Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Октябрського районного суду м. Полтави з позовом про скасування наказу та поновлення на роботі. Указував, що цей позов виник із трудових правовідносин, а тому на підставі частини першої статті 28 ЦПК України, враховуючи, що він проживає за адресою: АДРЕСА_1 , яка є його місцем постійного перебування, справа підсудна саме Октябрському районному суду м. Полтави. До позовної заяви додано копію 12 сторінки паспорта з відміткою про зареєстроване місце проживання за адресою: « АДРЕСА_2 »; договір про оренду житлового приміщення від 10 червня 2020 року, укладений між ОСОБА_3 (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар), укладений в простій письмовій формі, відповідно до умов якого орендодавець зобов`язується передати орендареві в строкове платне користування квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

01 вересня 2021 року до Октябрського районного суду м. Полтави надійшло клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про передачу справи за підсудністю. Клопотання мотивовано тим, що наданий позивачем договір оренди не підтверджує його зареєстроване місце проживання/перебування відповідно до вимог частини другої статті 27 та частини першої статті 28 ЦПК України.

Ухвалою Октябрського районного суду м. Полтави від 30 вересня 2021 року відмовлено в задоволенні клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про передачу справи за підсудністю з посиланням на вказаний договір оренди житлового приміщення від 10 червня 2020 року.

2.Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Ухвала суду касаційної інстанції про передачу справи на розгляд Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду мотивована наявністю застосування судом касаційної інстанції у різних палатах різного підходу щодо визначення підсудності за фактичним місцем проживання або перебування позивача, відмінним від зареєстрованого.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у цій справі вважала, що положення частини першої статті 28 ЦПК України імперативно встановлюють, що визначення територіальної юрисдикції (підсудності) здійснюються з урахуванням зареєстрованого місця проживання або перебування фізичної особи - позивача. Тому позови, наведені у частині першій статті 28 ЦПК України, не можуть пред`являтися за фактичним місцем проживання або перебування позивача, відмінним від зареєстрованого. За таких обставин колегія суддів вважала обґрунтованими доводи касаційної скарги відповідача в частині порушення судами правил територіальної юрисдикції, який при розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій заявляв про непідсудність справи Октябрському районному суду м. Полтави.

Разом із тим, апеляційний суд відхилив відповідні доводи апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» та послався на висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2022 року у справі № 556/1395/21 (провадження № 61-3887св22) про поновлення на посаді, в якій зазначено, що «згідно з довідкою від 13 липня 2021 року № 13/04-1677/21, виданою Городецьким старостинським округом № 4 Сарненської міської ради, позивач на час звернення до суду з цим позовом проживав, але не був зареєстрованим, за адресою: АДРЕСА_1. Тобто на момент звернення до суду позивач перебував на території, яка підсудна Володимирецькому районному суду Рівненської області. На підставі викладеного, доводи касаційної скарги щодо порушення територіальної юрисдикції (підсудності) не знайшли свого підтвердження, оскільки відповідно до частини першої статті 28 ЦПК України справу розглянуто належним судом за місцем проживання позивача».

Крім того, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 161/1246/18 (провадження № 61-35403св18) про стягнення аліментів також вказано, що «звертаючись до Луцького міськрайонного суду із цим позовом позивач підтвердила місце свого разом із дочкою перебування у м. Луцьку, а саме: договором оренди житлового приміщення від 18 січня 2018 року та довідкою школи № 10 м. Луцька про навчання дочки у цьому навчальному закладі. Верховний Суд зазначає, що згідно з матеріалами справи договір оренди житлового приміщення укладений 18 січня 2018 року, до суду позивач звернувся за місцем свого перебування 25 січня 2018 року. Згідно з абзацом третім, четвертим частини першої статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце перебування - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини. Доводи касаційної скарги не спростовують місце перебування позивача у м. Луцьку. Посилання в касаційній скарзі, що ОСОБА-1 звернулась з позовом до суду не за місцем своєї реєстрації (м. Миколаїв) не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про місце перебування позивача».

Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, за необхідне відступити від висновку щодо застосування частини першої статті 28 ЦПК України, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2022 у справі № 556/1395/21 (провадження № 61-3887св22), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 161/1246/18 (провадження № 61-35403св18)) щодо визначення підсудності за фактичним місцем проживання або перебування позивача, відмінним від зареєстрованого.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду погоджується з такими висновками колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду з огляду на наступне.

Стаття 125 Конституції України встановлює, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.

Принцип територіальності забезпечує територіальне розмежування компетенції судів загальної юрисдикції і зумовлений потребою доступності правосуддя на всій території України.

Принцип територіальності реалізується через правила територіальної юрисдикції (підсудності) справ.

Правила територіальної підсудності визначають розмежування компетенції судів першої інстанції щодо розгляду справ, підвідомчих загальним судам, за територіальною ознакою. Крім того, правила територіальної підсудності дають можливість визначити конкретний місцевий суд, який повинен розглядати справу як суд першої інстанції.

Кожен місцевий чи апеляційний суд має свою територіальну юрисдикцію (підсудність), тобто поширює свою компетенцію на правовідносини, що виникли чи існують на певній території. Це є важливою гарантією для вирішення судових спорів у розумні строки в умовах ускладнення правових відносин і збільшення правових конфліктів.

Порушення судами правил територіальної юрисдикції має наслідком обов`язкове скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд (стаття 378, пункт 6 частини першої статті 411 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом (стаття 27 ЦПК України).

Загалом перелік справ з альтернативною підсудністю закріплений у статті 28 ЦПК України, зокрема, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред`являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.

Згідно зі статтею 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Суть підсудності за вибором позивача, або альтернативної підсудності, полягає у тому, що за визначеними критеріями цивільних справ позивачу дається можливість обрати з кількох передбачених у законі судів той суд, до якого він пред`являтиме свої позовні вимоги. Законодавець установлює вичерпний перелік позовів, на які поширюються правила цього виду підсудності, а також передбачає конкретні суди, до яких можна з такими вимогами звернутися.

За загальним правилом територіальної підсудності суд є наближеним до місця знаходження відповідача, тобто тієї сторони у спорі, яка презюмується неправою. Правило підсудності за місцем знаходження відповідача стосовно доступності правосуддя є зручним саме для нього, а не для особи, яка звертається до суду за захистом.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (в редакції, що діяла на час звернення з позовом у цій справі) вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати; місце перебування - житло або спеціалізована соціальна установа для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, у якому особа, яка отримала довідку про звернення за захистом в Україні, проживає строком менше шести місяців на рік або отримує соціальні послуги; місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), у яких особа отримує соціальні послуги.

Порядок реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб в Україні, а також форми необхідних для цього документів, на момент звернення ОСОБА_1 до суду з позовом встановлювались Правилами реєстрації місця проживання, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207 (далі - Правила).

Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції (пункт 7 Правил).

В абзаці 1 пункту 9 Правил встановлено, що відомості про реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання вносяться до паспорта громадянина України, тимчасового посвідчення громадянина України, посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист (далі - документи, до яких вносяться відомості про місце проживання), а відомості про реєстрацію місця перебування - до довідки про звернення за захистом в Україні (документ, до якого вносяться відомості про місце перебування) шляхом проставлення в них відповідного штампа реєстрації місця проживання/перебування особи за формою згідно з додатком 1.

В пункті 18 Правил наведений перелік документів, які подає особа або її представник для реєстрації місця проживання. Зокрема, документами, що підтверджують право на проживання в житлі, можуть бути: ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди), рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші документи.

Зняття з реєстрації місяця проживання передбачено пунктом 26 Правил, яким, крім іншого, визначено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, й інших документів, які свідчать про припинення підстав на право користування житловим приміщенням (закінчення строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення, строку навчання в навчальному закладі (у разі реєстрації місця проживання в гуртожитку навчального закладу на час навчання), відчуження житла та інших визначених законодавством документів) (абзац 8 пункту 26 Правил).

Аналогічні положення визначені і Порядком декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2022 року № 265, який набрав чинності 14 березня 2022 року.

У пункті 4 вказаного Порядку в чинній редакції передбачено, що особа може задекларувати/зареєструвати своє місце проживання (перебування) лише за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює декларування/реєстрацію місця проживання (перебування) за однією з таких адрес за власним вибором. За адресою задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції. Положення абзацу першого цього пункту не поширюються на осіб, адреса задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) яких знаходиться на територіях, на яких ведуться бойові дії, або тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях, включених до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Мінреінтеграції, для яких не визначена дата завершення бойових дій (припинення можливості бойових дій) або тимчасової окупації. Така особа може задекларувати/зареєструвати місце свого проживання без зняття з реєстрації місця свого попереднього проживання.

Результат аналізу змісту вказаних норм дозволяє зробити висновок, що особа може мати декілька місць проживання/перебування. Водночас законодавством визначено необхідність проведення реєстрації (декларування) місця проживання/перебування особи, яка може бути здійснена тільки за однією адресою за її власним вибором, в тому числі й на підставі договору оренди житлового приміщення.

Реєстрація (декларування) місця проживання/перебування у встановленому порядку має значення для реалізації окремих прав особи, зокрема, під час вибору суду, якому підсудна справа.

Положення частини першої статті 27, частини першої статті 28 ЦПК України імперативно встановлюють, що визначення територіальної юрисдикції (підсудності) здійснюється з урахуванням зареєстрованого місця проживання або перебування фізичної особи - сторони у справі, якщо інше не передбачено законом.

Зазначена вимога процесуального закону унеможливлює зловживання процесуальними правами при визначенні підсудності.

Отже в нормах ЦПК України передбачено використання лише зареєстрованого місця проживання, фактичне місце проживання фізичної особи не має правового значення.

З огляду на викладене, використання для встановлення конкретного суду за визначеною територіальною підсудністю фактичної адреси проживання матиме наслідком невизначеність при вчиненні окремих процесуальних дій, адже фактичне місце проживання може змінюватись чи не щодня. Крім того, особа може мати більше ніж одне фактичне місце проживання, але зареєстроване може бути лише одне місце проживання.

Суд першої інстанції на день відкриття провадження у справі не встановив зареєстрованого місця проживання чи перебування позивача, та не взяв до уваги, що згідно з копією паспорта ОСОБА_1 , що є в матеріалах справи, місце його реєстрації зазначено: АДРЕСА_2 », а наданий позивачем договір оренди, не містить інформації про реєстрацію його місця проживання чи реєстрацію його місця перебування.

Відповідно до частини першої статті 378 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності).

Верховний Суд зазначає, що звернення позивача до суду з позовом за місцем його перебування без підтвердження реєстрації, не відповідає вимогами статті 28 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції не спростував доводи апеляційної скарги, зазначивши в постанові, що порушення судом першої інстанції правил територіальної підсудності не заслуговують на увагу і не можуть розглядатись як достатня процесуальна підстава для скасування рішення, не взяв до уваги статтю 378 ЦПК України.

Отже, висновок суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам цивільного процесуального закону, оскільки рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності).

Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя.

Подібні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2020 року у справі № 536/1267/18 (провадження № 61-1182св19).

За таких обставин колегія суддів вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги відповідача в частині порушення судами правил територіальної юрисдикції, який при розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій заявляв про непідсудність справи Октябрському районному суду м. Полтави.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування частини першої статті 28 ЦПК України, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2022 року у справі № 556/1395/21 (провадження № 61-3887св220), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного від 12 лютого 2020 року у справі № 161/1246/18 (провадження № 61-35403св18) щодо визначення підсудності за фактичним місцем проживання або перебування позивача, відмінним від зареєстрованого.

Отже, судові рішення підлягають скасуванню, як такі, що постановлені з порушенням правил територіальної підсудності, тому справу необхідно передати для продовження розгляду за встановленою у процесуальному законі підсудністю, за зареєстрованим місцем проживання позивача, а саме до Миргородського міськрайонного суду Полтавської області.

Висновки щодо застосування норми права

Згідно із частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.

Отже, на підставі вказаного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що положення частини першої статті 28 ЦПК України імперативно встановлюють, що визначення територіальної юрисдикції (підсудності) здійснюється з урахуванням зареєстрованого місяця проживання або перебування фізичної особи - позивача. Тому позови, наведені у частині першій статті 28 ЦПК України, не можуть пред`являтися за фактичним місцем проживання або перебування позивача, відмінним від зареєстрованого.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції.

Встановивши порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судових рішень, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд за встановленою підсудністю.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 27 грудня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 16 березня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Миргородського міськрайонного суду Полтавської області.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. І. Грушицький Б. І. Гулько В. І. Крат Д. Д. Луспеник Є. В. Синельников І. М. Фаловська