ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2024 року

м. Київ

справа № 754/14608/19

провадження № 61-8845св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Олійник А. С. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Осіяна О. М., Шиповича В. В.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Офіс Генерального прокурора, Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Йосиповим Андрієм Анатолійовичем, на постанову Київського апеляційного суду від 08 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., Слюсар Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, а також актами, що визнанні неконституційними.

Позов обґрунтовано тим, що Головне слідче управління ІНФОРМАЦІЯ_1 здійснювало досудове розслідування у кримінальному провадженні № 22015000000000245, внесеному до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань 19 серпня 2015 року за підозрою її та ОСОБА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 14, частиною другою статті 28, частиною першою статті 109, статтею 112, частиною третьою статті 258, частиною першою статті 258-3 та частиною першою статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 23 березня 2018 року задоволено клопотання старшого слідчого Головного слідчого управління ІНФОРМАЦІЯ_1, погоджене з прокурором відділу Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до неї як підозрюваної у кримінальному провадженні від 19 серпня 2015 року № 22015000000000245, застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави та взято її під варту в залі суду.

15 травня 2018 року ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва продовжено строк тримання її як підозрюваної під вартою до 13 липня 2018 року.

22 травня 2018 року Апеляційний суд міста Києва у задоволенні апеляційної скарги її захисників на ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 15 травня 2018 року відмовив, ухвалу залишив без змін.

22 травня 2018 року ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва відмовлено у клопотанні її захисника щодо зміни запобіжного заходу з тримання під вартою на домашній арешт та щодо застосування особистої поруки.

13 липня 2018 року ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва продовжено строк тримання її під вартою до 07 вересня 2018 року та відмовлено у задоволенні клопотання сторони її захисту в застосуванні до неї запобіжного заходу у вигляді особистої поруки.

09 серпня 2018 року Апеляційний суд міста Києва апеляційну скаргу її захисників на ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2018 року залишив без задоволення, у застосуванні до неї як більш м`якого запобіжного заходу, ніж тримання під вартою, відмовив.

30 липня 2018 року матеріали досудового розслідування стосовно неї та ОСОБА_2 виділені з кримінального провадження № 22015000000000245 в окреме провадження № 22018000000000237, сторону захисту повідомлено про завершення досудового розслідування відповідно до статті 290 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) та надання доступу до матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні № 22018000000000237 за підозрою її та ОСОБА_2

04 вересня 2018 року ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва продовжено строк тримання її під вартою без визначення розміру застави до 30 жовтня 2018 року та у задоволенні клопотання сторони її захисту в застосуванні до неї запобіжного заходу у вигляді особистої поруки відмовлено.

25 жовтня 2018 року ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва продовжено строк її тримання під вартою до 23 грудня 2018 року та в задоволенні клопотання сторони її захисту у застосуванні до неї запобіжного заходу у вигляді особистої поруки відмовлено.

18 грудня 2018 року ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва продовжено строк її тримання під вартою до 15 лютого 2019 року.

14 березня 2019 року Апеляційний суд міста Києва апеляційну скаргу її захисників на ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року залишив без задоволення, а ухвалу суду - без змін.

11 лютого 2019 року ухвалою Верховного Суду кримінальне провадження № 22018000000000237 за обвинуваченням ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зі Слов`янського міськрайонного суду Донецької області направлено на розгляд до Чернігівського районного суду Чернігівської області.

15 лютого 2019 року Чернігівський апеляційний суд виніс подання про визначення територіальної підсудності кримінального провадження № 22018000000000237 за обвинуваченням ОСОБА_2 і ОСОБА_1 до Верховного Суду та цією ж ухвалою, порушивши норми статті 404 КПК України, продовжив строк тримання під вартою обвинувачених на 60 днів - до 15 квітня 2019 року.

25 лютого 2019 року Верховний Суд кримінальне провадження щодо обвинувачених ОСОБА_2 і ОСОБА_1 направив з Чернігівського районного суду Чернігівської області до Солом`янського районного суду міста Києва.

08 квітня 2019 року Київський апеляційний суд за поданням в.о. голови Солом`янського районного суду міста Києва направив обвинувальний акт у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2 і ОСОБА_1 до Дарницького районного суду міста Києва.

12 квітня 2019 року Київський апеляційний суд за поданням голови Дарницького районного суду міста Києва направив обвинувальний акт у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_2 і ОСОБА_1 на розгляд до Броварського міськрайонного суду Київської області.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 12 квітня 2019 року у справі № 243/885/19 (провадження № 11п/824/304/2019) встановлено, що ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 15 лютого 2019 року незаконно продовжено строк тримання під вартою обвинувачених ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , у зв`язку з чим обвинувачені утримуються під вартою незаконно, та доручено Генеральному прокурору України й Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини провести розгляд фактів, викладених у заявах захисників та обвинуваченої ОСОБА_1 , щодо незаконного тримання під вартою обвинувачених ОСОБА_2 і ОСОБА_1

16 квітня 2019 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 були звільнені з-під варти у зв`язку із закінченням строку тримання під вартою.

Відповідно до ухвал Шевченківського районного суду міста Києва про застосування до ОСОБА_1 запобіжного заходу у виглядітримання під вартою та продовження строку тримання під вартою основною підставою для застосування заходу у виглядітримання під вартою, відмови стороні захисту у застосуванні до підозрюваної ОСОБА_1 запобіжного заходу, не пов`язаного із триманням під вартою, було вказано, що частиною п`ятою статті 176 КПК України визначено, що запобіжні заходи не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261 КК України, а тому до ОСОБА_1 не може бути застосований альтернативний запобіжний захід.

Шевченківський районний суд міста Києва 23 березня 2018 року під час розгляду клопотання про застосування до підозрюваної ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а в подальшому 15 травня 2018 року, 13 липня 2018 року, 04 вересня 2018 року, 25 жовтня 2018 року, 18 грудня 2018 року під час розгляду клопотань про продовження строку тримання під вартою та Чернігівський апеляційний суд 15 лютого 2019 року під час розгляду клопотання про продовження тримання під вартою не взяли до уваги доводи сторони захисту ОСОБА_1 щодо неправомірності застосування лише частини п`ятої статті 176 КПК України, оскільки обмеження щодо неможливості застосування певних запобіжних заходів до підозрюваних у вчиненні певних злочинів є такими, що порушують принцип рівності осіб перед законом.

Враховуючи практику Європейського суду з прав людини, Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та рішення Конституційного Суду України від 25 червня 2019 року, яким встановлено факт неправомірності застосування 23 березня 2018 року Шевченківським районним судом міста Києва до ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та подальше його продовження до 15 квітня 2019 року, незаконними рішеннями Шевченківського районного суду міста Києва їй було завдано значної майнової (матеріальної) та моральної (немайнової) шкоди внаслідок незаконного застосування запобіжного заходу - тримання під вартою.

ОСОБА_1 просила стягнути за рахунок Державного бюджету України майнову шкоду у розмірі невиплаченої заробітної плати за період з 22 березня 2018 року до 16 квітня 2019 року у розмірі 454 596,00 грн та у відшкодування моральної шкоди 678 279,42 грн, а також витрати, пов`язані із залученням експерта, у розмірі 4 173,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 20 листопада 2020 року позов задоволено частково. Стягнено за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунка на користь ОСОБА_1 600 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. В іншій частині позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачка не довела, що відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 2 Закону України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР) у неї виникло право на відшкодування шкоди, оскільки вона не надала суду беззаперечних доказів, що підтверджують незаконне її засудження або незаконне повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, або незаконне взяття і тримання під вартою, або незаконне проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, або незаконного накладення арешту на майно, або незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права позивачки.

Водночас, ураховуючи підозру, пред`явлену позивачці у вчиненні кримінального правопорушення, зокрема передбаченого частиною першою статті 109 КК України, та застосування згідно з частиною п`ятою статті 176 КПК України виключно запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою як до осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261 КК України, яка (частина п`ята статті 176 КПК України) у подальшому рішенням Конституційного Суду України від 25 червня 2019 року № 7-р/2019 визнана неконституційною, суд першої інстанції вважав, що є підстави для відшкодування завданої позивачці шкоди відповідно до статті 152 Конституції України.

Суд також зазначив, що з урахуванням вимог розумності і справедливості розмір завданої моральної шкоди у зв`язку з визнанням неконституційною норми частини п`ятої статті 176 КПК України необхідно визначити у сумі 600 000,00 грн.

Суд керувався тим, що немає підстав для відшкодування позивачці майнової шкоди у вигляді невиплаченої заробітної плати за період тримання під вартою з 22 березня 2018 року до 16 квітня 2019 року, оскільки застосування судом до неї іншого запобіжного заходу, ніж тримання під вартою, наприклад домашнього арешту, також позбавило б її можливості здійснювати повноваження народного депутата України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 08 серпня 2022 року апеляційну скаргу представника Офісу Генерального прокурора - Петрика В. А. задоволено. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 листопада 2020 року в частині стягнення за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунка на користь ОСОБА_1 600 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди скасовано, в цій частині ухвалено нове судове рішення про відмову в позові. Стягнено із ОСОБА_1 на користь Офісу Генерального прокурора судовий збір у розмірі 14 407,50 грн за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що незважаючи на те, що частина п`ята статті 176 КПК України (про те, що запобіжні заходи у вигляді особистого зобов`язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258, 258-5, 260, 261 КК України) рішенням Конституційного Суду України № 7-р/2019 від 25 червня 2019 року визнана такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), закон, який встановлював би порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними згідно з рішенням Конституційного Суду України від 25 червня 2019 року № 7-р/2019, не прийнятий.

Посилання позивачки на Закон № 266/94-ВР є необґрунтованими, оскільки норми цього закону не поширюються на спірні правовідносини.

Частина п`ята статті 176 КПК України, що визнана неконституційною, втрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення.

На відміну від кримінального матеріального закону, кримінальний процесуальний закон не має зворотної дії навіть у тих випадках, коли його правила є більш сприятливі для учасників кримінального провадження. Повернення процесу (процесуальних дій) неможливе. Це випливає з частини першої статті 5 КПК України, відповідно до якої процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з цим Кодексом, чинним на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2022 року ОСОБА_1 через адвоката Йосипова А. А.направила засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 08 серпня 2022 року, просила її скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції проігнорував норми статті 152 Конституції України, яка гарантує відшкодування позивачці моральної шкоди у зв`язку з визнанням неконституційним положення закону, яке було до неї застосовано.

Невиконання державою свого позитивного обов`язку не може бути підставою для відмови громадянам у реалізації їхнього конституційного права на захист судом порушених у будь-який спосіб прав, свобод та інтересів, відновлення попереднього становища, у тому числі шляхом отримання відшкодування.

Відсутність спеціального закону не може бути підставою для відмови у позові, а є приводом для застосування аналогії закону, а в разі відсутності подібної правової норми - аналогію права.

У цій справі вирішується питання сатисфакції, яка полягає не у зміні правовідносин та не впливає на правовідносини, які виникли до визнання акта неконституційним, а суть якої полягає в реалізації передбачених Основним Законом наслідків визнання акта неконституційним через норму прямої дії, закріплену в статті 152 Конституції України, тобто є не зміною попередніх, а виникненням нових правовідносин щодо відповідальності держави перед своїми громадянами.

Відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо відшкодування моральної шкоди, завданої правовим актом, який визнано неконституційним, у випадку, що не пов`язаний із проходженням публічної служби, застосування статті 152 Конституції України в поєднанні зі статтею 1175 ЦК України за аналогією закону.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду у жовтні 2023 року, Офіс Генерального прокурора заперечує проти доводів представника ОСОБА_1 - адвоката Йосипова А. А., просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Відзив обґрунтований тим, що застосування до ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою ґрунтується на тому, що суд встановив наявність обґрунтованої підозри, ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, та недостатності застосування більш м`яких запобіжних заходів для запобігання встановленим ризикам. Законність винесених судом першої інстанції ухвал щодо запобіжного заходу перевірено в суді апеляційної інстанції.

Сьогодні в Україні немає спеціального закону щодо регулювання порядку відшкодування шкоди на підставі частини третьої статті 152 Конституції України.

Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_1 посилалася на загальні норми, які регулюють відшкодування моральної шкоди, зокрема статті 23, 1167 ЦК України, та спеціальні норми: пункт 1 частини першої статті 1 та пункт 1-1 частини першої статті 2 Закону № 266/94-ВР, який не поширюється на спірні правовідносини, оскільки не містить норм, які встановлювали б чи визначали б порядок відшкодування шкоди, завданої актами, які визнані неконституційними.

Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою застосовано не у зв`язку з тим, що він був безальтернативний, а насамперед у зв`язку з підстав, передбачених статтями 177, 178, 183 КПК України.

Отже, відсутній причинно-наслідковий зв`язок між визнанням неконституційною нормою частини п`ятої статті 176 КПК України та можливим заподіянням ОСОБА_1 шкоди (негативними наслідками) у зв`язку з обранням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

12 грудня 2022 року до Верховного Суду надійшло клопотання представника ОСОБА_1 адвоката Йосипова А. А. про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 08 серпня 2022 року в частині стягнення судового збору.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2022 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 08 серпня 2022 року, відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи.

У жовтні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2022 року зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 08 серпня 2022 року в частині стягнення судового збору до закінчення касаційного розгляду справи.

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

22 березня 2018 року ОСОБА_1 повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 109, частиною першою статті 14, частиною другою статті 28, статтею 112, частиною третьою статті 258, частиною першою статті 258-3 та частиною другою статті 28, частиною першою статті 263 КК України.

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 23 березня 2018 року до підозрюваної ОСОБА_1 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави, взято ОСОБА_1 під варту в залі суду. Строк дії ухвали про тримання під вартою підозрюваної ОСОБА_1 встановлено в межах терміну досудового розслідування тривалістю 59 днів, до 20 травня 2018 року (а. с. 72-87, т. 2).

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 29 березня 2018 року ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 23 березня 2018 року в частині застосування до підозрюваної ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою залишено без змін (а. с. 88-97, т. 2).

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 15 травня 2018 року продовжено строк тримання під вартою підозрюваної ОСОБА_1 до 13 липня 2018 року включно (а. с. 59-63, т. 2).

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 22 травня 2018 року ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 15 травня 2018 року залишено без змін (а. с. 64-71, т. 2).

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2018 року продовжено підозрюваній ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави до 07 вересня 2018 року включно (а. с. 41-48, т. 2).

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 09 серпня 2018 року ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 13 липня 2018 року скасовано, постановлено нову ухвалу, якою продовжено ОСОБА_1 строк тримання під вартою тривалістю 57 днів, до 07 вересня 2018 року (а. с. 49-56, т. 2).

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 04 вересня 2018 року продовжено підозрюваній ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави до 30 жовтня 2018 року включно (а. с. 32-36, т. 2).

Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 жовтня 2018 року ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 04 вересня 2018 року залишено без змін (а. с. 37-40, т. 2).

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2018 року продовжено підозрюваній ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави до 23 грудня 2018 року включно (а. с. 18-22, т. 2)

Ухвалою Київського апеляційного суду від 20 листопада 2018 року ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2018 року залишено без змін (а. с. 23-31, т. 2).

Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року продовжено підозрюваній ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави до 15 лютого 2019 року включно (а. с. 09-12, т. 2).

Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 березня 2019 року ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 18 грудня 2018 року залишено без змін (а. с. 13-17, т. 2).

Рішенням Конституційного Суду України № 7-р/2019 від 25 червня 2019 року визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), частину п`яту статті 176 КПК України. Частина п`ята статті 176 КПК України втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Спір виник щодо відшкодування матеріальної (майнової) і моральної шкоди, завданої позивачці актом, що визнаний неконституційним.

Оскільки в касаційній скарзі заявниця просить залишити в силі рішення суду першої інстанції, яким їй, зокрема, відмовлено у позові в частині відшкодування майнової шкоди, доводи стосуються відшкодування моральної шкоди, то Верховний Суд переглядає справу лише в частині відшкодування моральної шкоди в межах доводів касаційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У Конституції України закріплено принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється у конституційному визначенні обов`язків держави (статті 3, 16, 22). Така відповідальність полягає не лише в політичній чи моральній відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності у вигляді застосування заходів публічно-правового (у цьому випадку - конституційно-правового або міжнародно-правового) характеру за невиконання чи неналежне виконання державою та її органами своїх обов`язків.

Зокрема, стаття 55 Конституції України надає кожному право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, а стаття 152 Конституції України зобов`язує державу відшкодовувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними. Також держава відшкодовує завдану безпідставним осудженням шкоду в разі скасування вироку суду як неправосудного (стаття 62 Конституції України) (абзац четвертий пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» щодо офіційного тлумачення пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, частин першої, третьої статті 2, частини першої статті 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб) від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001).

У касаційній скарзі заявниця посилається на те, що суд у зв`язку із прийняттям рішення КСУ не застосував Закон № 266/94-ВР, не застосував аналогію закону щодо статті 152 Конституції України та статті 1175 ЦК України. Держава не виконала свій позитивний обов`язок щодо ухвалення закону відповідно до статті 152 Конституції України.

Верховний Суд відхиляє ці доводи з огляду на таке.

Згідно з матеріалами справи позивачка в частині відшкодування моральної шкоди обґрунтувала позов ухваленням Рішення Конституційного Суду України від 25 червня 2019 року № 7-р/2019 (далі - Рішення КСУ) та посилалася на норми статті 152 Конституції України і статті 1175 ЦК України.

Щодо посилання заявниці на рішення КСУ як на підставу для відшкодування моральної шкоди відповідно до Закону № 266/94-ВР Верховний Суд зазначає таке.

Рішенням КСУ визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину п`яту статті 176 КПК України, якою передбачено, що запобіжні заходи у вигляді особистого зобов`язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261 КК України.

Частина п`ята статті 176 КПК України визнана неконституційною та втратила чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України вказаного рішення.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14 грудня 2000 року (справа № 1-31/2000) визначено, що рішення КСУ мають пряму дію.

Тобто рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення.

Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (незастосованого) судом при вирішенні справи, має значення насамперед як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19, провадження № 13-76зво20).

Відповідно до частини першої статті 5 КПК України процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Ухвали Шевченківського районного суду міста Києва та Апеляційного суду міста Києва, на які посилається заявниця як на обґрунтування позову, якими, на її думку, неправомірно застосовано до неї такий запобіжний захід, як тримання під вартою, були ухвалені до 16 квітня 2019 року, коли ОСОБА_1 було звільнено з-під варти, водночас згадане Рішення КСУ ухвалено 25 червня 2019 року.

Отже, на момент ухвалення Рішення КСУ кримінально-процесуальні відносини щодо застосованого стосовно ОСОБА_1 запобіжного заходу вже припинилися. Це означає, що дія цього рішення не може поширюватися на вказані правовідносини, оскільки вони виникли і закінчилися до його ухвалення, а дії суду не можна кваліфікувати як незаконні з підстав ухвалення рішення Конституційним Судом України.

Тому посилання заявниці на незаконність дій судів щодо обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, вчинені до ухвалення Рішення КСУ, як підстави для застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» теж є безпідставними.

Щодо можливості застосування аналогії закону щодо статті 152 Конституції України та статті 1175 ЦК України для компенсації моральної шкоди Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно зі статтею 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Отже, норми частини третьої статті 152 Конституції України містять посилання на окремий закон, тому відшкодування шкоди, завданої актами і діями, які визнані неконституційними, не може здійснюватися в іншому, ніж у встановленому законом порядку.

Закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними згідно з рішенням КСУ на сьогодні не прийнято.

Аналогічні обставини встановлено в ухвалі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 30 вересня 2014 року щодо прийнятності заяви у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08.

Відповідно до статті 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19, провадження № 12-35гс20).

Суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що стаття 1175 ЦК України не поширюється на спірні правовідносини, оскільки регламентує відшкодування шкоди, завданої нормативно-правовим актом, що був визнаний незаконним і скасований на підставі цього, а не тим нормативно-правовим актом, який визнано неконституційним.

Зазначене унеможливлює як одночасне застосування статті 152 Конституції України в поєднанні зі статтею 1175 ЦК України, так і застосування аналогії закону щодо вказаної норми.

Отже, як правильно встановив суд апеляційної інстанції, підстав для застосування аналогії права чи аналогії закону у цій справі немає.

Аналогічні висновки щодо застосування статті 152 Конституції України, зокрема, її частини третьої, а також статті 1175 ЦК України у справах щодо компенсації шкоди, завданої неконституційним актом, викладено у постановах Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 686/13945/21, провадження № 61-3809св22, від 28 червня 2023 року у справі № 751/6531/21, провадження № 61-10974св22.

Оскільки Верховний Суд вже викладав подібні правові висновки у позовах про відшкодування шкоди, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, провадження № 12-208гс18, та наведених вище постановах Верховного Суду, посилання заявниці на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах є необґрунтованим.

У позовній заяві ОСОБА_3 . В посилається на частину третю статті 152 Конституції України щодо обов`язку держави ухвалити закон, що регулює порядок відшкодування шкоди, завданої неконституційним актом, а також відшкодувати державою завдану їй шкоду.

Верховний Суд частково погоджується з доводами заявниці щодо необхідності виконання державою її позитивного обов`язку як компенсаційної функції у разі відсутності норми, що прямо регулює порядок відшкодування, зокрема моральної шкоди, завданої у зв`язку з неконституційністю акта, з огляду на таке.

Позитивне зобов`язання держави запровадити нормативно-правову базу необхідно тлумачити як таке, що включає обов`язок забезпечити ефективне функціонування такої нормативно-правової бази. Таким чином, регуляторні обов`язки охоплюють необхідні заходи для забезпечення її впровадження, у тому числі нагляд і виконання (рішення ЄСПЛ від 19 грудня 2017 року у справі «Лопес де Соуза Фернандес проти Португалії» (Lopesde Sousa Fernandes v. Portugal), заява № 56080/13, пункт 189; від 25 червня 2019 рок у справі «Мехмет Улусой та інші проти Туреччини» (Mehmet Ulusoy and Others v. Turkey), заява № 54969/09, пункт 83).

Згідно зі статтею 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Тому держава має позитивні обов`язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, провадження № 12-208гс18).

Відповідно до своїх позитивних зобов`язань згідно з Конвенцією держава Україна має, по-перше, запровадити законодавчу базу на виконання статті 152 Конституції України, по-друге, надавати доступ до суду, в межах якого особа може у відповідних випадках отримати відшкодування шкоди, зокрема у порядку цивільного судочинства.

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, пункти 152-242).

Водночас предмет доказування у справах про відшкодування шкоди, завданої неконституційними актами, як компенсаційного обов`язку держави має свої особливості. Зокрема, в такій категорії справ неконституційність акта вже встановлена рішенням Конституційного Суду України та не потребує доведення, також не встановлюється судом і вина окремих посадових чи службових осіб органів публічної влади, про що зазначено вище. Тому позивач має підтвердити доказами розмір завданої шкоди та наявність причинно-наслідкового зв`язку між неконституційним актом і завданою шкодою.

Згідно з частинами другою, третьою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

Отже, згідно зі статтями 11, 23 ЦК України за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі.

Зобов`язання компенсації моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на завдання їй моральної шкоди неправомірними діями щодо обрання їй безальтернативного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та його продовження на підставі судових рішень Шевченківського районного суду міста Києва.

Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання та приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження з нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров`я потерпілого.

Як вже зазначалось вище Рішенням КСУ визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину п`яту статті 176 КПК України.

Рішення КСУ стосується визнання неконституційною процесуальної норми, яка обмежує застосування інших запобіжних заходів, ніж тримання під вартою, за вчинення кримінальних правопорушень за ознаками злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261 КК України.

Верховний Суд зазначає, що неконституційність частини п`ятої статті 176 КПК України жодним чином не заперечує можливість обрання судом особі, яку підозрюють у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261 КК України, запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у разі доведення ризиків, передбачених пунктами 1-5 частини першої статті 177 КПК України, і того, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти цим ризикам.

Отже, безальтернативність частини п`ятої статті 176 КК України після визнання її неконституційною є підставою для компенсації лише тоді, коли позивачка доведе, що суди не встановили ризиків, передбачених пунктами 1-5 частини першої статті 177 КПК України, а керувались лише формальним посиланням на вказану неконституційну норму.

ЄСПЛ у справі «Грубник проти України» (рішення від 17 вересня 2020 року, заява № 58444/15) вирішував питання дотримання пункту 3 статті 5 Конвенції під час застосування судами частини п`ятої статті 176 КПК України, яка виключала можливість застосування не пов`язаних з позбавленням волі запобіжних заходів до особи, підозрюваної у тероризмі, з урахуванням Рішення КСУ. У цій справі ЄСПЛ з урахуванням фактичних обставин дійшов висновку про непорушення пункту 3 статті 5 Конвенції та законність дій судів попри визнання безальтернативної норми неконституційною.

ЄСПЛ керувався тим, що обґрунтовану підозру щодо заявника у зв`язку з конкретними обвинуваченнями в тероризмі підтверджували докази, а також існував ризик його переховування у разі звільнення з-під варти. Ці висновки були розглянуті та залишені без змін апеляційною інстанцією. Тому ЄСПЛ не встановив підстав для сумнівів в обґрунтованому характері висновків національних судів.

ЄСПЛ зазначив, що Рішення КСУ насамперед стосувалося норми про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, яка перешкоджала судам належним чином обґрунтовувати рішення про тримання під вартою, що також є питанням, тісно пов`язаним з обставинами конкретної справи.

Національні суди мають повноваження перевірити наявність обґрунтованої підозри щодо обвинуваченого, розглянути докази у зв`язку з цим і постановити ухвалу про його звільнення з-під варти у разі виявлення відсутності обґрунтованої підозри щодо пред`явлених заявнику обвинувачень (рішення від 26 квітня 2016 року у справі «Мерчеп проти Хорватії» (), заява № 12301/12, пункт 102, або у разі відсутності ризиків, що виправдовували тримання під вартою (пункти 43 та 54-56)).

У деяких випадках стосовно особливо тяжких злочинів великого значення набувають характер і тяжкість обвинувачень, висунутих обвинуваченому, які вказують проти його звільнення та на користь тримання його під вартою (рішення у справі «Мерчеп проти Хорватії» (), пункт 96).

За певних обставин, наприклад, коли підозрюваний нібито входив до складу банди, причетної до насильницьких злочинів, або, ймовірно, до справ, пов`язаних з тероризмом, «неможливість застосування застави» могла бути очевидною (рішення від 17 липня 2008 року у справі «Галуашвілі проти Грузії» (Galuashvili v. Georgia), заява № 40008/04, пункт 6, від 24 жовтня 2006 року у справі «Кусик проти Польщі» (Kusyk v. Poland), заява № 7347/02, пункт 37, та від 04 травня 2006 року у справі «Целеєвський проти Польщі» (Celejewski v. Poland), заява №17584/04, пункти 35-37).

Органи державної влади зобов`язані захищати права фактичних і потенційних потерпілих від насильницьких нападів відповідно до статей 2, 3 та пункту 1 статті 5 Конвенції.

ЄСПЛ вказав, що за таких обставин, зокрема, у разі обрання запобіжного заходу для особи, звинуваченої у терористичному злочині, у вигляді тримання під вартою суд має тлумачити обсяг зобов`язань органів державної влади згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції щодо обґрунтування своїх рішень у спосіб, який відповідає практичним вимогам виконання цього зобов`язання (рішення від 13 вересня 2016 року у справі «Ібрагім таінші проти Сполученого Королівства» (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 50541/08 та 3 інші заяви, пункти 252 та 259).

У справі, що переглядається, під час постановлення ухвал Шевченківський районний суд міста Києва та Апеляційний суд міста Києва оцінили ризики, передбачені статтею 177 КПК України, визначили наявність усіх ризиків, визначених цією статтею (пункти 1-5 частини першої статті 177 КПК України) та врахували обставини, передбачені статтею 178 КПК України, які суд оцінює для обрання більш м`якого запобіжного заходу.

Суд першої інстанції встановив та врахував такі ризики: тяжкість звинувачень, зокрема за статтями «Терористичний акт» (258 КК України), «Створення терористичної групи чи терористичної організації» (258-3 КК України), особисті стосунки ОСОБА_1 з керівниками терористичних організацій «ДНР», незаконний перетин ОСОБА_1 лінії зіткнення у межах Луганської, Донецької областей, статус народного депутата з необмеженими можливостями відвідування будь-яких установ, об`єктів незалежно від рівня секретності, авторитет ОСОБА_1 серед її електорату, деяких військовослужбовців, державних та громадських діячів як публічної особи і депутата, докази щодо наявності у неї восьми гранат Ф-1, навики володіння зброєю та дозвіл на вогнепальну зброю. Ці висновки підтримав і суд апеляційної інстанції.

Крім того, суди під час обрання запобіжного захисту у вигляді тримання під вартою та неодноразового продовження його строку дійшли висновку, що немає підстав для обрання більш м`якого заходу, оскільки наведені захисниками ОСОБА_1 обставини, передбачені статтею 178 КПК України, не можуть повною мірою запобігти ризикам, передбаченим пунктами 1-5 частини першої статті 177 КПК України, наявність яких встановлено у цій справі.

ЄСПЛ вказує, що навіть загально сформульований ризик, який випливає з організованого характеру злочинної діяльності, у вчиненні якої обвинувачується заявник, приймається як підстава для тримання його під вартою, у тому числі на початкових етапах провадження (рішення ЄСПЛ від 04 травня 2006 року у справі «Дудек проти Польщі»(Dudek v. Poland), заява № 633/03, пункт 36).

Верховний Суд зауважує, що суди під час постановлення ухвал про обрання ОСОБА_1 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та його продовження посилались на частину п`яту статті 176 КК України, врахували обставини тяжкості злочину та ризики, пов`язані з її звільненням з-під варти.

У касаційній скарзі заявниця не навела доводів, і в матеріалах справи немає доказів того, що за встановлених обставин та ризиків суди за умови передбаченої законом альтернативної санкції могли б застосувати інший запобіжний захід, ніж тримання під вартою.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19, постанова Верховного Суду від 14 червня 2022 року у справі № 645/4192/20, провадження № 61-19766св21, на які посилається заявниця).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Доказів того, що встановлені судами ризики як підстава для тримання її під вартою не були виправдані, ОСОБА_1 не надала, не довела наявність причинно-наслідкового зв`язку між неконституційним актом і завданою їй моральною шкодою з урахуванням встановлених судами обставин у цій справі. Тому Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для відшкодування моральної шкоди у цій справі, проте з мотивів, викладених у цій постанові.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за її участю та участю її представника, то Верховний Суд відхилив це клопотання з огляду на відсутність необхідності заслухати пояснення сторін (статті 43, 402 ЦПК України).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, зміну оскаржуваного судового рішення шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки зміна мотивувальної частини оскаржуваного судового рішення не призвела до іншого результату вирішення справи, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2022 року зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 08 серпня 2022 року в частині стягнення судового збору до закінчення касаційного розгляду справи, то виконання вказаного судового рішення на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану через адвоката Йосипова Андрія Анатолійовича, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 08 серпня 2022 року змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 08 серпня 2022 року в частині стягнення судового збору.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. С. Олійник

Судді: О. В. Білоконь

І. Ю. Гулейков

О. М. Осіян

В. В. Шипович