ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 червня 2024 року

м. Київ

справа № 953/7182/23

провадження № 51-7232 км 23

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Київського районного суду міста Харкова від 07 квітня 2023 року й ухвалу Харківського апеляційного суду від 28 серпня 2023 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12022221070000811, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця й жителя АДРЕСА_1 ),

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Київського районного суду міста Харкова від 07 квітня 2023 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 7 ст. 111-1 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах на строк 12 років та з конфіскацією всього майна, яке є його особистою власністю.

Суд залишив щодо ОСОБА_7 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили.

Також суд зарахував ОСОБА_7 у строк відбування покарання строк його попереднього ув`язнення з 04 жовтня 2022 року.

Крім того, у вироку суд розподілив процесуальні витрати і вирішив долю речових доказів.

Згідно з вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він, будучи громадянином України, тимчасово не працюючим, у період із початку серпня до початку вересня 2022 року, усвідомлюючи здійснення російською федерацією відкритої агресії у зв`язку з повномасштабним військовим вторгненням на територію України з 24 лютого 2022 року, перебуваючи в АДРЕСА_2 , діючи з умислом на допомогу державі-агресору та її незаконним правоохоронним органам, створеним на тимчасово окупованій території, з метою завдання шкоди Україні, усвідомлюючи протиправність своїх дій, достовірно знаючи, що на АДРЕСА_3 перебуває незаконний новостворений правоохоронний орган «народна міліція», за пропозицією військових російської федерації вирішив добровільно зайняти посаду поліцейського патрульно-постової служби в цьому органі та почав виконувати обов`язки з охорони в нічний час його адміністративної будівлі, розташованої за вказаною вище адресою.

Харківський апеляційний суд ухвалою від 28 серпня 2023 року залишив без змін вирок місцевого суду.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення на підставі неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вважає, що суди дали неправильну кримінально-правову оцінку діям засудженого, оскільки останній не розумів змісту підписаних ним документів під час працевлаштування, фактично не виконував функції патрульно-постового поліцейського в незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території, не був допущений до роботи в цьому органі на вказаній посаді та не отримував за неї грошову винагороду. З огляду на те, що ОСОБА_7 лише охороняв будівлю незаконно створеного правоохоронного органу і не був причетний до його діяльності як поліцейський, захисник вважає, що необхідно кваліфікувати дії засудженого як замах на вчинення інкримінованого йому злочину та призначити покарання з урахуванням приписів ч. 3 ст. 68 КК України.

Позиції інших учасників судового провадження

Під час касаційного розгляду захисник ОСОБА_6 просив задовольнити касаційну скаргу на викладених у ній підставах.

Прокурор ОСОБА_5 просила залишити судові рішення без змін як законні, а касаційну скаргу захисника - без задоволення як необґрунтовану.

Мотиви Суду

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин, і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Частиною 2 ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст. 438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

З будь-яких інших приводів касаційний суд не вправі втручатися в рішення судів попередніх інстанцій та виходить із фактичних обставин, установлених ними. Тож аргументи захисника щодо незгоди з даною судом оцінкою доказів з точки зору їх достовірності, оспорювання встановлених за результатами судового розгляду фактів з викладенням власної версії події, що по суті зводяться до невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, з огляду на вимоги ст. 438 КПК України, не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Водночас у касаційній скарзі захисник, посилаючись на вказані аргументи, твердить про неправильну кваліфікацію дій ОСОБА_7 , хоча в судах попередніх інстанцій, рішення яких він оскаржує, сторона захисту не порушувала цього питання (в апеляційному порядку вирок був оскаржений виключно в частині призначеного покарання).

Перевіривши зазначені доводи захисника в межах повноважень, визначених кримінальним процесуальним законом, суд касаційної інстанції встановив, що висновок про подію кримінального правопорушення, доведеність винуватості ОСОБА_7 в колабораційній діяльності, яка полягала в добровільному зайнятті ним посади в незаконному правоохоронному органі, створеному на тимчасово окупованій території, за викладених у вироку обставин, місцевий суд зробив, дотримуючись принципів змагальності, рівності сторін та вимог ст. 23 КПК України, на підставі доказів, досліджених у судовому засіданні.

Розглянувши кримінальне провадження з дотриманням положень ч. 1 ст. 337 КПК України, у межах висунутого обвинувачення, суд першої інстанції проаналізував показання ОСОБА_7 , котрий пояснив, за яких обставин він із корисливих мотивів добровільно підписав договір про працевлаштування з окупаційною адміністрацією, розписався в отриманні посвідчення, подав заяву про надання грошової допомоги та виконував обов`язки охоронця в новоствореному правоохоронному органі «народна міліція». Ці показання суд зіставив з іншими дослідженими в суді доказами, зокрема показаннями допитаних свідків, письмовими документами й висновками експертиз.

Оцінивши кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, місцевий суд установив, що винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення доведено поза розумним сумнівом.

Захисник ОСОБА_6 , мотивуючи в касаційної скарги свою позицію щодо вчинення ОСОБА_7 саме замаху на зайняття посади в незаконному правоохоронному органі, наголошує на тому, що підписаний засудженим договір про працевлаштування не містить усіх передбачених законом реквізитів і не був затверджений уповноваженою особою, а крім того, ОСОБА_7 фактично не виконував функцій поліцейського, натомість лише охороняв будівлю цього органу. Однак ці доводи захисника є необґрунтованими з огляду на таке.

У частині 7 ст. 111-1 КК України передбачено відповідальність за вчинення громадянином України колабораційної діяльності в умовах окупації у вигляді співпраці з державою-агресором у її інтересах, зокрема, через незаконні правоохоронні органи, які створені на тимчасово окупованій території, у формі добровільного, тобто з власної волі та за відсутності фізичного чи психічного примусу, крайньої необхідності, зайняття в них посади, з метою спричинити шкоду державі Україна. Суспільна небезпечність таких дій полягає в тому, що особа допомагає агресору створити вертикаль незаконних органів влади, яка є основою функціонування державного механізму загалом. Саме така форма колабораційної діяльності порівняно з іншими, передбаченими в частинах 2 та 5 цієї статті, визнається законодавцем найбільш суспільно небезпечною.

З огляду на формулювання диспозиції ч. 7 ст. 111-1 КК України, сам факт добровільного зайняття громадянином України посади в незаконному правоохоронному органі є достатнім для кваліфікації відповідних дій за цією кримінально-правовою нормою.

Наявність владних повноважень органу та спрямованість його діяльності є визначальними ознаками під час ідентифікації місця роботи колаборанта як органу влади. Під посадою в незаконному правоохоронному органі необхідно розуміти посаду в такому органі, що створений під час окупації, яка передбачає діяльність як працівника правоохоронного органу (у розумінні ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів»).

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну службу» посада державної служби - визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов`язками у межах повноважень, визначених ч. 1 ст. 1 цього Закону. З точки зору функціонального підходу посада є частиною службової кар`єри посадовця, пов`язана власне з органом влади та стосується повноважень, закріплених за посадою, визначених структурою і штатним розписом такого органу; кола службових повноважень, закріплених за посадою, які встановлюються нормативними актами.

Відповідно до чинного законодавства України, заняття посади державної служби необхідно розглядати як у контексті проведення підготовчих дій щодо призначення певної особи на посаду, так і в контексті виникнення такого юридичного факту, як призначення особи на певну посаду з офіційним оформленням трудових відносин.

Здійснення громадянином України на тимчасово окупованій території діяльності не в органі влади (на підприємстві, в установі, організації; зайняття індивідуальним підприємництвом тощо) або виконання роботи, що не пов`язана із зайняттям посади (лікар, фармацевт, працівник житлово-комунальної сфери, пожежник, працівник рятувальної служби чи кладовища, адвокат тощо), не утворює складів кримінальних правопорушень, передбачених частинами 2, 5 та 7 ст. 111-1 КК України.

У цьому кримінальному провадженні суд першої інстанції ґрунтовно дослідив обставини зайняття ОСОБА_7 посади в незаконному правоохоронному органі на підставі відомостей, що містяться, зокрема, у підписаному ОСОБА_7 трудовому договорі з управлінням внутрішніх справ тимчасової цивільної адміністрації в Харківській області, яким обумовлено режим роботи, оплату праці тощо; у заяві ОСОБА_7 про надання одноразової матеріальної допомоги в розмірі 10 000 рублів за місцем роботи в Ізюмському районному управлінні поліції; у журналі обліку виходу на роботу співробітників Ізюмського відділу поліції, у якому зафіксовано дані про відпрацьований ОСОБА_7 час; у журналі видачі й повернення посвідчень, де вказано прізвище й міститься підпис ОСОБА_7 від 04 серпня 2022 року; у показаннях допитаного свідка ОСОБА_8 щодо обставин, за яких ОСОБА_7 працевлаштувався до «народної міліції» та згідно з установленим графіком здійснював чергування з охорони будівлі на АДРЕСА_3 .

У контексті тверджень захисника про невідповідність змісту зазначених документів законодавчим приписам у зв`язку з відсутністю певних реквізитів, зокрема підпису окупаційної адміністрації про їх затвердження, а також з огляду на те, що ОСОБА_7 , підписуючи ці документи з метою працевлаштування, не аналізував їх змісту, в Суду немає підстав не погоджуватися з аргументацією суду першої інстанції, наведеною у вироку, про доведеність факту добровільного зайняття ОСОБА_7 посади, яка ґрунтується на сукупності досліджених доказів.

У касаційній скарзі захисник наголошує, що ОСОБА_7 вчинив закінчений замах на добровільне зайняття посади в указаному органі, оскільки виконував функції лише з охорони будівлі, що, на думку захисника, не свідчить про реалізацію ним обов`язків, притаманних посаді поліцейського в правоохоронному органі. Тобто захисник пов`язує вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України, зі змістом фактично виконаної ОСОБА_7 роботи, що не узгоджується з диспозицією цієї кримінально-правової норми, якою встановлено відповідальність саме за зайняття посади в такому органі, а не за конкретну діяльність особи під час виконуваної нею роботи.

Водночас доводи, наведені в касаційній скарзі захисника, жодним чином не спростовують доведеного в суді факту вчинення ОСОБА_7 діяння, за яке передбачено відповідальність у ч. 7 ст. 111-1 КК України. Установлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини цього кримінального провадження свідчать про те, що ОСОБА_7 виконав усі дії, які вважав необхідними для доведення кримінального правопорушення до кінця, і це кримінальне правопорушення було закінченим з моменту зайняття ним посади, факт якого доведено як змістом досліджених судом документів, так і тим, що ОСОБА_7 фактично взявся за виконання трудових обов`язків у цьому органі з метою забезпечення його функціонування, а зміст виконаної ним роботи в цьому конкретному випадку не впливає на кваліфікацію його дій. Відомостей, які б свідчили про те, що ці дії ОСОБА_7 виконав не добровільно, зокрема під психічним чи фізичним примусом або внаслідок крайньої необхідності, з матеріалів кримінального провадження не вбачається.

Отже, за обставин, установлених судами попередніх інстанцій, дії ОСОБА_7 правильно кваліфіковано за ч. 7 ст. 111-1 КК України, тому за результатами перегляду судових рішень у касаційному порядку не встановлено неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Що стосується позитивних даних про особу ОСОБА_7 , його молодого віку, мотивів і конкретних обставин вчинення ним кримінального правопорушення, у якому він щиро розкаявся, то ці дані в сукупності з іншими передбаченими законом обставинами були враховані місцевим судом під час призначення йому основного покарання в мінімальних межах санкції за вчинений умисний особливо тяжкий злочин проти основ національної безпеки України.

Апеляційний суд, переглядаючи вирок у межах апеляційної скарги сторони захисту, не встановив підстав для призначення ОСОБА_7 більш м`якого покарання, ніж передбачено законом, з чим погоджується суд касаційної інстанції. Ухвала апеляційного суду належним чином умотивована і відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

Призначене ОСОБА_7 покарання є співмірним характеру вчинених дій, їх небезпечності, тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та даним про особу винного. Розмір призначеного засудженому покарання відповідає принципу індивідуалізації, відповідно до якого суд на основі оцінки ряду загальних і спеціальних критеріїв, зазначених у законі, визначив особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, справедливу міру покарання, спрямовану на досягнення цілей виправлення засудженого і приватної превенції.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили чи могли перешкодити судам попередніх інстанцій повно й усебічно розглянути провадження і постановити законні, обґрунтовані та справедливі рішення, за матеріалами провадження також не встановлено.

Отже, касаційна скарга захисника не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

у х в а л и в :

Вирок Київського районного суду міста Харкова від 07 квітня 2023 року й ухвалу Харківського апеляційного суду від 28 серпня 2023 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_9 ОСОБА_2 ОСОБА_3