ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2024 року

м. Київ

справа № 363/3864/20

провадження № 61-2428св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Метал-Пласт»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сібірцева Олена Сергіївна, на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 09 вересня 2021 року у складі судді Котлярової І. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 23 серпня 2022 року у складі колегії суддів Білич І. М., Коцюрби О. П., Слюсар Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Метал-Пласт» (далі - ТОВ «Метал-Пласт») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про розірвання договору купівлі-продажу та визнання права власності на майно.

Позовну заяву мотивовано тим, що 01 червня 2009 року між ТОВ «Метал-Пласт» як продавцем та ОСОБА_2 як покупцем укладено договір купівлі?продажу, за умовами якого у власність покупця передано ангар з металу, зазначений на плані літерою «А», загальною площею 533,1 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а покупець зобов`язувався сплатити за нього грошову суму на рахунок продавця у розмірі 318 126 грн з відстроченням платежу до 01 липня 2009 року.

Зазначав, що за умовами пункту 7 цього договору сторони погодили порядок передання ангара від продавця до покупця в день укладення договору шляхом звільнення приміщення.

Позивач виконав умови цього договору у повному обсязі.

У визначений договором строк ОСОБА_2 свого обов`язку щодо оплати за договором не виконав. Просив відстрочити строк оплати спочатку до 31 грудня 2014 року, а потім до 31 грудня 2018 року. Позивач погоджувався щодо розстрочення платежу, проте станом на 31 грудня 2018 року ОСОБА_2 оплату за договором купівлі-продажу так і не здійснив.

ТОВ «Метал-Пласт» зазначало, що на момент укладення договору купівлі?продажу ОСОБА_2 був засновником ТОВ «Метал-Пласт» та саме він фактично приймав рішення щодо погодження відстрочення оплати.

На початку 2019 року ОСОБА_2 вийшов зі складу засновників ТОВ «Метал-Пласт», а новий засновник, перевіривши активи, виявив факт несплати за договором купівлі-продажу від 01 червня 2009 року, після чого 15 березня 2019 звернувся з позовом до суду про визнання договору купівлі?продажу недійсним з підстав того, що ОСОБА_2 ввів позивача в оману.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 03 березня 2020 року у задоволенні позовних вимог ТОВ «Метал-Пласт» до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_1 , про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовлено з тих підстав, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права.

Зважаючи на те, що між позивачем та ОСОБА_2 існували зобов`язальні правовідносини, неналежне виконання зобов`язання дає позивачу право на судовий захист та відновлення порушеного майнового права шляхом розірвання договору купівлі-продажу з тих підстав, що відповідач не отримав грошових коштів за спірним договором.

Позивач звертав увагу, що позбавлений того, на що розраховував під час укладення спірного договору, оскільки не мав на меті безоплатно передавати майно у власність покупця, що свідчить про істотне порушення ОСОБА_2 умов договору, а тому належним способом захисту права позивача є розірвання договору купівлі-продажу з цих підстав.

Відповідно до умов спірного договору продавець зобов`язується передати у власність покупцю, а покупець зобов`язується прийняти ангар, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та сплатити за нього обумовлену грошову суму. Продаж вчинено за суму 318 126 грн, які покупець зобов`язується сплатити повністю на рахунок продавця з дня підписання цього договору до 01 липня 2009 року (пункт 5 договору).

Також позивач зазначив, що право власності на спірний ангар зареєстровано за ОСОБА_2 , який отримав ангар у користування в день укладення договору купівлі-продажу.

Оскільки ОСОБА_2 на вимогу позивача щодо оплати за договором просив відстрочити розрахунок до 31 грудня 2018 року, тому звернення до суду з цим позовом здійснюється в межах трирічного строку позовної давності.

Зазначав, що дізнався про порушення своїх прав після зміни засновника ТОВ «Метал-Пласт» у лютому 2019 року, оскільки до цього часу ОСОБА_2 , будучи засновником ТОВ «Метал-Пласт», розрахунку за придбаний ангар не проводив, а погоджував лише відстрочення оплати. Той факт, що ОСОБА_2 був засновником ТОВ «Метал-Пласт», не може бути підставою для того, щоб майно вибуло з власності товариства безоплатно, адже в розумінні статті 12 Закону України «Про господарські товариства» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що саме товариство є власником майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Позивач також вказував у позові, що поняття «строк дії договору» та «строк виконання зобов`язання» не є тотожними. Навіть після припинення дії договору невиконане стороною зобов`язання підлягає виконанню. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Посилаючись на викладене, ТОВ «Метал-Пласт» просило суд:

розірвати договір купівлі-продажу, укладений 01 червня 2009 року між ТОВ «Метал-Пласт» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Голуб Л. А. та зареєстрований за № 1211;

визнати за ТОВ «Метал-Пласт» право власності на ангар з металу, зазначений у плані під літерою «А», загальною площею 533,1 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов`язати ОСОБА_2 повернути ТОВ «Метал-Пласт» зазначений ангар з металу.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Вишгородський районний суд Київської області рішенням від 09 вересня 2021 року позов ТОВ «Метал-Пласт» задовольнив.

Розірвав договір купівлі-продажу, укладений 01 червня 2009 року між ТОВ «Метал-Пласт» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Голуб Л. А. та зареєстрований за № 1211.

Визнав за ТОВ «Метал-Пласт» право власності на ангар з металу, зазначений на плані під літерою «А», що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 533,1 кв. м.

Зобов`язав ОСОБА_2 повернути ТОВ «Метал-Пласт» ангар з металу, зазначений на плані під літерою «А», що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 533,1 кв. м.

Стягнув з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ТОВ «Метал-Пласт» судовий збір у розмірі 6 874 грн, по 3 437 грн з кожного.

Рішення суду першої інстанції мотивовано таким.

Позивач виконав зобов`язання за договором купівлі-продажу від 01 червня 2009 року. Невиконання ОСОБА_2 умов цього договору у встановлений строк щодо сплати грошових коштів за договором купівлі-продажу ангара є істотним порушенням умов договору, що спричинило значну шкоду другій стороні та виражається у неотриманні відповідних грошових коштів за придбане майно у розмірі 318 126 грн.

У зв`язку з розірванням договору купівлі-продажу спірного ангара місцевий суд вважав, що наявна правова підстава, передбачена статтею 346 ЦК України, для припинення права власності ОСОБА_2 на ангар.

Щодо поданої відповідачем ОСОБА_1 заяви про застосування строків позовної давності суд першої інстанції керувався таким.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

У спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.

Вимоги ТОВ «Метал-Пласт» пред`явлено виключно до ОСОБА_2 .

Відповідач ОСОБА_1 подала заяву про застосування позовної давності щодо всіх позовних вимог, водночас відповідач ОСОБА_2 не заявляв про позовну давність щодо пред`явлених до нього вимог, натомість їх визнав.

Отже, місцевий суд зробив висновок про відсутність підстав для застосування позовної давності, доводи ОСОБА_1 про сплив позовної давності до цих вимог вважав необґрунтованими.

Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сібірцева О. С., оскаржила його в апеляційному порядку.

В апеляційні скарзі відповідач ОСОБА_1 посилалась на те, що місцевий суд залишив поза увагою її доводи, що цей спір має очевидно штучний характер, оскільки позивач мав на меті створити їй перешкоди у вирішенні спору про поділ майна подружжя між нею та ОСОБА_2 , зменшити обсяг спільного майна подружжя, що свідчить про зловживання позивачем процесуальними правами. Зазначала про те, що покладення в основу рішення про задоволення цього позову факту визнання позову ОСОБА_2 за умови заперечення проти позову співвідповідачем ОСОБА_1 є порушенням її прав. Також звертала увагу суду на відсутність у матеріалах справи належних доказів на підтвердження несплати ОСОБА_2 за спірний ангар.

Київський апеляційний суд постановою від 23 серпня 2022 року рішення Вишгородського районного суду Київської області від 09 вересня 2022 року залишив без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зокрема, що у договорі купівлі-продажу від 01 червня 2009 року сторони погодили ціну, за якою було вчинено продаж ангара та яку покупець зобов`язується сплатити повністю на рахунок продавця до 01 липня 2009 року. Сторони погодили відстрочення виконання умов договору купівлі-продажу щодо сплати коштів шляхом направлення відповідних листів. Отже, відсутні підстави вважати, що сторони договору порушили умови договору щодо нотаріального посвідчення усіх змін та доповнень до договору, оскільки зазначені обставини здійснювалися за погодженням обох сторін, що відповідає принципу свободи договору. Крім того, ОСОБА_2 не заперечує факту невиконання умов договору щодо оплати, розрахунок за придбане майно він не здійснив.

Вказане порушення ОСОБА_2 договору купівлі-продажу є істотним, оскільки позивач під час укладення договору розраховував на отримання вартості відчужуваного ангара у повному розмірі й не мав наміру передати у власність покупця ангар безоплатно чи за частину його вартості.

Апеляційний суд відхилив доводи заявника щодо належності спірного нерухомого майна (ангара) до спільної сумісності власності подружжя, зазначивши таке.

Подані до суду апеляційної інстанції договір про поділ майна подружжя від 19 жовтня 2021 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений державним нотаріусом П`ятої київської державної нотаріальної контори, зареєстрований у реєстрі за № 8-616, пунктом 2.1 якого сторони здійснили поділ ангара, по 1/2 частині за кожним, а також ухвала Подільського районного суду міста Києва від 29 листопада 2021 року, якою позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя було залишено без розгляду, зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя залишено без розгляду, не можуть бути підставою для скасування судового рішення у цій справі з урахуванням того, що були укладені та постановлені вже після ухвалення оскаржуваного судового рішення у справі.

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги доводи ОСОБА_1 про те, що цей спір має штучний характер та спрямований на зменшення її прав у частині поділу спільної сумісної власності подружжя, мотивувавши тим, що рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 03 березня 2020 року у цивільній справі № 363/744/19 не встановлено належності спірного ангара на праві спільної сумісної власності подружжя, зокрема факту його придбання за спільні кошти подружжя, або доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_2 сплатив на користь ТОВ «Метал-Пласт» кошти за переданий йому у власність ангар та його правомірне набуття у власність відповідно до вимог закону.

Крім того, у вказаному рішенні встановлено, що ОСОБА_2 мав на меті змінити лише власника спірного ангара з товариства на себе, і такий правочин не потребував би сплати коштів, що підтверджує несплату відповідачем коштів за договором купівлі?продажу ангара ні як на час його укладення, ні на час звернення позивача до суду. Протягом всього цього часу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в шлюбі, отже, не понесли своїх спільних витрат (коштів) на придбання ангара.

Апеляційний суд також погодився з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про застосування позовної давності з неведених місцевим судом мотивів.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У лютому 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сібірцева О. С., на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 09 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 серпня 2022 року, у якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме:

щодо добросовісного користування учасниками судового процесу своїми процесуальними права, заборони зловживання правом, недопущення вчинення дій з наміром завдати шкоди іншій особі, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 199/6713/14-ц (провадження № 14-92цс19). Мотивує скаргу таким: позивач звернувся із цим позовом після подання ОСОБА_1 позову до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, що має ознаки штучно ініційованого позову; позивач уже звертався до суду із аналогічними позовними вимогами у лютому 2019 року (справа № 363/744/19 за позовом ТОВ «Метал-Пласт» до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу); відповідач визнав позов у двох судових спорах, що свідчить про намір зменшити обсяг спільного майна подружжя;

щодо заборони суперечливої поведінки та використання «права на зло», викладеного у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц, від 10 лютого 2021 року у справі № 757/5841/17, від 11 серпня 2021 року у справі № 723/826/19. Заявниця вказує, що ОСОБА_2 допустив суперечливу поведінку, яка полягає в укладенні між ним та ОСОБА_1 договору про поділ майна подружжя щодо спірного ангара після визнання ним позову у цій справі та прийняття рішення судом першої інстанції;

щодо недопустимості доказів та стандарту доказування, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20. Заявниця зазначає, що суди на підтвердження відсутності розрахунків за договором прийняли недопустимі докази, а саме копію спірного договору купівлі?продажу, копії листів ТОВ «Метал-Пласт» щодо вимоги виконати оплату за договором та копії листів ОСОБА_2 щодо відстрочення такої оплати;

щодо презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, викладених у постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року у справі № 6?2333цс15, постановах Верховного Суду від 04 березня 2021 року у справі № 343/1294/18, від 13 травня 2021 року у справі № 350/1980/19. Заявниця вказує, що суди проігнорували те, що спірний ангар набутий у власність ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 , тому належить сторонам на праві спільної сумісної власності відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України, проте тягар доказування правового режиму спільності майна судами покладено на ОСОБА_1 ;

щодо способу захисту порушених прав, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (12-145гс19). ОСОБА_1 посилається на те, що у разі порушення прав продавця за договором купівлі-продажу, які полягають у неотриманні ним грошових коштів від покупця, належним способом захисту порушеного права є вимога про стягнення неотриманих коштів, а не вимога про розірвання договору та повернення предмета договору;

щодо позовної давності, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16. Заявник посилається на неправильне застосування місцевим судом, з яким погодився й апеляційний суд, положень про позовну давність, вказавши, що вимоги ТОВ «Метал-Пласт» звернуті виключно до ОСОБА_2 , а відповідач ОСОБА_1 є стороною у справі, а не у спорі, тому суд не може застосувати позовну давність у цій справі за її заявою.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, яка надійшла у квітні 2023 року до Верховного Суду від ТОВ «Метал-Пласт», позивач вказує на необґрунтованість вимог заявниці, просить залишити рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Позивач у відзиві посилається на те, що цей спір жодним чином не пов`язаний із позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, що, на думку заявника, свідчить про штучність ініційованого позову. Після виходу ОСОБА_2 зі складу засновників товариства у 2019 році ТОВ «Метал?Пласт» звернулося до суду з позовом (справа № 363/744/19) про визнання недійсним договору купівлі?продажу від 01 червня 2009 року з тих підстав, що ОСОБА_2 ввів позивача в оману щодо обставин цього договору.

Також зазначає, що відповідач не висловив наміру сплачувати за договором, тому посилання у касаційній скарзі на те, що ефективним способом захисту у цій справі є стягнення коштів, не відповідає меті заявлених вимог. Водночас задоволення вимог про розірвання договору та повернення приміщення ангара відповідатиме балансу інтересів сторін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У квітні 2023 року матеріали цивільної справи передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією в складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 01 червня 2009 року між ТОВ «Метал-Пласт» в особі директора ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, який посвідчено приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Голуб Л. А. та зареєстровано в реєстрі за № 1211.

Згідно з пунктом 1 договору продавець зобов`язується передати у власність покупцю, а покупець зобов`язується прийняти ангар, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та сплатити за нього обумовлену грошову суму.

Продаж вчинено за суму 318 126 грн, які покупець зобов`язується сплатити повністю на рахунок продавця з дня підписання цього договору до 01 липня 2009 року (пункт 5 договору).

06 липня 2009 року директор ТОВ «Метал-Пласт» ОСОБА_3 направив ОСОБА_2 лист про проведення повного розрахунку за придбаний ангар.

17 серпня 2009 року ОСОБА_2 направив відповідь на лист ТОВ «Метал?Пласт», у якій просив відстрочити розрахунок за ангар до 31 грудня 2014 року.

19 січня 2015 року директор ТОВ «Метал-Пласт» ОСОБА_3 повторно направив ОСОБА_2 лист про проведення повного розрахунку за придбаний ангар.

26 січня 2015 року ОСОБА_2 звернувся з листом до ТОВ «Метал-Пласт» та просив відстрочити розрахунок за ангар до 31 грудня 2018 року.

01 лютого 2019 року на загальних зборах учасників ТОВ «Метал-Пласт» було прийнято рішення про звільнення з посади директора товариства ОСОБА_3 та призначення на цю посаду ОСОБА_4 , що підтверджується долученою до матеріалів справи копією протоколу № 1 загальних зборів учасників товариства.

Відомості про зміну керівника ТОВ «Метал-Пласт» 04 лютого 2019 року внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, що підтверджується витягом № 1006600261, сформованим станом на 04 травня 2020 року.

Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14 липня 2009 року № 23288281 ангар, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на праві приватної власності належить ОСОБА_2 .

Також установлено, що у червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя. Подільський районний суд міста Києва ухвалою від 01 листопада 2018 року відкрив провадження у справі. 13 березня 2019 року прийнято зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя. До початку судового засідання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 подали до суду заяви про залишення позову та зустрічного позову без розгляду. Подільський районний суд міста Києва ухвалою від 29 листопада 2021 року у справі № 758/7844/18 позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя залишив без розгляду. Зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя залишив без розгляду.

У лютому 2019 року ТОВ «Метал-Пласт» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_1 , про визнання недійсним договору купівлі?продажу від 01 червня 2009 року. Вишгородський районний суд Київської області рішенням від 03 березня 2020 року у справі № 363/744/19 у задоволенні позову відмовив.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано 07 вересня 1994 року, який було розірвано рішенням Печерського районного суду міста Києва від 12 липня 2019 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду зазначеним вимогам закону не відповідає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтями 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У частині першій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Щодо належного способу захисту (права продавця вимагати розірвання договору купівлі-продажу та повернення предмета договору)

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19), на яку посилається у касаційній скарзі ОСОБА_1 як на приклад неоднакового застосування норм права у подібних правовідносинах, викладено правовий висновок, зокрема, щодо вимоги про розірвання договору купівлі-продажу у частині продажу позивачкою своєї частки у статутному капіталі товариства. За обставинами цієї справи сторони договору погодили сплату суми за договором до його підписання.

Так, у постанові зазначено, що: «суди попередніх інстанцій дійшли висновку про задоволення зазначеної позовної вимоги на підставі частини другої статті 651 ЦК України, відповідно до якої договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом; істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. На думку судів, відсутність проведення розрахунку за частку у розмірі 60 % статутного капіталу ТОВ «Інвест-курорт-1», а саме передання майнових прав без отримання зустрічного грошового задоволення, дає підстави для висновку, що позивач була позбавлена того, на що розраховувала при укладенні спірного договору купівлі-продажу.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що розірвання договору належить до загальних способів захисту прав сторін договору.

Водночас глава 54 ЦК України містить спеціальне регулювання відносин щодо купівлі-продажу, зокрема і щодо способів захисту прав продавця, порушених покупцем.

Відповідно до частини четвертої статті 692 ЦК України, якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу. Таким чином, лише у випадку, коли покупець відмовився і прийняти, і оплатити товар, продавець може за своїм вибором або вимагати виконання договору з боку покупця, або відмовитися від договору. Друга можливість надана продавцю, виходячи з того, що якщо покупець не виконав жодного свого обов`язку, не сплатив ціни товару та відмовився його прийняти (наприклад, надіслав продавцю заяву про відмову прийняти товар, безпідставно не прийняв запропоноване продавцем виконання зобов`язання з його боку, безпідставно повернув надісланий товар тощо), то така поведінка свідчить про втрату інтересу покупця до виконання договору. Продавець, своєю чергою, також може втратити інтерес до договору, при цьому він володіє товаром і має можливість розпорядитися ним, зокрема продати його іншій особі, аби отримати покупну ціну. Тобто продавець теж вправі відмовитися від договору купівлі-продажу, тобто розірвати його шляхом вчинення одностороннього правочину чи вимагати виконання договору з боку покупця за умови, якщо покупець втратив інтерес до договору, не прийнявши та не оплативши товар. У таких випадках позовна вимога продавця про розірвання договору в судовому порядку задоволенню не підлягає, оскільки розірвання договору пов`язується законом із вчиненням одностороннього правочину, а не із судовим рішенням.

Натомість у цій справі покупці отримали товар (частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю), але, як стверджує позивачка, не здійснили оплати. За таких умов підлягає застосуванню частина третя статті 692 ЦК України, відповідно до якої у разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Наведений припис не передбачає можливості продавця за своїм вибором вдатися до іншого способу захисту, зокрема не передбачає можливості розірвання договору в судовому порядку. Якщо порушення права продавця полягає в тому, що він не отримав грошових коштів від продавця, то способу захисту, який належним чином захистить саме це право, відповідає позовна вимога про стягнення неотриманих коштів.».

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за обставин цієї справи вимога продавця про розірвання договору купівлі-продажу, який не передбачав розстрочення або відстрочення платежу, з підстав невиконання покупцем обов`язку щодо сплати ціни, обумовленої цим договором, є неналежним способом захисту порушеного права.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на зазначену правову позицію як на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права у подібних правовідносинах та просить скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивач, враховуючи вказані висновки Верховного Суду, обрав неефективний спосіб захисту порушеного права.

Колегія суддів вважає, що вказаний ОСОБА_1 висновок Верховного Суду як приклад неоднакового застосування норм права у подібних правовідносинах є нерелевантним до спірних правовідносин з огляду на таке.

У постанові від 07 жовтня 2021 року у справі № 925/1382/19 Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду сформулював висновок про те, що викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) правова позиція про безальтернативність вимог про оплату товару та сплату процентів за користування чужими грошовими коштами як способу захисту порушеного права продавця, який не отримав/не повністю отримав оплату за частку, не підлягає застосуванню до правовідносин, які виникли на підставі договору купівлі?продажу товару у кредит (з відстроченням або розстроченням платежу).

Так, у постанові від 07 жовтня 2021 року у справі № 925/1382/19 Верховний Суд зазначив, що: «статтею 651 ЦК України встановлені підстави для зміни або розірвання договору. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Тобто йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке зумовлює для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.

При цьому частина друга статті 651 ЦК України не містить вказівки щодо можливості обмежити її застосування законом або договором, зокрема щодо певного виду правовідносин.

Загальне правило про наслідки прострочення виконання покупцем обов`язку оплатити товар дійсно встановлюється часиною третьою статті 692 ЦК України.

Водночас відповідно до статті 694 ЦК договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу.

Якщо покупець прострочив оплату товару, проданого в кредит, продавець має право вимагати повернення неоплаченого товару (частина четверта статті 694 ЦК України).

Якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до статті 536 ЦК України від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати. Договором купівлі-продажу може бути передбачений обов`язок покупця сплачувати проценти на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит, починаючи від дня передання товару продавцем (частина п`ята статті 694 ЦК України).

З моменту передання товару, проданого в кредит, і до його оплати продавцю належить право застави на цей товар (частина шоста статті 694 ЦК України).

Умова про відстрочення або розстрочення платежу за договором купівлі-продажу може бути передбачена договором незалежно від складу суб`єктів такого договору та виду договору купівлі-продажу. Обмеження на встановлення умови про відстрочення або розстрочення платежу може встановлюватися тільки законом (аналогічна позиція міститься в постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/23976/16).

Відстрочення - це встановлення більш пізнього строку оплати товару, ніж це передбачено частиною першою статті 692 ЦК України.

Розстрочення - це встановлення обов`язку покупця оплатити товар частинами в більш пізні строки, ніж це передбачено частиною першою статті 692 ЦК України.

Норми частин другої-шостої статті 694 ЦК України, зокрема і щодо прострочення покупцем оплати товару, проданого в кредит, поширюються на продаж товарів у кредит як з відстроченням, так і розстроченням оплати (аналогічна позиція міститься в постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/23976/16).

Загальне правило про наслідок прострочення виконання покупцем обов`язку оплатити товар установлюється частиною третьою статті 692 ЦК України. У разі продажу товарів у кредит наслідки стосовно покупця полягають у тому, що продавець має право вимагати повернення неоплаченого товару, що не виключає пред`явлення замість цієї вимоги вимог, передбачених частиною третьою статті 692 ЦК України з урахуванням частини п`ятої статті 694 ЦК України.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 906/655/18. […]

Загальне правило про наслідок прострочення виконання покупцем обов`язку оплатити товар встановлюється частиною третьою статті 692 ЦК України. За приписами частини четвертої статті 694 ЦК України к разі продажу товарів у кредит продавець має право вимагати повернення неоплаченого товару, якщо покупець прострочив оплату товару.

Водночас, частиною шостою статті 694 ЦК України унормовано, що з моменту передання товару, проданого в кредит, і до його оплати продавцю належить право застави на цей товар. […]

Щодо повернення неоплаченого товару Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 906/655/18 зазначив, що у такому випадку позивач має заявляти позовну вимогу про розірвання договору купівлі-продажу, повернення частки та визначення розміру статутного капіталу і часток учасників, а не про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства та скасування реєстраційної дії.

Верховний Суд погоджується з цією позицією та уточнює, що повернення частки як товару може здійснюватися також шляхом заявлення вимоги про витребування частки у покупця.

У статті 653 ЦК передбачені правові наслідки розірвання договору. У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов`язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо договір змінений або розірваний у зв`язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Право вимагати повернення товару, проданого у кредит та неоплаченого покупцем, прямо передбачене законом (частина четверта статті 694 ЦК України), тому продавець частки у статутному капіталі товариства, яка була продана з відстроченням платежу та не була оплачена покупцем, має право вимагати її повернення.».

Однак у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19), на яку у касаційній скарзі посилається ОСОБА_1 , спір виник щодо договору купівлі-продажу корпоративних прав, яким було передбачено, що розрахунки між сторонами були проведені до укладення договору, тобто до правовідносин підлягала застосуванню стаття 692 ЦК України, а не статті 694 ЦК України, тоді як у справі, що розглядається, у договорі передбачалася післяоплата, відстрочення платежу (тобто продаж відбувався у кредит, а відповідно застосуванню підлягала не тільки стаття 692, а й стаття 694 ЦК України як спеціальна норма).

Отже, вимоги продавця ТОВ «Метал-Пласт» про розірвання договору купівлі?продажу ангара, за умовами якого сторони погодили відстрочення сплати за цим договором, з підстав несплати покупцем вартості проданого майна та його повернення, за наявності правових підстав, є належним способом захисту порушеного права.

Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що належним способом захисту порушеного права продавця у цій справі є тільки вимога про стягнення неотриманих коштів, а не вимога про розірвання договору та повернення предмета договору, не підтвердилися.

Щодо суті спору

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (статті 525 ЦК України).

Стаття 530 ЦК передбачає, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статей 610, 611, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання; у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, сплата неустойки, відшкодування збитків; боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (стаття 651 ЦК України).

Зі змісту наведеної норми вбачається, що підставою для розірвання договору є не лише порушення стороною договору, а й наявність шкоди, завданої таким порушенням іншій стороні. Тобто вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, необхідно встановити не лише наявність істотного порушення договору, а й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати. Водночас у наведеній правовій нормі йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.

Так, суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 01 червня 2009 року між ТОВ «Метал-Пласт» в особі директора ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, який посвідчено приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Голуб Л. А. та зареєстровано в реєстрі за № 1211.

Згідно з пунктом 1 договору продавець зобов`язується передати у власність покупцю, а покупець зобов`язується прийняти ангар, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та сплатити за нього обумовлену грошову суму.

Продаж вчинено за суму 318 126 грн, які покупець зобов`язується сплатити повністю на рахунок продавця з дня підписання цього договору з відстроченням платежу до 01 липня 2009 року (пункт 5 договору).

Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14 липня 2009 року № 23288281 ангар, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на праві приватної власності належить ОСОБА_2 .

Установлено, що позивач виконав умови договору купівлі-продажу за договором, передавши покупцеві ОСОБА_2 майно, проте останній у визначений договором строк свого обов`язку щодо оплати за договором не виконав. Просив відстрочити строк оплати спочатку до 31 грудня 2014 року, а потім до 31 грудня 2018 року.

Задовольняючи позовну вимогу про розірвання договору купівлі-продажу, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що позивач виконав всі зобов`язання за договором купівлі-продажу від 01 червня 2009 року. Невиконання ОСОБА_2 умов цього договору у встановлений строк та несплата грошових коштів за придбання ангара за своєю правовою природою є істотним порушенням умов договору, що спричинило значну шкоду другій стороні та виражається у неотриманні продавцем відповідних грошових коштів за придбане майно у розмірі 318 126 грн. Вказане порушення ОСОБА_2 договору є істотним, оскільки позивач під час укладення договору розраховував на отримання вартості відчужуваного ангара у повному обсязі й не мав наміру передавати у власність покупця ангар безоплатно чи за частину його вартості.

Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, послався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-75цс13, про можливість розірвання договору купівлі-продажу квартири з розстроченням платежу з підстав передбачених у статтях 651, 692 ЦК України.

Водночас апеляційний суд не перевірив, чи підлягає застосуванню до спірних правовідносин викладена вище правова позиція Верховного Суду у справі № 925/1382/19 про те, що у разі прострочення покупцем оплати товару за договором купівлі-продажу, укладеним на умовах продажу товару в кредит, настають наслідки, передбачені частиною четвертою статті 694 ЦК України або частиною другою статті 695 ЦК України, як спеціальні норми, які полягають у тому, що продавець має право вимагати розірвання договору та повернення неоплаченого товару.

Отже, суди виснували про наявність підстав для розірвання договору купівлі?продажу, у зв`язку з чим вважали, що підлягають задоволенню і вимоги про визнання права власності на ангар за позивачем та його повернення ТОВ «Метал-Пласт».

Як установили суди та убачається з матеріалів справи, у відзиві на позов відповідач ОСОБА_1 просила суд застосувати наслідки спливу позовної давності до всіх заявлених у цій справі вимог ТОВ «Метал-Пласт» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а. с. 54-60, т. 1).

Щодо застосування позовної давності у цій справі та визнання позову ОСОБА_2 .

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги, керувався тим, що позовна давність у справі не пропущена, оскільки відповідач ОСОБА_2 визнав позов, а підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, заявленої іншим відповідачем ОСОБА_1 , немає, оскільки остання не є стороною спору за вимогами ТОВ «Метал-Пласт» до ОСОБА_2 .

Верховний Суд не погоджується з такими висновками апеляційного суду з огляду на таке.

Застосування позовної давності має забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

Суди установили, що ОСОБА_1 , яка є відповідачем у справі, заявила про застосування позовної давності.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19)).

Заявляючи про позовну давність у справі, ОСОБА_1 зазначала, що листи ОСОБА_2 про відстрочення оплати за договором не можуть свідчити про погодження сторонами договору зміни строку виконання зобов`язань шляхом його продовження до 31 грудня 2018 року, оскільки відповідно до пункту 13 договору купівлі-продажу від 01 червня 2009 року усі зміни та доповнення до цього договору, які вчинені за узгодженням сторін, повинні бути нотаріально посвідчені. Отже, строк дії договору купівлі-продажу, який погоджено сторонами у пункті 5 договору, закінчився, а позивач звернувся до суду зі спливом строку позовної давності.

Слід звернути увагу, що як на час звернення до суду з цим позовом, так і на час ухвалення рішення судом першої інстанції нерухоме майно, яке є предметом спірного договору, було спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано 07 вересня 1994 року, який було розірвано рішенням Печерського районного суду міста Києва від 12 липня 2019 року.

ОСОБА_1 вважає себе належним відповідачем у спорі, оскільки матеріально-правові вимоги, які є предметом позову, заявлено і до неї як до співвласника майна, що належить їй на праві спільної сумісної власності подружжя.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) зазначала, що: «відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. […]

Отже, інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.».

Аналіз положень закону, що визначають порядок розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується.

Доказів того, що відповідач ОСОБА_2 спростував презумпцію спільності права власності подружжя ОСОБА_5 на спірне майно, матеріали справи не містять.

Отже, враховуючи правовий режим спільної сумісної власності подружжя, який передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї одним із подружжя, відповідачі у справі є співвласниками спірного майна (ангара), який є предметом оспорюваного договору купівлі-продажу, про що також свідчить залучення позивачем ОСОБА_1 до участі у справі співвідповідачем.

З урахуванням викладеного суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про неможливість заявлення ОСОБА_1 про застосування наслідків спливу позовної давності до вимог, заявлених позивачем у цій справі, оскільки ОСОБА_1 є належним співвідповідачем у спорі про розірвання договору купівлі-продажу, визнання права власності на майно та його повернення.

У справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року зробила правовий висновок щодо можливості заявлення про застосування позовної давності у спорі з декількома належними відповідачами, зокрема вказала, що: «у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.».

Враховуючи, що ОСОБА_1 є відповідачем у справі, позовні вимоги, як убачається із позовної заяви, спрямовані до обох відповідачів, які на час звернення із цим позовом володіли спірним нерухомим майном на праві спільної сумісної власності подружжя, що свідчить про нероздільність зобов`язань подружжя, ОСОБА_1 мала право заявляти про застосування позовної давності у спорі.

З огляду на помилковий висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про неможливість заявлення ОСОБА_1 про застосування наслідків спливу позовної давності до вимог у цій справі місцевий суд не дослідив обставин справи, зазначених у такій заяві ОСОБА_1 , а суд апеляційної інстанції не перевірив доводів, викладених нею в апеляційній скарзі в цій частині, погодившись із висновком суду першої інстанції.

У зв`язку з викладеним суд апеляційної інстанції не досліджував причини пропуску позовної давності, на які посилалася ОСОБА_1 , а також обставини, якими відповідач обґрунтовувала заяву про застосування наслідків спливу позовної давності. При цьому вирішення вказаних обставин щодо позовної давності впливає на результат вирішення спору, оскільки пропуск позовної давності, про яку заявлено стороною, є самостійною підставою для відмови у позові.

У сукупності з цими обставинами підлягає перевірці і заява відповідача ОСОБА_2 про визнання позову, що, на думку суду першої інстанції, свідчить про відсутність пропуску позовної давності, із застосуванням вимог, передбачених частиною четвертою статті 206 ЦПК України, та у системному зв`язку з нормами статей 60, 61, 65 СК України в контексті того, чи не буде порушувати таке визнання позову права, свободи чи інтереси відповідача ОСОБА_1 або інших осіб.

Оскільки суд апеляційної інстанції не перевірив доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 та безпідставно відхилив її доводи щодо обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, характер спірних правовідносин та норми права, які підлягають до застосування, фактичні обставини щодо спливу позовної давності, які мають значення для правильного вирішення питання щодо підстав для захисту права позивача або відмови у судовому захисті, не встановлені, постанова апеляційного суду не може вважатись законною й обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Наведені у касаційній скарзі доводи про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції знайшли часткове підтвердження під час перегляду справи Верховним Судом, тому касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За частиною четвертою цієї статті справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Отже, відповідно до статті 411 ЦПК України постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене в цій постанові.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки Верховний Суд направляє справу на новий розгляд, не ухвалюючи судового рішення по суті спору.

Керуючись статтями 400, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сібірцева Олена Сергіївна, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 23 серпня 2022 року скасувати, справу направити на новий апеляційний розгляд.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

А. С. Олійник

О. М. Ситнік