Номер провадження: 22-ц/813/2614/24

Справа № 501/1974/23

Головуючий у першій інстанції Смирнов В.В.

Доповідач Лозко Ю. П.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.04.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Лозко Ю.П.,

суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В.,

за участю секретаря судового засідання Пересипка Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження

апеляційну скаргу Одеського квартирно-експлуатаційного управління командування сил логістики Збройних Сил України

на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 06 вересня 2023 року

у цивільній справі за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеса до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: Військова частина НОМЕР_1 , Служба у справах дітей Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області, про усунення перешкод у користуванні приміщенням,

встановив:

У травні 2023 року Квартирно-експлуатаційний відділ м. Одеси звернулося до суду з вказаним вище позовом у якому просило усунути йому перешкоди у праві користування та розпоряджання приміщенням №1, переобладнаному для тимчасового проживання, яке знаходиться за адресою: в/м №Іллічівськ-2, будівля за ГП № НОМЕР_2 , шляхом виселення з нього відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Позовна заява обґрунтована тим, що зазначене вище приміщення відносить до відомчого фонду Міністерства оборони України, балансоутримувачем якого є позивач, у цьому приміщенні без оформлення необхідних дозвільних документів проживає військовослужбовець військової частини НОМЕР_1 , старший сержант ОСОБА_1 , разом із своєю дружиною ОСОБА_2 , та донькою ОСОБА_3 , 2015 року народження.

Дозвіл для тимчасового проживання у зазначеному приміщенні відповідачу надав усно командир військової частини НОМЕР_3 , проте ОСОБА_1 не має жодного дозвільного документу на вселення, оскільки йому не надавався спеціальний ордер, який є єдиною підставою для проживання у цьому службовому приміщенні.

У 2005 році військову частину НОМЕР_3 було ліквідовано та на її основі утворено військове містечко «Іллічівськ 1(2)», правонаступником цієї військової частини було визначено військову частину НОМЕР_1 , якій і було передано у користування вказане містечко з метою його охорони та оборони.

На виконання директиви Міністерства оборони України, військове містечко «Іллічівськ 1(2)» наразі виведено із розпорядження військової частини НОМЕР_1 та передано до іншого військового формування, з метою виконання покладених завдань з відсічі та стримування збройної агресії з боку російської федерації.

Будь-яких дозволів на проживання ОСОБА_1 та членів його родини на території вказаного військового містечка або на використання нежитлових приміщень цього містечка, військова частина НОМЕР_1 не надавала.

Листом командира військової частини НОМЕР_1 від 15 березня 2023 року ОСОБА_1 було повідомлено, що у військової частини НОМЕР_1 відсутня можливість виконувати договірні умови щодо надання та оплати комунальних послуг, які були раніше укладені з ним, зокрема договір №6 про відшкодування витрат на спожиту електроенергію.

Окрім того, командир військової частини НОМЕР_1 листом від 15 березня 2023 року попередив відповідача про необхідність звільнення приміщення у якому проживає ОСОБА_1 та його родина, однак ця вимога відповідачем була проігнорована, що зумовило необхідність позивача звернутися до суду з цим позовом.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 06 вересня 2023 року відмовлено у задоволенні позову Одеського квартирно-експлуатаційного управління командування сил логістики Збройних Сил України.

Не погодившись із вказаним вище рішення, Одеське квартирно-експлуатаційне управління командування сил логістики Збройних Сил України, яке є правонаступником Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси звернулося з апеляційною скаргою у якій просить скасувати рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 06 вересня 2023 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Окрім обставин, якими обґрунтовується позов, скаржник посилається на те, що суд ухвалюючи рішення у справі, безпідставно виходив із того, що відповідач вселився до спірного приміщення на підставі спеціального ордеру, оскільки цей документ відповідачу не видавався, що на думку скаржника свідчить про самовільне, без будь-яких правових підстав, зайняття відповідачем вказаного приміщення та його переобладнання з метою проживання.

На думку скаржника, зазначені судом першої інстанції положення ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не можуть бути застосовані в даному випадку, оскільки виселення відповідача та його родини із вказаного приміщення, яке вони займають незаконно, не порушуватиме справедливий баланс між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, оскільки переслідує легітимну мету захист інтересів економічного добробуту країни, а також зумовлене військовою необхідністю для розміщення особового складу підрозділів військових частин повітряного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 », зважаючи на дію правового режиму воєнного стану в державі.

Як на підставу для задоволення вимог апеляційної скарги позивач посилається на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 05 липня 2018 року у справі №489/7095/15-ц.

У судове засідання відповідачі не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, що відповідно до вимог ч.2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Одеського квартирно-експлуатаційного управління командування сил логістики Збройних Сил України та представника відповідача який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, з підстав її необґрунтованості, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах апеляційної скарги та обговоривши її доводи, колегія суддів вважає скаргу такою, що підлягає задоволенню, з таких підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду відповідає.

Судом першої інстанції встановлені такі обставини у справі.

Згідно рапорту начальника квартирно-експлуатаційної служби військової частини НОМЕР_1 дозволи для тимчасового проживання військовослужбовців та членів їх сімей в переобладнаних приміщеннях військового містечка № АДРЕСА_1 , надавались усно командиром військової частини НОМЕР_1 (а.с. 21).

Відповідач ОСОБА_1 з 02 вересня 2014 року має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 17).

З довідки про перевірку житлових умов, складеною комісією військової частини НОМЕР_1 від 14 березня 2023 року №89 убачається, що військовослужбовець військової частини НОМЕР_1 старший сержант ОСОБА_1 мешкає за адресою: АДРЕСА_3 , будинок належить Міністерству оборони України, до складу сім`ї мешканців цього будинку входять 3 особи, а саме: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (дружина) які зареєстровані у цьому будинку з 2014 року, а також ОСОБА_3 (донька 2015 року народження), яка зареєстрована у будинку з 2015 року. Зазначено, що особистий рахунок відкритий на ОСОБА_4 . За результатами проведення перевірки житлових умов комісія дійшла висновку про те, що родина проживає у приміщенні переобладнаному для тимчасового проживання, потребує поліпшення житлових умов (а.с. 10-11).

Магазин-майстерня за ГП № НОМЕР_2 , яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 (2) обліковується на балансовому обліку Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеса (а.с.9).

З договору №6 про відшкодування витрат за споживання електроенергії від 21 листопада 2016 року, укладеного між військовою частиною НОМЕР_1 та ОСОБА_1 убачається, що військова частина забезпечує надання послуг ОСОБА_1 з електричної енергії, а він в свою чергу забезпечує своєчасно відшкодування витрат за надані послуги з електроенергії. Також зазначено, що ОСОБА_1 є квартиронаймачем приміщення загальною площею 54 кв.м., за адресою: АДРЕСА_5 (а.с.7-8).

Пунктом 7.1. зазначеного вище договору передбачено, що він укладається на строк до «31» грудня 2016 року, набирає чинності з дня його підписання та вважається продовженим на наступний календарний рік, якщо за місяць до закінчення цього терміну н буде заявлено однією із сторін про відмову від цього договору або його перегляду. Договір може бути розірвано в інший термін за ініціативою будь-якої із сторін у порядку, визначеному законодавством, з попередженням про припинення дії договору не менш ніж за 1 місяць до дати його розірвання.

Листом від 17 березня 2023 року за №350/303/1/462 року ОСОБА_5 повідомлено, що на виконання директиви Міністерства оборони України, військове містечко «Іллічівськ -1(2)» виведено із розпорядження військової частини НОМЕР_1 та передано до іншого військового формування з метою виконання покладених завдань з відсічі та стримуванні збройної агресії з боку російської федерації. Також зазначено, що військовою частиною НОМЕР_1 розірвано договір із КЕВ м. Одеси щодо надання комунальних послуг, а також відповідно наказу Міністерства оборони України про передачу військового містечка «Іллічівськ 1(2)» іншому військовому формуванню, військова частина НОМЕР_1 вимушена розірвати вказаний вище договір (а.с.15).

15 березня 2023 року листом за №350/303/425 від 15 березня 2023 військова частина НОМЕР_1 звернулася до ОСОБА_1 у якому просила протягом 30 днів звільнити займану квартиру та розрахуватися за використані комунальні послуги (а.с.12).

18 квітня 2023 року військовою частиною НОМЕР_1 складено акт 644/1 про незаконне заняття ОСОБА_1 та членами його родини приміщення за адресою: АДРЕСА_1 ), будівля за генеральним планом № НОМЕР_2 (чайна) (а.с. 13).

Відмовляючи у задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що житлове приміщення було надане ОСОБА_1 у зв`язку з характером його трудових відносин, про що позивач робить посилання у позові на службовий статус вказаної квартири (ст.ст. 118, 121 Житлового кодексу Української РСР, пункт 2 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Український РСР та інші нормативні положення щодо порядку регулювання надання службових приміщень), що свідчить про наявність у житлового приміщення у якому проживає родина відповідача, статусу службового. За результатами розгляду справи суд першої інстанції дійшов висновку про те, що виселення відповідача та його родини у складі дружини та малолітньої доньки з квартири, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення не буде переслідувати легітимну мету, оскільки не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.

З такими висновками суду першої інстанції, погоджується колегія суддів, з огляду на таке.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Згідно із частинами першою, третьою статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених ЖК України та іншими нормативно-правовими актами.

Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.

Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, а також розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначений Порядком забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року №1081 (далі - Порядок).

Військовослужбовці та члени їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності в них житла для постійного проживання в населених пунктах за місцем проходження військової служби та/або в безпосередній близькості від місця проходження військової служби, що дає змогу щодня своєчасно прибувати до місця проходження військової служби (перелік таких населених пунктів для військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначається Міноборони, МВС, МОН, СБУ, розвідувальними органами, Адміністрацією Держспецзв`язку, ДКА та Управлінням державної охорони), забезпечуються службовими житловими приміщеннями (п 7 Порядку)

Службове житловеприміщення надаєтьсявійськовослужбовцю навсіх членівсім`ї,які проживаютьразом зним (утому числіна дружину(чоловіка)і неповнолітніхдітей,які проживаютьокремо відвійськовослужбовця вданому абоіншому населеномупункті).Члени сім`ївійськовослужбовця даютьписьмову згодуна проживанняв службовомужитловому приміщенні. Військовослужбовець та повнолітні члени його сім`ї беруть письмове зобов`язання щодо звільнення службового житлового приміщення в передбачених законодавством випадках (п. 14 Порядку).

Службове житлове приміщення надається незалежно від перебування військовослужбовця на квартирному обліку, без урахування пільг, передбачених для забезпечення громадян житлом (п. 15 Порядку).

Військовослужбовець та члени його сім`ї зобов`язані вивільнити займане ними службове житлове приміщення в разі переміщення по службі, пов`язаного з переїздом до іншого населеного пункту, звільнення з військової служби, одержання або придбання житла для постійного проживання, якщо інше не передбачено законодавством. Військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу, та члени їх сімей зобов`язані вивільнити займане ними службове житлове приміщення у двотижневий строк з дня виключення зазначених військовослужбовців із списків особового складу військової частини (п.19 Порядку).

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до положень статті 9 ЖК України громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Згідно з статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

Відповідно до статті 118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Згідно із абзацами 1, 3 пункту 1 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених ЖК України, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи.

Стаття 8 Конвенції закріплює право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" ЄСПЛ визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті (рішення ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), заяви №7151/75, №7152/75).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства").

Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини"; рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" та рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії").

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Згідно із статтею 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень (стаття 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей").

Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Зважаючи на викладене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що відповідачі не можуть бути виселені зі службового житла без надання іншого житлового приміщення, оскільки відповідач ОСОБА_1 продовжує нести військову службу, у службовому житлі останній зареєстрований та проживає з вересня 2014 року, тобто тривалий час, що становить майже 10 років, з ним також проживають його дружина ОСОБА_2 та неповнолітня донька подружжя ОСОБА_3 , 2015 року народження. Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що відповідачі мають інше постійне місця проживання чи інше житло на праві власності.

Встановивши, що відповідачі, про виселення яких заявлено позов, протягом тривалого часу відкрито проживали у вказаному службовому житлі, між ними та попереднім власником майна виникли договірні відносини щодо відшкодування витрат по наданню комунальних послуг, відсутні відомості про те, що відповідачі перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов у виконавчому комітеті органу місцевого самоврядування, тому не можуть бути забезпечені іншим житлом за рахунок держави або органів місцевого самоврядування, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги про те, що військова частина НОМЕР_1 не надавала дозвіл ОСОБА_1 на проживання у службовій квартирі, колегія суддів вважає безпідставними та такими, що спростовуються фактичними обставинами цієї справи, зокрема, що саме командир військової частини НОМЕР_1 надав дозвіл військовослужбовцям, у тому числі ОСОБА_1 , на проживання у вказаній вище квартирі. Крім того, саме між військовою частиною НОМЕР_1 та ОСОБА_1 , як квартиронаймачем приміщення, було укладено договір №6 про відшкодування витрат за споживання електроенергії у вказаній вище квартирі.

Колегія суддів зауважує, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, а врахувавши те, що ОСОБА_1 продовжує проходити військову службу, іншим житлом відповідач та його родина не забезпечені, аргументи апеляційної скарги про те, що відповідачі підлягають виселенню з підстав, зазначених у позовній заяві не заслуговують на увагу.

Звернення з цим позовом без надання іншого житла, що вочевидь не є пропорційним втручанням, колегія суддів вважає таким, що не відповідає праву відповідачів на повагу до їх житла, гарантоване статтею 8 Конвенції.

Відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі №489/7095/15-ц (постанова від 05 липня 2018 року) судами встановлено, що відповідач підлягав виселенню із займаного ним службового приміщення без надання іншого приміщення, оскільки звільнився за власним бажанням із військової частини.

З огляду на викладене, висновки щодо застосування норм права, що містяться у згаданій вище постанові Верховного Суду, на яку посилається скаржник, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судом в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах №489/7095/15-ц.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до суб`єктивного тлумачення скаржником норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилання на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірними та обґрунтованими зазначені вище висновки суду з якими не погоджується скаржник.

Доказів які б спростували правильні висновки суду скаржником не надано.

Порушень судом норм матеріального та процесуального права колегією суддів не встановлено.

Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування оскаржуваного рішення суду, з мотивів наведених у апеляційній скарзі.

У відповідності ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України

постановив:

Апеляційну скаргу Одеського квартирно-експлуатаційногоуправління командуваннясил логістикиЗбройних СилУкраїни залишити без задоволення.

Рішення Іллічівського міськогосуду Одеськоїобласті від06вересня 2023року залишити без змін.

Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.

Повний текст постанови складено 03 травня 2024 року.

Головуючий Ю.П. Лозко

Судді: В.В. Кострицький

М.В. Назарова