17.06.24

22-ц/812/851/24

Єдиний унікальний номер судової справи 472/265/23

Номер провадження 22-ц/812/851/24

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

17 червня 2024 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Коломієць В.В., Самчишиної Н.В.,

з секретарем судового засідання Горенко Ю.В.,

за участі: позивача ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 ,

представника відповідачів ОСОБА_3 ,

переглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції за апеляційною скаргою ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , яка подана їх представником адвокатом Вендель Олегом Михайловичем, рішення, яке ухвалено Веселинівським районним судом Миколаївської області 22 березня 2024 року, під головуванням судді ОрленкоЛ.О., в приміщені цього ж суду о 16 год. 19 хв., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про виселення,

УСТАНОВИЛА:

У березні 2023року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_4 про виселення.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 17 січня 1996 року є власником квартири АДРЕСА_1 .

Вищевказана квартирабула виставленана продажі в червні 2022 року з`явився потенційний покупець - відповідач ОСОБА_4 , який спочатку погодився придбати квартиру, а потім відмовився, мотивуючи це відсутністю в нього коштів.

У зв`язку із цим, між сторонами була досягнута усна домовленість про тимчасове проживання відповідача ОСОБА_4 в квартирі позивача зі сплатою ним комунальних послуг та плати за найм квартири. Домовленість полягала в тому, що відповідач проживатиме в квартирі 2-3 місяці, доки не збере кошти на її покупку. При цьому, письмовий договір найму між сторонами не укладався.

16 червня 2022 року ОСОБА_4 вселився в квартиру, однак орендну плату починаючи з 01 вересня 2022 року припинив сплачувати та лише частково розрахувався за комунальні послуги.

В подальшому, позивачу знадобилась квартира для проживання її та доньки, та 12 жовтня 2022 року позивач направила ОСОБА_4 попередження про припинення договору найму шляхом його розірвання та виселення.

Проте, ОСОБА_4 відмовився виселятись у добровільному порядку, чинить перешкоди у користуванні житлом позивачу, не допускає її до квартири, змінив вхідні замки. З цього приводу у сторін виник конфлікт, в наслідок якого, ОСОБА_4 наніс ОСОБА_1 та її чоловіку ушкодження, за фактом чого було зареєстровано кримінальне правопорушення за ч.1 ст.125 КК України.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила виселити ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 .

В подальшому позивач та її представник подали до суду заяву, в якій уточнили позовні вимоги, та посилаючись на те, що разом з ОСОБА_4 у спірній квартирі проживає також його дружина ОСОБА_5 , яка теж відмовляється добровільно виселятись з належної позивачу квартири,просили залучити її до участі у справі в якості співвідповідача (том1а.с.25,105-111).

Ухвалою Веселинівського районного суду Миколаївської області від 31травня 2023 року до участі у справі в якості співвідповідача залучено ОСОБА_5 .

Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , діючи через свого представника адвоката Вендель О.М., подали до суду відзив, в якому просили у задоволені позову відмовити. Зазначали, що позивач вводить суд в оману, оскільки між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено письмовий договір найму. Також, у вказаному договорі було зазначено, що орендар буде проживати у квартирі разом з дружиною ОСОБА_5 , та закріплено положення про неможливість розірвання договору в односторонньому порядку. Натепер надати вказаний договір до суду відповідачі не мають можливість, оскільки позивач разом з чоловіком, коли відповідачів не було вдома, проникли у квартиру, зламавши та замінивши замки, забрали розрахункові книжки за комунальні послуги, договір найму і деякі копії документів ОСОБА_5 . За вказаним фактом відповідачі звернулись до правоохоронних органів, після чого ОСОБА_1 перестала з ними спілкуватись, відмовляється від отримання орендної плати та оплати комунальних послуг. Крім того, на сьогодні відповідачі не мають іншого житла, оскільки у зв`язку із воєнними діями втратили житло, яке винаймали у місті Миколаєві.

Рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 22березня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Виселено ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.

Стягнуто з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в розмірі по 536 грн. 80 коп. з кожного.

Стягнуто з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь держави судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в розмірі по 536 грн. 80 коп. з кожного.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ,діючи черезсвого представника адвокатаВендель О.М., посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просили рішення районного суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд неповно з`ясував обставини, які мають значення для вирішення справи. Зокрема, суд не врахував, що між сторонами дійсно був укладений в письмовій формі договір найму на невизначений строк, що підтвердили в судовому засіданні свідки. До того ж, відповідачі самоуправно не вселялись у спірну квартиру, а проживали в ній правомірно.

Згідно ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, з огляду на таке.

Відповідно до частин 1,2,5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає.

Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17Закону України«Про виконаннярішень тазастосування практикиЄвропейського судуз правлюдини» від 23лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому,в порядкуцивільного судочинства,виходячи ізйого загальнихзасад пронеприпустимість свавільноговтручання усферу особистогожиття людини;судовий захистцивільного правата інтересу;справедливість,добросовісність тарозумність,перш завсе регулюютьсяособисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача були порушені, невизнані або оспорені відповідачем (відповідачами) і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в задоволенні позову.

У ст.41Конституції України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст.47 Конституції України, кожен має право на житло. Складовими права на житло є забезпечення умов з приводу можливості кожного громадянина мати житло і гарантовану непорушність права користування житлом.

Відповідно до ч.ч.1-2 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст.391 ЦК України).

Згідно із ч.1 ст.383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Відповідно до ч.1 ст.759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно з ч.1 ст.810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

У відповідності до ч.1 ст.811 ЦК України договір найму житла укладається у письмовій формі.

Частиною 1 статті 821, частиною 1 статті 822 ЦК України передбачено, що договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Якщо у договорі строк не встановлений, договір вважається укладеним на п`ять років. У разі спливу строку договору найму житла наймач має переважне право на укладення договору найму житла на новий строк. Не пізніше ніж за три місяці до спливу строку договору найму житла наймодавець може запропонувати наймачеві укласти договір на таких самих або інших умовах чи попередити наймача про відмову від укладення договору на новий строк. Якщо наймодавець не попередив наймача, а наймач не звільнив помешкання, договір вважається укладеним на таких самих умовах і на такий самий строк.

Відповідно до ч.ч.2,3 ст.825 ЦК України договір найму житла може бути розірваний за рішенням суду на вимогу наймодавця у разі невнесення наймачем плати за житло за шість місяців, якщо договором не встановлений більш тривалий строк, а при короткостроковому наймі - понад два рази; руйнування або псування житла наймачем або іншими особами, за дії яких він відповідає. Договір найму частини будинку, квартири, кімнати (частини кімнати) може бути розірваний на вимогу наймодавця у разі необхідності використання житла для проживання самого наймодавця та членів його сім`ї. Наймодавець повинен попередити наймача про розірвання договору не пізніше ніж за два місяці.

Згідно з ч.3 ст.168 Житлового кодексу України (далі ЖК України) договір найму житлового приміщення, укладений на невизначений строк, може бути розірвано за вимогою наймодавця, якщо житлове приміщення, займане наймачем, необхідне для проживання йому та членам його сім`ї. У цьому випадку власник будинку (квартири) повинен попередити наймача про наступне розірвання договору за три місяці.

За приписами ст.826 ЦК України у разі розірвання договору найму житла наймач та інші особи, які проживали у помешканні, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду без надання їм іншого житла.

Відповідно до ст.169 ЖК України у разі припинення договору найму житлового приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, наймач і особи, які проживають разом з ним, зобов`язані звільнити житлове приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого житлового приміщення.

У ст.9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 17 січня 1996 року є власником квартири АДРЕСА_1 (том 1 а.с.5,6).

Як встановлено районним судом у червні 2022 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 була досягнута усна домовленість про тимчасове проживання відповідача ОСОБА_4 у вищевказаній квартирі.

З листа Веселинівської селищної ради №2460-03-2023 від 30 березня 2023 року вбачається, що ОСОБА_4 12 квітня 2022 року Центром надання адміністративних послуг Веселинівської селищної ради було взято на облік як внутрішньо переміщену особу на території громади за фактичним місцем проживання/перебування за адресою АДРЕСА_2 . 11 серпня 2022 року Управлінням соціального захисту населення Вознесенської райдержадміністрації була видана повторна довідка за фактичним місцем проживання/перебування за адресою: АДРЕСА_3 (том 1 а.с.33).

З листа Веселинівської селищної ради №05-03/519 від 19 квітня 2023 року ОСОБА_5 16 квітня 2022 року Центром надання адміністративних послуг Веселинівської селищної ради було взято на облік як внутрішньо переміщену особу на території громади за фактичним місцем проживання/перебування за адресою АДРЕСА_2 . Пізніше, 11 серпня 2022 року ОСОБА_5 змінила адресу фактичного місця проживання/перебування на адресу: АДРЕСА_3 . Також, у вказаному листі Веселенівської селищної ради зазначено, що за цією адресою зареєстровані ОСОБА_6 та ОСОБА_1 (том 1 а.с.39).

Звертаючись до суду із вказаним позовом позивач ОСОБА_1 зазначала, що між нею та ОСОБА_4 було укладено договір найму житла в усній формі.

У відзиві на позовну заяву та в апеляційній скарзі представник відповідачів наполягав на тому, що договір найму житла між сторонами було укладено у письмовій формі.

Відповідно до ст.ст.12,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Стороною відповідача до суду не надано жодного належного доказу на підтвердження укладення договору найму житла саме у письмовій формі.

Між тим, за загальними приписами ст.218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі №227/3760/19-ц (провадження №14-79цс21) виснувала, що у випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, тому правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли. Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його істотних умов, передбачених законодавством.У разі якщо договір виконувався обома сторонами, то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).

У постанові від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону.

У справі, що переглядається встановлено, позивач як наймодавець визнав факт домовленості про вселення та тимчасове проживання відповідача ОСОБА_4 у спірній квартирі з подальшою купівлею спірної квартири. Домовленість про вселення та тимчасове проживання відповідача ОСОБА_4 в обумовленій квартирі мала місце в усній формі, жодних письмових домовленостей не було (протилежного не встановлено), а його заселення та проживання в квартирі носило виключно тимчасовий, ситуативний характер - на час пошуку коштів для придбання вказаного житла. У такому випадку недодержання письмової форми договору найму не має наслідком його недійсність з огляду на те, що факт існування домовленості між сторонами договору не оспорюється учасниками справи. В подальшому, сторони договір купівлі-продажу квартири не уклали. У жовтні 2022 року ОСОБА_1 надіслала ОСОБА_4 попередження про припинення договору найму жилого приміщення шляхом розірвання за вимогою наймодавця та виселення (том 1 а.с.8,9).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.1 ст.263 ЦПК України).

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. (п.86постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 січня 2020 року у справі №754/613/18-ц (провадження №61-1634св19), зроблено висновок, що «при вирішенні справ суди відповідно до п.1 ст.17Закону України«Про виконаннярішень тазастосування практикиЄвропейського судуз правлюдини» повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права. Отже, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 487/7049/18 (провадження № 61-622св21) вказано, що «якщо після припинення договору користувач не повертає річ, позичкодавець має право вимагати її примусового повернення, а також відшкодування завданих збитків (ст.836 ЦК України). Таке втручання у право на житло є пропорційним, оскільки виселення ґрунтується на наведених нормах закону і укладеного сторонами договору, є проявою принципу свободи договору, не суперечить цілям, визначеним у ч.2 ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є передбачуваним для відповідача, та є необхідним у демократичному суспільстві. […] За викладених обставин, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову в частині виселення зі спірної квартири».

У ч.3 ст.12, ч.ч.1,5,6 ст.81ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.ч.1-3 ст. 89 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18) зроблено висновок, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Отже встановивши, що позивач має необхідність у використанні належного їй житла для власного проживання, відомостей щодо іншого житла, належного на праві власності позивачу, матеріали справи не містять, завчасно попередила користувача про звільнення житла, який також вселив у спірне житло свою дружину без згоди власника, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про задоволення позовних вимог про виселення відповідачів із спірної квартири.

При цьому, колегія суддів виходить з того, що таке втручання у право на житло є пропорційним, оскільки виселення відповідачів ґрунтується на наведених нормах закону, є проявом принципу свободи договору, не суперечить цілям, визначеним у ч.2 ст.8 вказаної Конвенції, є передбачуваним для відповідачів та необхідниму демократичному суспільстві.

ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10лютого 2010 року).

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року №63566/00, §23).

Тому, враховуючи те, що інші доводи апеляційної скарги є суб`єктивним тлумаченням відповідачів, як обставин справи, так і норм діючого законодавства, та направлені на переоцінку доказів, яким районний суд дав належну правову оцінку, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при ухваленні рішення були належним чином оцінені надані докази, повно встановлені фактичні обставини справи, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріальногоправа та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Додаткових доказів, які б спростували правильність висновків суду першої інстанції, суду апеляційної інстанції також не надано. Докази ж та обставини, на які посилається представника відповідачів у апеляційні скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні тавстановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За правилами п.п.«в» п.4 ч.1 ст.382ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , яка подана їхпредставником адвокатом ВендельО.М., залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , яка подана їхпредставником адвокатом ВендельОлегом Михайловичем, залишити без задоволення.

Рішення Веселинівського районногосуду Миколаївськоїобласті від22березня2024року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: В.В. Коломієць

Н.В. Самчишина

Повний текст судового рішення

складено 24 червня 2024 року