ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2024 року

м. Київ

справа № 931/9/23

провадження № 61-325 св 24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - керівник Володимирської окружної прокуратури в інтересах держави

в особі Волинської обласної державної адміністрації (Волинської обласної військової адміністрації),

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України», Затурцівська сільська рада Володимирського району Волинської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Локачинського районного суду Волинської області від 15 серпня 2023 року у складі судді Кідиби Т. О. та постанову Волинського апеляційного суду від 20 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Карпук А. К., Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2023 року керівник Володимирської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Волинської обласної державної адміністрації (далі - Волинська ОДА) (Волинської обласної військової адміністрації) (далі - Волинська ОВА) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» (далі -

ДСГП «Ліси України»), Затурцівська сільська рада Володимирського району Волинської області (далі - Затурцівська СР), про витребування земельної ділянки.

В обґрунтування позову прокурор зазначав, що земельна ділянка з кадастровим номером 0722484400:03:000:0813, площею 1,8004 га, як земельна ділянка лісового фонду, належала до державної власності й перебувала у розпорядженні Волинської ОДА.

Указана земельна ділянка, поза волею власника, вибула з його володіння

та на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Волинській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Волинській області) від 10 грудня 2020 року

№ 33-ОТГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» була зареєстрована за Затурцівською СР на праві комунальної власності.

Рішенням Затурцівської СР від 09 квітня 2021 року № 7/366 ОСОБА_2 надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки

у власність, орієнтовною площею 2,0000 га ріллі, для ведення особистого селянського господарства. Рішенням сільської ради від 18 травня 2021 № 9/136 «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 1,8004 га, кадастровий номер 0722484400:03:000:0813, для ведення особистого селянського господарства. 25 травня 2021 року за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на вищевказану земельну ділянку.

На підставі договору купівлі-продажу від 26 жовтня 2022 року ОСОБА_2 продав земельну ділянку з кадастровим номером 0722484400:03:000:0813 ОСОБА_1 .

Разом із цим, указана земельна ділянка належить до земель лісового фонду, вона знаходиться в 9 кварталі 8 виділу Локачинського лісництва. Ця земельна ділянка знаходилася у користуванні відповідного державного лісогосподарського підприємства, правонаступником якого є ДСГП «Ліси України», вона незаконно вилучена з державної власності, незаконно змінено її цільове призначення

та безпідставно передано земельну ділянку у приватну власність.

З урахуванням наведеного, керівник Володимирської окружної прокуратури

в інтересах держави в особі Волинської ОДА (Волинської ОВА) просив суд витребувати у власність держави в особі Волинської обласної державної адміністрації (Волинська обласна військова адміністрація) із незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 0722484400:03:000:0813, площею 1,8004 га.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Локачинського районного суду Волинської області від 15 серпня

2023 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду

від 20 листопада 2024 року, позов керівника Володимирської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Волинської ОДА (Волинської ОВА) задоволено.

Витребувано у власність держави в особі Волинської ОДА (Волинська ОВА)

з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 0722484400:03:000:0813, площею 1,8004 га.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Волинської обласної прокуратури витрати

по сплаті судового збору в сумі 3 721,50 грн.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що земельна ділянка з кадастровим номером 0722484400:03:000:0813 знаходиться в межах земель лісового фонду. Цей факт доведено прокурором й не спростовано ОСОБА_1 .

Спірна земельна ділянка була сформована в 2019 році із визначенням цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства, за рахунок земель лісового фонду, незважаючи на те, що на час її формування, передачі

у приватну власність та подальшого відчуження на підставі договору купівлі-продажу була земельною ділянкою лісового фонду й перебувала у постійному користуванні відповідного державного підприємства.

ГУ Держгеокадастру у Волинській області незаконно вилучило земельну ділянку

із земель лісового фонду та змінило її цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення і, як наслідок, спірну земельну ділянку незаконно передано із державної власності в комунальну, а в подальшому - передано у приватну власність. Розпорядник землі - Волинська ОДА, згоди

на вищевказане не надавала.

Разом із цим, Волинська ОДА не вчиняла дій щодо повернення землі у державну власність, тому прокурор обґрунтовано звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Волинської ОДА (Волинської ОВА) про витребування спірної земельної ділянки (стаття 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Крім того, строк позовної давності у спірних правовідносинах, про застосування якої було заявлено відповідачем, почався з листопада 2019 року, коли дані

про зміну цільового призначення земельної ділянки було внесено до Державного земельного кадастру. Проте, з урахуванням уведеного на території України карантину, з метою запобігання поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, відсутні підстави для застосування позовної давності у спірних правовідносинах, так як строки, визначені статтями, зокрема 257, 258 ЦК України, продовжувалися на строк дії карантину, який відмінено

з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року.

Судами попередніх інстанції враховано норми ЦК України, ЗК України

та ЛК України (у відповідних редакціях), а також судову практику Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду

У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Локачинського районного суду Волинської області

від 15 серпня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду

від 20 листопада 2023 року, у якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; судами не досліджено докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2024 року клопотання ОСОБА_1

про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено, поновлено їй строк на касаційне оскарження судових рішень судів попередніх інстанції. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, надано заявнику строк на усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Витребувано із районного суду вищевказану цивільну справу. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги

та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2024 року справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 , мотивована тим, що суди попередніх інстанції зробили помилкові висновки по суті спору, не врахували відповідну судову практику Верховного Суду.

У спірних правовідносинах відсутні підстави для представництва прокуратурою інтересів держави в особі Волинської ОДА (Волинської ОВА), суди не з`ясували наявність правових підстав для відповідного представництва.

Спірна земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення, вона ніколи не використовувалася як земля лісового фонду й була законно виділена у приватну власність. Судами не надано оцінки її доводам

та наявним у справі доказам, які підтверджують статус спірної земельної ділянки, безпідставно відмовлено у задоволенні її клопотання про витребування доказів. Судами не встановлено вартість спірної земельної ділянки. Вважає, що суди встановили фактичні обставини справи на підставі недопустимих доказів.

Вона є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, зареєструвала свої права на землю, як і попередній власник земельної ділянки, що виключає можливість витребування у неї земельної ділянки. У цій частині посилається

на відповідні норми національного та міжнародного права, що регулюють питання права власності, на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

При цьому наявні підстави для застосування позовної давності у спірних правовідносинах, так як із моменту переведення землі у комунальну власність пройшло більше 3 років. На обчислення відповідного строку не впливає введення на території України карантину, так як прокуратура, у разі потреби та наявності

для цього підстав, могла звернутися до суду, використовуючи засоби поштового зв`язку, і взяти участь у розгляді справи дистанційно.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У березні 2023 року заступник керівника Волинської обласної прокуратури подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржувані судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки судами вірно вирішено спір, ураховано релевантну судову практику Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Розпорядженням голови Волинської ОДА від 11 серпня 2010 року № 267

«Про надання дозволів на розроблення проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» зі змінами, внесеними розпорядженням голови Волинської ОДА від 27 вересня 2012 року № 411, державному підприємству «Спеціалізоване лісогосподарське агропромислове підприємство «Локачіагроліс» (далі -

ДП «Локачіагроліс») надано дозвіл на розроблення проєктів землеустрою

щодо відведення земельних ділянок у постійне користування для ведення лісового господарства, в тому числі спірної земельної ділянки (а. с. 139, 140, т. 2).

Згідно з матеріалами лісовпорядкування, перспективним планом організації

і ведення лісового господарства ДП «Локачіагроліс» земельна ділянка

з кадастровим номером 0722484400:03:000:0813 належить до земель лісового фонду.

Базове лісовпорядкування проведено Українською лісовпорядною експедицією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання

«Укрдержліспроект» (далі - ВО «Укрдержліспроект») у 2010-2011 роках

(а. с. 187-200, т. 1).

Згідно з протоколом другої лісовпорядної наради від лютого 2012 року з розгляду основних положень проєкту організації і розвитку лісового господарства

ДП «Локачагроліс», який погоджено начальником Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства та Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища в Волинській області, підготовка

і затвердження матеріалів лісовпорядкування відбувалося у період 2010-2011 років (а. с. 201, т. 1).

На підставі наказу Державної служби України з питань геодезії, та картографії

від 15 березня 2018 року № 45 «Про проведення інвентаризації земель сільськогосподарського призначення» проведено інвентаризацію несформованих земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, відомості про які відсутні у Державному земельному кадастрі (далі - ДЗК).

Технічну документацію з інвентаризації земель сільськогосподарського призначення державної власності за межами населених пунктів Війницької

та Озютичівської сільських рад Локачинського району (теперішньої Затурцівської сільської ради Володимирського району) затверджено наказом

ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 24 квітня 2019 року

№ 3-389/15-19-СГ.

За результатом інвентаризації земель сформовано земельну ділянку

з кадастровим номером 0722484400:03:000:0775, яка зареєстрована в ДЗК

20 квітня 2019 року.

Відповідно до наказу ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 10 грудня

2020 року № 33-ОТГ «Про передачу земельних ділянок державної власності

у комунальну власність» та акту приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність

від 10 грудня 2020 року земельну ділянку з кадастровим номером 0722484400:03:000:0813 передано у комунальну власність Затурцівської територіальної громади в особі Затурцівської СР (а. с. 223, т. 1).

У травні 2021 року ОСОБА_2 зареєстровав за собою право приватної власності на вищевказану земельну ділянку (а. с. 215-216, т. 1) на підставі рішення Затурцівської СР від 18 травня 2021 року № 9/136 (а. с. 211, т. 1).

ОСОБА_2 після одержання земельної ділянки у власність відчужив її на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_1 .

Згідно з витягом із ДЗК про земельну ділянку цільове призначення земельної ділянки з кадастровим номером 0722484400:03:000:0813 - 01.03 для ведення особистого селянського господарства.

ВО «Укрдержліспроект» у листі від 23 листопада 2021 року повідомило,

що вказана земельна ділянка повністю накладається на землі лісового фонду

та знаходиться в кварталі 9.

Відповідно до акту обстеження насаджень в кварталі № 9 Локачинського лісництва від 09 серпня 2022 року, проведеного комісією в складі заступника начальника відділу лісового та мисливського господарства, інженера лісового господарства та інженера охорони та захисту лісу, на земельній ділянці

з кадастровим номером 0722484400:03:000:0813 зростають лісові культури середнім віком 15 років, діаметром 14 см, висотою 8 м (а. с. 213, т. 1).

Із фрагменту з публічної кадастрової карти України з нанесеними межами частини кварталу № 9 ДП «Локачіагроліспром» за даними лісовпорядкування 2013 року вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером розташована у 8 виділі, квартал № 9.

Згідно з інформацією Секретаріату Кабінету Міністрів України від 25 квітня

2022 року № 7363/0/2-22 Кабінет Міністрів України дізнався про факт зміни цільового призначення та передачу з державної власності у комунальну земельної ділянки з кадастровим номером 0722484400:03:000:0813, що фактично перебувала у постійному користуванні ДП «Локачіагроліс», розташованої за межами населеного пункту на території Затурцівської СР, у березні 2022 року на підставі відповідного запиту Володимир-Волинської окружної прокуратури.

Прокурор інформував Волинську ОДА про наявні порушення вимог законодавства листом від 23 серпня 2022 року № 50/1-1147-2126 вих-22 (а. с. 250-253, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414

цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права

із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду

за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами вирішувався спір

про витребування земельної ділянки лісового фонду у власність держави.

Щодо повноважень прокурора

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України

«Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень,

до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації,

а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин,

що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого

статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно

не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого

не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав

для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

У постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження

№ 12-194гс19) Велика Палата Верховного Суду уточнила відповідні висновки, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати

та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Вирішуючи питання щодо повноважень прокурора, суди попередніх інстанцій зробили правильні висновки про те, що прокурор обґрунтував підстави

для представництва у спірних правовідносинах, в яких порушено право власності держави на земельну ділянку лісового фонду, а також інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання лісогосподарських земель, їх відтворення.

Крім того, прокурор звертався з відповідними листами (повідомленнями)

до Волинської ОДА, яка самостійно не забезпечила захист інтересів держави.

Встановивши, що прокурор обґрунтував підстави звернення до суду з позовом

в інтересах держави в особі Волинської ОДА (Волинської ОВА), суди зробили правильний висновок, що наведені обставини у сукупності свідчать про наявність достатніх підстав для здійснення захисту інтересів держави прокурором.

Щодо вирішення спору по суті

Відповідно до статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони

є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності

на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами

та державою виключно відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (стаття 1 ЗК України).

Положеннями статті 3 ЗК України передбачено, що земельні відносини,

які виникають при використанні лісів, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

У статті 19 ЗК України встановлено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема, землі лісогосподарського призначення.

Питання встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок визначено статтею 20 ЗК України.

Згідно з частинами першою, другою статті 55 ЗК України до земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісового фонду не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальні та приватній власності (стаття 56 ЗК України).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям у яких строщено спеціальні підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом (стаття 57 ЗК України).

Згідно з частинами першою та другою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають всі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Пунктом «ґ» частини 4 статті 84 ЗК України до земель державної власності,

які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до статті 5 ЛК України до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають

у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону (стаття 8 ЛК України).

Згідно з частиною першою статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів. Ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом.

Повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок

у власність або у користування регламентовано статтею 122 ЗК України.

Статтею 149 ЦПК України врегульовано порядок вилучення земельних ділянок

із постійного користування.

Судами попередніх інстанції враховано норми ЗК України та ЛК України

у відповідних редакціях, як на момент прийняття відповідних розпоряджень

та наказів, так і на момент затвердження матеріалів лісовпорядкування,

зокрема статті 122, 149, 150 ЗК України, що спростовує доводи касаційної скарги

у цій частині.

Частина шоста статті 149 ЗК України (у редакції, чинній на момент передачі земельної ділянки з державної у комунальну власність) встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Згідно з частиною дев`ятою статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку

з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно

до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», крім випадків, визначених частинами п`ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що земельні ділянки державної власності лісогосподарського призначення, які перебувають

у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, могли вилучатися для суспільних і інших потреб лише за рішенням Кабінету Міністрів України.

Згідно з частинами першою, другою статті 103 ЛК України спори з питань охорони, захисту, використання та відтворення лісів вирішуються в установленому порядку органами місцевого самоврядування, центральним органом виконавчої влади,

що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, судами. Виключно судом вирішуються спори з питань володіння, користування і розпоряджання лісами, які перебувають у власності громадян

і юридичних осіб.

У постанові Великої Палати Верховного Суду 23 листопада 2021 року у справі

№ 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказано, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити

про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема

про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити

про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою. Тому Велика Палата Верховного Суду підтвердила свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов)

в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.

Такий висновок узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін

(частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81

ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,

на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),

що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,

які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування

(частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку

про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази

за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність

і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, надав оцінку наявним у матеріалах справи доказам і зробив обґрунтовані висновки про те, що спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду. При цьому вона знаходилася у складі земель, які перебували у користуванні

ДП «Локачіагроліс». Підготовка і затвердження відповідних матеріалів лісовпорядкування відбувалася ще у 2010-2011 роках.

Відповідач указаних обставин у визначений процесуальним законом спосіб

не спростувала. Її доводи у цій частині зводяться до припущень, що спірна земельна ділянка не могла входити до складу земель лісового фонду, проте

на припущеннях суду заборонено ухвалювати судове рішення.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірна земельна ділянка, кадастровий номер 0722484400:03:000:0775, як земельна ділянка сільськогосподарського призначення, зареєстрована в ДЗК у 2019 році.

Ця земельна ділянка фактично сформована на підставі відповідних наказів

ГУ Держгеокадастру у Волинській області.

Наказом ГУ Держгеокадастру у Волинській області від 10 грудня 2020 року земельну ділянку передано в комунальну власність Затурцівській СР.

У подальшому право приватної власності на вищевказану земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі рішення Затурцівської СР

від 18 травня 2021 року № 9/136. Останній відчужив її на підставі договору

купівлі-продажу відповідачу - ОСОБА_1 .

Кабінету Міністрів України про факт зміни цільового призначення та передачу

з державної власності у комунальну земельної ділянки з кадастровим номером 0722484400:03:000:0813, що фактично перебувала у постійному користуванні

ДП «Локачіагроліс», розташованої за межами населеного пункту на території Затурцівської СР, стало відомо лише у березні 2022 року із запиту Володимир-Волинської окружної прокуратури.

Волинська ОДА, як розпорядник земельної ділянки, не надавала згоди на передачу земельної ділянки з державної власності у комунальну.

Таким чином, суди вірно вважали, що спірна земельна ділянка була сформована

в 2019 році із визначенням цільового призначення - для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель лісового фонду. При цьому на час

її формування, передачі у приватну власність та подальшого відчуження вона перебувала у постійному користуванні відповідного державного підприємства

і є земельною ділянкою лісового фонду.

Отже, Верховний Суд погоджується з висновкам про те, що рішеннями

ГУ Держгеокадастру у Волинській області спірну земельну ділянку незаконно вилучено із земель лісового фонду, змінено цільове призначення на землі сільськогосподарського призначення та передано із державної власності

в комунальну, і, як наслідок, земельну ділянку лісового фонду незаконно передано у приватну власність.

Суди попередніх інстанції вірно застосували норми ЗК України та ЛК України,

надали оцінку різним редакціям норм відповідних законодавчих актів,

що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині.

Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги на відмінні редакції

ЗК України, як на підставу для задоволення касаційної скарги, оскільки вказане

не спростовує факт того, що спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду, перебувала у користуванні державного підприємства і не могла перейти

у приватну власність фізичної особи як земля сільськогосподарського призначення.

Відповідно до статті 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно,

без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Статтею 388 ЦК України встановлено право власника на витребування майна

від добросовісного набувача, зокрема у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно

від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках

(частина третя статті 388 ЦК України).

Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі

№ 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18) підтвердила свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 388 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, установлено, що земельна ділянка лісового фонду вибула з державної власності поза волею власника - держави Україна, без дотримання передбаченої законом процедури вилучення у постійного користувача.

У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, держава, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13,

частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно

із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу

до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична

або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль

за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер;

2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою

(рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited

проти України», заява № 19336/04).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном

із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними; якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів; втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно

із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі

№ 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) вказала, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону.