П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/19312/23

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Сало П.І.

Суддя-доповідач - Шидловський В.Б.

20 червня 2024 року м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Шидловського В.Б.

суддів: Боровицького О. А. Курка О. П. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційних скарг управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області та Державної міграційної служби України на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 28 лютого 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області та Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправним та скасування пункту наказу, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області та Державної міграційної служби України про:

- визнання протиправним та скасування рішення відповідача 1 від 08.06.2023 №05032300019264 про відмову позивачці в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання;

- визнання протиправним та скасування п.12 Наказу ДМС України від 28.06.2023 № 146 "Про визнання недійсним деяких посвідок на постійне проживання", яким визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 02.07.2002 та серії НОМЕР_2 від 09.08.2004 громадянки Республіки Литва ОСОБА_1 .

- зобов`язати відповідача 1 здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 09.08.2004 громадянки Республіки Литва ОСОБА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що позивачка, проживаючи в Україні на законних підставах та перебуваючи у шлюбі з громадянином України, подала документи та отримала тимчасову посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 09.08.2004 (строком дії безстроково). Посвідка на постійне проживання видана ВГІРФО УМВС у Миколаївській області. Разом з тим рішенням УДМС у Вінницькій області від 08.06.2023 № 05032300019264 в обміні зазначеної посвідки по досягненню 45-річного віку було відмовлено. Крім того, 17.07.2023 позивачка отримала лист відповідача 1 щодо прийняття ДМС України наказу від 28.06.2023 № 146 "Про визнання недійсним деяких посвідок на постійне проживання", у якому прийнято рішення про визнання недійсною та вилучення раніше виданої позивачці тимчасової посвідки на постійне проживання. Підставою для прийняття такого наказу слугував висновок УДМС в Миколаївській області від 08.06.2023. Позивачка вважає оскаржувані рішення відповідачів протиправними, а тому за захистом своїх прав та інтересів звертається до суду.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 28 лютого 2024 року позовні вимоги задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про відмову ОСОБА_1 від 08.06.2023 № 05032300019264 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання.

Визнано протиправним та скасовано п.12 Наказу Державної міграційної служби України від 28.06.2023 № 146 "Про визнання недійсним деяких посвідок на постійне проживання", яким визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 02.07.2002 та серії НОМЕР_2 від 09.08.2004 громадянки Литовської Республіки ОСОБА_1 .

Зобов`язано Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області з урахуванням правової оцінки, наданої у цьому судовому рішенні, повторно розглянути звернення ОСОБА_1 щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні по досягненню 45-річного віку.

В решті позову відмовлено.

Стягнуто на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1610,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області.

Стягнуто на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1610,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачами подано апеляційні скарги, в яких останні просять скасуватиоскаржуване рішення та ухвалити нове, яким в задоволені позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Обґрунтовуючи вимоги апеляційних скарг апелянти посилаються на порушення судомпершої інстанції, при прийнятті рішення, норм матеріального та процесуального права, також неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою Республіки Литва, що підтверджується паспортом № НОМЕР_3 .

07.09.2001 позивачка уклала шлюб з громадянином України ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_4 , виданим Підгородецькою сільською радою Сколівського району Львівської області.

Як вбачається з висновку ВГПІС УМВС України в Миколаївській області про залишення на постійне проживання в Україні гр. Литви ОСОБА_3 від 02.07.2002, позивачка народилась і деякий час проживала в Латвії, потім разом з батьками переїхала в Литву, де мешкала до 2001 року і набула громадянство Литовської Республіки. В жовтні 2001 року позивачка приїхала на постійне проживання в Україну, де мешкає дотепер. Відтак на підставі положень ст.4 Закону України "Про імміграцію" позивачці дозволено залишитися на постійне проживання в Україні та вирішено документувати її тимчасовою посвідкою на постійне проживання іноземців.

02.07.2002 позивачці видано тимчасову посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 терміном до 02.07.2004, а 09.08.2004 документовано безстроковою тимчасовою посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 .

01.06.2023 позивачка звернулась до відповідача 1 із заявою щодо обміну посвідки на постійне проживання по досягненню 45-річного віку.

02.06.2023 УДМС у Вінницькій області звернулося з листом до УДМС у Миколаївській області, в якому просило надати копію дозволу та довідку перевірки законності надання дозволу на імміграцію в Україну.

Листом від 08.06.2023 УДМС в Миколаївській області повідомило про те, що Управлінням направлено до ДМС України на узгодження проект висновку про скасування дозволу на імміграцію ОСОБА_3 , оскільки в ході перевірки було встановлено порушення вимог законодавства щодо отримання нею дозволу на імміграцію.

При цьому згідно з висновком про розгляд матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці Литовської Республіки ОСОБА_3 , затвердженим УДМС у Миколаївській області 08.06.2023, вирішено надіслати висновок разом з відповідними матеріалами до ДМС України для підготовки проекту наказу Голови ДМС про скасування рішення щодо видачі посвідки на постійне проживання та визнання її недійсною.

З урахуванням отриманих даних, рішенням УДМС у Вінницькій області від 08.06.2023 позивачці відмовлено в оформленні посвідки на постійне проживання.

Крім того, відповідно до п.12 Наказу ДМС України від 28.06.2023 № 146 визнано недійсними і таким, що підлягають вилученню та знищенню посвідки серії НОМЕР_1 від 02.07.2002 та серії НОМЕР_2 від 09.08.2004, видані на ім`я ОСОБА_1 .

Позивачка вважає вищезазначені рішення відповідача 1 та пункт наказу відповідача 2 протиправними та просить суд про їх скасування. Похідна вимога позивачки стосується зобов`язання відповідача 1 здійснити обмін раніше виданої позивачці посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 09.08.2004.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачі діяли без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, тобто необґрунтовано, а також без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, тобто непропорційно.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ст.5 Закону України "Про імміграцію" від 07.06.2001 року № 2491-III (в редакції станом на дату прийняття оскаржуваного рішення) (далі Закон № 2491-III ) Кабмін України затверджує зразок посвідки на постійне проживання, правила та порядок її оформлення і видачі.

За пунктом 1 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321 (далі Порядок № 321), посвідка на постійне проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Згідно із п.72 Порядку № 321 посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується у разі, зокрема, оформлення посвідки з порушенням вимог законодавства.

Відповідно до п.73 Порядку № 321 у разі коли рішення про оформлення посвідки прийнято з порушенням вимог законодавства, керівник відповідного територіального органу/територіального підрозділу ДМС, керівник структурного підрозділу апарату ДМС проводить службову перевірку.

За результатами перевірки складається висновок у двох примірниках, який підписується працівником, що провів перевірку, та його безпосереднім керівником і погоджується керівником територіального органу ДМС, керівником структурного підрозділу апарату ДМС. На підставі висновку посвідки, видані з порушенням вимог законодавства, визнаються недійсними за наказом ДМС.

Повідомлення про визнання наказом ДМС посвідки недійсною видається територіальним органом ДМС, визначеним у наказі ДМС, іноземцеві або особі без громадянства під розписку чи надсилається їм рекомендованим листом не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його отримання від ДМС.

Іноземець або особа без громадянства, щодо яких прийнято рішення про визнання посвідки недійсною, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та в разі відсутності підстав для подальшого тимчасового перебування на території України на законних підставах зобов`язані виїхати за межі України в семиденний строк з дня отримання повідомлення про це.

Із матеріалів справи слідує, що згідно з висновку УДМС у Миколаївській області від 08.06.2023 підставою для визнання недійсними виданих позивачці посвідок від 02.07.2002 та від 09.08.2004 стало те, що їх оформлення здійснене з порушенням норм Закону України "Про імміграцію", а саме що їх видача мала відбутися на підставі дозволу на імміграцію, який позивачці не оформлювався та не видавався.

Колегія суддів зазначає, що на момент звернення позивачки до міграційного органу у 2002 році діяв Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 04.02.1994 року № 3929-XII, стаття 3 якого визначала, що іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання якщо він, зокрема, перебуває у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з громадянами України.

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов`язаних з імміграцією іноземців, визначається Законом України про імміграцію.

У статті 1 Закону № 2491-III зазначено, що у цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні:

- імміграція це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

- іммігрант іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Відповідно до ст.4 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається, зокрема, одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи:

1) приймають заяви разом з визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах;

2) перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні;

3) приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються;

4) видають та вилучають у випадках, передбачених цим Законом, посвідки на постійне проживання;

5) ведуть облік осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачка у визначеному законом порядку звернулася до уповноваженого органу державної влади з питань імміграції із заявою про залишення в Україні на постійне проживання, виконавши при цьому всі необхідні умови та подавши відповідний пакет документів, який підлягав оцінці.

Очевидно, що розгляд заяви позивачки мав відбутися безпосередньо на підставі норм Законів України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 04.02.1994 року № 3929-XII та "Про імміграцію" від 7.06.2001 № 2491-III, оскільки відповідний Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 1983 лише 26.12.2002.

Висновком ВГІРФО УМВС в Миколаївській області від 02.07.2002 відповідно до ст.4 Закону України "Про імміграцію" позивачці дозволено залишитись на постійне проживання в Україні, а відтак позивачку документовано тимчасовою посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 02.07.2002.

Колегія суддів зазначає, що в силу приписів ч.4 ст.11 Закону № 2491-III (чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

Отже, виходячи із встановлених законом умов, видача позивачці посвідки могла бути здійснена лише після видачі дозволу на імміграцію, оформлення якого є виключною компетенцією уповноваженого державного органу.

З матеріалів справи вбачається, що документи позивачки, подані у 2002 році для отримання дозволу на імміграцію в Україну, були прийняті таким уповноваженими органом без зауважень та визнані достатніми. За наслідками перевірки підстав та законності перебування позивачки в Україні, справжності поданих документів та відповідності їх оформлення вимогам законодавства, жодних зауважень щодо поданих документів, не встановлено. Відтак, маючи в розпорядженні надані позивачкою документи, ВГІРФО УМВС в Миколаївській області дійшов висновку, що позивачка може бути документована тимчасовою посвідкою на постійне проживання на підставі висновку про залишення в Україні на постійне проживання.

Належних та допустимих доказів того, що позивачкою для отримання дозволу на імміграцію були повідомлені свідомо неправдиві відомості, подані підроблені документи чи документи, що втратили чинність, відповідачами та третьою особою всупереч приписам частини другої статті 77 КАС України не надано.

Разом з тим суд вважає за необхідно зазначити, що навіть якщо виходити з того, що у 2002 році посвідку на постійне проживання в Україні позивачці видано через помилку або внаслідок недбалості чи зловживання посадових осіб суб`єкта владних повноважень, перекладати тягар вкрай негативних наслідків таких діянь на особу, тобто на позивачку у справі, є неприпустимим.

Крім того, суд звертає увагу на те, що у 2004 році позивачку документовано тимчасовою посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 09.08.2004 (строком дії безстроково). Така посвідка на постійне проживання була видана ВГІРФО УМВС у Миколаївській області, що додатково спростовує твердження відповідачів про те, що посвідка була видана позивачці безпідставно.

Враховуючи факт повторного видання відповідної посвідки з певним часовим інтервалом, можна дійти висновку, що за результатами перевірки законності її оформлення будь-яких порушень законодавства виявлено не було.

Пунктами 42, 43, 46 Порядку № 321 визначено, що працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, на якого згідно з його службовими обов`язками покладаються функції з оформлення посвідки, вчиняє дії, передбачені пунктами 36 і 37 цього Порядку, і приймає до розгляду заяву-анкету та додані до неї документи.

Рішення про оформлення, обмін посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих ними документів та у разі відсутності підстав для відмови в її оформленні.

Після проведення перевірок, підтвердження факту оформлення та видачі посвідки, ідентифікації іноземця або особи без громадянства керівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС або уповноважена ним посадова особа приймає рішення про оформлення посвідки або про відмову в її оформленні.

Підстави для відмови в оформленні та видачі посвідки передбачені пунктом 62 Порядку № 321, згідно з підпунктом 3 якого територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію.

Відповідно до пункту 63 Порядку № 321 копія рішення про відмову в оформленні чи видачі посвідки із зазначенням причин відмови не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його прийняття видається іноземцеві або особі без громадянства під розписку чи надсилається рекомендованим листом такій особі і приймаючій стороні.

Колегія суддів погоджується з доводами позивачки про те, що зі змісту оскаржуваного рішення відповідача 1 неможливо встановити фактичну причину для наданні позивачці відмови в оформленні посвідки на постійне проживання, тоді як загальне посилання на пп. 3 п. 64 Порядку №321 не пояснює, які саме дані та яку саме інформацію, повідомлену заявником-іноземцем або особою без громадянства, не підтверджено.

Водночас, як видно з відповіді ДМС України від 28.07.2023 на адвокатський запит від 19.07.2023, перешкодою для видачі позивачці в порядку обміну посвідки на постійне проживання в Україні стало те, що, як вважає орган міграційної служби, на момент оформлення посвідки були відсутні правові підстави для надання позивачці дозволу на імміграцію, оскільки позивачка не перебувала понад два роки в шлюбі з громадянином України.

Втім, застосування підстав для відмови, передбачених пп.3 п.64 Порядку № 321, суд визнає необґрунтованим, оскільки під час розгляду справи відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено, що саме позивачкою було надано (зазначено, повідомлено) таку інформацію, яка не підтверджується даними, отриманими з баз даних Реєстру, картотек, зокрема щодо підстав видачі посвідки, що дає достатні і законні підстави для видачі їй посвідки в порядку її обміну по досягнення 45-річного віку.

Крім того, на переконання суду, вищенаведена підстава для відмови в оформленні (видачі) посвідки підлягала застосуванню з урахуванням заяви та документів, поданих позивачкою у червні 2023 року з метою переоформлення посвідки.

Натомість відповідач неправомірно вдався до ретроспективного застосування цієї підстави до тих правовідносин, які мали місце у 2002 році під час первинного оформлення та видачі позивачці посвідки на постійне проживання.

При цьому, надавши позивачці відмову з тих фактичних підстав, що позивачка на момент оформлення посвідки не перебувала більше двох років у шлюбі з громадянином України, відповідач залишив поза увагою той важливий факт, що відповідні події мали місце більше 20 років тому і що увесь цей час позивачка проживала в Україні і, як видно з матеріалів справи, донині перебуває у шлюбі з громадянином України ОСОБА_2 , ба більше, у такому шлюбі народилося троє дітей-громадян України.

З огляду на викладене суд приходить до переконання, що відповідачі діяли без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, тобто необґрунтовано, а також без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, тобто непропорційно.

Також, на переконання суду, визнання недійсними виданих позивачці посвідок за відсутності будь-яких встановлених винних дій самої позивачки, через виявлення помилки (недбалості), допущеної багато років тому уповноваженими посадовими особами органу, що реалізує державну політику у сфері імміграції, є порушенням принципу належного урядування, а перекладення на позивачку усього тягаря відповідальності за такі помилку (недбалість) свідчить про нерозсудливість міграційного органу при виконанні ним державних функцій у спірних правовідносинах.

З урахуванням зазначених обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Отже, ст.2 КАС України та ч.4 ст.242 КАС України вказують, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Доводи викладені в апеляційній скарзі висновків суду першої інстанції не спростовують.

За змістом частини першої статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Відповідно до п.2 ч.5ст.328 КАС Українине підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цьогоКодексурозглядаються за правилами загального позовного провадження).

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційні скарги управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області та Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 28 лютого 2024 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий Шидловський В.Б. Судді Боровицький О. А. Курко О. П.