СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/8878/24

пр. № 2-а/759/122/24

19 червня 2024 року м. Київ

Святошинський районний суд м. Києва в складі головуючого судді Горбенко Н.О., за участю секретаря судового засідання Натальчук А.І., без участі сторін, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження без повідомленням (виклику) сторін, адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до Святошинського районного суду м. Києва із позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності.

Як на підставу своїх вимог зазначив, що 13.04.2024 року відповідачем безпідставно складено Протокол про адміністративне правопорушення №834 за частиною 2 статті 210-1 КУпАП. Вважає, що у протоколі відповідачем зазначені суперечливі факти, які не становлять склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», оскільки, як зазначено у протоколі про адміністративне правопорушення №834 «13.04.2024 року о 08 годині 37 хвилин позивач з`явився по повістці до ІНФОРМАЦІЯ_2 але їхати в частину відмовився».

Позивач вважає, що оскаржувана постанова №540 від 18.04.2024 року була прийняті відповідачем в умовах не з`ясування та не встановлення наступних обставин: чи винен позивач у вчиненні інкримінованого правопорушення, чи підлягає позивач адміністративній відповідальності, чи є обставини для відстрочки від призову під час мобілізації, тощо.

Крім того, ОСОБА_1 вказав, що 19.01.2024 року звернувся із письмовою заявою та доказами до відповідача із зазначенням про те, що позивач має право на відстрочку від призову під час мобілізації на підставі абзацу 16 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та частини 4 статті 35 Конституції України та надав докази, які засвідчують існування вказаних обставин, однак відповідач фактично відмовляє позивачу у визнанні права на відстрочку від призову під час мобілізації. При цьому, відносно позивача реалізація вказаного права на альтернативну невійськову службу під час мобілізації закріплено за смт. Солотвино Закарпатської області у відповідності до листа Виконавчого комітету Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області від 13.04.2022 року №05-39/802.

Вважає, що він не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, однак зазначене право відверто нівелюється та не визнається відповідачем. Обов`язок позивача надавати визначеним органам публічної адміністрації документи, що підтверджують право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з підстав, визначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» неодноразово був виконаний. Позивач наголошував, що він не ухиляється від заходів мобілізації та неодноразово просив усно та письмово здійснити заміну виконання військового обов`язку на невійськову (альтернативну) службу.

Відповідачем не наведено жодних мотивів не застосування права на заміну військової служби на час мобілізації невійськовою службою безпосередньо на підставі ч. 4 ст. 35 Конституції України як норми прямої дії згідно ч. 3 ст. 8 Конституції України.

На підставі викладеного, просив суд визнати протиправною та скасувати постанову №540 від 18.04.2024 року за справою про адміністративне правопорушення, якою ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 5 100 грн., а справу про адміністративне правопорушення за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП відносно ОСОБА_1 закрити.

У відповідності до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено головуючу суддю Горбенко Н.О.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 02 травня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

17 травня 2024 року ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про призначення справи до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Відповідач ІНФОРМАЦІЯ_3 отримав копію ухвали про відкриття провадження разом із примірником позовної заяви 17.05.2024 року, про що свідчить наявне у матеріалах справи рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 42).

Правом на подання відзиву у встановлений судом строк відповідач не скористався.

Відповідно до ч. 6 ст. 162 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Враховуючи, що відповідач не надав суду відзив на позовну заяву, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Зважаючи на викладене, суд розглядає справу за наявними у справі матеріалами без повідомлення сторін.

У відповідності до ч. 4 ст. 229 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин цієї справи, дослідивши наявні матеріали справи, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов до наступних висновків.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Судом встановлено, що 13 квітня 2024 року складено протокол №834 про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 за фактом того, що 13.04.2024 року о 8 годині 37 хвилин в АДРЕСА_1 , встановлено, що громадянин ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 , з`явився до ІНФОРМАЦІЯ_2 зазначений термін по повістці на 13.04.2024 року військовозобов`язаний оповіщений 12.04.2024 року о 10 годині 30 хвилин належним чином під його особистий підпис, але ОСОБА_1 відмовляється з`являтися до військових частин у строки зазначених у повістці під особистим підписом. Своїми діями ОСОБА_1 , порушив обов`язок, встановлений частиною 3 ст. 22 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» - з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки). Таким чином встановлено, що військовозобов`язаний ОСОБА_1 , порушив законодавство про мобілізацію під час дії правового режиму особливого періоду.

В графі «Пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу особою, яка притягається до адміністративною відповідальності» ОСОБА_1 зазначив наступне: «Я, ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) є охрещеним християнином та належу до релігійної організації «Свідків Єгови в України». Я не відмовляюсь від свого громадського обов`язку та йду на співпрацю із державними установами. Неодноразово, в письмовій та усній формі я звертався до ІНФОРМАЦІЯ_2 з проханням замінити мені проходження військової служби на невійськову (альтернативну) на підставі 35 статті Конституції України. Моє навчене на Біблійних принципах сумління не дозволяє мені приймати участь у будь-яких збройних конфліктах та бути причетним до мілітарних структур. Враховуючи все вище сказане, я прибув по повістці до ІНФОРМАЦІЯ_2 13.04.2024 року о 7:00 та не поїхав до військової частини, ще раз наголошуючи на тому, що прошу заміну військової служби на невійськову (альтернативну)…» (а.с. 6-7).

18 квітня 2024 року начальником ІНФОРМАЦІЯ_1 винесено постанову №540 за справою про адміністративне правопорушення за частиною 2 ст. 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , за фактом того, що громадянин ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , порушив законодавство про мобілізацію під час дії правового режиму особливого періоду. Накладено на ОСОБА_1 штраф у сумі 5 100 грн. (а.с. 5).

Позивач із зазначеною постановою не погоджується та просить суд визнати її протиправною та скасувати.

У відповідності до ч. 2 ст. 286 КАС України позовну заяву щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності може бути подано протягом десяти днів з дня ухвалення відповідного рішення (постанови), а щодо рішень (постанов) по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, - протягом десяти днів з дня вручення такого рішення (постанови).

Відповідно до довідки №2495 від 30 червня 2023 року, виданої головою керівного комітету релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні», ОСОБА_1 призначений 20 червня 2015 року Керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» на посаду священнослужителя - старійшиною (єпископом) збору (а.с. 14).

До матеріалів адміністративної справи ОСОБА_1 долучено заяву про заміну військової служби на невійськову (альтернативну) на підставі релігійних переконань у відповідності до котрої ОСОБА_1 зазначає, що є християнином та належить до релігійної організації «Свідків Єгови в Україні» з 10 липня 2010 року. У вказаній заяві ОСОБА_1 також вказав, що не ухиляється від своїх обов`язків як громадянина, а просить про заміну військової служби на невійськову (а.с. 11).

Як вбачається із листа ІНФОРМАЦІЯ_1 від 22.01.2024 року №07/499, надісланого у відповідь на заяву ОСОБА_1 , у випадку ОСОБА_1 норма абз. 16 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не може бути застосована, тому в задоволенні порушеного питання відмовлено (а.с. 12).

У відповідності до листа виконавчого комітету Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області від 13.04.2022 року №05-39/802, адресованого ОСОБА_1 , звернення щодо залучення до альтернативної невійськової служби на території Солотвинської селищної територіальної громади взято до відома. Інформовано, що на даний час начальником Тячівської районної військової адміністрації видано наказ №4 від 10.03.2022 року «Про порядок залучення працездатних осіб до суспільно корисних робіт в умовах воєнного стану» та наказ №12 від 18.03.2022 року «Про запровадження трудової повинності та залучення працездатних осіб до виконання суспільно корисних робіт». Зазначено, що при створення на території Солотвинської селищної територіальної громади бригад з числа працездатних осіб, що не підлягають призову на військову службу з релігійних підстави ОСОБА_1 буде повідомлено та залучено до виконання робіт (а.с. 13).

Крім того, до матеріалів справи долученого лист директора Департаменту моніторингу додержання прав у секторі оборони та прав ветеранів і військовослужбовців, полонених та членів їх родин Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо проходження альтернативної (невійськової) служби (а.с. 15-16).

Згідно із ст. 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Тобто притягненню до адміністративної відповідальності особи обов`язково повинна передувати належна та вчинена відповідно до вимог чинного законодавства поведінка суб`єкта владних повноважень, а також установлення останнім факту вчинення особою адміністративного правопорушення, відповідальність за вчення якого передбачена чинним законодавством.

Притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

Відповідно до п. 1 ст. 247 КУпАП, обов`язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення.

Згідно із ст. 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються, крім іншого, протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, а також іншими документами.

Статтею 235 КУпАП встановлено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення призовниками, військовозобов`язаними, резервістами правил військового обліку, про порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, про зіпсуття військово-облікових документів чи втрату їх з необережності (статті 210, 210-1, 211 (крім правопорушень, вчинених військовозобов`язаними чи резервістами, які перебувають у запасі Служби безпеки України або Служби зовнішньої розвідки України).

Відповідно до ст. 280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 210-1 КУпАП, порушення законодавства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію тягне за собою накладення штрафу на громадян від трьохсот до п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від однієї тисячі до однієї тисячі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення, передбаченого частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, тягне за собою накладення штрафу на громадян від п`ятисот до семисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб та громадських об`єднань - від однієї тисячі п`ятисот до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Частиною 3 статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлено, що під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).

Об`єктивна сторона вказаного правопорушення полягає у порушенні законодавства про мобілізаційну підготовку та мобілізацію в особливий період, а саме: нез`явлення за викликом до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).

Згідно із ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 р. № 3543-XII (в подальшому Закон № 3543-XII), особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 р. № 1932 -ХІІ встановлено, що особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Закон № 3543-XIIзакріплює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

Відповідно до ст. 1 Закону № 3543-XII, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Згідно із ч. 2 ст. 4 Закону № 3543-XII,загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Відповідно до ч. ч 5, 6 ст. 4 Закону № 3543-XII, вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення. Рішення про проведення відкритої мобілізації має бути негайно оголошене через засоби масової інформації.

Згідно із п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Відповідно до Указу Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан.

Статтею 22 Закону № 3543-XIIвстановлені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Згідно із абзацу 1 частини 2 статті 22 Закону № 3543-ХІІ, громадяни зобов`язані, зокрема з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом Служби зовнішньої розвідки України) для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.

Частиною 3 статті 22 Закону №3543-XIIвстановлено, що під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов`язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов`язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 р. № 2066затверджено Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, до якого входить Релігійна організація «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні».

17.07.1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (в подальшому Конвенція), яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

У статті 9 Конвенції зазначається: кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені закономі є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 18 Загальної декларації прав людини визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів».

Статтею 14 Конвенції встановлено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Таким чином, зазначені статті Конвенції визначають основоположні права людини, пов`язані зі свободою думки, совісті та релігії, а також рівності перед закономі захистом від дискримінації.

ЄСПЛ, неодноразово розглядаючи справи за заявами членів Релігійного об`єднання «Свідки Єгови» (зокрема у рішенні від 31.07.2008 «Релігійне товариство Свідків Єгови та інші проти Австрії» («Religionsgemeinschaft der Zeugen Jehovas and Others v. Austria», заява №40825/98), констатував, що особливе ставлення влади до заявників, аніж до інших релігійних організацій, є порушенням статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 9 Конвенції.

Так, ЄСПЛ нагадав, що право релігійного товариства на автономне існування у державі є незамінним для плюралізму у демократичному суспільстві. Відповідно до національного права релігійні об`єднання користуються привілейованим становищем у різних ділянках суспільного життя.

З огляду на ці переваги державі належить залишатись нейтральною і надати на недискримінаційних умовах справедливі можливості усім релігійним групам, зокрема щодо реалізації їхніх прав.

Відповідно, держава, надаючи окремій категорії осіб певне право, не може не враховувати особливостей деяких груп осіб з цієї категорії. Наприклад, якщо держава надає право на відстрочку від призову на строкову військову службу священнослужителям, то вона повинна встановлювати норми, які враховують їхню своєрідність. Це складає зміст принципу рівності перед законом, який передбачає, що органи публічної влади повинні однаково застосовувати законодавчі норми до всіх осіб без будь-якої дискримінації.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 35 Конституції України, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Частиною 4 статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлено, що здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України.

Тобто,статтею 35 Конституції України та статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначено вичерпний перелік підстав, за яких може бути обмежено право особи на свободу світогляду і віросповідання.

При цьому, за змістом частини четвертої статті 35 Конституції України, ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно із ст. 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», право на таку службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Відповідно до ч. ч.1, 2 ст. 4 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення. Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки).

Згідно із пункту 3 Розділу I Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 р. № 2066 (в подальшому Положення № 2066), на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.

Відповідно до пункту 4 Розділу II Положення № 2066, для вирішення питання про направлення на альтернативну службу громадянин після взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні місяці до початку встановленого законодавством періоду призову на строкову військову службу особисто подає письмову заяву до відповідного структурного підрозділу місцевої держадміністрації за місцем проживання.

Пунктом 15 Розділу II Положення № 2066 встановлено, що рішення місцевої держадміністрації про направлення громадянина на альтернативну службу або про відмову в направленні на альтернативну службу протягом п`яти календарних днів видається заявникові та надсилається у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, в якому громадянин перебуває на військовому обліку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2004 р. № 195 затверджено Перелік видів діяльності, якими можуть займатися громадяни, що проходять альтернативну (невійськову) службу.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 призначений 20 червня 2015 року Керівним комітетом Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» на посаду священнослужителя - старійшиною (єпископом) збору (а.с. 14).

12 квітня 2024 року позивачу вручено повістку №205, якою позивача зобов`язано прибути за адресою: Павла Глазового, 1, 13.04.2024 року о 07 год. 00 хв. (а.с. 8).

13 квітня 2024 року складено протокол №834 про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 за фактом того, що 13.04.2024 року о 8 годині 37 хвилин в АДРЕСА_1 , встановлено, що громадянин ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 , з`явився до ІНФОРМАЦІЯ_2 зазначений термін по повістці на 13.04.2024 року військовозобов`язаний оповіщений 12.04.2024 року о 10 годині 30 хвилин належним чином під його особистий підпис, але ОСОБА_1 відмовляється з`являтися до військових частин у строки зазначених у повістці під особистим підписом. Своїми діями ОСОБА_1 , порушив обов`язок, встановлений частиною 3 ст. 22 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» - з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).

До матеріалів адміністративної справи ОСОБА_1 долучено заяву про заміну військової служби на невійськову (альтернативну) на підставі релігійних переконань, однак із листа ІНФОРМАЦІЯ_1 від 22.01.2024 року №07/499, надісланого у відповідь на заяву ОСОБА_1 , встановлено, що в задоволенні порушеного питання відмовлено (а.с. 11, 12).

Суд враховує практику Європейського суду з прав людини, зокрема справу «Мушфіг Мамедов та інші проти Азербайджану» від 17.10.2019 р. (заява 14604/18) згідно з якою необхідність захисту територіальної цілісності держави не може розглядатись як підстави для обмеження прав Свідків Єгови та захисту підлягає не лише саме право Свідків Єгови «не брати в руки зборю», а їх зумовлене глибоким релігійним переконанням право нести військову службу у будь-якій формі, у зв`язку з чим Держава має забезпечити особам проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є повністю відокремленою від військового обов`язку.

Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що Свідки Єгови належать до відомої християнської конфесії, що з моменту свого виникнення активно діють у багатьох країнах світу, в тому числі в усіх європейських країнах-членах Ради Європи, є релігійною групою, що дотримується принципів пацифізму, та їхнє віровчення не дозволяє її членам проходити військову службу, носити військову форму або брати в руки зброю. З іншого боку, Свідки Єгови погоджуються здійснювати альтернативну цивільну службу за умови, що вона не пов`язана з військовими організаціями («Свідки Єгови м. Москви та інші проти Росії», від 10.06.2010, заява №302/02).

У свою чергу, розглядаючи справу Свідка Єгови, засудженого у кримінальному порядку за відмову від проходження військової служби через релігійні переконання, ЄСПЛ у рішенні у справі «Баятян проти Вірменії» від 07.07.2011 (заява № 23459/03) зауважив, що несприйняття військової служби - коли мотивом такого несприйняття є серйозний і нездоланний конфлікт між обов`язком служити в армії та переконаннями конкретної особи або її глибокими і невдаваними релігійними чи іншими поглядами - є переконанням або поглядом настільки незаперечним, серйозним, послідовним та значущим, що на нього поширюються гарантії ст. 9 Конвенції.

Таким чином, ЄСПЛ установлено, що право Свідків Єгови, до яких належить позивач, на відмову від проходження військової служби за релігійними переконаннями гарантовано п. 1 статті 9 Конвенції.

Незабезпечення таким особам можливості реалізувати їх право на альтернативну (невійськову) службу є втручанням у їх свободу сповідувати свою релігію.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»,суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно із ч. 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Таким чином, суд доходить висновку, що оскільки позивач має право на виконання свого військового обов`язку шляхом його заміни на альтернативну (невійськову) службу та заявляв про своє бажання скористатись правом альтернативної служби, то відповідачем протиправно притягнуто ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП.

Згідно із ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відтак, суб`єкт владних повноважень наділений правом на подання до суду усіх наявних у нього доказів, які можуть бути використані як докази у справі.

За таких обставин відповідач у справі зобов`язаний довести правомірність свого рішення про притягнення позивача до адміністративної відповідальності.

Обов`язок дотримання принципу презумпції невинуватості відноситься не тільки до судових органів, але й до інших державних установ, таких як поліція (Рішення ЄСПЛ у справі «Дактарас проти Литви» від 24.11.2000 року).

Крім того, Конституційний Суд України в рішенні від 22 грудня 2010 року № 23-рп/2010 дійшов висновку, що адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до адміністративної відповідальності ґрунтуються на конституційних принципах та правовій презумпції, які зумовлені визнанням і дією принципу верховенства права в Україні (п. 4.1).

В рекомендації № R (91) 1 Комітету Європи Державам-членам стосовно адміністративних санкцій від 13 лютого 1991 року рекомендовано урядам держав-членів керуватися у своєму праві та практиці принципом, згідно з яким обов`язок забезпечення доказів покладається на адміністративний орган влади (принцип 7).

З урахуванням цього, при вирішенні даної справи суд виходить з принципу презумпції невинуватості особи, яка притягається до відповідальності.

Відповідачем отримані ухвала про відкриття провадження у справі разом із примірником позовної заяви, однак, правом на подання відзиву на позовну заяву відповідач не скористався (а.с. 43).

Враховуючи, що обов`язок доказування в даних справах покладається на відповідача, суд вважає, що відповідач не надав суду доказів правомірності притягнення позивача до адміністративної відповідальності.

Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 286 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення.

Постановою начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 № 540 від 18 квітня 2024 року на ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , накладено адміністративне стягнення в розмірі 5100 грн., за фактом того, що громадянин ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , порушив законодавство про мобілізацію під час дії правового режиму особливого періоду.

Із врахуванням вищевикладеного, оцінюючи в сукупності наявні в справі докази, суд вважає, що постанова № 540 від 18 квітня 2024 року, якою, відповідно до ч. 2 ст. 210-1 КУпАП на позивача накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5100 грн., не обґрунтована, у зв`язку з чим підлягає скасуванню.

Щодо судових витрат.

Позивач просить суд стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень на його користь понесені витрати по сплаті судового збору.

Із наданої суду квитанції від 24.04.2024 року вбачається, що ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 605 гривень 60 копійок.

Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Ч. 1 ст. 139 КАС України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, стягненню підлягають судові витрати у вигляді сплати судового збору у розмірі 605 гривень 60 копійок.

З огляду на наведене, адміністративний позов підлягає задоволенню.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 2,4,8,17,33, 71, 86, 94,158, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

У Х В А Л И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності - задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову №540 від 18 квітня 2024 року за справою про адміністративне правопорушення, якою ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 5 100 (п`ять тисяч сто) гривень 00 копійок.

Справу про адміністративне правопорушення за ч. 2 ст. 210-1 КУпАП відносно ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) - закрити.

Стягнути за рахунок державних асигнувань з ІНФОРМАЦІЯ_1 (код ЄДРПОУ: НОМЕР_2 , адреса місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 605 (шістсот п`ять) гривень 60 копійок.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення до Шостого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Н.О. Горбенко