ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2024 року

м. Київ

справа № 758/113/23

провадження № 61-18061 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Інветиційно-будівельна фірма «АВМ»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

представник відповідача - адвокат Мельник Микола Анатолійович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю «Інветиційно-будівельна фірма «АВМ» на постанову Київського апеляційного суду

від 07 листопада 2023 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року, ухвалені у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф.,

Желепи О. В., Немировської О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2023 року товариство з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна фірма «АВМ» (далі - ТОВ «ІБФ «АВМ») звернулося до суду з позовом

до ОСОБА_1 , в якому просило встановити факт розірвання з 15 липня

2021 року договору доручення від 31 травня 2005 року № 131/1-68.

В обґрунтування позову зазначено, що 31 травня 2005 року ОСОБА_1 (довіритель) уклав договір доручення № 131/1-68 з товариством з обмеженою відповідальністю «Будівельно-інвестиційна компанія «Інтербудінвест» (далі - ТОВ «БІК «Інтербудінвест») (повірений). Відповідно до положень цього договору повірений зобов`язався від імені та за рахунок довірителя профінансувати спорудження об`єкта нерухомості, а після завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію - надати документи, необхідні для послідуючого оформлення об`єкта нерухомості у власність.

28 грудня 2012 року додатковою угодою № 1 до вказаного договору замінено повіреного - з ТОВ «БІК «Інтербудінвест» на ТОВ «ІБФ «АВМ».

У червні 2021 року товариство повідомило довірителя про відмову від договору. Тобто договір доручення від 31 травня 2005 року № 131/1-68 від 31.05.2005 розірвано в односторонньому порядку.

Разом із цим, ОСОБА_1 не визнав факт розірвання вказаного договору.

Установлення юридичного факту розірвання договору доручення необхідно

для визначення часу, з якого припинилися правовідносини по договору доручення.

З урахуванням наведеного, ТОВ «ІБФ «АВМ» просило суд позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 27 липня 2023 року у складі судді Анохіна А. М. позов ТОВ «ФБФ «АВМ» задоволено.

Встановлено факт розірвання договору доручення від 31 травня 2005 року

№ 131/1-68, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «БІК «Інтербудінвест»

15 липня 2021 року.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ІБФ «АВМ» судовий збір в сумі

2 481,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відмова ТОВ «ІБФ «АВМ»,

як повіреного за договором доручення від 31 травня 2005 року №131/1-68,

від указаного договору є одностороннім правочином. Тому цей договір

є розірваним з 15 липня 2021 року, про що було вказано в листі, направленому довірителю (частина третя статті 651, стаття 1008 ЦК України). ОСОБА_1 вказаний факт не спростував.

При цьому ТОВ «ІБФ «АВМ» стверджувало, що не отримувало від ОСОБА_1 грошових коштів по договору доручення й останній не довів факт перерахування грошових коштів на користь товариства.

Суд першої інстанції застосував норми ЦК України, надав оцінку положення договору доручення та врахував відповідну судову практику Верховного Суду.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2023 року клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Подільського районного суду м. Києва від 27 липня 2023 року задоволено.

Поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження рішення районного суду.

Відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою

ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 27 липня 2023 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 27 липня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позову ТОВ «ІБФ «АВМ» відмовлено.

Стягнуто з ТОВ «ІБФ «АВМ» на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в сумі 4 026,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції зробив помилкові висновки по суті спору, так як в позовній заяві позивач

не зазначив обставин, які підтверджували б наявність порушення його права та/або законного інтересу невизнанням відповідачем факту припинення договору доручення. Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача

є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові.

Крім того, позивач посилався на наявність між сторонами спору щодо договору доручення. Тому у разі доведення порушення права позовна вимога

про встановлення факту розірвання договору доручення є неналежним способом захисту прав та інтересів позивача.

Суд апеляційної інстанції врахував відповідні норми ЦК України, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, зокрема щодо права особи на звернення до суду, належного способу судового захисту.

Розподіл судових витрат у частині судового збору здійснено на підставі статті

141 ЦПК України.

Додатковою постановою Київського апеляційного суду 28 листопада 2023 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено.

Стягнуто з ТОВ «ІБФ «АВМ» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 14 800,00 грн.

Вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції надав оцінку доказам, наданим на підтвердження витрат

на правничу допомогу, застосував відповідні норми ЦПК України і зазначив

про наявність правових підстав для стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 14 800,00 грн.

ТОВ «ІБФ «АВМ» не надало заперечень щодо вказаного розміру витрат на правничу допомогу. Заперечення позивача стосувалися лише форми відповідної заяви відповідача.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх надходження до Верховного Суду

У грудні 2023 року ТОВ «ІБФ «АВМ» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року,

у якій просить оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

У січні 2024 року ТОВ «ІБФ «АВМ» подало до Верховного Суду касаційну скаргу

на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року, у якій просить оскаржуване судове рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким заяву про розподіл судових витрат повернути заявникові

без розгляду.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права

без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; апеляційним судом належним чином не досліджено зібрані

у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 3, 4 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 19 січня 2024 року відкрито касаційне провадження

у справі за касаційною скаргою ТОВ «ІБФ «АВМ» на постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 26 грудня 2023 року. Витребувано

із районного суду вищевказану цивільну справу. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2024 року клопотання ТОВ «ІБФ «АВМ»

про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено, поновити товариству строк на касаційне оскарження додаткової постанови Київського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року. Відкрито касаційне провадження у справі

за касаційною скаргою ТОВ «ІБФ «АВМ» на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 19 січня 2024 року. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційні скарги

Касаційна скарга ТОВ «ІБФ «АВМ» на постанову апеляційного суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції зробив помилкові висновки про відмову у задоволенні позову товариства, неправильно застосував норми права й не врахував правові позиції Верховного Суду.

Товариство має право на захист своїх прав, висновки суду апеляційної інстанції про неможливість захисту своїх прав шляхом встановлення юридичних фактів

не узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду. Товариство обрало належний спосіб судового захисту порушених прав, який призведе до відновлення прав та інтересів позивача. При цьому перелік способів захисту цивільних прав (стаття 16 ЦК України) не є вичерпним. У цій частині посилається також

на прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі -ЄСПЛ).

Вважає, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі вимог апеляційної скарги, переглянув рішення районного суду повністю, хоча відповідач не посилався

в апеляційній скарзі на неповне з`ясування обставин справи.

Довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення

у будь-який час (стаття 1008 ЦК України). Товариство розірвало договір доручення в односторонньому порядку. Іншого способу захисту свого права та інтересу товариство не має.

Крім того, зі змісту касаційної скарги вбачається, що ТОВ «ІБФ «АВМ» у порядку частини другої статті 406 ЦПК України наводить свої обґрунтування щодо необхідності скасування ухвали Київського апеляційного суду від 16 жовтня

2023 року про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції не дослідив питання поважності пропуску строку

на апеляційне оскарження, чим порушив принципи диспозитивності

та змагальності.

У касаційній скарзі вказано, що товариство понесло й очікує понести судові витрати за розгляд справи в суді касаційної інстанції, попередній (орієнтовний) розмір яких складає 15 000,00 грн. Докази понесення цих витрат будуть надані

у визначений процесуальним законом спосіб.

Касаційна скарга ТОВ «ІБФ «АВМ» на додаткову постанову апеляційного суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції зробив помилкові висновки

про наявність підстав для стягнення з товариства на користь відповідача витрат на правничу допомогу.

Суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права. Відповідач

до закінчення судових дебатів не робив заяву про понесення витрат на правничу допомогу (частина восьма статті 141 ЦПК України), апеляційна скарга попереднього розрахунку таких витрат не містить.

Заява про розподіл судових витрат надіслана на електронну адресу суду апеляційної інстанції, а через підсистему «Електронний суд». У цій заяві відсутня інформація про наявність/відсутність у заявника електронного кабінет.

Тому заяву слід залишити без розгляду та повернути заявнику (стаття 183

ЦПК України).

Товариство зазначає, що воно понесло й очікує понести судові витрати за розгляд справи в суді касаційної інстанції, попередній (орієнтовний) розмір яких складає

1 000,00 грн. Докази їх понесення будуть надані у визначений процесуальним законом спосіб.

Доводи особи, яка подала відзиви касаційні скарги

У лютому 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мельник М. А., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу товариства на постанову апеляційного суду, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення,

а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано поновив строк на апеляційне оскарження рішення районного суду, вірно застосував норми права вирішуючи спір.

Крім того, ОСОБА_1 поніс та очікує понести судові витрати за розгляд справи в суді касаційної інстанції, попередній (орієнтовний) розмір яких складає

12 000,00 грн. Докази їх понесення будуть надані додатково.

Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2024 року клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Мельника М. А., про продовження строку на подачу відзиву задоволено. Продовжено представнику відповідача строк на подачу відзиву на касаційну скаргу товариства на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року.

У березні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мельник М. А., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу товариства на додаткову постанову апеляційного суду, в якому просить залишити відповідну касаційну скаргу

без задоволення, а оскаржувану додаткову постанову апеляційного суду -

без змін.

Апеляційний суд вірно вирішив питання розподілу витрат на правничу допомогу. При цьому позивач не заперечив проти заявленого розміру цих витрат.

ОСОБА_1 також поніс та очікує понести судові витрати за розгляд справи

в суді касаційної інстанції, попередній (орієнтовний) розмір яких складає

4 000,00 грн, докази понесення яких будуть надані відповідно до вимог статті 141 ЦПК України.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційні скарги ТОВ «ІБФ «АВМ» задоволенню не підлягають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин,

на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Щодо касаційної скарги на постанову суду апеляційної інстанції

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, товариство посилалося на те,

що ОСОБА_1 не визнає факт припинення договору доручення від 31 травня 2005 року № 131/1-68, а тому є необхідність встановлення даного факту

в судовому порядку й визнання факту розірвання цього договору з 15 липня

2021 року.

Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя,

а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також

на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження

№ 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив

на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором,

та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені

у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися

до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права

та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом,

що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу,

за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом

у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод

чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або

є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача,

у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом

або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір

у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову

в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі

№ 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі

№ 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції

та відмовляючи у задоволенні позову товариства, виходив із того, що позивач

у позовній заяві не зазначив обставин, які підтверджували б наявність порушення його права та/або законного інтересу невизнанням відповідачем факту припинення договору доручення.

Саме з цієї правової підстави апеляційний суд відмовив у задоволенні позову

ТОВ «ІБФ «АМВ», а не через неефективний спосіб судового захисту порушеного права, на що позивач помилково посилається у касаційній скарзі.

Хоча апеляційний суд і вказав додатково про те, що, з урахуванням посилань позивача на існування між сторонами спору, позовна вимога про встановлення факту розірвання договору доручення є неналежним способом захисту прав

та інтересів позивача, проте лише у разі доведення порушення права. У спірних правовідносин ТОВ «ІБФ «АМВ» указаного не довело, у зв`язку з чим апеляційним судом відмовлено у задоволенні позову.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ЦПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Велика Палата Верховного Суду зазначала, що кожна особа, чиї права чи інтереси було порушено, має право звернення до суду для їх захисту. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України). Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції

про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право

на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду,

має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права

чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити (постанова від 28 вересня 2021 року у справа № 761/45721/16-ц, провадження № 14-122цс20).

Отже, підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували

б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови в позові.

Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги зокрема щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмета заявленого позову, наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 450/2875/19, провадження № 61-5051св22.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Встановлено, що 31 травня 2005 року між ОСОБА_1 та ТОВ «БІК «Інтербудінвест» укладено договір доручення № 131/1-68 (а. с. 4-5, т. 1).

Предметом цього договору було зобов`язано повіреного від імені та за рахунок довірителя профінансувати спорудження об`єкта нерухомості, а після завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію надати документи, необхідні

для послідуючого оформлення об`єкта нерухомості у власність.

28 грудня 2012 року додатковою угодою № 1 до договору замінено повіреного -ТОВ «БІК «Інтербудінвест», на ТОВ «ІБФ «АВМ (а. с. 6, т. 1).

ТОВ «ІБФ «АВМ» листом від 11 червня 2021 № 11/06/2021-4 повідомило

ОСОБА_1 про відмову від договору з 15 липня 2021 року (а. с. 7, т. 1).

Згідно із статтею 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

Частиною другою статті 1008 ЦК України передбачено, що довіритель

або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час. Відмова від права на відмову від договору доручення є нікчемною.

Позивач просив установити факт розірвання договору доручення з 15 липня

2021 року, додатково посилався на наявність спору між сторонами.

Встановлено, що судами вирішувався спір за позовом ОСОБА_1

до ТОВ «БІК «Інтербудінвест», треті особи: комунальне підприємство «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна», комунальне підприємство «Житло-Сервіс» Головного управління житлового забезпечення, реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, про визнання майнових прав на частку в об`єкті незавершеного будівництва (справа № 759/3508/14-ц).

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 15 квітня 2014 року позов ОСОБА_1 було задоволено. Постановою Київського апеляційного суду

від 23 листопада 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано і прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову. Постановою Верховного Суду

у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

від 22 вересня 2021 року (провадження № 61-18814св20) у задоволенні клопотання ТОВ «ІБФ «АВМ» про закриття касаційного провадження відмовлено. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2020 року залишено без змін. У цій справі встановлено, що позивач звернувся до суду з позовом до неналежного відповідача.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ТОВ «ІБФ «АВМ» посилається

на невизнання відповідачем факту припинення в односторонньому порядку договору доручення.

Суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, надав оцінку предмету й підставам заявленого позову, наданим сторонами доказам, установив фактичні обставини спору й обґрунтовано виходив із того, що позивач у позовній заяві не зазначив обставин, які підтверджували б наявність порушення його права та/або законного інтересу невизнанням відповідачем факту припинення договору доручення.

ТОВ «ІБФ «АВМ» не зазначило, яким чином встановлення факту розірвання договору доручення в судовому порядку зумовить попередження порушення

його права чи інтересу, або відновить вже порушене його право чи інтерес.

Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (пункт 44 постанови Верховного Суду від 30 квітня 2024 року).

Крім того, у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження

№ 14-131цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних й допустимих доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд зобов`язаний свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися

на припущеннях.

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 4 ЦПК України), тому суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були,

то зазначити, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача

та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить

до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства

у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати,

що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом.

У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам доказів

не збирає.

Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві викладає предмет і підставу позову. Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги

і докази, що стверджують позов, зокрема факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення. Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права

і обов`язку.

Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення ЄСПЛ від 19 квітня

1994 року у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. the Netherlands), № 288).

Таким чином, апеляційний суд вірно відмовив у задоволенні позову з указаної вище підстави.

Суд апеляційної інстанції вірно застосував норми матеріального права, обґрунтовано врахував прецедентну практику ЄСПЛ , судову практику Верховного Суду й виконав свій процесуальний обов`язок щодо всебічності, повноти

та об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів, належного мотивування судового рішення.

Висновки, зроблені апеляційним судом, узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду, у зв`язку з чим колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги на відповідну судову практику Верховного Суду. Колегія суддів наголошує, що у кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази

з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Таким чином, висновки апеляційного суду у межах доводів касаційної скарги товариства на постанову суду апеляційної інстанції ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, апеляційним судом під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести

до неправильного вирішення справи.

При цьому суд апеляційної інстанції не виходив за межі доводів апеляційної скарги, як про це зазначається в апеляційній скарзі, а здійснив апеляційний перегляд судового рішення відповідно до вимог статей 367, 374 ЦПК України.

Колегія суддів уважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України апеляційним судом всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним

у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави

їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування вказаної касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм права, зводяться до незгоди з висновками суду і переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

ЄСПЛ указав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень,

але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують

у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи

(Проніна проти України, № 63566/00, § 23, від 18 липня 2006 року).

Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки надана оцінка всім важливим аргументам сторін.

При цьому Верховний Суд відхиляє посилання касаційної скарги про безпідставне поновлення апеляційним судом відповідачу строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, так як в ухвалі суду апеляційної інстанції

від 16 жовтня 2023 року надано детальну правову оцінку клопотанню

про поновлення строку на апеляційне оскарження, з`ясовано дату отримання відповідачем тексту оскаржуваного рішення та обґрунтовано поновлено йому строк для звернення до суду з апеляційною скаргою.

Доводи касаційної скарги у цій частині зводяться до власного тлумачення норм процесуального права та до припущень, а на припущеннях суду заборонено ухвалювати судове рішення (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити відповідну касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції по суті

не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення

не впливають.

Щодо касаційної скарги на додаткову постанову суду апеляційної інстанції

Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати

на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої цієї статті).

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво)

та (або) через представника.

Представником у суді може бути адвокат або законний представник

(частина перша статті 60 ЦПК України).

Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю

або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні

для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва

та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі

про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).

Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених

цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи

для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом,

що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат

на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами

(стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).

Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору

та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані

з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи

або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані

з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги

на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат,

які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається

без розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України вбачається, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи

та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу

за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року

у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження

№ 61-22131св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження

№ 61-44217св18), від 15 червня 2021 року у справі № 159/5837/19 (провадження

№ 61-10459св20), від 01 вересня 2021 року у справі № 178/1522/18 (провадження № 61-3157св21).

Указана судова практика є незмінною.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Додатковою постановою суду апеляційної інстанції було вирішено питання розподілу судових витрат.

Апеляційний суд вірно вказав, що в прохальній частині апеляційної скарги

(а. с. 151-155, т. 1), ОСОБА_1 просив суд покласти судові витрати

на ТОВ «ІБФ «АВМ», тобто зробив попередню заяву про вирішення питання щодо судових витрат, що спростовує доводи відповідної касаційної скарги товариства.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року апеляційну скаргу відповідача задоволено, скасовано рішення суду першої інстанції

та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову товариства.

10 листопада 2023 року ОСОБА_1 подав до апеляційного суду заяву

про розподіл судових витрат, в якій просив понесені ним витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 14 800,00 грн покласти на позивача.

На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу ОСОБА_1 надав наступні докази: договір про надання правничої допомоги, акт про надану правничу допомогу, платіжні інструкції на загальну суму

14 800,00 грн (а. с. 3-8, т. 2).

Суд апеляційної інстанції надав оцінку вказаним доказам і зробив обґрунтований висновок про те, що відповідач користувався правовою допомогою адвоката, поніс відповідні витрати, розмір яких погоджено між ним та адвокатом,

на підтвердження чого надав у строк докази, а тому наявні правові підстави

для стягнення з товариства на користь ОСОБА_1 судових витрат

на правничу допомогу.

Розмір цих витрат є доведеним та співмірним, він відповідає критеріям розумності й реальності.

При цьому домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги

є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, зокрема у рішенні від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» за заявою № 58442/00, щодо судових витрат зазначено,

що за статтею 41 Конвенції суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи

та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04, пункт 268) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Апеляційний суд вірно відхилив посилання позивача в письмових запереченнях про те, що відповідна заява відповідача про розподіл витрат не містить відомостей про наявність або відсутність електронного кабінету, а тому повинна залишитися без розгляду (стаття 183 ЦПК України). В апеляційному суді на той час

не функціонувала система «Електронний суд».

Із цих підстав Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про порушення порядку подання заяви про відшкодування витрат на правничу допомогу

та невідповідність її форми нормам ЦПК України.

При цьому у вищевказаних запереченнях позивач не заявив клопотання

про зменшення витрат на правничу допомогу.

У пунктах 150-151 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22) вказано,

що клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу має бути належним чином мотивовано.

Загальні заперечення щодо заяви про розподіл витрат на правничу допомогу

не можуть бути правовою підставою для зменшення розміру цих витрат,

так як принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами,

а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання

про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі

№ 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19).

Позивач заперечував проти задоволення заяви відповідача про розподіл судових витрат та просив залишити її без розгляду з указаних процесуальних підстав, проте його заперечення не містять обґрунтувань щодо неспівмірності розміру понесених відповідачем витрат на правничу допомогу.

Таким чином, апеляційний суд зробив вірний висновок про задоволення заяви ОСОБА_1 та стягнення на його користь з ТОВ «ІБФ «АВМ» витрат

на правничу допомогу в розмірі 14 800,00 грн.

Такі висновки узгоджуються з вищевказаною сталою судовою практикою Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині.

Висновки за результатом розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін,

якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального

і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційні скарги товариства без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень

не впливають.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки Верховний Суд залишає касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, розподіл судових витрат касаційним судом

не здійснюється.

Верховний Суд ураховує, що у відзивах на касаційні скарги вказано,

що ОСОБА_1 поніс та очікує понести судові витрати за розгляд справи

в суді касаційної інстанції, зазначено попередній (орієнтовний) розмір цих витрат. Разом із цим, представник відповідача зазначає, що цей розмір може змінитися

й докази понесення витрат на правничу допомогу та остаточного їх розміру будуть надані додатково у визначений процесуальним законом спосіб. Тому розподіл витрат на правничу допомогу за розгляд справи у Верховному Суду

не здійснюється.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 402, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю «Інветиційно-будівельна фірма «АВМ» залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року залишити

без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць